Ласкаво просимо

Наука про журналістський текст. Її розвиток в Україні

аспірант

Текст є предметом дослідження багатьох наук [1].

Першими з них ще в третьому столітті до н.е. у Давній Греції сформувалися три науки - логіка, риторика і поетика. Кожна з них розглядала певні типи текстів залежно від їхньої орієнтації на тип слухача читача) та мети впливу - навчальної (логіка), впливу на настанови і переконані (риторика), прагнення до досягнення катарсису на основі відтворення життєвої ситуації і виклику людських переживань (поетика). Характерно, що граматика, котра, безперечно, теж зорієнтована на текст, формується пізніше. Це пояснюється тим, що граматика засадничо розглядала текст поза комунікативним актом або, найбільше, - характеризувала сталі риси, властиві тексту на рівні речення за певних ситуацій.

Пропоноване дослідження, пов'язане з журналістикознавчою наукою в Україні, найбільшу увагу приділятиме тому аспектові вивчення тексту, який розглядає текст як учасника комунікативного акту, хоч, звичайно, не обминатиме й праць нормативного характеру, оскільки їх рекомендації суттєво впливали і впливатимуть на перебіг і результати комунікативних актів. Додамо, що не випадково свого часу в документах комуністичної партії постійно траплялися настанови (які, однак, за тогочасних умов неможливо було виконати) боротися проти "казенних текстів", проти "беззмістовних текстів", "гарних фраз, що ніяк не пов'язані з дійсністю, хоч виглядають красивими" тощо, тобто настанови, що стосуються читацького враження від текстів [2].

Певне значення для вивчення тексту на основі зіставлень із ситуаціями різних комунікативних актів має дослідження розмовного мовлення, де підпорядкування мовленнєвої конструкції умовам і меті комунікативного акту особливо помітне. Наведемо як приклад міркування відомого дослідника і викладача кінця XVIII - початку XIX століття І. Давидова в його "Чтениях словесносте": "Уявімо собі людину, котра вперше бачить предмет, наприклад, якийсь плід, бажає мати його і просить дістати цей плід... Він не скаже згідно з буквою нових мов: дай мені цей плід, але за порядком стародавніх плід дай мені, тому що всю його увагу зосереджено на цьому плодові-предметі його бажання. Один лише плід діє на його думки, він примушує його промовляти, і його переважно перш за все він повинен назвати" [3] (по суті, тут ми маємо справу з відомими сучасними міркуваннями про порядок слів і актуальне членування речення і тексту [4]).

Предметом діяльності редактора є журналістський твір, який можна проаналізувати в різних аспектах: мовленнєвому, комунікативному, кібернетичному, соціальному, cоціально-психологічному [5]. Термін "журналістський твір" в українському літературному редагуванні запровадив В. Різун [6]. Аналогічний термін чинний з 90-х pp. і в російських журналістикознавчих дослідженнях [7]. Однак визначення цього досить широкого терміна нам не пощастило знайти.

Саме такий багатоаспектний аналіз і наступне втручання в текст твору є предметом навчальної дисципліни "літературне редагування" - науки про літературне редагування, історія розвитку якої складає, по суті, зміст нашого дослідження. Це твердження потребує, однак, принаймні трьох коментарів.

Перший коментар. Журналістським твором у побутовому розумінні є твір, який призначений для публікації або опублікований у ЗМІ. Однією з його особливостей є те, що практично обов'язково він зазнає аналізу й обробки, а то й переробки, у світлі вимог і завдань видання, де він публікується. Можна навіть, з певною долею сміливості, твердити, що журналістський твір не є власне індивідуальним твором. Це продукт праці як мінімум двох різних людей - автора і редактора, а в принципі, і більшої їх кількості, бо зазнає обробки практично на всіх етапах його проходження. Це дозволяє, з певною долею полемічності, вважати журналістським твором будь-яку публікацію чи видання, незалежно від його характеру і місця публікації, з того моменту, коли твір стає учасником комунікативного акту, підпорядкованим меті видання, і oброблюваним як автором, так і працівниками oрганізації-публікатора.

І справді, якщо вивчити праці Р. Іванченка, присвячені переважно художній літературі, чи В. Різуна, який підкреслює, що свідомо обмежив себе ЗМІ [8], то треба визнати, що основні закономірності, виявлені в літературному редагуванні, стосуються так чи інакше всіх видів літератури, хоч у ЗМІ, де індивідуальність автора більшою мірою зазнає впливів цілого колективу обробників, вони виявляють себе найяскравіше. Таким чином, хоч у нашому дослідженні ми розглядатимемо праці переважно з вивчення тексту в повідомленнях ЗМІ, принаймні не минатимемо і праць з вивчення тексту в повідомленні взагалі.

Другий коментар. Наукової дисципліни під назвою "літературне редагування" немає в більшості країн світу. Вона виникла в умовах радянського книговидання і пов'язана була з його особливостями, насамперед із жорстким політичним контролем над текстом. У 20-ті роки це виявлялося в наявності двох чи навіть трьох напрямів роботи редакторів тексту: політичного (евфемістична назва цензора), літературного (який відповідав за мовну нормативність тексту) та в деяких випадках наукового. Звідси, до речі, й подальша класифікація редагування (наприклад, у підручнику М. Сікорського [9]) на політичне, наукове і літературне. До речі, саме в Україні згодом почалася (хоч, зрештою, не закріпилася) тенденція виділяти не види, а аспекти редагування (пор. назву монографії М. Феллера "эффективность сообщения и литературный аспект редактирования" [10]).

Немає злого, що б на добре не вийшло! Продукт значною мірою тоталітарної публікаційної діяльності сприяв інтеграції в єдине ціле вже в нашій демократичній державі такої сукупності наукових відомостей, яка є безперечно цінною і для преси і науки про пресу, і взагалі для науки про комунікативний акт. Хоч у журналістикознавчих працях з тексту ми маємо або окремі згадки про історію вивчення роботи над текстом, або, як у книзі В. Різуна "Літературне редагування", розділ більше ніж на 30 сторінок "Історія літературного редагування" з порівняно невеличким, щоправда, підрозділом "Газетно-журнальне редагування в Україні", питання історії розгляду тексту в журналістикознавчих дослідженнях послідовно і докладно не розглядалося, як не проаналізовано і проблеми взаємовпливу молодої науки про літературне редагування й "старих" наук, що й нині активно розвиваються - мовознавства, філософії, етики.

Третій коментар. Те, що дисципліна "Літературне редагування" не має аналогів у науці країн заходу і США (американський effective writing [11] є списком конкретних рекомендацій, в якому, як це не дивно, висвітленню проблеми взаємозв'язку читача, твору і автора в теоретичному плані уваги не надається; певною мірою таку увагу можна простежити в німецьких виданнях типу Schprache und Praxis [12]), обумовило її оригінальний характер. Поява окремої дисципліни пов'язана з трьома чинниками, що діяли протягом певного історичного часу.

До цього треба додати, що українське літературне редагування формувалося чи підсвідомо, чи свідомо (але приховано) як протистояння літературному редагуванню, що вже раніше було сформоване в Росії, переважно в Московському поліграфічному інституті і Московському університеті як сукупність політизованих мовних норм, коли розмаїття обставин мовленнєвого акту свідомо не враховувалося, по суті, було заборонене.

Повернімося до чинників формування літературного редагування. Першим з них була постійна увага комуністичної партії до формування журналістських кадрів, брак або низька кваліфікація яких були наявні такою мірою, що неодноразово визнавалися. У зв'язку з цим уже на початку 20-х pp. було створено в Москві курси журналістів, які готували кадри зокрема і для України.

Другий чинник, який уже було згадано вище, полягав у тому, що якщо в зарубіжному світі вимоги щодо побудови тексту ставили звичайно до автора, а видавці переважно оцінювали твір у цілому з огляду на можливості його видання й очікуваний комерційний і літературний успіх, то в комуністичній державі права автора були різко обмежені, натомість найбільша відповідальність за публікацію покладалася на редактора. Як уже згадувалось, на початку 20-х pp. над рукописом працювало двоє чи троє редакторів, що диктували свою волю: політичний редактор, літературний редактор, науковий (за потреби) редактор.

Третій чинник. Довший час усі загальні правила літературного редагування задаються, так би мовити, московськими спеціалістами, а спеціалістам в республіках передоручається лише донесення до журналістів мовних норм відповідної мови. Незважаючи на не такий уже довгий час свого існування (перша книжка під назвою "Литературное редактрование" [13] вийшла трохи більше 50 років тому), публікації, пов'язані з мовними особливостями тексту журналістського (у згаданому вище дуже широкому розумінні) твору мають уже змістовну, цікаву і по-своєму повчальну історію, короткі огляди якої знаходимо в підручниках з літературного редагування Р. Іванченка [14] та В. Різуна [15].

Р. Іванченко зазначає, що є кілька напрямів у вивченні літературного редагування. До них він зараховує, по-перше, обстоювання цінності редагування як складової літературного процесу (за висловом самого автора, "заперечення всього того, що збуджувало зневагу до редагування до редакторського втручання в текст" [16]). Додамо від себе, що підстав для такої зневаги пересічна практика радянського редагування і, як тоді формулювалося, "втручання редактора (або цензора) в текст" давали чимало. І досі від старшого покоління журналістів і письменників можна почути жарт: "Що таке палиця? - Добре відредагована ялинка"). У той же час відомо чимало редакторів, справді корисних для авторів і літератури; Другим напрямом Р. Іванченко вважає спробу "запозичити положення окремої, зокрема лінгвістичної науки для редакторської практики. Найпомітнішою роботою цього напряму є посібник К. Билинського та Д. Розенталя "Літературне редагування". У цій досить великій за обсягом книзі редагування тексту фактично підмінене розглядом граматичних та стилістичних огріхів, які трапляються у видавничій та газетній практиці" [17].

Р. Іванченко у той час не міг, однак, дати жодних коментарів до причин виникнення цього напряму, пов'язаних, на нашу думку, з політичним становищем у тодішньому СРСР (в Україні, наприклад, в 30-ті pp. одним із закидів на адресу "націоналістів" у народній освіті було те, що вони прагнули знайомити учнів з "технологією викладу"; до речі, цей термін, поширений з легкої руки В. Винокура в 20-ті pp. [18], у 30-ті зникає і з практики російського викладання мови).Забігаючи наперед, додамо, що до революції в гімназіях викладався предмет, що мав назву "словесності"", у якому вивчалася майстерність складання творів, промов тощо. Від нього в пореволюційній школі лишилися хіба що вправи з написання твору, які вже не спиралися на жодні теоретичні знання учня з побудови тексту, хоча ще на початку 20-х pp. спроби замінити "буржуазну" риторику "технологією мовлення" були властиві для вчених і Москви (В.Винокур), і Харкова (Фінкель і Баженов) [19].

Третім напрямом Р. Іванченко вважає напрям, який виходить із закономірностей становлення тексту та вивчення його природи [20]. Згодом В. Різун зазначить, що до третього напряму належать і роботи українських науковців, пов'язані з процесами породження сприймання та розуміння твору та їх важливістю для редактора. Сам В. Різун образно пише: "Без знань про твір не можна навчити редагувати твір, як без знань про людину не можна навчити лікувати людину. Немає науки про редагування конкретного твору, як немає науки про лікування конкретної людини. Є наука про твір узагалі, про психологію авторської творчості, про мову, як є наука про будову людини, загальні закони її розвитку тощо. Але маючи відповідні знання, редактор може виправити слово у тексті, а лікар знешкодити нерв у зубі" [21].

Дозволимо собі два зауваження до цього висловлювання, яке, безперечно, є вдалим і переконливим. Перше: редакторові не раз доводиться рекомендувати авторові дещо більше, ніж виправити слово (до речі, в цьому дещо більшому пафос книжки В. Різуна). Друге: в даному тексті варто було б "виправити слово у тексті" - перед словом "нерв" вставити прикметник "хворий". На жаль, література, що розглядає історію вивчення текстів, у журналістикознавстві в Україні, цим обмежується. Для її авторів ця тема була лише предметом найбільш загального розгляду. Проте за межами їхньої уваги цілком природно лишилася низка проблемних питань. (Цілком справедливо, що літературне редагування - наука молода, більше того, дозволимо собі додати, під такою назвою - майже виключно російсько-українська радянських часів, але ж близькі проблеми розглядалися ще в часи Аристотеля, про що, зокрема, свідчать і посилання в щойно згаданих книгах.) Не розглянута і велика кількість публікацій у журналах та збірниках, серед яких є і менш значущі і надто суттєві (як-от "Відкритий лист товаришу Н. Кагановичу", опублікований 1. Огієнком в журналі "Рідна мова" 1937 р.[22]), на які не можна було посилатися із суто цензурних причин.Серед проблем, які варті уваги, але достатньо не розглядалися, - політичні впливи на погляди щодо тексту в 20-30 pp. і пізніше, вплив на розвиток літературного редагування нових інгвістичних, семіотичних і комунікаційних дисциплін (виняток становить хіба що психолінгвістика, на досягнення якої щораз посилається В. Різун). Нарешті, треба зазначити, що з цілком зрозумілих причин автори оглядів не зупинялися на тому, що українському і літературному редагуванню, яке випростало не лише і не стільки як пагін російського літературного редагування, були властиві традиції, пов'язані із мовознавчими і літературознавчими колами О. Потебні [23], Л. Булаховського [24], певною мірою Я. І. Франка (маємо на увазі насамперед трактат "Поезія і її найважливіші віхи" [25].

Далі ми подаємо свою коротку характеристику поділу предмету дослідження, в якій спираємося на методологічні міркування Р. Іванченка та В. Різуна. До тексту можливі два принципово різні підходи. Один - коли текст розглядають ізольовано від комунікативного акту лише як єдність плану змісту І плану викладу. Випереджуючи дальші міркування, скажемо, що саме такий підхід був властивий для радянської теорії літератури, зокрема газетного тексту, а точніше набору вимог, що стосувався журналістського тексту. Його трактували як незаперечно однозначну єдність, незалежну від читача, ба навіть від автора, і всі вимоги до нього ставилися відповідно до настанов партії. Саме звідси йшло визначення редагування у другому виданні "Большой Советской Энциклопедии", де "редактирование" визначалось як "приведение текста к политическим, научным, и грамматическим нормам". Не краще воно і в третьому виданні енциклопедії: "Редактор - особа, яка виправляє, обробляє який-небудь текст і приводить його у відповідність до правил літературного мовлення, стилю, узгоджує з призначенням, характером та політичною спрямованістю даного друкованого видання". Зрозуміло, що за такого налаштування жодного динамічного чи аналітичного дослідження тексту не передбачалося. Яскравим зразком такого підходу до тексту були праці проф. В.Бєлінського, використовувані свого часу по всьому Радянському Союзу, які розглядали, яким має бути текст поза всяким зв'язком з його оточенням (хіба що з назвою), тематикою та партійними вказівками. Даючи певну грамотність, подібні аналізи тексту не були продуктивними для журналістської творчості з простої причини - вони розглядали текст поза комунікативним актом. За спогадами його учнів, під час занять, що їх проводив В.Бєлінський, елементи комунікативного підходу були, однак, помітні.

Водночас, ще починаючи з праць Аристотеля з риторики, аналіз тексту і, відповідно, процес його свідомого творення передбачав урахування навіть орієнтації адресата. Звідси відомі давньогрецькі настанови: "Коли тебе не зрозуміли - винен ти, бо невдало сказав". Власне, вся риторика Аристотеля містить рекомендації будувати текст відповідно до налаштування, намірів і здатностей слухача (у подальшому - читача).

З класичною виразністю подібне ставлення до слухача (читача) як до ближнього, чиї інтереси мотивують дії автора щодо побудови тексту, знаходимо в поясненні Ісуса Христа, чому він розмовляє з простими людьми притчами: "І приступили до нього учні й сказали до нього: "Чому ти притчами до них говориш?" А він у відповідь сказав їм: "Тому, бо вам дано знати тайни небесного Царства, а он тим не дано. Бо хто має, тому дасться, і він надто буде мати; а в того, хто не має, заберуть і те, що має. Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячись, не бачать, і слухаючи, не чують і не розуміють" /Мт.13:1О-13/.

Таким чином, перший підхід до тексту (цього разу ми маємо на увазі найдавніший, пов'язаний з демократією, з повагою до самостійного мислення, з переконуванням і наукою про нього - риторикою) розглядає текст як учасника комунікативного акту (нагадаємо схему Аристотеля, згідно з якою мовлення складається з оратора, власне промови і слухача, який, додає Аристотель, є метою всього [26]; тому Аристотель поділяв промови за адресованістю слухачеві: охлосу, членам народних зборів, суддям, залежно від їх особливостей, способу сприймання і мети, з якою вони слухають). Цікаво, що в процесі переходу риторики з рук генія і тих, хто його розумів, до рук пересічних "фахівців", було втрачено саме врахування особливостей слухача.

Особливо це підкреслює те, що на зміну поділові ораторів високого (пафосного й однозначного) стилю, розрахованого на охлос, середнього стилю, розрахованого на членів народних зборів, та низького (позбавленого емоцій) - розрахованого на суддів, прийшло ділення мовних стилів незалежно від того, в який спосіб вони впливають на слухача, а, так би мовити, узятих самих по собі. Причому вже в Давньому Римі, а через століття - в Україні, і пізніше в Росії, стилі описувалися на основі наявності в них лайливої (низький), пов'язаної з вищими цінностями (високий) і нейтральної (середній) лексики. Цей "новий" варіант належить до другого типу підходів, коли текст розглядається незалежно від структури комунікативного акту, який він обслуговує.

Зазначимо, що міркування видатних українських учених над текстом (починаючи від Сковороди і йдучи через вчення Потебні) не абстрагувалися від комунікативного акту і впливали на те, що текст навіть пересічним учнем мав сприйматися як засіб спілкування. Навіть 1933 року в підручнику для шостого класу з сучасної української мови, "Ч. 2. Синтакс", укладеного Н.Кагановичем та Г. Шевельовим, перша фраза була така: "Говорити - це передавати свої думки іншому [27]", тобто, по суті, учень із самого початку схоплював на доступному йому рівні уявлення про комунікативний акт ("передавати свої думки") і про роль у ньому "ближнього" ("іншого").

Розуміння читача як мети всього було властиве вже редакторов і першої української газети "Зоря Галицька" Антону Павецькому, який у першому номері газети у зверненні "Браття русини!" писав: "Отож, старатися будем, аби каждий і священик, і світський, міщанин, і рольник, старший і молодший, мужеський і женський мав в сьом пісьме щось, що буде мало для них якийсь пожиток" [29]. Додамо, що перший український журналіст практик - 1848 p., як видно з цього, явно сприймає текст в єдності його форми і змісту, як вони виступають у комунікативному акті.

Закінчимо наші загальні міркування твердженням, що існує два принципово різні підходи до тексту: перший розглядає текст як компонент комунікативного акту, другий - як певну сталу цілісність, що є незалежною від оточення, будова якої визначається заздалегідь даними, незалежними від обставин комунікативного акту. Ці два підходи ми й спостерігатимемо далі впродовж всього дослідження історії вивчення журналістського тексту в Україні. А поки що розглянемо деякі фактори, які впливали на розвиток і урізноманітнення або звуження цих досліджень в Україні.

Праці, пов'язані з журналістським текстом, можна поділити на кілька груп. Якщо повернутися до початку століття, то в Україні найперше з'явилися рекомендації щодо правильного слововживання і використання певних синтаксичних конструкцій. Авторами їх були мовознавці (назвемо в першу чергу Івана Огієнка і Олену Курило), а метою цих авторів було звільнити українське літературне мовлення від його спольщення або зросійщення. Додамо, що Огієнкові належав і "Словарь неправильностей русской речи" [30] - перший нормативний словник російської, в картці на цю книжку в колишньому спец фонді мови Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника значилося "фашистське видання"). У передмові зазначалося: "Уваги" О. Курилової - одного з найкращих українських лінгвістів наших часів ... необхідний посібник для кожного робітника пера (письменника, газетяра), це підручник, без якого він обійтися не може. ...Книжка Курилової - об'єктивна, вона збудована на великому літературному матеріалі, охоплює всі мовні явища, з якими може зустрітися у практиці людина, які можуть викликати у неї сумнів. У цьому її велика вага і цінність. Працюючи над своєю книжкою, авторка мала перед собою ясну мету - звернути українську літературну мову з того шляху, на який її, не раз зовсім несвідомо, справляли українські робітники пера, оберігаючи її (мається на увазі мета авторки щодо літературної мови. - Я. К.) від зовсім непотрібних, чужих, неприродних для її будови елементів, заступаючи їх своїми, українськими.Матеріал до своєї праці О. Курило збирала довго і дуже дбайливо. Опис його обіймає в нас цілі чотири сторінки друку". Звичайно, можна було б його й ще поширити. І це, певно, була б авторка зробила, коли б їй було пощастило видати свою книжку новим виданням.

Не слід забувати, що робота в неї з року в рік росла. Перше видання мало неповних 16 сторінок, друге було вже сильно поширилось, третє ж виросло на цілу наукову книжку. Всі ці видання дуже швидко розходились і зокрема третє виховало ціле молоде покоління наддніпрянських письменників, а то й мовознавців, і дарма, що одним і другим від цього не раз доводилось відхрещуватись. (Курило, звісно, звинувачували в націоналістичній діяльності. - Я. К.) [32].

До цього напряму (йдеться про боротьбу за чистоту української мови) належить "Стилістичний словник української мови" Івана Огієнка, який вийшов у Львові 1926 року і у вступі до якого автор не без гумору застерігав від полонізмів: "Коли селянин читає, що хтось обійняв посаду, то напевне запитує: "Невже в того пана дружини немає, що мусить обіймати якусь посаду" [33]. Набагато більше наводив він прикладів розбіжності української і російської мов.

Звичайно, пізніше з'явився зовсім інший підхід. Уже в середині 30-х pp. у брошурах, присвячених боротьбі з націоналізмом у мовознавстві, рекомендувалося звертати увагу не на те, що різнить українську і російську мову, а навпаки - на те, в чому вони єдині. Це, звичайно, чинило свій вплив на тексти українських журналістів.

Словники або рекомендації щодо правильного (в нашому випадку - властивого українській мові) слововживання, а наприкінці 30-х - початку 50-х pp. часом неправильного слововживання - це один з, так би мовити, протоелементів літератури, присвяченої журналістському тексту.

Інший протоелемент близького характеру - це огляди чи аналізи публікацій у пресі знову ж таки з позицій їхньої мовної точності, відповідності конструкціям української мови або зауваження з цього питання у статтях ширшої тематики, яких досить багато в журналах "Червона Преса", "Сільський кореспондент" і, особливо цікаві і вагомі, в журналі Івана Огієнка "Рідна мова", що виходив у Варшаві-Жовкві у 1934-1939 pp. і, таким чином, був незалежний від змін політичної ситуації протягом 10 років - від часом настирливої українізації до беззастережної боротьби з тим, що іменували націоналістичними перекрученнями.

Окремо треба сказати про брошури, присвячені роботі газети, переважно роботі з сількорами. Тут ми бачимо аналіз тексту, хай і не глибокий, але в усьому процесі його створення і діяння як елемента комунікативного акту, так і його сприймання. Йдеться про найрізноманітніші його змістовні і словесно-композиційні ознаки.Так, В. Фурер у брошурі, присвяченій сільській газеті, закликає писати короткі тексти, в яких не повинно бути брудної лайки, не повинно бути дрібниць, не повинно бути вимог одразу все докорінно змінити, тощо [34].

Прикладом того, як формувалися і формулювалися синтаксичні поради для журналістів, є розділ "Про вживання складених слів у газеті" з лекцій для слухачів заочних курсів сільських кореспондентів: "Треба, однак, застерегти, що зловживати складеними словами не слід. Перед тим, як ужити таке слово, треба добре зважити - чи відоме воно широким трудящим масам чи ні? А то може вийти так, як говорив тов. Каганович на XVII з'їзді партії, а також писала газета "Правда" від 26.ХІ 1934 року, що деякі газети понавертають приміром Облавтозапчастина і думають, що справді, всі так і знають, що воно таке означає". Отже, і в колгоспній газеті треба взяти це до уваги, і вміщуючи газеті такі слова, як-от, приміром, МЮД, пропгрупа,наркомвнуторг, укртракторремонт тощо, заздалегідь подумати, чи "дійдуть" вони до широких мас колгоспників у скороченій формі. Коли ж такі слова мало зрозумілі для мас, краще ці слова написати повнотою, тобто замість МЮД писати міжнародний юношеський день" [35].

У книзі В. Фурера є розділ "Робота коло селянського дописа", в якому зокрема є підрозділи "Як обробити селянський допис" і інші з підзаголовками-рекомендаціями, проілюстрованими прикладами: "не підглядувати", "не займатися дрібницями", "самі злочинці", "не треба захоплюватися фразами".

Є цікавими матеріали, вміщені у книзі "Пресса на Украине", які дають об'єктивне уявлення про протистояння української мови основної маси населення та російської мови переважної більшості партійних видань навіть для селян [36].

На обкладинці видання "Чергові завдання робселькорів газети "Червоний хлібороб" знаходимо цитату з промови Л. Кагановича на нараді журналістів: "Треба, щоб газету писалося не тільки ясною, зрозумілою, популярною мовою, треба, щоб газета давала такий матеріал, який би своїм змістом зацікавлював читача"[37].

Так виглядає структура набору видань та публікацій, присвячених журналістському тексту в довоєнний та перший післявоєнний період.

Окремо треба розглянути політичний вплив на літературу, присвячену журналістському тексту. Коли говорити про ставлення до українського слова, то цей вплив зовсім інакший усередині 20-х років, коли у збірниках документів, присвячених темі партії і преси, наводяться виступи, що містять правдивий і цікавий аналіз мовної ситуації, розповідається, наприклад, що в районах Поділля в цілому добре володіє російською мовою хіба що перший секретар райкому партії, а з другого боку, про те, що селяни, вважаючи російську мову "панською", орієнтують своїх дітей, щоб вони читали, розмовляли і вчилися саме нею (аналогічне не було рідкістю в Галичині) [38].

У той час подібне ставлення партії певною мірою сприяло викладові чи створенню текстів правдивою українською мовою. У середині 30-хх pp. Партійні документи дають цілком протилежну орієнтацію, аж до того, що при перекладі творів Леніна "заради точної передачі змісту" рекомендується, коли в українській мові є слово від того самого кореня, що російське, вживати для перекладу саме його. Відомий результат того - перший післявоєнний російсько-український словник, який жартома, але з великою долею правди називали російсько-російським.

Партійні документи, зокрема праці Леніна, що торкалися вимог партії до журналістики, містили ряд вимог до тексту, стилістичного, а точніше комунікативного характеру - до стилю і викладу. Хоч більш досвідчені практичні працівники газет і журналів, як вони згадують, знали, що "роби не як в газеті пишуть, а як в райкомі кажуть", або на Львівщині "важливо не що Ленін пише, а що Маланчук (секретар Львівського обкому партії з питань ідеології) каже". Проте такі рекомендації, як уникати "політичної тріскотні", уникати штампів і красивих фраз, писати зрозуміло простій людині і навіть розраховувати на думаючого читача, не позбавлені сенсу навіть і для сьогоднішньої теорії журналістики [39].

У той же час серйозні розробки комунікативних ("стилістичних") характеристик тексту, зокрема такої важливої характеристики, як ясність, велися українськими мовознавцями, у першу чергу академіком Л. Булаховським [40], а синтаксичних структур, вищих за речення ("надфразних одиниць") - академіком І. Білодідом [41].

Треба лише додати, що уявлення про одиницю, вищу за речення, було вироблене ще на початку 20-х pp. Оленою Курило.Вона її називала фразою. Незабаром уживання терміна "фраза" в значенні вищої за речення одиниці стало підставою для обвинувачень у націоналізмі [42].

Цілком окремо, як пов'язане з мовознавством і літературознавством, розглядалося поняття стилю. Зрозуміло, що при, так би мовити, граматичному, нормативному підході всю увагу було звернуто на мовні стилі, тобто на набір певних лексичних і синтаксичних факторів, який вважався нормою для даної тематичної групи текстів. З кінця 20-х pp. в мовознавстві запанував саме такий підхід на противагу властивому для попереднього періоду мовному підходу, пов'язаному з описом сталого інвентарю слів і формул. Це був підхід, зорієнтований на визначення мовленнєвого стилю (Баженов, Фінкель та акад. Булаховський).

У літературознавстві, натомість, дослідження стилю, щоправда, теж уже після 1953 p., було, навпаки, пов'язане з орієнтацією на учасників комунікативного акту - читачів (О. Білецький) або автора (О. Чичерін, характерною є назва однієї з основних його праць "Идеи и стиль. О природе позтического слова" [43].

У цьому ж напрямі працював М. Пилинський [44], який зіставляв мовну норму і стиль і прокладав своєрідний міст між граматичним та комунікативним підходом до праці над текстом.

Характерно, що термін "синтаксична цілість" вперше зустрічаємо в Олени Курило. "Терміном реченя означено тут, як і далі, складову частину фрази, синтаксичної цілості" [45].

У перші повоєнні роки в літературі для журналістів існував набір вимог до стилю, який майже не був пов'язаний із текстом як елементом: комунікативного акту. Найбільш виразні тут вимоги, що позначалися в цей час термінами "точність", під яким розумілося, що опис дійсності повинен бути адекватний погляду на неї з боку партії і матеріалістичної науки, а не тому, щоб читач сприйняв текст так, як його задумав автор, "стислість". Прикладом такого досить пізнього видання є праця професора Львівського університету І.Григораша [44]. У таких працях єдиним вихідним матеріалом для розмірковувань були висловлювання Леніна та Сталіна (до його смерті) і партійні документи.

Стан справ поступово змінюється після настання "хрущовської відлиги" і визнання у зв'язку з цим можливості користуватися надбаннями всіх наук, що вивчають комунікативні процеси, появи перших перекладів творів зарубіжних учених, так чи інакше пов'язаних із процесами сприймання тексту [47]. Оскільки Україна не мала такої усталеної традиції в літературному редагуванні, як та, що створилася в Росії, дослідники тут швидко і впевнено пішли вперед.

Першим такий крок зробив Ю. Лазебник, пафосом наукової творчості якого стало описування не граматичних правил, а механізмів творчих знахідок журналістів. Саме його праці (врешті-решт Лазебника було усунуто з посади редактора "Робітничої газети" за щоденні критичні публікації з Дніпропетровська, і це призвело до своєрідної дискредитації його пошуків) відкрили можливість для формування українського вчення про журналістський текст, коли теза, що редагування є приведенням до норм, нагадаємо, політичних, наукових, мовних, відверто чи ні, але була усунута [48]. При цьому звичайно відбувалося і використання досягнень російської теорії і практики редагування щодо аналізу структури тексту та впливу її на читача, у першу чергу праць А. Мільчина [49], Є. Проніна [50].

Пріоритет у започаткуванні специфічного українського напряму в літературному редаувани належить професорові Р. Іванченкові, який висунув тезу про те, що редагування - це спостереження за ходом читацького сприймання і забезпеченням адекватності сприймання читачем задуму автора. Адекватність сприймання тексту читачем є чи не центральним поняттям і положенням теорії Р. Іванченка. Завдяки цьому, вивчення журналістського тексту повернулося до вивчення тексту як учасника комунікативного акту. Р. Іванченко запровадив використання в аналізі і трактуванні тексту досягнень тогочасної психології і мовознавства. У результаті введення в обіг понять "настанова" (рос. "установка"), плани у сприйманні тексту, напруга викладу, запровадження детального аналізу структурних особливостей ясності, опису процесів перебудови тексту, пов'язаних з редагуванням, а також опису перетворення авторського задуму в текст і роботи автора над текстом, теорія журналістського (у широкому розумінні цього слова) тексту перетворилася на цілісну і системну будову [51]. І все ж у центрі уваги Іванченка більшою мірою лишався сам текст, ніж твір, вивченню якого особливого значення згодом надав В. Різун [52].

Наступним кроком у розвитку методики вивчення журналістського тексту стали праці М. Феллера [53]. Він спирався у своєму дослідженні не лише на настанови В. Леніна та його досвід, а в першу чергу, на концепцію Аристотеля, яку сьогодні можна було б назвати концепцією комунікативного акту. У своїх працях М. Феллер уважно простежує єдність і взаємодію рівнів твору від твору як такого до словосполучення, зв'язок між ними у процесі читання. Таким чином, до певної міри усунуто розрив між теорією тексту як учасника комунікативного акту і "граматичною" теорією тексту як до певної міри застиглої єдності. У подальшому в його дослідженнях знайшли місце і такі поняття поетики, як органічність та гармонія.

Ідеї Р. Іванченка та М. Феллера знайшли суттєвий спротив у прихильників традиційного літературного редагування, які, у повній відповідності з ідеями попереднього періоду, вважали, що текст усіма сприймається однаково, а погляд, що різні люди, особливо автор і читач, сприймають текст по-різному, є ідеалістичними. Це примусило обох дослідників, щоб захистити себе, виступити з листом в редакцію "Еще раз о литературном редактировании" [54]. Їх урятувало те, що вони знайшли у "Філософських зошитах" Леніна проти твердження Гегеля, що одну і ту саму думку старий і молодий сприймають по-різному, зауваження вождя: "Цілком матеріалістичне твердження" [55].

У подальшому М. Феллер наполіг на визнанні як окремого поняття "елементарний мовленнєвий стиль", в якому слово "мовленнєвий" вказує на зв'язок стилістичних особливостей тексту з комунікативним актом, обумовленість авторського викладу як особистістю і процесом творчості автора, так і чи не більшою мірою, особистістю, процесом творчості, а головне - метою адресата твору.

Однією з особливостей системи стилів, обгрунтованої автором (агітаційний, популярний, теоретичний, прикладний), є те, що виділяється як "вульгарний стиль" - стиль, що не відповідає меті, яку ставить перед собою автор [56].

З'явилися також публікації українських редакторів-практиків, які підсумовували й описували свій досвід впливу на побудову тексту в процесі спілкування з автором (С. Рудь [57], Б. Лєвіна [58]). Цьому сприяла ініціатива А. Мільчина, Р, Іванченка, М. Феллера.

Ми вже вказували на зв'язок між: політичними обставинами та розвитком вивчення журналістських текстів. В умовах сучасної України новим етапом тут стали праці проф. В. Різуна та очолюваної ним кафедри журналістської майстерності та редакційно-видавничої справи Інституту журналістики Національного університету України ім. Тараса Шевченка і дослідників, що співробітничають з нею. Особливістю цього етапу є залучення до процесу досліджень сучасних даних психології, фізіології, комп'ютерних наук, Що стосується розвитку раніше закладених поглядів, то особлива увага звергається В. Різуном на вплив вищих рівнів тексту на нижчі, і за цих умов і центральними поняттями стають поняття "твір" і "тема" [59]. До досягнень цього напрямку слід віднести також дослідження співвідношення тексту і зображення (обидва є учасниками одного й того самого комунікативного акту і взаємозалежні між собою) Б.Черняковим [60], розгляд особливостей лексики у творах певної тематики (наприклад, чорнобильської) тощо.

Інший сучасний напрямок пов'язаний з дослідженнями Г. Почепцова [61] в галузі комунікативних процесів у цілому. Якщо свого часу М. Феллер використовував уже психологічні схеми теорії реклами [62], то увага Г. Почепцова, як твердять назви його книг, привернута не лише до public relations, а й до особливостей комунікації під час переговорів з президентами, ба навіть з терористами. Можна передбачати, що суттєве майбутнє мають дослідження, пов'язані з автоматизацією і формалізацією у зв'язку з цим процесів редагування тексту, яким присвячено окремі роботи В. Різуна [63] та 3. Партико [64]. Ці праці мають на меті описати механізм редагування більшою (3. Партико) або меншою (В. Різун) мірою стосовно до формування автоматизованої людино-машинної редакторської системи. Теорія редагування ніби на новому витку суттєво збагачується матеріалом глибинного аналізу редагування як процесу відчуження твору від автора і постановки його в систему з читачем, що значною мірою відповідає поглядам Аристотеля про те, що читач - мета всього. Автори, таким чином, повертаються до традиційних уявлень українських дослідників про текст як учасника комунікативного акту. Парадоксальним чином 3. Партико - на новому витку спіралі, спираючись на праці свої попередників щодо контролю над адекватністю сприймання твору читачем як основним завданням редагування, повертається до спростовуваного раніше уявлення про основне завдання редагування як приведення тексту до норм. Однак норма тут не соціологізована, не абстрагована від твору. Це динамічна і гнучка норма, обґрунтовано задана автором своєму творові. Контроль норми мотивує вплив на твір. Розроблювана Партикою система - не лише експертна, а й коригуюча, і проектна.

В. Різун, закінчуючи свою характеристику історії літературного редагування, справедливо твердить: "Історія повернулася "на круги своя", але на вищому технічному рівні. Якщо в період Івана Федорова друкар був освіченою людиною й виконував функції редактора, видавця, то з упровадженням комп'ютерною техніки друкарські процеси поступово переносяться в редакцію. І редактор має виконувати функції складальника і верстальника за дисплеєм. Поступово автоматизується функція редактора і виникають автоматизовані редакторські системи" [65]. Щось аналогічне відбувається і щодо роботи над текстом на всіх рівнях, де найкориснішим є не граматична чи навіть стилістична - на рівні речення і абзацу обробка, а риторичний аналіз, спрямований на вдосконалення функціональних особливостей комунікативного акту і рекомендації (або у ЗМІ "втручання в текст") на його основі.

Останнім часом журналістикознавчі дослідження тексту в Україні зосередилися головним чином в Інституті журналістики Київського університету ім. Т, Шевченка, де зокрема вийшов збірник нарисів про текст "Теоретичні питання комунікації і тексту" складений В. Різуном, А. Мамалиґою та М. Феллером. Сама назва, в яку входять терміни "текст" і "комунікація", визначає специфіку цих досліджень [66].

Ще один напрям, який аналізує вплив текстів на свідомість і ментальність суспільства, започаткував нещодавно у Львові Б. Потятинник. Спільній праці Б. Потянинника та М. Лозинського надано виразну назву "Патогенний текст" [67].

Треба окремо сказати про праці, присвячені мовним характеристикам окремих видів літератури. Так, у свій час було видано Інститутом мовознавства АН України досить цікаве дослідження, присвячене мові суспільно-політичної літератури [68], а нещодавно з'явилася докладна розробка мови української науково-технічної літератури в її функціонально-стилістичному аспекті Н. Непийводи [69]. Характерно, що результатом цієї розробки став порадник для авторів [70].

У Луганському університеті останнім часом створюються узгальнювальні методичні розробки з журналістики, в яких розглядаються і питання журналістського тексту [71]. Принагідно ще раз зауважимо, що до складу журналістикознавчої літератури є підстави включати і ті дослідження, що розглядають текст в аспекті комунікативного акту незалежно від предмета тексту, бо, по-перше, журналістські матеріали охоплюють усі сфери життя, а по-друге, дедалі активніше формується сприймання журналістської освіти як такої, що дає змогу обробляти не лише власне журналістські твори, а й редагувати будь-які книги і документи.

Дуже мало розвинене в Україні поширене у світі вивчення тексту з позицій ефективності впливу, залежно від його кількісних особливостей, які переходять в якісні, - у першу чергу можливості впливу на читача (на здатність читача сприйняти текст) залежно від довжини речень, кількості речень в абзаці, слів у реченні, довжини слів тощо. Останнім часом певні кроки в цьому напрямі зробив 3. Партико.

Розвиток досліджень журналістського тексту в Україні досяг такого рівня, обсягу та деталізації, що дозволяє передбачити поступове створення як окремої науки "едитології" (від латинської edicio - видання), назва якої добре вписувалася б в українські термінологічні традицію: як відомо, у 20-ті pp. книгознавство українські вчені іменували бібліологією [72].

Проведений огляд дає змогу зробити такі висновки:

1. Розгляд питань, пов'язаних з проблемами тексту журналістських творів, починається з нормативних аспектів. При цьому важливою особливістю українських мовознавців є прагнення відстоювати риси народного мовлення, часом підкреслене протиставлення власне українських і російських форм.

2. Українські мовознавці в зазначений час прагнуть навіть у підручнику для школи, хай побіжно, охарактеризувати структуру тексту, зокрема О. Курило вже в цей час виділяє на рівні вище речення фразу, що пізніше, видно, було перероблене в "надфразну єдність", а також аналізує синтаксичну цілість.

3. Праці українських мовознавців 20-х pp. суттєво вплинули на мовні навички тогочасних журналістів.

4. У літературі, орієнтованій на сількорів, котра набуває поширення в 20-30-ті pp., досить багато уваги приділяється формально-змістовим характеристикам журналістського твору.

5. Широко використовуються часом достатньо корисні рекомендації щодо мови і структури творів з партійних постанов, праць Леніна, навіть висловлювань В. Молотова, а в Україні Л. Кагановича, які попри часом анекдотичну форму введення в текст і, що значно більш серйозно, попри боротьбу діячів цієї партії проти реального здійснення рекомендованого,- все ж орієнтували автора на вплив на читача.

6. В умовах хрущовської "відлиги" і після неї саме в українській теорії літературного редагування відбувається зміна нормативного підходу на підхід з позицій аналізу комунікативного акту, спочатку шляхом досягнення адекватності сприймання тексту читачем (Р. Іванченко), а далі - організації комунікативного акту(М. Феллер) і, нарешті, діяльнішого аналізу редакторського процесу (В, Різун).

7. В умовах демократичної України значно посилюється врахування при обговоренні питань тексту даних теорії комунікації, реклами (Г. Почепцов), соціології, соціальної психології (Б. Потятинник), розглядається проблема співвідношення тексту і зображення (Б, Черняков), оцінюється відповідно до сучасних умов проблема слововживання і використання синтаксичних конструкцій в сучасному українському тексті (Н. Непийвода).

Наведений аналіз дозволяє побудувати розгляд розвитку української науки про журналістський текст за такою схемою:

1. Правильність слововживання і синтаксичних конструкцій.

2. Структура тексту і процес сприймання.

3. Текст як учасник комунікативного акту.

4. Текст і твір.

5. Текст і зображення.

6.Текст і комунікативні процеси в суспільстві.

7.Автоматизована обробка тексту