Ласкаво просимо

Орфоепічний аспект фахової підготовки телевізійних журналістів

д. пед. н., проф.
УДК 070.81’355

Розглядаються теоретичні й практичні питання орфоепії української літературної мови та важливі аспекти орфоепічної підготовки телевізійних журналістів. Аналізуються причини низького рівня орфоепічної культури в Україні, звертається увага на відсутність у середній і вищій школі предметів і навчальних курсів "Орфоепія української мови", "Орфоепічний практикум", "Культура усного мовлення".

It is considered the theoretical and practical issues of orthoepy of the Ukrainian literal language and the important aspects of orthoepical training of television journalists. It is analyzed the reasons of a low level of orthoepical culture in Ukraine. As well it is paid attention to the lack of such subjects and educational courses as "Orthoepy of the Ukrainian language", "Orthoepical practice", "Culture of verbal speech" in the secondary and high schools.

Сучасний стан орфоепічної культури в українському суспільстві початку ХХІ століття є, на жаль, украй незадовільним. Про це красномовно свідчать і трансляції засідань парламенту, і невмирущість такого феномену, як "суржик", і кількість щоденних помилок професійних мовців у вітчизняному телевізійному ефірі, пов'язаних із вимовою звуків і наголошенням слів [1-3].

Існує ціла низка причин, що зумовлюють такий низький рівень орфоепічної культури в Україні. І хоча розгляд їх не є метою цієї статті, бо вона присвячена виявленню й аналізу назрілих орфоепічних проблем у системі фахової підготовки тележурналістів, означимо, бодай побіжно, найважливіші з них.

По-перше, це більш як трьохсотрічне зневажання української мови, що, на жаль, стало традиційним і продовжує ще існувати, зазвичай, на рівні підсвідомості багатьох людей.

По-друге, в українському суспільстві, на відміну від російського, як наслідок постійного гніту й жорстокого зламу опору, а також насадження чужої мови й культури, виникло недбале ставлення до усного мовлення зокрема та мовленнєвої культури взагалі.

По-третє, змінити щось у мовному середовищі на краще без підтримки влади - завдання надзвичайно складне, а те, що нею робиться в цьому напрямі, є не лише недостатнім, а ще й незадовільним. Про це свідчать, наприклад, офіційні виступи російською мовою українських урядовців і парламентарів, ставлення останніх до пропозицій учасників ІХ міжвузівської науково-практичної конференції "Українська мова в сучасному інформаційному просторі", апаратні ігри навколо правопису тощо.

По-четверте, орфоепія усної літературної мови, на жаль, посідає незначне місце в структурі мовленнєвої підготовки учнів у початковій і базовій середній школі. Українська мова поміж державних мов інших країн залишається чи не єдиною мовою у світі, орфоепія якої не є предметом вивчення в школі! Не дивно, що далеко не всі вчителі володіють орфоепією української літературної мови, бо ані вона, ані орфоепічний практикум із української мови, ані культура мовлення не є окремими нормативними курсами, а тому вивчаються лише там, де керівництво навчального закладу приділяє належну увагу проблемам державної мови, культури мовлення, виховання патріотизму. На жаль, реформа школи, запроваджена Міністерством освіти і науки України ніяк не торкнулась орфоепії державної мови. Натомість іноземні мови запропоновано вивчати вже з другого класу!

Відсутність у шкільній програмі предмета "Орфоепія української мови" є водночас і причиною, і наслідком недостатньої орфоепічної обізнаності абітурієнтів, що вступають у вищі навчальні заклади, зокрема й ті, що обирають спеціальність "Телевізійна журналістика".

Утім, професійна діяльність телевізійних журналістів тісно пов'язана з усним мовленням. Саме воно постає чинником, засобом, інструментом впливу на багатомільйонну телевізійну аудиторію та зумовлює, у свою чергу, особливості фахової підготовки, у структурі якої орфоепія цілком закономірно посідає місце обов'язкової складової. Ліквідовувати наслідки орфоепічної неграмотності вчорашніх абітурієнтів доводиться в процесі навчання в інституті, хоча цю роботу, мається на увазі орфоепічна практика, безсумнівно, слід починати ще у школі. Декотрі з абітурієнтів уперше, хоча й оглядово, ознайомлюються з орфоепією з навчальних курсів "Українське ділове мовлення", "Сучасна українська мова", "Українська мова в ЗМК".

Палітру дисциплін мовленнєвого спрямування, що вивчаються студентами спеціальності "Телевізійна журналістика", доповнює предмет "Техніка екранного мовлення" [4]. Згідно з програмою він є інтегрованим курсом практичного спрямування, що покликаний забезпечити оволодіння культурою і технікою екранного мовлення майбутніх журналістів-телевізійників. Вивчення студентами цього предмета добре позначиться не тільки на мовленнєвій, а й на загальній культурі майбутніх фахівців, бо одна справа теоретичні знання норм орфоепії, і зовсім інша - оволодіння ними на практиці. Таким чином, навчальний курс "Техніка екранного мовлення", спрямований на формування культури усного мовлення, розв'язує складне практичне завдання шляхом проведення постійного практикуму з орфоепії. В останньому чільне місце посідають фонетика, артикуляція, вимова звуків, наголошення слів, написання, аналіз, адаптування до усного мовлення і, врешті-решт, читання ("начитка") текстів.

Зазначимо принагідно, що орфоепія української мови була об'єктом уваги відомих мовознавців і дослідників С. Головащука [5], М. Жовтобрюха [6], А. Коваль [7], Л. Мацько [8], М. Погрібного [9], Д. Ревуцького [10], Н. Тоцької [11], Л. Шевченко [12] та ін. Ними розкрито сутність орфоепії української мови, сформульовано норми вимови звуків і наголошення слів, упорядковано орфоепічні словники. У цілому, не заперечуючи змінності вимови і наголошення в історичному процесі розвитку мови, переважна більшість учених визначають сталість орфоепічних норм як одну з найважливіших ознак, що сприяє забезпеченню зв'язку поколінь та взаєморозумінню між ними.

Саме ж поняття "ОРФОЕПІЯ" здебільшого тлумачиться вченими як розділ мовознавства, змістом якого є правила (норми) вимови й наголошення. Тож нагадаємо, що, окрім всього того, орфоепія є ще складовою частиною сценічної мови, теле- і радіомовлення, ораторського мистецтва [13]. Адже акторів, теле- і радіожурналістів, дипломатів, юристів, педагогів та представників багатьох інших професій можна вважати професійними мовцями. Оволодіти ж культурою і технікою усного літературного мовлення без вивчення орфоепії, напевно, неможливо. До того ж, неухильне дотримання норм літературної вимови є свідченням мовленнєвої культури людини та прикладом для наслідування. Правильна літературна вимова допомагає краще зрозуміти кожного мовця, отже, вона ще виступає неодмінною умовою ефективного спілкування. Все це, певною мірою, свідчить про те, що знання орфоепічних норм та оволодіння правильною вимовою, безсумнівно, є завданням кожної інтелігентної людини.

Нормативну частину змісту цього поняття можна назвати об'єктивною, головною і незаперечною. Втім орфоепією, окрім того, є ще й утілення в літературній вимові кожного мовця тих самих норм, оскільки у перекладі з грецької "орфоепія" означає правильність вимови й наголошення слів, а не лише правила. Напевно, суспільні виміри орфоепії являють собою значуще соціокультурне явище, на жаль, малодосліджене вітчизняними мовознавцями, але для телевізійної журналістики не менш важливими залишаються особистісні виміри, що становлять суб'єктивну частину змісту означеного вище поняття. Зрозуміло, що специфіка телевізійного мовлення зобов'язує всіх нас уважніше й вимогливіше поставитись до орфоепічної культури професійних мовців задля того, щоб унеможливити руйнування української літературної мови, що відбувається, на жаль, шляхом тиражування на багатомільйонну аудиторію грубих орфоепічних помилок: оглушення приголосних, ігнорування нескладового "У", підміна глухого "Т" свистячим "Ц", простіше, "фекання", "шокання", "цікання". Детальніше вони були розглянуті нами в одній із попередніх робіт [3].

Повертаючись до суспільних вимірів досліджуваного нами поняття, нагадаємо, що будь-яка мова має свою орфоепію, яка відображає, насамперед, дух народу, його ментальність і культуру. В ній розкривається її сталість і зв'язок із джерелами, якими є, передусім, етнічна усна народна творчість, національна література, мистецтво, журналістика. До того ж, орфоепія ще й віддзеркалює ставлення влади й суспільства до мови, стан розвитку мовознавства, культури мовлення, стійкість мови перед іншомовними впливами та схильність до змін і нововведень, а також здатність мови до самозбереження.

Якщо якийсь народ володіє мовою і надто швидко змінює правила орфоепії, піддаючись іншомовним впливам, наприклад, від не сприйняття того ж "фекання" (Д. Фонвізін [14] до захоплення ним (І. Козлянінова [15]), то це свідчить, з одного боку, про активність мовних процесів та можливі руйнування традицій, а з іншого - про нездатність мови до самоочищення, себто до збереження себе.

Однак якщо раптом із якихось причин народ через десятки років поневірянь повертається до своїх мовних традицій, зокрема орфоепічних, то це свідчить про його стійкість, волю й характер. А його мову характеризує як стійку й здатну до відродження. Від такого повернення виграє не лише мова, а й освіта, культура та їх носії. Це означає, що, попри всі негаразди, впливи й опір з боку недругів, такий народ і його мова здатні до самоочищення, отже, й до самозбереження. Ми вже маємо приклади повернення українській мові неодноразово репресованої літери та фонеми "Ґ". Колись Петром І, міністром Валуєвим, Олександром ІІ, нарешті, Сталіним і його режимом робилися жорстокі спроби репресувати не лише цю літеру і фонему, а ще й той народ, що був носієм солов'їної мови. Майже 380-річна історія літери і 900-річна історія фонеми "Ґ" переконує нас у життєздатності традицій, мови, народу. Однак у недалекоглядних його представників була недовіра стосовно історичного віку фонеми "Ґ", у декого - доцільності її повернення. А недруги, взагалі, мають сумніви щодо відродження української мови, культури, народу. Позаяк бажане вони звикли видавати за дійсне та єдино правильне [16].

Орфоепія української мови складалась упродовж тисячоліть. Наведений вище приклад із фонемою "Ґ" є прямим доказом тому, адже вона вважається не найдавнішою фонемою у нашій мові, та й то налічує 900 років.

Одними з найдавніших вважаються фонеми "О", "У", "А", "Е", "И", "І", "Ї", "Я" з голосних і "К", "Л", "М" "Н", "Р", "С", "Т" "Х" "Ч" "Щ" з приголосних. Ними вже володіли наші пращури. Ці фонеми, як відомо, певною мірою, присутні й у міфологічній системі українців, і в етнононімі, і в давнім письмі.

В українській мові з 33 літер маємо 10 голосних (6 основних + 4 йотованих) закріплених орфографічно і 12 - орфоепічно (нескладові "У" та "І")! За рахунок останніх кількість приголосних у вимові зменшена, а кількість голосних, навпаки, збільшена до 12. Присутність у мові значної кількості голосних додає їй голосу, бо останній, наприклад, у процесі співу тримається саме на голосних, які цілком органічно подовжуються, а тривалість звучання приголосних, відповідно, скорочується. Зрозуміло, чому нашу мову називають солов'їною. І хоча причин для того насправді є набагато більше, однією з них слід вважати ту, що українська мова є голосною, себто призначеною для голосу, усного мовлення й співу, а не лише для письма.

Одним із основних і чинних у нашій мові залишається правило, за яким українські слова вимовляються так само, як і пишуться. Насамперед, це стосується голосних звуків, однак, іноді спостерігаємо розбіжності в написанні та вимові. Це зумовлено тим, що звуки на письмі передаються літерами, а їх у нашій мові, як вже зазначалось, є значно менше, аніж звуків, бо на сьогодні відомо понад 50 фонем та їх варіантів.

Голосні звуки є опорою будь-якої мови і українська не є винятком. Коренева частина назви цих звуків не випадково утворена від іменника "голос", бо саме голосні звуки дають можливість виявити голос людини. Вони є каркасом, на який нанизуються приголосні звуки і, таким чином, завдяки диханню, голосникам та резонаторам утворюється єдиний голосовий потік.

Утім, у кожній мові голосні вимовляються неоднаково. Той самий звук за місцем його творення на спинці язика може бути в одній мові переднім, у другій - середнім, а в третій - взагалі заднім. Тому в усіх трьох положеннях це будуть три різні звуки, хоча можливо на письмі всі вони можуть бути передані однією літерою.

Окрім того, в орфоепії голосних звуків української мови розрізняють дві позиції голосних - сильну і слабку. Позиція наголошеного голосного завжди є сильною. Його вимова відзначається більшою чіткістю, тривалістю, виразністю. У сильній позиції фонема неодмінно відповідає наголошеній літері. Вона за будь-яких умов не може бути змінена на іншу. Отже, голосний у сильній позиції завжди вимовляється так само, як і пишеться.

Наприклад: БАТЬКІВЩИНА, УКРАЇНА, СЛАВУТИЧ, ДНІПРО, РАДІСТЬ, НАТХНЕННЯ, ЩАСТЯ.

Слабкою називають позицію ненаголошеного голосного. Він, здебільшого, вимовляється не так голосно й виразно, трохи швидше, ніж наголошений. При цьому вимова голосних "А", "У", "І" залишається незмінною, незалежно від позиції у слові.

Наприклад: "ПAРУБОК", "ПАРУБОЦТВО", "РУПОР", "РУШНИК", "ДІВЧИНА", "ВІТЕР", "БЛAГОВІСТ".

Голосний "О" в наголошених складах звучить довше (наприклад, ТОПООЛЯ), у ненаголошених коротше (наприклад, МОЛИТВА), але ніколи не змінюється на "А" як це відбувається, скажімо, в інших мовах, зокрема російській. Навпаки, ледве помітною є тенденція його наближення до "У", та й то лише у слабкій позиції, тобто в тих словах, де "О" є ненаголошеним і передує наступному наголошеному складу з "У", наприклад: ЗО-ЗУ-ЛЯ, звучить як ЗУ-ЗУ-ЛЯ, БОР-СУК - БУР-СУК, БО-РУ-ЛЯ - БУ-РУ-ЛЯ. КО-ЖУХ - КУ-ЖУХ та ін. Однак у наголошеному складі "О", навіть за умови сусідства в наступному складі з "У", завжди звучить незмінно і трохи подовжено, наприклад, ВOОТУМ, ДOОПУСК, ПРOОПУСК, ФООКУС, СOОУС тощо.

Голосні звуки "Е", "И" у сильній позиції вимовляються чітко й виразно, ніколи не підміняючи один одного. Наприклад: ЧЕСТЬ, ЧИСТЬ, ГЕТЬМАН, РИТМ, ГЕЙЗЕР, ГИРЛО, ЧЕСНО, ЧИСТО і т. д.

Цікаву тенденцію спостерігаємо з голосними "Е" - "И" у слабкій позиції.. Ненаголошений "Е" перед наголошеним "И" в усному мовленні наближається до "И", наприклад, пишемо ПШЕНИЦЯ, а говоримо ПШИНИЦЯ, або в дієсловах другої відміни однини, наприклад, БЕРИ звучить як БИРИ, ПЕРИ - ПИРИ, МЕЛИ - МИЛИ, ГРЕБИ - ГРИБИ і т. д.

Утім, помітною є також зміна "И" на "Е", що якось мірою врівноважує попередню норму. Тут так само ненаголошений звук "И" перед наголошеним "Е" ледве помітно змінюється на "Е". Наприклад, пишемо: ВИДЕЛКА, говоримо: ВЕДЕЛКА, КИШЕННЯ - КЕШЕННЯ тощо.

Отже, голосні "Е" та "И", якщо стоять у сусідніх складах, виявляють ледве помітну тенденцію до уподібнення між собою з наступним голосним у сильній позиції, тобто наголошеним. При цьому немає значення, який із них стоїть у попередньому, а який у наступному складі. Наприклад, пишемо: ПЛЕТЕНИЦЯ, говоримо: ПЛЕТИНИЦЯ, пишемо: МИЛЕНЬКИЙ, говоримо: МЕЛЕНЬКИЙ.

Голосний звук "І" у сильній і слабкій позиціях вимовляється завжди однозначно - чітко й виразно. Під наголосом він звучить трохи триваліше. І, хоча без наголосу він звучить коротше, все ж зберігає чіткість і визначеність. Наприклад, у сильній позиції пишемо: КІНЬ, говоримо: КІІНЬ, пишемо: КВІТЕНЬ, говоримо: КВІІТЕНЬ, пишемо: БІЛКА, говоримо: БІІЛКА. У слабкій - пишемо: ІКОНА, говоримо: ІКООНА, пишемо: ВІКНО, говоримо ВІКНОО, пишемо: ІСТОРІЯ, говоримо: ІСТООРІЯ і т. д.

Йотовані голосні звуки Ї, Є, Ю, Я вимовляються трохи довше, позаяк додавання приголосного "Й", так зване йотування, цілком природно подовжує час їх звучання. Особливо це стосується сильної позиції. Наприклад, пишемо: ЇСТИ, говоримо: ЇЇСТИ, пишемо: ЄДНІСТЬ, говоримо: ЄЄДНІСТЬ, пишемо: ЮРБИЩЕ, говоримо: ЮЮРБИЩЕ, пишемо: ЯГОДА, говоримо: ЯЯГОДА.

У слабкій позиції йотовані голосні звучать трохи коротше, наприклад, пишемо: ЇЖАК, говоримо: ЇЖААК, пишемо: ЄНОТ, говоримо: ЄНООТ, пишемо: ЮВІЛЕЙ, говоримо: ЮВІЛЕЕЙ, пишемо: ЯЧМІНЬ, говоримо: ЯЧМІІНЬ. Таким чином, норми вимови голосних звуків української мови, що формувались упродовж її історії, залишились майже не змінними. Тому можна стверджувати, що вони у нас є сталими і непохитними, бо відображають природну сутність українців - прямих, правдивих, відвертих, щирих і довірливих людей.

Якщо вимова голосних звуків української літературної мови не передбачає особливих застережень, окрім зазначених вище тенденцій, то у вимові приголосних звуків знаходимо значно більше розбіжностей між написанням і вимовлянням. Утім, розглянемо все докладно та подамо загальні правила.

1. Дзвінкі звуки (Б, Д, ДЗ, З, ДЖ, Ж, Г, Ґ) в орфоепії української літературної мови цілком відповідають своїй назві, позаяк ніколи не оглушуються, тобто не асимілюються з глухими. У сильних і слабких позиціях, тобто в наголошених і ненаголошених складах вони завжди залишаються дзвінкими. Наприклад: БАРВІНОК, ДАРУНОК, ДЗВІНКИЙ, ЗОРЕПАД, ДЖМІЛЬ, ЖАЙВОРОН, ГРЕБЛЯ, ҐАНОК.

Виняток становить приголосний "Г", який лише у наведених нижче та похідних від них словах вимовляється як глухий "Х". Наприклад, пишемо: ВОГКО, говоримо: ВОХКО, пишемо: ДЬОГОТЬ, говоримо: ДЬОХОТЬ, пишемо ДІГТЯР, говоримо: ДІХТЯР, пишемо: КІГТІ, говоримо: КІХТІ, пишемо: ЛЕГКО, говоримо: ЛЕХКО, пишемо: НІГТІ, говоримо: НІХТІ.

Винятком також є приголосний "З" у вигляді прийменника перед словами, що починаються глухими "К", "П", "Т", "Х", "Ф" та "С". У такому разі "З" в усному мовленні оглушується й перетворюється на "С". Зазначимо принагідно, що прийменники в українській мові вимовляються злито в мовленнєвому потоці, а не виокремлено з нього. Наприклад, пишемо: З КИЄВА, говоримо: СКИЄВА, пишемо: З ПОЛТАВИ, говоримо СПОЛТАВИ, пишемо: З ТЕРНОПОЛЯ, говоримо: СТЕРНОПОЛЯ, пишемо: З ХАРКОВА, говоримо: СХАРКОВА, пишемо: З ФЕРМИ, говоримо: СФЕРМИ, пишемо: З СІЛЛЮ, а говоримо: ССІЛЛЮ і т.д. Приголосний "З" перед шиплячими "Ч", "Ш" вимовляється як "Ш". Наприклад, пишемо: З ЧАЄМ, говоримо: ШЧАЄМ, пишемо: З ЧАСОМ, говоримо: ШЧАСОМ, пишемо: З ЧАСТКОЮ, говоримо: ШЧАСТКОЮ, пишемо: З ШАБЛЕЮ, говоримо: ШШАБЛЕЮ, пишемо: З ШВАГРОМ, говоримо: ШШВАГРОМ. Приголосний "З" як прийменник та у префіксальних частинах перед дзвінким "Ж" в усному мовленні асимілюється з ним, тобто вимовляється як "Ж". Таке відбувається і перед шиплячим "Ч", але в такому разі асиміляція, повною мірою, не відбувається, тут "З" перетворюється теж на "Ж". Наприклад, пишемо: З ЖІНКОЮ, говоримо: ЖЖІНКОЮ, пишемо: РОЗЖАРИТИ, говоримо: РОЖЖАРИТИ, пишемо: РОЗЧИСТИТИ, говоримо: РОЖЧИСТИТИ, пишемо: РОЗЧАРУВАТИ, говоримо: РОЖЧАРУВАТИ.

Приголосний "Д" вимовляється твердіше перед твердими голосними звуками "А", "Е", "И", "О", "У". Наприклад, ДАХ, ДЕРЕВО, ДИВО, ДОТИК, ДУБ.

Пом'якшення відбувається у тих словах, де приголосний "Д" стоїть перед "І" чи складом з "І". Наприклад, пишемо: ДІВЧАТА, говоримо: ДьІУЧАТА, пишемо: СЬОГОДНІ, говоримо: СЬОГОДьНІ, пишемо: ДІЖА, говоримо: ДьІЖА, пишемо: ДІЛО, говоримо: ДьІЛО, пишемо: ДІЛЯНКА, говоримо: ДьІЛЯНКА, пишемо: ДІМ, говоримо: ДьІМ, пишемо: ДІТИ, говоримо: ДьІТИ, пишемо: ДІЮЧИЙ, говоримо: ДьІЮЧИЙ, пишемо: ДІЯ, говоримо: ДьІЯ.

На стику префікса й кореня перед наступними м'якими приголосні звуки вимовляються твердо. Наприклад: ЗВІРИТИ, ЗВІСТКА, ЗЛІПИТИ, ЗМІРЯТИ, ЗМІЦНИТИ, РОЗДІЛЯТИ, РОЗДЕРЖАВЛЮВАТИ, РОЗДАВАТИ тощо.

У тих словах, що на письмі позначені літерою "Ґ" чи містять її всередині, проривний "Ґ" вимовляється твердо й виразно. Наприклад, - у власних назвах: АҐРИПА, БЕРИНҐ, ВАШИНҐТОН, ВОЛЬФҐАНҐ, ГАБСБУРҐ, ГЕҐЕЛЬ, ГЮҐО, ҐАВДЕАМУС, ҐАЛАМАҐА, ҐАЛІЛЕЙ, ҐАЛУА, ҐАНДІ, ҐАРҐАНТЮА, ҐАРИБАЛЬДІ ҐЕДЕМІН, ҐЕТЕ, ҐІ ДЕ МОПАСАН, ҐОГЕН, ҐОЛСУРСІ, ҐРИҐ, ҐРИМ, ҐРИНВИЧ, ҐУВСТАВ, ПАНТАҐРЮЕЛЬ; - у загальних назвах: АВТОТРЕНІНҐ, БАҐЕТ, ВІҐВАМ, ҐАБАРИТ, ҐАБЕЛОК, ҐАБЗУВАТИ, ҐАВОТ, ҐАҐАРИҐА, ҐАЗДА, ҐАНОК, ҐАТУНОК, ҐВАЛТ, ҐЕРҐАВКА, ҐРИНДЖОЛИ, ҐУДЗИК та ін. Губні приголосні звуки "Б", "П", "В", "М" у словах, що на письмі позначаються апострофом перед йотованими "Ю", "Я" вимовляються твердо. Наприклад: Б'Ю, В'ЮН, ДЕВ'ЯТЬ, М'ЯЧ, П'Ю.

2. Глухі приголосні звуки, зокрема (К, П, Т, Ф, Х) у мовному потоці вимовляються злито з голосними, тобто так само, як пишуться. З твердими - твердіше, наприклад: КАМЕНЯР, ПОДОРОЖ, ТРУДАРІ, ФОТОГРАФІЯ, ХАТА. З м'якими - м'якіше, наприклад: КІНЬ, ПІТЬМА, ТІНЬ, ФІТЬ-ФІТЬ, ХІД.

Свистячі приголосні вимовляються так само, як і пишуться, але без зайвого присвисту. Виняток становлять дієслівні закінчення "ТЬСЯ", що вимовляються як "ЦЯ". Наприклад, пишемо: РОЗВИДНЯЄТЬСЯ, говоримо: РОЗВИДНЯЄЦЯ, пишемо: ЗБІГАЄТЬСЯ, говоримо: ЗБІГАЄЦЯ, пишемо: ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ, говоримо: ЗУСТРІЧАЄЦЯ, пишемо: ВІНЧАЮТЬСЯ, говоримо: ВІНЧАЮЦЯ.

Свистячі приголосні звуки "З","С", "Ц" вимовляються м'якіше перед наступними м'якими в тому разі, коли за ними йдуть голосні "Є", "І", "Ю", "Я". Наприклад, пишемо: "ЗВІР", а говоримо: ЗЬВІР, пишемо: СВІТ, говоримо: СЬВІТ, пишемо: ЦВЯХ, говоримо: ЦЬВЯХ, пишемо: ЦВІРІНЬКАТИ, говоримо: ЦЬВІРІНЬКАТИ.

Глухі свистячі перед дзвінкими приголосними вимовляються дзвінко. Наприклад, пишемо: ОСЬ ДЕ, а говоримо: ОЗЬ ДЕ, пишемо ПРИСЬБА, говоримо: ПРИЗЬБА.

3. Сонорні звуки (М, В, Н, Л, Р, Й) української мови вимовляються так само, як і пишуться. Наприклад: МАТУСЯ, ВІРНІСТЬ, НЕБО, ЛІС, РАЙ. Винятком із цього правила є "В" і "Й", які в позиціях між будь-якими іншими приголосними чи голосним і приголосним завжди вимовляються як нескладовий "У" замість "В" та "І" замість "Й". Єдиним застереженням у їхньому застосуванні є те, що вони ніколи не можуть бути наголошеними, оскільки є нескладовими.Наприклад, пишемо: БЕЗКОШТОВНО, говоримо: БЕЗКОШТОУНО, пишемо: ЙТИ, говоримо: ІТИ, пишемо: ЗОЛОЧІВ, говоримо: ЗОЛОЧІУ, пишемо: ЙМОВІРНО, говоримо: ІМОВІРНО, пишемо: ЧЕРНІГІВ, говоримо: ЧЕРНІГІУ, пишемо: НАЙМЕННЯ, говоримо: НАІМЕННЯ, пишемо: ПОБАЧИВ, говоримо: ПОБАЧИУ, пишемо: НАЙКРАЩЕ, говоримо: НАІКРАЩЕ, пишемо: КИЇВ, говоримо: КИЇУ.

Вимова нескладового "У", що не дозволяє приглушення приголосного "В", склалася в усній народній традиції. Зазначимо, що така народна вимова не суперечить фонетичній традиції, притаманній класичним мовам, що полягає в чергуванні голосних і приголосних звуків.

4. Шиплячі звуки української літературної мови ("Ж", "ДЖ", "Ч", "Ш", "Щ") вимовляються у деяких положеннях твердо без пом'якшень. Наприклад: ЖАХ, ЖИТО, ЖУК, КАЛЮЖА, ДЖМІЛЬ, ДЖЕМ, ЧАГАРНИК, ЧАС, ПОМІЧНИК, РІЧКА, ГЛЕЧИК, БОРЩ, ЩАВЕЛЬ, ЩУРИТИСЯ, ЩУКА, ВОЩИНА, ЩАСТЯ.

Проте у дієсловах дійсного способу в другій особі однини шиплячі асимілюються з наступними свистячими звуками. Наприклад, пишемо: БАЛОТУЄШСЯ, ВАГАЄШСЯ, ВИКЛИКАЄШСЯ, говоримо: БАЛОТУЄССЯ, ВАГАЄССЯ, ВИКЛИКАЄССЯ, пишемо: ВОВТУЗИШСЯ, ГРАЄШСЯ, ГАРЯЧИШСЯ, говоримо: ВОВТУЗИССЯ, ГРАЄССЯ, ГАРЯЧИССЯ, пишемо: ДИВИШСЯ, ЖУРИШСЯ, МИЛУЄШСЯ, говоримо: ДИВИССЯ, ЖУРИССЯ, МИЛУЄССЯ, пишемо: НАВЧАЄШСЯ, ОЗДОРОВЛЮЄШСЯ, СМІЄШСЯ, говоримо: НАУЧАЄССЯ, ОЗДОРОУЛЮЄССЯ, СМІЄССЯ, пишемо: ТРУДИШСЯ, ПІКЛУЄШСЯ, ШАНУЄШСЯ, говоримо: ТРУДИССЯ, ПІКЛУЄССЯ, ШАНУЄССЯ.

Суттєвою компонентою орфоепії є акцентологія. Вона виступає, передусім, як нормативність наголошення, що своїм корінням сягає глибин лінгвістичної логіки. Напевно, немає потреби доводити важливість її вивчення майбутніми професійними мовцями. Адже це зрозуміло, як би добре не вимовлялись звуки й слова, але неправильне наголошення здатне зіпсувати будь-яке позитивне враження від усного мовлення. Тому пропоную скористатись деякими порадами щодо вивчення системи наголошення в українській мові. Вони з'явились у результаті проведеного порівняльного акцентологічного аналізу значного масиву лексичних одиниць.

Наголос в українській мові є не лише вільним, а й чітко визначеним, але не одноманітним. Він трапляється на перших складах, як наприклад, в англійській мові, у словах іншомовного походження: БАЛТИМОР, ЛОНДОН, БУНГАЛО, РАНЧО. В іменниках чоловічого й жіночого роду з префіксом по: ПОКЛИК, ПОКРУЧ, ПОКЛАД, ПОСВІДКА, ПОЗИЧКА, ПОСМІШКА. В іменниках середнього роду: МІСТО, ДІЛО, КРІСЛО, але ВІКНО, КІНО, ВІДРО. У прикметниках: БІЛЕНИЙ, БОМБОВИЙ, КРУЧЕНИЙ, але ФАХОВИЙ, ДІЛОВИЙ, ВЕСЛОВИЙ, ЧАТОВИЙ, СУДОВИЙ, ЧЕРГОВИЙ. У дієсловах із префіксом ви: ВИЗНАТИ, ВИТРЕБУВАТИ, ВИСТАВИТИ, ВИОКРЕМИТИ. У дієприслівниках, що зберігають наголошення на кореневій голосній:БАРВЛЯЧИ, ВАБЛЯЧИ, ГУДЯЧИ, САДЯЧИ, МАЖУЧИ, МОВЛЯЧИ.

Доволі часто в українській мові трапляються слова, в яких наголошення припадає на другий склад. Це, насамперед, віддієслівні іменники середнього роду, що мають закінчення я, напри- клад: ЗАНЯТТЯ, ПИТАННЯ, НАВЧАННЯ, ЧИТАННЯ, ПИСАННЯ, ЗАВДАННЯ, СКЛАДАННЯ, ОБРАННЯ, ВИДАННЯ (про продукт видавничої діяльності).Той самий наголос мають також іменники жіночого роду, що мають закінчення а, наприклад: ВЕСЕЛКА, ДОРОГА, КОРОВА, ЛІНІЙКА, КОПІЙКА, ПОГОДА, АБЕТКА, але СТОРОНА, БОРОЗНА, КРИВИЗНА, ДІВЧИНА.

Наголошений передостанній склад (третій), як наприклад у латині, італійській чи польській мовах. Наприклад в іменниках жіночого роду: БУЙВОЛИЦЯ, ОДЕЖИНА, ВЕДМЕЖИНА (рослина). Такий наголос спостерігаємо у прикметниках, наприклад: АПОКРИФІЧНИЙ, АЛФАВІТНИЙ, БАЛИКОВИЙ, ПІДМЕТОВИЙ, ПРИСУДКОВИЙ, ПРИСМЕРКОВИЙ ПОЛИНОВИЙ, БОРОШНЯНИЙ. Наголошений передостанній склад мають також дієслова доконаного і недоконаного виду, наприклад: ПІДКРІПИТИ, ПІДКОРИТИ, ПРАЦЮВАТИ, ПРАСУВАТИ, БОРОЗНИТИ, КОЛОТИТИ тощо.

Наголошений останній склад (третій), як у французькій мові, наприклад в іменниках чоловічого роду: ВЕСЕЛУН, БАГАТІЙ, ПРОДАВЕЦЬ, ВИДАВЕЦЬ, а також середнього роду: ДОЛОТО, ВИБУТТЯ, ПОЛОТНО, але БОЛОТО. Той самий наголос мають і прикметники, наприклад: БОЧКОВИЙ, ПІСКОВИЙ, ПІДСАДНИЙ та ін. Значна частина дієприслівників теж мають наголос на останньому складі, наприклад: ВЕРТЯЧИ, СКРЕБУЧИ, КРІПЛЯЧИ, НЕСУЧИ, ШИПЛЯЧИ.

У словах, що позначають назви місцин, за умови наявності в них суфікса -чин(а) або -щин(а) наголос припадає на кореневу голосну так само, як і в тих словах, від яких вони походять, наприклад: ПОЛТАВА - ПОЛТАВЩИНА, ВІННИЦЯ - ВІННИЧЧИНА, ДОНЕЦЬК - ДОНЕЧЧИНА, ХЕРСОН - ХЕРСОНЩИНА, ЧЕРНІГІВ - ЧЕРНІГІВЩИНА, СУМИ - СУМЩИНА, ОДЕСА - ОДЕЩИНА, ЛЬВІВ - ЛЬВІВЩИНА, але ГАЛИЧИНА, БУКОВИНА.

Складні іменники часто мають наголос на голосній, що їх з'єднує, наприклад: РУКОПИС, ЛІТОПИС, МАШИНОПИС, ЖИВОПИС, ГУРТОЖИТОК, БАРОМЕТР, СПІДОМЕТР, МАНОМЕТР, але КІЛОМЕТР, САНТИМЕТР, МІЛІМЕТР, ЗОРЕПАД, ЛИСТОПАД, СНІГОПАД, ЛІСОСТЕП та ін.

В українській мові доволі багато слів, що мають подвійний наголос, тобто не лише основний, а й побічний, наприклад: ЗАВЖДИ і ЗАВЖДИ, ЗОКРЕМА і ЗОКРЕМА, ЗАДАРМА і ЗАДАРМА, ВЕСНЯНИЙ і ВЕСНЯНИЙ, АПОСТРОФ і АПОСТРОФ, БЕЗВИХІДЬ і БЕЗВИХІДЬ, ПЕРЕВЕСЛО і ПЕРЕВИСЛО, МЕЖИГІР'Я і МЕЖИГІР'Я, БАЙДУЖЕ і БАЙДУЖЕ, БЕЗКИД і БЕЗКИД тощо.

Подвійний наголос в українській мові мають також займенники. Здебільшого вони наголошуються на кінцевому складі, наприклад: МЕНЕ, ТЕБЕ, СОБІ, ТОБІ, ТОГО, ЦЬОГО, ЙОМУ, ТОМУ і т. і. За умови, що перед займенником з'являється прийменник, наголос зміщується на перший склад, наприклад: БІЛЯ МЕНЕ, У ТЕБЕ, ПРИ ЦЬОМУ, ДО ТОГО, ВІД КОГО, ДЛЯ НЬОГО, а в орудному відмінку - на другий (середній) склад: ЗА СОБОЮ, З ТОБОЮ, ЗА ЦІЄЮ, З ТІЄЮ.

Числівники в українській мові наголошуються за аналогією, наприклад: ОДИНАДЦЯТЬ, а не одинадцять, бо ДВАНАДЦЯТЬ; ЧОТИРНАДЦЯТЬ, а не чотирнадцять, бо ТРИНАДЦЯТЬ; СІМДЕСЯТ, а не сімдесят, бо П'ЯТДЕСЯТ; ВІСІМДЕСЯТ, а не вісімдесят, бо ШІСТДЕСЯТ; ДВАДЦЯТЬОХ, ТРИДЦЯТЬОХ, а не двадяцятьох, тридцятьох, бо ПЯТЬОХ, ШІСТЬОХ і т. д.

У наголошенні дієслів теж простежуються аналогії, що розглядається мовознавцями, як ознака певної системності. Так, дво-, трискладові дієслова у першій особі однини теперішнього і майбутнього часу здебільшого мають наголос на кінцевих складах, наприклад: КАЖУ, ПИШУ, ПІДУ, ЗНАЙДУ, ВІЗЬМУ, ЛЮБЛЮ, ЗРОБЛЮ; дієслова теперішнього часу у першій особі однини мають наголос на передостанньому складі, наприклад: ЧИТАЮ, МАЛЮЮ, СПІВАЮ, МАЮ, КОХАЮ, ВБОЛІВАЮ, але НЕНАВИДЖУ, РАДЖУ, ЇЖДЖУ.

Таким чином, орфоепічний аспект фахової підготовки телевізійних журналістів, зумовлений особливістю їхньої професійної діяльності, що базується на усному літературному мовленні, потребує систематичної цілеспрямованої роботи з оволодіння практичними навичками вимови звуків і наголошення слів, а також їхнього узгодження і підпорядкування цілям і характеру мовленнєвого акту.

Із гучномовців і телевізійних екранів має звучати загальноприйнята, єдина, сучасна українська літературна вимова. Чим краще журналісти володіють нею, тим точніше вони доносять до своєї аудиторії зміст того, про що йдеться в їхніх повідомленнях, репортажах, коментарях тощо.

Насамкінець хочеться привернути увагу всіх свідомих громадян до нагальних проблем орфоепії української літературної мови. Народним обранцям і урядовцям, а також всім, причетним до української мови, літератури, журналістики, культури, мистецтва особистостям, слід пам'ятати, що єдина українська літературна вимова в телевізійному просторі - це те культурне тло, на якому виховується нація і створюються її духовні скарби.

1. Мельник Т. Нове життя нового прагне слова // Урядовий кур'єр. - 1999. - № 10.- С. 8.
2. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитись і правильно говорити / За заг. ред. О. Сербенської: Посібник. -
Л.: Світ, 1994. - 152 с.
3. Єлісовенко Ю. П. Культура і техніка мовлення в телерадіожурналістиці // Стиль і текст. - 2001. - Вип. 2. - С. 168-175.
4. Техніка екранного мовлення: Навчальна програма / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка / Укл. Ю. П. Єлісовенко. - К., 2002. - 28 с.
5. Головащук С. І. Складні випадки наголошення слів: Словник-довідник. - К.: Либідь, 1995.
6. Жовтобрюх М. А. Деякі явища усного літературного мовлення // Про культуру мови. - К., 1964.
7. Коваль А. П. Культура ділового мовлення. Писемне та усне ділове спілкування. - К., 1982.
8. Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова: Навчальний посібник. - К., 1998.
9. Орфоепічний словник / Уклад. М. І. Погрібний. - К., 1986.
10. Ревуцький Д. Живе слово. - К., 1920.
11. Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Завдання і вправи: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1995.
12. Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. Сучасна українська мова: Довідник / За ред. О. Д. Пономарева. - 2-ге вид., випр. і доп.. - К.: Либідь, 1996.
13. Єлісовенко Ю. П. Ораторське мистецтво: Навч. посібник. - К.: Ділова Україна, 2002. - 155 с.
14. Фонвизин Д. И. Собрание сочинений. - М.; Л., 1959. - Т. 1-2.
15. Козлянинова И. П. Современное литературное произношение (орфоэпия). - М.: ВТО, 1963. - С. 25.
16. Німчук В. Історія українських правил // Українська газета. - № 8 (200). - 2001.
17. Пономарів О. Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. - К., 1999.
18. Пономарів О. Д. Фонеми Г та Ґ. Словник і коментар. - К., 1997.
19. Пазяк О. М., Кисіль Г. Г. Українська мова і культура мовлення: Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1995. - 239 с.
20. Ющук І. П. Мова наша українська. - К., 2001.