Ласкаво просимо

д. філол.. н., проф.
УДК 070:374.7

Доповідь на Міжнародній науковій конференції «Журналістика – 2004 у світі підготовки журналістських кадрів», 27 травня 2004р., м. Київ.

An article from the Internacional science conference “Journalizm – 2004 in the light of creation of the journalists”, 27 may 2004, Kyiv.

Українській журналістській вищій освіті майже 60. Становлення її припадає в основному на роки радянські, на другу половину минулого століття.

Новітній період журналістської освіти почався з 90-х років, ознаменованих появою на карті світу України як окремої держави. Цей період позначено становленням і новітньої української журналістики, що, зрештою, й стало основною причиною змін у системі журналістської освіти.

Десятиліття української незалежності — це десятиліття пошуків шляхів розвитку української журналістики, а відтак і шляхів розвитку журналістської освіти. Правда, система освіти вявляла більший консерватизм у своєму розвитку, ніж сама журналістика, що дозволило системі освіти зберегти набуті десятиліттями ще в радянські часи принципи й технології організації навчального процесу. В той же час консервативність розвитку гальмувала появу нового в системі підготовки журналістських кадрів. Образно кажучи, у той час, коли українська журналістика шукала себе і стрімко змінювалася, журналістська освіта приглядалася, почасти реагувала на стрімкі зміни, зокрема, у змісті вкладання, зберігаючи традиційні форми навчальногопроцесу.

На початках незалежності освіта явно відставала від модернової журналістики, позначеної розкутістю, свободою вираження. Здавалося, що журфаки,— а то були київський і львівський факультети,— катастрофічно відстали від життя і продовжували кувати кадри на кшталт радянський. Але тут і показав себе фактор часу: поспіх — не завжди товариш прогресові. Українська журналістика явно виграла у створенні плюралістичної медійної системи, але втратила, як це вже зрозуміло зараз, у професіоналізмі, порядності, патріотичності, інтелектуальності.

У цій ситуації консервативна за своєю природою система освіти залишається на висоті. Може, освіта відстає за формою, технологічністю навчального процесу, але вона явно виграє у змісті.

Журналістська освіта початку ХХI століття стоїть на роздоріжжі. Куди піти? По шляху модернізації технологій викладання чи по шляху пошуку нових ідей та теоретико-методологічного обгрунтування свого розвитку? Другий шлях непростий, бо він спонукає до обговорення проблемних для самої журналістики питань. А проблем тут безліч.

Радянський час був благодатним для журналістики в тому розумінні, що була чітка і єдина ідеологічна спрямованість; для системи підготовки кадрів теж було все досить ясно: журналіст — пропагандист і агітатор за світле комуністичне майбутнє. Соціальна позиція журналіста і його професійні принципи лeжали в одній площині ідеологічного спрямування.

Наш час порушив цей статус журналістики. Ідейне, політичне протистояння, багатопартійність змусили журналістів і педагогів, що готують журналістів, шукати ту модель діяльності, яка була б найбільш оптимальною для журналістського середовища. Професіональне й соціальне почало розбігатися у понятті журналіста, в усякому разі соціальне стало множиною позицій. Журналіст — комуніст? Журналіст — соціаліст? Журналіст — демократ? Хто такий журналіст? Були перейняті західні моделі діяльності журналістів: збалансована, незаангажована подача інформації; журналістика — бізнес. Але не була перенесена на наш ґрунт сама суспільна система Заходу, стиль його життя, принципи суспільного розвитку. На чужому ґрунті західні принципи журналістики почали давати спотворені результати: не¬залежні, вільн ЗМІ з темниками й патронатом засновників, влади та інших “господарів”. Як бути в такій суспільній системі тим, хто готує журналістські кадри, на що і на кого орієнтуватися? * Передруковано з Різун В. В. Проблеми і перспективи розвитку журналістської освіти в Україні початку XXI століття / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка.— К., 2004.— 19 с.

Зрозумілою є одна річ, що соціальне у журналістові викоренити неможливо, бо він людина і це його суспільна природа. Не можна журналіста позбавити його людського “я”. Те “я” можна притлумити, приспати, журналіст сам може його не показувати, переступати своє “я”. Тому для системи освіти немає ін¬шого вибору, ніж виховувати у журналістів те “я”, яке б в усі часи й в усі епохи було нормальним: любов до краю, до батьківщини, держави (прошу не плутати з владою, у державі всі люди державні), до людини, до батька, матері, ближнього… І це позиція журналіста. Ідеальний випадок, коли така позиція журналіста не вступає в конфлікт з позицією влади, суспільства. В такій державі журналістика стає справді вільною, бо вона отримує підтримку суспільства і сама працює на нього. В такому суспільстві легко витримувати інформаційний баланс в подачі інформації, легко бути незаангажованим політично. Це журналістика вільна, незалежна, немає на журналістів тиску, бо всі зацікавлені в об’єктивній подачі інформації, оскільки розуміють, що від цього залежить їхній добробут.

Але є й інша журналістика — кризова. Коли позиція журналіста не відповідає позиції, скажімо, влади. Розгорається конфлікт. У кризовому суспільстві важко витримувати принцип інформаційного балансу, а ще важче бути політично незаангажованим, навіть якщо ти в опозиції, адже опозиція — ця теж політична позиція. Благо коли опозиція створюється на основі ідеї збереження держави, культури, гуманістичних принципів, сповідує те, на чому виховані журналісти. Але ж опозиція може бути й інша, ворожа до тієї ідеї.

Кризова журналістика більшою мірою тяжіє до пропагандистських й агітаційних функцій, вона може застосовувати для відстоювання своїх інтересів методи PR, певні комунікаційні технології.

У цій ситуації система журналістської освіти повинна йти по шляху орієнтування на журналістику вільну, на суспільство розвинуте, демократичне з урахуванням можливості існування усіх кризових моментів, які може переживати журналістика на своєму шляху до свободи. У журналістів має бути орієнтир, який і дозволяє їм виконувати свій професійний обов’язок навіть у кризових для журналістики й суспільства ситуаціях.

Журналісти — це не совість народу, бо народ може бути різним — загнаним, забитим, його треба будити й піднімати. Журналісти — це сама совість, це сама правда і честь для народу.

У цьому розумінні журналістська освіта кризового суспільства завжди буде романтичною аж до наївності, принципи професійні — красивими теоретичними принципами. Але дарма! В усякому разі у майбутніх журналістів залишаться в свідомості ідеали, тим більш важливо, коли ці ідеали будуть проілюстровані реальним досвідом інших країн, де ці ідеали — реальність. Поряд з цим журналістська освіта в кризовому суспільстві повинна давати в руки майбутніх журналістів і методи боротьби за своє “я”.

Головне питання для журналістики — це морально-етичне питання, яке навіть стає її проблемою. Зараз усі дивляться фільми й читають книги про Гаррі Поттера. Основне, говорив директор школи своїм учням-чародійникам, не здібності, а вибір, вибір, який ти зробив сам, а може, тобі й допомогли зробити його. Саме вибір визначає твою поведінку, діяльність, цілі, завдання. У виборі великою мірою проявляється не тільки морально-етичні засади поведінки, а й професіоналізм: професіонал завжди робить правильний вибір. Ні-ні, я зовсім не хочу відкинути здібності як основу професіоналізму, особливо природні здібності поря з набутими. Але здібності, як і геніальність, перетворяться у баласт, коли над ними не працювати і їх не спрямовувати.

У професійної журналістики — один вибір: об’єктивне, правдиве, точне відображення соціальної дійсності і передача то¬го відображення іншим. Цю тезу ніби ніхто й не бере під сумнів уже більше століття.

Ця теза зобов’язує кожного журналіста зробити вибір між правдолюбцем і науковцем у відображенні життя та пліткарем. Професійний гонор журналіста, якщо він вважає себе професіоналом, не дозволить йому схибити убік пліткарства, перекручування фактів, недобросовісного тлумачення їх. Така позиція журналіста повинна бути його внутрішнім переконанням, оскільки правдивість, точність — речі не абсолютні у суспільстві, а відносні, відносні, зокрема, свого “я” (у кожного своя правда!). Тому має бути внутрішнє переконання, що це правда, має бути бажання доскіпуватися до суті, до істини, і якщо ти цього не зробив, ти повинен відчувати дискомфорт, що ти не до кінця точний і правдивий у висловлюванні. Оце все і вибудовує мораль журналіста як людини, оце й лежить в основі його сумління.

Журналіст має два портрети — соціальний і професійний. Треба щоб соціальний портрет журналіста як людини був основою його професійного портрета. Але так не завжди буває. Журналіст, який вдома, з друзями грубий, некультурний, нечемний, а на роботі одягає на себе шати чемності й порядності, — грає роль. Не можна бути в одному місці непорядним, а на іншоиу, робочому, порядним. Я часто кажу студентам: вчіться основних принципів професійного життя вже за студентською партою, будьте чесними перед собою насамперед, вимогливими спершу до себе — і тоді ви будете такими і до людей і перед людьми. Вчіться не роздвоюватися, а бути цільними натурами. Не кожному це вдається. Але біда в тім, що дуже часто свої людські недоліки такі журналісти обставляють гарними фразами, що відображають принципи нібито модерної журналістики. А по суті гниле світобачення і дрібна душа.

Вибір — це основний приницп діяльності людини і журналіста. Вибір факту, вибір слова — це суб’єктивна річ. А не вибирати не можна. Людина не існує поза вибором. Реальність індиферентна до вибору, тому не можна припустити, що є об’єктивна основа вибору, вибір завжди лежить в площині того, хто вибирає. Втрата морально-етичних засад як категорії — це криза журналістики. Ми можемо критикувати радянську мораль, але ми не можемо заперечити факт її існування як категорії, яка визначала діяльність журналістів. Те, за чим ми зараз ганяємося, — за етичними кодексами — все те було. Нам треба було не відкидати радянський етичний кодекс як категорію, нам треба було лише модернізувати зміст його.

Усе лежить у площині моралі й етики, коли мова йде про вибір принципів діяльності ЗМІ.

Інша проблема — розбудова громадянської журналістики. Ми зараз її будуємо ніби на голому місці, забувши те, що вся радянська журналістика трималася на цій ідеї.

Громадянська журналістика — це журналістика людських потреб, переживань, надій. Вона починалася з огляду листів громадян, зі спілкування з ними. Нині фраза у вихідних даних “Газета не листується з читачами”, неможливість знайти контактних телефонів редакцій — це присуд журналістиці як громадянському інститутові. Організація спілкування редакції з читачами і є найперша ознака громадянської журналістики, журналістики для людей. У радянській журналістиці все це було. Це була ціла практична й освітня школа підготовки журналістів!

У цьому контексті вимальовується модель журналіста, на яку має орієнтуватися система освіти.

По-перше, журналіст повинен бути правдивим і чесним. Чесним насамперед перед собою. Але він не буде чесним, якщо він буде безвідповідальним за своє слово, за людей, країну. Безвідповідальна людина не може бути правдивою, бо правду говорять тільки з великої відповідальності за справу і за когось.

Отже, по-друге, журналіст має бути відповідальним.

По-третє, щоб говорити правду, треба вміти її бачити, шукати і знати, коли і для чого говорити. А для цього треба бути критичним, у значенні здатним аналізувати, ретельно вивчати факти, бути прискіпливим до дрібниць.

По-четверте, уміти слухати. Журналіст — це не той, хто говорить, а хто слухає для того, щоб сказати. Робота журналіста, уважна й наполеглива, над фактами вимагає зосередженості, вдумливості, а не балаканини, погляду збоку на речі, здавалося б, прості й очевидні.

Тому, по-п’яте, журналіст повинен вміти ставати осторонь події, щоб спостерігати за нею, моніторити процес. З одного боку, треба бути в гущі подій, щоб їх розуміти, але, з іншого боку, перебуваючи в гущі, уже бути спостерігачем і вміти виходити подумки з події, щоб не бути заангажованим нею та її учасниками і об’єктивно відображати речі. Тому журналіст має бути, хоч на півкроку, але попереду інших.

І по-шосте, журналіст повинен мати професійні знання та уміння, бути обізнаним у своїй професії і галузі, принаймні, щоб зрозуміти вищесказане.

Нашій системі освіти вдалося, можливо, через консерватизм, зберегти те, чим могла гордитися радянська журналістика й освіта і чим гордяться журналісти в європейських країнах: аналітизм, публіцистичність як вища форма прояву журналістського “я”. Можливо, нерозуміння цього факту сучасниками і є однією з проблем журналістської освіти.

Треба розрізняти журналістику, якою вона є реально, і журналістику, якою вона має бути. Журналістика, якою вона має бути, є ідеальним варіантом, до якого варто прагнути.

Наближення до ідеального варіанта залежить від багатьох чинників. Один із них — соціально-політичні й економічні умови функціонування журналістики. Зрозуміло, що журналістика тоталітарного режиму, перехідного й демократичного — різна. Ідеальна журналістика — це журналістика ідеального суспільства.

Журналістика різних епох відрізняється методами роботи, подачею фактів тощо. Але незмінним для журналістики залишається одне: фіксація й відображення сьогодення в авторському викладі (тобто інформування), спрямованість журналістики на сучасника-комуніката, дієвість слова, надання інформації з метою допомогти комунікатам розібратися в подіях, аби вони зрозуміли, як ці події впливають на них і що треба робити для виходу з певної ситуації.

Зміст цих чинників змінюється від соціально-політичної ситуації, суспільних тенденцій, морально-етичних засад діяльності журналіста як особистості.

Процес інформування не є абсолютно незаангажованим та точним процесом відображення дійсності. Суть цього процесу залежить від багатьох чинників. Можна говорити про ідеалізований процес інформування, яким він має бути.

На жаль, інформування — не є результатом тільки дослідження дійсності. Воно є результатом і споглядання й апперцептивного відображення, суб’єктивного переживання дійсності. Технологічно процес інформування можна звести лише до сфери дослідження і заборонити журналістам інформувати, якщо факти не пройшли наукового опрацювання. Але тоді зникне журналістика як явище звичне і перетвориться у процес звітування науковців. Чи можна йти на таку жертву? Чи варто стирати з лиця землі сферу, позначену суб’єктивно-емоційним, довірливим з боку аудиторії до авторів, по-авторськи неповторним, суспільно визнаним й очікуваним представленням дійсності, включеним в реальний авторський життєвий досвід і наділеним великою життєвою силою переконання? Думаю, що це відбулася б нерівноцінна заміна. Тому реально журналістика як така повинна йти по шляху залучення наукових методів бачення дійсності без втрати свого “я”. Вона має бути плюралістичною, що й забезпечить конкурентноздатність ЗМІ та авторів. Тому треба боятися не оцінних, а фактологічно фальшивих суджень. Оцінне судження, яке базується на відносно достовірних фактах, — це публіцистична класика і якість!

Журналістика — це насамперед творчість, власна чи колективна, але творчість, яку не слід обмежувати тільки вмінням використовувати тропи, а розглядати як авторську працю, спрямовану на виготовлення неповторного інформаційного продукту, в якому тісно переплетено довірливе з боку суспільства, особистісне, індивідуальне бачення і розуміння дійсності з загальноприйнятим, науково доведеним. Ця творчість може більшою чи меншою мірою схилятися до наукових підходів відображення дійсності. Але на відміну від науки, яка уникає публічності, зациклюється на об’єкті пізнання, його методах, журналістика завжди залишатиметься сферою публічною і буде приносити в жертву об’єктивність, точність — розголосові, демонстрації, впливові на свідомість.

Якщо журналістика є процесом абсолютно незаангажованого, нейтрального, об’єктивного подання інформації, то повідомлення «У Києві 16 година 20 хвилин» є вершиною журналітської творчості. Але ж ми розуміємо, що це взагалі не журналістика. Не можна від журналістики відняти все-таки емо¬ційно-суб’єктивну оцінку фактів, захоплено-авторське бачення світу.

Сучасній теоретичній думці в журналістиці властивий наївний ма¬теріалізм: якщо відокремити оцінку від факту, то таким чином забезпечиться об’єктивність. У тім-то й причина, що факт — річ суб’єктивна, бо він частинка пізнаного людиною пред¬метного світу. А сфера людського відображення, відчуття суб’єктивна теж. Від факту не можна відокремити оцінку, як не можна відокремити знання про предмет від самого предмета, який і стає частинкою пізнаної дійсності тільки тому, що про нього вже є знання. А знання завжди має оцінний характер. Просто під оцінкою не слід розуміти тільки вербально виражене ставлення до чогось або когось. Оцінність не буває нульовою, вона може бути вербально вираженою або не вираженою. Але вона завжди є. Вона в інтонаціях, паузах, ритмомелодиці, порядкові слів і т. д.

Фактоподіл — це не закон природи, це принцип членування соціальної дійсності людьми. Природа індиферентна до фактоподілу. Природі глибоко все одно є у ній факти, та ще й актуальні, чи ні. Факт — це продукт діяльності людини з дійсністю, про яку формується людиною знання. Тому необхідно зрозуміти це і навчити майбутнього журналіста ставленню до факту як до речі сумнівної і неточної, яка вимагає перевірки.

Голий, поверховий факт — це навіжений факт. Від нього можна чекати чого завгодно. Він як бомба може вибухнути, як гнилий огірок. Зовні красивий, а всередині гниль.

Робота з фактами, вимоглива, до самозречення,— ось основа основ підготовки журналістських кадрів. Не легковажне ставлення до факту, а наукове. Не жонглювання фактами, а їх аналіз.

Поки ми не навчимо критеріїв відбору тем, фактів залежно від жанру, видання, формату подачі й т. д., до тих пір говорити про підготовку журналістів на високому рівні не доведеться. Якщо журналіст не розуміє важливості чи неважливості теми, не може оцінити вартість фактажу, а йому здається, що все, що він написав,— шедевр, до тих пір журналіст не є професіоналом.

Журналіст має шукати тенденції у розвитку подій, подачі фактів. Тенденції можуть бути позитивними і негативними. Але завдання якісної журналістики не вхопити факти поверхнево, а зіставити, зрозуміти їх, побачити закономірність їхнього розвитку. Можна вихопити негатив і його подати (на що дуже клюють молоді журналісти або недосвідчені, вважаючи, що вони схопили Бога за бороду). Важче знайти закономірності розвитку фактів. І якщо тенденція позитивна, то можна показати і недоліки, але вони будуть закономірними, а не випадковими і викривляти цілісну картину. Якщо негативна тенденція — варто показати позитивні речі, щоб дати вихід із ситуації.

Ще одна проблема, яка впливає на зміст підготовки журналістів,— це проблема розуміння інформації.

Інформація — то відображена і зафіксована у певній матеріальній формі дійсність. Ця форма певним чином виготов¬ляється. Інформування є процес поширення цих форм, що передбачає індустрію виготовлення і поширення носіїв інформації на аудиторію. Але це не виключає того, що процес інформування існує в середовищі масової комунікації і їй підпорядкований. Чи можна так організувати інформування, щоб максимально уникнути масовокомунікаційних впливів на аудиторію. Можна. Тільки як?

1. Збалансована подача інформації. Цей принцип, кажуть, запобігає маніпулятивності. Безперечно, прямій і відвертій. Але чи взагалі уникає її? Думаю, ні.

2. Відокремлення фактів від словесних оцінок та коментарів. Так, ми уникаємо нав’язування думок аудиторії. Але хіба процес інформування на рівні подачі тільки так званих голих фактів бездумний, він не є засобом передачі думкок? Психологи кажуть, що це найліпший метод маніпулювання.

Ще одне проблемне питання, від вирішення якого залежить і зміст освіти. Жур¬налістика має бути поза формуванням, вихованням, маніпуляцією чи вона включена в ці процеси?

Журналістика завжди включена в систему масової комунікації і поза нею не існує. Не треба каструвати журналістику і вирізати в неї те, що в неї має бути.

Журналіст не психічно хворий, який просто говорить у вагоні електрички. Журналістика в суспільстві для чогось існує, тобто вона має смисл. А якщо так, то журналістика має призначення (яке — то вже інша річ!), що залежить від соціально-політичних умов, системи цінностей, культури тощо. Психологи визначають смисл як відношення мети до мотиву, як характер включення дії в систему дій (діяльність).

Суспільний смисл журналістики не може лежати поза взаємодією з суспільством. А ця взаємодія є впливом, тобто осмисленим контактом комунікаторів. І не просто дія, а ВЗАЄМО-ДІЯ: журналістика впливає на суспільство, а суспільство впливає на журналістику. Бо то є природа спілкування: той, хто говорить, завжди впливає на того, хто слухає. Але той, хто слухає, теж впливає на того, хто говорить, навіть якщо слухач і мовчить. Є агресивний вплив, коли мовець впливає на слухача, абстрагуючись від упливу останнього.

Отже, природа комунікації у взаємовпливові. Це треба пам’ятати і враховувати, а не займатися побудовою комунікологічно “неживих” моделей. Бо якщо не враховувати цей взаємовплив, тоді журналістика й комунікація стає непрогнозованою стихією. Природу не обдурити. Вплив все одно буде, тільки він буде неконтрольованим і безвідповідальним. Це не є закликом до жорсткого контролю за інформацією й до цензури. Ні в якому разі. Це є закликом до відповідальності журналіста за своє слово.

У цьому контексті ще раз повернімося до питання про факт.

Факт, мовляв, не залежить від якогось там смислу: або факт є, або його нема. Факт є — його повідомляють, і до чого тут смисл?

Але дозвольте запитати: а чому ви повідомили саме цей факт, а не інший серед багатьох фактів? У відборі факту з фактів і проявляється смисл — смисл відбору. І через смисл відбору і сам факт набуває смислу.

Отже, процес інформування не існує сам по собі, бо людина, за своєю природою, не може просто говорити (бо то вже діагноз). Безцільне, неосмислене говоріння — це хвороба, та навіть психічно хворі не просто так говорять, вони відтворюють життєві ситуації, які колись були осмисленими. Просто відтворення цих ситуацій не відповідає реальним умовам — і тоді здається, що людина безцільно говорить.

Процес комунікації складний, він включає спостереження (тому й кажуть: журналіст — спостерігач) на етапі збору фактів, аналіз фактів і їх обробку (тому й кажуть: журналістика — теж наука, а журналіст — це дослідник суспільного життя, соціуму), передачу фактів (інформування) у вигляді повідомлення (журналіст — інфор¬матор) і отримання результату, що сигналізує про досягнення певної мети, результативність спілкування. Останнє є обов’язковим навіть з психофізіологічної точки зору (дослідження П. Анохіна): дія вважається не завершеною, якщо не отримано результат. Передача фактів не є самодостатнім процесом, бо він тоді не має смислу, тобто не включається в систему інших дій. А якщо смисл є, тоді це означає, що передача фактів, або інформування, пов’язується з іншою дією чи діями, які лежать в площині результативності цієї ж передачі. Я передаю інформацію, щоб… вплинути: сформувати, переконати, загітувати, довести до відома і т. д. Система дій може бути різною й відкритою, смисл внутрішньо необмежений, він обмежується найчастіше зовнішніми чинниками, наприклад соціумом, його системою цінностей тощо. На цьому етапі комунікації журналіста й називають пропагандистом, агітатором, вихователем, контролером, опозиціонером, маніпулятором і т. д., тобто людиною впливовою.

Процес спілкування не варто усікати; штучно можна журналіста, як комунікатора, обмежити й дозволити чинити йому тільки на певних етапах процесу комунікації. Але це означає піти проти людської природи журналіста. Як себе поведе журналіст на різних етапах спілкування — залежить від його виховання й культури.

В історії журналістики постійно йшла і в майбутньому буде йти боротьбанавколо дефініції журналіста, бо час розставляє свої акценти і робить актуальним то той, то інший етап процесу спілкування, що і впливає на визначення журналіста та журналістики. Ідеальний портрет журналіста такий: це об’єктивний і незалежний спостерігач, який має достатньо інтелекту для неупередженого й глибокого аналізу фактів, який спроможний передати проаналізовані факти у вигляді осмис¬ле¬ного повідомлення й досягнути запланованого результату комунікації.

Журналістика завжди виконує важливу, але не єдину функцію — аферентну, тобто функцію впливу на прийняття рішення людьми. На відміну від художньої літератури, журналістика втручається в безпосереднє життя суспільства і за це вона несе відповідальність. До речі, ті учені, які вважають, що журналістика закінчується на етапі інформування, позбавляють журналіста відповідальності. А безвідповідальна журналістика — це Чорнобиль у соціальному вимірі.

Категорія ж відповідальності — історична, соціальна й культурологічна. От і міркуйте над критеріями відповідальності. Все буде впиратися у питання: кому, для чого і з якою метою. Як назвати того, хто не служить національній ідеї? Відповідальним чи безвід¬повідальним? Чи може, відповідальність неважлива для журналіста? Звичайно, якщо журналіст безвідповідальний відносно свого народу, його історії, його прагнень, то така за змістом категорія відповідальності для нього і його редакційного оточення неважлива.

З питанням відповідальності тісно пов’язане питання свободи журналіста. Проти свободи слова не можуть бути ті, хто говорить. Проти неї можуть бути тільки ті, хто слухає. Суспільний парадокс свободи слова й полягає в тому, що її хочуть і не хочуть. Все залежить від комунікативної ролі особи. І не треба сподіватися, що всі ми, будучи у ролі слухачів, коли про нас говорять, захочемо стовідсоткової свободи слова для тих, хто про нас говорить. Людство постійно буде борсатися у дискусіях і полеміці між несвободою і свободою. Але цього боятися не треба. Боятися варто іншого: у чиїх руках свобода слова! Річ не в свободі, а в тому, хто нею користується. Свобода у руках невігласа — це ядерна зброя, виделка у руках вбивці.

У зв’язку з цим виникає питання виховання журналіста.

Одна жінка сказала, що робота викладача журналістики — марна справа. Від природи людина буває порядною, доброю або ні. І якщо вона непорядна, то ніякий університет її не зробить іншою.

І справді, це так. Адже ми не готуємо правдолюбців, незалежних, порядних. Поставити на потік “педагогічного виробництва”, скажімо, чесних і сказати, що до нас приходять нечесні або не дуже чесні, а ми за п’ять років робимо з них чесних і за це даємо диплом,— це перебільшення. Це брати на себе велику відповідальність.

Треба розрізняти професійний і соціальний портрети журналістів. Останнє лежить у сфері виховання, а перше у сфері навчання. Звичайно, ми повинні виховувати. Але виховання — процес постійний і безкінечний, його не можна вкласти в рамки бакалаврату чи магістратури. Порядність, чесність, об’єктивність, правдивість — речі особистісного плану, які повинні бути у кожної людини, а не тільки журналіста. Хто скаже, що учитель, лікар і т. д. повинні бути іншими? Тому соціально-психологічні характеристики — не є складниками професіограми. Їх треба брати до уваги тою мірою, якою вони забезпечують справді професійні якості. Наприклад, володіння знаннями про те, як брати інформацію, і володіння способами, методами її взяття передбачає те, що порядна людина буде це робити порядними методами. Але порядність сама по собі — це не професія.

Ми говоримо про те, що формуємо політично незалежних і незаангажованих журналістів. Це, до речі, знову політика. Патріотизм, космополітизм, любов чи байдужість до ближнього — все це речі, які стосуються соціально-психологічного портрета фахівця. І це не дається тільки навчанням, це дається вихованням, до того ж вихованням від сім’ї аж до макросоціуму. І казати, що ми за чотири роки успішно формуємо незалежних журналістів, каструючи їх таким чином, що позбавляємо, як людей, громадянської позиції, політичних поглядів, відрізаючи від українця любов до України, а від жителя США любов до США,— це повний ідіотизм. Політична ж культура саме й вклю¬чає систему соціальних, етичних, морально-психологічних цінностей, де є місце й патріотизму, “заангажованості” певними поглядами на соціальну дійсність. І позбавити журналіста політичної культури, того, що дала йому його соціальна природа, ніхто не має права. У демократичному світі якраз і має бути розмаїття політичних поглядів. Тому політична незалежність як категорія не має бути складником професіограми спеціаліста. Це інший рівень оцінки людини. Але це той рівень, який і визначає поведінку журналіста, його особистість, є основою прояву його професіоналізму. Тому навчаючи технологій журналістської праці, ми не можемо бути байдужими до соціального портрета майбутнього журналіста. Через те для нас рятівним має бути поняття професійного виховання журналіста. Це поняття повинне включати використання тих соціаль¬но-психологічних характеристик особистості, від змісту яких залежить нормальне, людське, гуманне володіння інформаційними технологіями, виробничими медійними технологіями. Про¬фесійне виховання — це той компроміс, який знаходить журналістська педагогіка, щоб втрутитися у соціальний портрет журналіста і додати до нього певні штрихи. Тому так важливий відбір молодих людей на навчання журналістики за соціально-психологічними ознаками. Але це проблема, якої подолати за¬раз ми не можемо.

Питання вихованості журналісти, до речі, перегукується з таким питанням, як зв’язок журналістики і публіцистики.

Журналістика й публіцистика — це є твори, які відображають соціальну дійсність не в художній формі (художня література), а у формі відносно прямого відображення, опосередкованого лише авторським баченням соціальної дійсності. Це твори, які оприлюднюються через періодичні видання, телебачення, радіо, Інтернет або через окремі видання.

Публіцист — це літописець соціальної дійсності (народописець), журналіст — це літописець дня (деннописець).

Дві назви, які доповнюють одна одну, не заперечують одна од¬ну. У назві публіцист акцент зроблено на відображенні суспільного, громадського. Але є один нюанс: публіцистичне — це відображене соціально значуще для громади, народу, суспільства, це те, що відповідає громадським інтересам, важливе для громадської думки, відповідає суспільним потребам. У назві журналіст — акцент на відповідності дню.

Кожного журналіста можна назвати публіцистом, якщо він служить інтересам суспільства. Найпростішою формою публіцистики є репортерські матеріали. Звичайно, повноцінною публіцистикою є журналістські твори, в яких вербалізовано соціально значущі теми, гостро й полемічно аналізуються факти дійсності. Але не можна журналістські жанри ділити на публіцистичні й непубліцистичні. Вони всі публіцистичні, бо в кожному журналістському творі, не залежно від жанру, піднімаються (чи мають підніматися) соціально важливі теми.

Кожен журналіст має бути публіцистом, але не кожен публіцист є журналістом. Будь-хто, хто публічно порушує соціально важливі теми, є публіцистом. Підготовка публіцистів — це більшою мірою виховання. Публіцистами дуже часто стають дописувачі до газет, робсількори, позаштатні кореспонденти. Журналіст же — це професія, пов’язана з умінням щоденно інформувати суспільство про соціально важливі події, використовуючи інформаційні технології. Але оскільки журналістика за своїм призначенням є знаряддям формування громадської думки, то публіцистичне в ній є надзвичайно важливим.

Публіцистичне ужурналіста повинне виховуватися. Воно передбачає наявність життєвого досвіду, визнання особистості публікою, довіру громади до журналіста. Тільки за цих умов журналіст стає публіцистом, тільки тоді він має право повчати інших, нести їм своє віще слово.

Ці та багато інших теоретичних проблем лежать в основі змісту журналістської освіти початку нового століття. Ці проблеми подарувало нам саме життя — бурхливе, неоднозначне. Від розв’язання їх залежить поступ журналістської освіти, її майбутнє.