Протягом курсу необхідно підготувати власний матеріал з екологічної тематики.
Як приклад, можна розглянути творчість студентів Інституту журналістики. Проаналізуйте їхні матеріали. Які переваги та недоліки вони мають?
Роман ТОПОЛЮК
Яка була б ваша реакція, коли повернувшись додому, Ви помітили, що в будинку нема ні світла, ні тепла, ні газу? Перспектива сидіти в темній холодній квартирі нікого не влаштовує. А шансів мати саме такий "побут" у недалекому майбутньому вистачає.
По-перше, учені всього світу не раз уже попереджували, що запас корисних копалин закінчиться щонайпізніше через три-чотири століття. Заспокоювати себе фразами на кшталт ? "Я не доживу до того часу" ? не варто. Наприклад, бензинова криза все частіше то тут, то там змушує людство здригатись. По-друге, російські газопостачальники все частіше погрожують перекрити "краник", змушуючи Україну щоразу нижче кланятися барському чоботові. Крім того, основний внесок до забруднення атмосфери вуглекислим газом роблять ТЕЦ, ГЕС та автомобілі. Більша частина відпрацьованого тепла попадає у водойми, порушує біологічну рівновагу. Землі загрожує глобальне потепління, що рівнозначно самогубству людства.
Але вихід є. Це альтернативні джерела енергії: вітер, сонце, геотермальна енергія, енергія припливів і відпливів тощо. Оскільки потенціал енергії саме вітру на Україні найбільший, дозвольте мені зупинитися на ньому.
За даними статистики, у дореволюційній Росії налічувалося близько 30 тис. вітряків. Ця нехитра установка була також атрибутом кожного другого села в Україні: вітряки потужно крутили крилами і мололи борошно, товкли просо, а окремі з них обертали невеличкі динамомашини, виробляючи електричний струм. І Європа широко використовувала вітряки: у тогочасній пресі було повідомлення про вітряк біля Гаврського маяка, який і освітлював цей маяк. Піонером будівництва вітрових електростанцій у нашій країні був видатний український учений Ю.Кондратюк, який ще у 1931 р. побудував поблизу Севастополя вітрову електростанцію (ВЕС) потужністю 100 кВт.
Можливості використання цього виду енергії в різних місцях Землі неоднакові. Для нормальної роботи вітрових двигунів швидкість вітру не повинна в середньому за рік падати нижче 4-5 м/с, а краще, коли вона становить 6-8 м/с. Для цих установок шкідливі й надто великі швидкості вітру (урагани), які можуть їх поламати. Найбільш сприятливі зони для використання вітрової енергії – узбережжя морів і експертів, степи, тундри, гори. Цю закономірність підтверджують дослідження німецьких вчених. Виявляється, швидкість вітру на Балтійському узбережжі ФРН знаходиться в інтервалі 6-7.5 м/с, у внутрішніх районах ці цифри значна менші. Також спостерігається як правило влітку на морському узбережжі ФРН впродовж 7-10 год у внутрішніх районах країни – 16-30 год (максимум 130).
Які ж недоліки вітрових енергетичних установок? Перш за все – їх робота впливає на роботу телевізійної мережі, виникають викривлення сигналу. Друга несподівана особливість установок виявилася в тому, що вони начебто стали джерелами досить інтенсивного інфразвукового шуму, який негативно впливає не тільки на людський, але й на організм тварин. Тобто території поблизу ВЕС є непридатними для життя людей, тварин і птахів. Та це ще повністю не доведено й суперечки з цього приводу точаться до сих пір. Головний недолік цього виду енергії – низька інтенсивність, що вимагає значних територій для розміщення вітрової установки. Гадаю, і цей недолік не є все ж таким страшним, і технологічний розвиток подолає цю проблему.
У Данії вже взялися за питання поширення ВЕС. І всі їх ганджі були усунуті розміщенням установок – у морі, недалеко від берега. Цим зменшили можливість швидкого старіння ротора, адже над водою повітря не так завихрюється, вітровий потік стає рівномірним. Крім того, шум, який виникає при роботі вітряка, у морі нікому не буде заважати. Щоб уникнути неприємностей під час бур, ураганів, фундамент щогл зроблений більш міцним, що, звичайно, відіб'ється на їх вартості.
Але прибічники чистої енергії підрахували, що якщо у 2030 році Данія буде отримувати 5500 мегават електроенергії за допомогою вітрових установок, витіснивши традиційне паливо – мазут, вугілля, то це означає, що 14 млн тонн двоокису вуглецю не попадуть у земну атмосферу. Важко буде вітроенергетиці боротися з таким старожилом, як паливо. Та перспективні розрахунки доводять: щоб витримати конкуренцію, ВЕС мають значно збільшити власну потужність. Тому спеціалісти зараз говорять про потужності, не менші 10000 кВт у одному вітряку.
У Німеччині вітряки в загальному балансі енергетики не становлять і одного відсотка потужності, хоча в прибережній провінції Шлезвиг-Гольштейн частина енергії, отриманої від вітру, складає 10 % І хоч тут ВЕС зайняти достойне місце не вдається, значення вітру в ФРН мають оцінити гідно. Бо згідно з рішенням комісії ЄС до 2010 р. країни континенту мають добитися, щоб енергія, отримана від сонця, води і вітру складала 12 % в загальному балансі, тобто вдвічі більше, ніж зараз.
Якщо запитати, а де ж, власне, перебуваємо ми на світовому табло вітроенергетика, то відповідь буде такою: на тринадцятому місяці після Франції. Зрозуміло, вітротурбіни потужністю 1,75 – 110 кВт, які є сьогодні на 6 діючих українських "вітроловнях", це не найкращі зразки. Нам треба негайно переходити на виробництво агрегатів нового покоління – 600 кВт. Наші вчені вже розмірковують, як створити вітчизняний агрегат мегаватної потужності.
Особливо актуальним використання енергії вітру є для Криму. Нині, за даними Крименерго, півострів споживає 1млн 340 тис кВт, причому майже вся енергія надходить із-за меж Криму. А тим часом на одній Арабатській стрілці можна встановити 30 тис. ВЕС і одержати 3 млн кВт екологічно чистої електроенергії. Якщо ж побудувати лінію ВЕС на кримських яйлах від Керчі до Севастополя, то Крим може стати навіть експортерам електроенергії. Це ділянки сталих і досить сильних вітрів.
Світлана ІВАНЦОВА
Ранок починався чудово, настрій був святковий. Адже сьогодні той день, якого так довго чекала тринадцятирічна дівчинка. Вона з матусею йшла у салон краси проколювати вушка. Радісні передчуття переповнювали дитяче серце. "Сьогодні я буду самою гарною", – думала дитина. Дорогою дівчинка нічого не помічала, поринувши у свої думки. Вона не бачила ні природи, ні сонця. Усе це було для неї нічим. І чим ближче вони підходили, тим густіше хмари застеляли небо. Погода змінювалася, наче застерігала дівчинку перед лихом.
Дочка бігла попереду матусі. Вона перша зайшла у розкішний вестибуль салону краси і побачила омріяний кабінет. Там їх зустріла мила, але занадто молода особа. Вона сказала що потурбується за дівчинку.
Через деякий час щаслива донечка вибігла до матусі. У вухах блищали сережки. Очі дівчинки були щасливі, а обличчя бліде. Мати з донькою швидко вийшли на вулицю. Дівчинка сказала, що почувається недобре. Мама посадила дитину на лаву і почала кликати на допомогу. Вона весь час розмовляла з дитиною, щоб та не втратила свідомість. Але дівчинці ставало все гірше і гірше. Почали сходитися люди, які давали ліки, але марно. Вона втратила свідомість надовго. У неї зупинилося серце. Це була клінічна смерть…
Дівчинка бачила все: і людей, і заплакану мати… Але зверху. Їй було добре і не хотілося повертатися назад. Попереду її щось чекало. Світлий коридор, що вів до спокою, до щастя, до світла. Дитина чула голоси людей, що хотіли їй допомогти, але повертатися назад не збиралася. Їй було добре. Її притягувала якась невідома сила. Вона почала просуватися по коридору до світла, відчуваючи спокій. Дівчинка відчула, що її одежа почала зливатися з тьмяним подихом коридору. Вона набувала того самого кольору і легкої зручності. Іноді дівчинка оберталася назад і бачила, як хвилюються люди, але її полонило біле світло та почуття легкості, і вона, не відчуваючи плину часу, просувалася далі. Повз неї пропливали картини її життя. Вона згадувала щасливі моменти, веселі дні і мати. Так – мати! Вона почула її крик і плач, відчула той біль, який завдає найближчій людині. І повернулася.
Дівчинка прийшла до тями, розплющила очі. Вона відчула, що поруч з нею мати, лікарі, незнайомі люди. Але не бачила їх. Вона чула як лікарі казали, що в такому стані повернутися до життя неможливо. Але не бачила їх. Не бачила нічого. Вона втратила зір. Можливо, це ціна за її повернення.
Лікарі виміряли тиск: сорок на двадцять. Була загроза, що вони втратять дівчинку знов. Лікарі швидко відвезли її у лікарню. Жага до життя перемогла смерть.
З тих пір минуло чотири роки. Вона вже не та тринадцятирічна дівчинка, для якої проколоті вуха – щастя. Вона постраждала через свій страх перед нещадною голкою у руках "занадто молодої особи" та відсутністю у тої досвіду.
У лікарні дівчинка знаходилась декілька тижнів. До неї повернувся зір. І коли вона знов відчула світло, то перше, що побачила, було те саме сонечко і та природа, якої вона не помічала по дорозі у салон краси…
У її вухах і зараз блищать ті самі сережки, але для дівчини це не прикраса. Це нагадування про повернення до життя.
Цю ситуацію нам прокоментував маг і народний целітель Фудим Григорій Львович: Само вухо, якщо придивитися, нагадує форму ембріона. Акупресура вуха налічує близько трьохсот шістдесяти точок. Те, що трапилося з дівчинкою, сталося внаслідок недосвідченості лікаря. Наслідки неправильного підходу до проколювання вух можуть бути будь-які: це й порушення зору, і втрата слуху, постійний головний біль та інше. Адже кожна точка відповідає за певний орган організму людини.
Для того щоб уникнути небажаного результату при проколюванні вух, необхідно звертатися до спеціалістів. Зараз існує діагностика по вуху, котра визначає точку, в яку можна колоти, внаслідок цього проколювання проходитиме без найменшої шкоди для організму людини.
До нашої бесіди приєдналася учениця Григорія Львовича – Єфименко Юлія Федорівна: Ранні індійські племена знали точне розташування точок у вухах і використовували ці знання собі на благо. Великими очеретяними паличками вони проколювали собі мочку вуха – це сприяло загостренню слуху та зору. Вона повідомила, що кліпси не можна носити більш як дві години, бо вони спричиняють головний біль, різь в очах та інше. Виняток становлять магнітні кліпси, що використовуються для стимуляції.
Юлія БАБЕНКО
Легкий вітерець підхопив? граючись? якийсь папірець і поніс його навпростець через пустельний майданчик. Металеві слони і жирафи? які височили на останньому? являли собою мовчазне нагадування – тут колись гралися діти. Звісно, я трохи перебільшую? але ж вийдіть до себе на подвір'я? на свій дитячий майданчик? якщо він узагалі є біля вашого будинку. Вийдіть і оберніться навколо себе? ні чого надзвичайного ви звісно не побачите? бо ми всі вже звикли до цього. Я хочу звернути вашу увагу на смітник? так, саме на смітник. Я хочу запитати у наших любих архітекторів? "Чому завжди поруч з дитячими майданчиками мають стояти смердючі контейнери в яких, до речі, завжди порпаються низи соціальної піраміди? вишукуючи “поживні речовини”?" У нашому місті існують такі майданчики, на яких створені такі умови, щоб їх скоріше назвати смітником аніж місцем для дитячих пустощів. Так що ж бачать наші діти, чому вони вчаться на своїх подвір'ях. Діти є діти, вони нічого нікому не можуть сказати, та їх ніхто і не питає. І вони йдуть гуляти на свої подвір'я. Багатьох дітей дуже приваблюють різноманітні не знайомі і тому такі цікаві речі, які вони знаходять на "запашних", "чарівно виглядаючих" смітниках. А потім сидять у лікарнях вичікуючи у чергах на прийом до дерматолога. Хоч лікарі без роботи не залишаються!
Якщо вірити самим поганим пророченням екологів? то на межі виживання знаходяться в Україні не тільки жителі промислових регіонів? але й уся нація. Два роки тому були проведені статистичні дані? на основі яких можна вважати:" Якщо екологічні умові в нашій країні не зміняться і буде прогресувати забруднення навколишнього середовища? то корінне населення вимре до кінця ХХІ ст." Складаються такі умови? що ми вже не на межі виживання в напруженому екосередовищі? а на межі вимирання і що наші правнуки не мають права на життя. Велику небезпеку викликає збільшення за останні роки смертність на ґрунті онкологічних захворювань. Зазначу? що від забруднення навколишнього середовища найбільше страждають діти? через те, що в їхньому організмі різні токсичні речовини накопичуються скоріше? ніж у дорослих.
До чого приводить сусідство з такими природними кладовищами. По перше зростає ризик захворювання раком. Якщо житло знаходиться поблизу таких усіма любимими смітниками, захворювання на рак складає 1 % від усього населення. Смертність від онкологічних захворювань – 4 %, з котрих чверть людей помирає від добротного сусідства. І якщо лікарі лікують людей не залежно від того, вихідний день чи святковий, і продуктами харчування людей також забезпечують і за порядком слідкують, то чому ж забувають про прибирання сміття! Може відповідальні за це, вважають, що під час свят відходи людської діяльності розчиняються у повітрі? Чи вони піклуються про те щоб ми не втрачали відчуття Батьківщини? Наприклад, йде людина святково вбраним, чистим містом і здається їй нібито вона не в Києві, а в якійсь дійсно цивілізованій Європейській столиці. Але заходить ця людина у двір і "запах Батьківщини" разом з феєричним виглядом купи брухту і калюжі помиїв на смітнику миттєво розвіюють усі мрії, а іноді й настрій погіршують.
Та скільки про це не пиши? політики все одно полюбляють тільки вибудовувати графіки або плани з приблизними цифрами на майбутнє. І не звертають уваги на те, що в 1992 р. смертність новонароджених складала 13,9 % на 1000 дітей, а в 1993 – уже 14,4 %, та це вже застарілі данні. А що ж буде далі!? Скільки новонароджених будуть бачити світло через 10 або 20 років? Кому потрібен такий промисловий ефект, якщо при подібний дитячий смертності через 15 років нікому буде зайняти робочі місця сьогоднішніх працівників? І при цих всіх фактах наша влада покладається на аморальний принцип "Після нас хоч потоп".
Це, звісно, проблема, але її легше вирішити, ніж іншу. Річ у тім, що незрозуміло за якою іронією долі, таку потрібну річ, як завод по переробці сміття, було побудовано на Харківському масиві. Безперечно, це окраїна міста, але все ж нагадаю, що це один із найбільших спальних районів Києва. Чи замислювався хто-небудь наперед, чим там зараз дихають люди. А на кінець хочу нагадати, що все починається з малого й ми ніколи в житті не матимемо чистого міста, доки не стануть чистими наші вулиці, подвір'я, під'їзди й навіть ліфти. А це вже залежить більше від виховання людей, аніж від працівників ЖЕКу. Тож зробимо наші міста чистими!
Вікторія КОБИЛЯЦЬКА
Коли осінь тікає і шурхотить
багряним листям., після неї
залишається світ, зітканий з
Коли людина йде з життя,
то залишає в душі кожного
вузлики спогадів, що і роблять
її безсмертною.
Коли йде дощ, то у вікні, помереженому його сльозами, я завжди бачу минуле...
Іду вечірньою вулицею, відчуваючи владу осені. Під ногами шурхотить, в унісон моїм думкам, листя. Здається, увесь світ оповитий гіркуватим блідим димом від вогнищ. То люди спалюють останні згадки про літо. Відкриваю хвіртку і знайомою доріжкою поспішаю до світу, який мені ніколи не належав. Адже дідусь, якого я так любила, і який знав стільки всього цікавого, ніколи не підпускав мене до себе, до своїх думок, і почуттів так близько, як би цього хотілося мені.
Звертаю до колодязя і через хвилину витягаю відро холодної осінньої води. П'ю і відчуваю присмак чогось солодкого і рідного. Йду до хати, але зупиняюсь біля клумби з чорнобривцями. Присівши, завмираю в їхніх п'янких пахощах, що вічні, як цей подих осені, як солодкий смак води, як гіркота диму. Заходжу до хати:
- Здрастуйте, дідусю!
- А здрастуйте, здрастуйте! Давненько тебе не було. Прийшла поговорити про життя?
- Вгадали, дідусю, про життя.
- Кумедна ти … Мені й прогноз погоди слухати не треба, наперед знаю – якщо ти прийдеш, то обов'язково буде дощ.
Сміємося обоє, бо в шибку й справді починають стукати важкі, по-осінньому холодні краплі дощу.
- Дідусю, а що для вас щастя ? – несміливо починаю розмову.
- Щастя для мене, дитино, це – спокій у власному світі, який я сам створив. Узагалі воно дуже дивне за своєю природою, бо привітне до того, хто прагне здобути його швидко і без зусиль. А тих людей, які довго топчуть стежку до його дому, воно обминає, не відчиняє двері.
- А природа?
- Зараз ми з тобою розмовляємо і дивимося у вікно на дощ. А тобі ніколи не спадало на думку, що мову природи скоріше можна зрозуміти, якщо доторкнутися до неї.
Замислено відкриваю фіранку і бачу, як дощ цілує листя старої яблуні.
- Мабуть, ви маєте рацію. Давайте вийдемо на ганок.
Вибігаю з хати, і мене огортає вечірня прохолода. Простягаю руки і відчуваю холодний дотик дощу. Пізнай себе в собі… себе в собі… Повертаюсь і запитально дивлюся на дідуся, що загадково всміхається.
- Тепер ти чуєш мову природи. Чуєш пісню яблуні, давню баладу старої груші, ліричні сонети верби, жартівливі оповіді вітерця-пустуна й забуту всіма філософію дощу.
Тиша. Навіть дощ замовк. Дідусь дивиться кудись у далечінь. А я стою і думаю: " Забута всіма філософія дощу… Цікаво, як це?"
У дідусевих очах блиснув якийсь вогник і раптом…
- Той, хто слухає, обов'язково почує. Хто буде довго дивитися – побачить, а відчуває силу природи той. Хто дуже цього хоче. Оце, мабуть, і є, дитино, філософія дощу, що витлумачує суть життя.
Це було так давно… Дощ закінчився, і я повернулася додому. А коли прийшла знову, дідуся вже не було. Він пішов назавжди… Заходжу до двору, а навколо пусто і тихо. Доріжка притрушена снігом, чується скрип колодязя – то сусідка витягає воду. Підходжу, вітаюсь, жінка щось говорить, але я її не чую. Думки мої літають десь біля того осіннього вечора...
Коло хати сумні, почорнілі чорнобривці. Мовчать, не розповідають своїх елегій. А під ногами вже поскрипує холодний сніжок. Мабуть, розповідає новелу про дідусеве безсмертя…
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові