докторант
Словосполучення "місія журналістики" не є новим. Кілька разів його вживав у "Вступі до журналістики" та в "Теорії журналістики" А. 3. Москаленко, наближення до нього є в "Літературному редагуванні" В. В. Різуна [1], у М. Д. Феллера [2], у колективних монографіях київських учених. Час від часу воно траплялося в науково-методичних працях, що видаються в Києві, Москві тощо. Однак щоразу звернення до нього носило побіжний характер, воно вживалося в текстах з інших питань масовоінформаційної діяльності. Окремих робіт, присвячених вивченню цього поняття, автор не зустрічав.
Пов'язане це з тим, що питання не має своєї передісторії. У старі часи воно не могло бути висвітленим у наукових текстах. Комуністична теорія журналістики просто не вживала такого терміна, адже не мала в ньому потреби й не виділяла (як окрему наукову й практичну) проблему головного призначення преси. Питання було вирішено раз і назавжди знаменитою формулою, яку приписували В. І. Леніну, хоча вперше її було використано одним з меншовиків: газета повинна бути не тільки колективним пропагандистом і колективним агітатором, але й колективним організатором мас. За будь-яких умов лишатися вірним "підручним партії" - тільки таке покликання преси апріорно й аксіоматично визнавалося в СРСР і, як догма, обговоренню воно не підлягало: дозволялося тільки позитивне його коментування. Його й можна вважати визначенням місії компартійної (або й взагалі партійної як типу) журналістики.
Нові соціальні умови поставили якісно інші завдання перед науковцями-журналістикознавцями, у тому числі й щодо розробки корінних питань діяльності преси в демократичному суспільстві. Провідні теоретики ціною величезних зусиль й у короткі терміни часу, за якихось 4-5 років, зуміли закласти підвалини української теорії демократичної преси. Образно кажучи, для її створення пішли в хід і уламки старого фундаменти, і прикро забуті за сімдесят років власні надбання, і завезені з-за кордону, перевірені часом (але не для наших умов створені) "будматеріали". Праця увінчалася успіхом: як на загал, в Україні закладено основи теорії журналістики.
Як свідчать монографії, підручники, навчальні посібники, що вийшли друком останніми роками за межами України, тим же шляхом ішли й наші колеги з наукових центрів журналістикознавства країн СНД. Однак дійшли далеко не тих самих результатів.
Зіставлення теоретичних доробків прояснює загальну картину, що склалася в цьому напрямі наприкінці десятиліття, століття. Фактично протилежні погляди на проблематику функцій преси, її принципів, соціальної позиції ЗМІ зайняли київська й московська теоретичні школи - і в цій діаметральності, напевно, є запорука діалектичного просування вперед у цих важливих напрямах. В усякому разі, в ній містяться підстави для обговорення різних підходів до постановки питання щодо місії журналістики.
Питання не з другорядних. Реалії функціонування української (та не тільки вітчизняної) преси останніх років дедалі наполегливіше вимагають дати вичерпну відповідь на запитання: для чого в кінцевому підсумку існує преса, за що головно відповідає перед суспільством? І чи змінювалося її "надзавдання" від часів перших газет? Якщо змінювалося - то, напевно, нами знайдена не головна, а другорядна категорія, яка піддається впливові часу та змінам обставин, і тоді треба продовжити пошук тієї головної, єдиної на всі віки місії. І чи має суттєві відмінності в цьому плані преса українська?
Нагадаємо, що соціальні функції преси - це основні завдання, які вона вирішує, це - ролі, які виконує цей соціальний інститут у суспільстві.
Існуючі теорії соціальних функцій преси не описують і не охоплюють усієї картини основних завдань ЗМІ в суспільстві (а це і є серцевина питання про їхні функції). Питання про соціальні функції преси надзвичайно складне, і ще не настав час підбивати підсумки на цьому шляху. Доробки і надбання останніх років не вичерпують усієї проблеми. Один із докорів, який може бути закинутий авторам цих теорій, такий: лишається не описаним, не розглянутим - і навіть не поставленим! - питання про основну, головну її функцію, про ії "надфункцію".
Звернімо увагу на дуже показову деталь: коли в журналістикознавстві йдеться про "функції" преси, то завжди - у множині, і ніколи не говориться про "функцію". Цим визнається, що функцій у преси багато.
Тоді виникає вимір "по вертикалі", тобто проблема пріоритетів: які з них є більше важливими, які - менше; її вирішення приведе нас до питання про місію преси. Більше того: визначитися з відповіддю про місію як найголовнішу функцію означає й уточнити або й переглянути докорінно зміст кожної з "рядових", звичайних функцій преси та їхню "субординацію" або "ієрархію".
Отже, звернімося спочатку до вивчення існуючих теорій соціальних функцій преси з надією, що це виведе нас до вирішення питання про її найголовніше завдання. Адже місія преси є результатом найвищого абстрагування на сходах, що підносять нас до визначення й розуміння загальних завдань ЗМІ в суспільстві. Аж до найзагальнішого.
За визначенням, місія - покликання, або найголовніше завдання, виконуване певним соціальним інститутом, особою тощо, доручене комусь або взяте кимось на себе добровільно. А що ж є головним покликанням журналістики? В кінцевому підсумку - для чого суспільству друкована періодика, телебачення, радіомовлення, інформаційні агентства, продакшн-студії, прес-служби та - віднедавна - Інтернет як засіб масової інформації?
Відповідь нібито не викликає сумніву: звісно, для того, щоб забезпечувати суспільство інформацією, задовольняти його інформаційні потреби. Таке положення здається аксіоматичним, воно не повинне викликати сумніву... але викликає його, бо лишає одне запитання, на яке не так просто знайти відповідь.
Наведена аксіома майже непомітно відриває пресу від суспільства, оскільки протиставляє її цілі загальним цілям, надмірно автономізує її в соціальному організмі. Так само, як приказка - прокукурікав, а там хоч і не світай, - протиставляє півня цілому світові і навіть Всесвітові. Повернімося до цього протиставлення нижче, а нині зазначимо, що місію журналістики може бути розглянуто як кінцевий пункт абстрагування у напрямі розуміння основних соціокультурних зав дань преси.
Однак для вирішення цього питання потрібен додатковий теоретичний матеріал. Необхідно визначити критерій, за яким з-поміж кількох функцій преси можна буде визнати одну найголовнішу - чи, навпаки, визначитися, що місією має бути визнане щось нове, інше, чого допоки не було у відомих функціональних побудовах. Звернімо ще раз увагу на те, що існуючі теорії функцій преси навіть у власних назвах мають на увазі множинність описуваних основних її завдань. Це передбачає невизрілість на цьому, вже відомому, вже освоєному рівні абстрагування - запитання про те, що є її найголовнішою, тобто єдиною, всеохоплюючою функцією.
Отже, задля пошуку відповіді на щойно поставлене запитання (у чому полягає місія преси) треба зануритися у "простір функцій" журналістики, за вдалим висловом Є. П. Прохорова, - а точніше, у стан нашого теоретичного опрацювання цього простору. Загальний його вигляд цілком виправдовує поширену думку про те, що московська теоретична школа, попри всі новації останніх років, зусиллями старої професури намагається так оновити теорію журналістики, щоб у її фундаменті залишилося все дороге для людей, чия наукова молодість починалася ще за сталінських часів. Звідси така відданість термінам і поняттям "партійність" (вже за нових умов плюралізму думок) та "ідейність". Наприкінці 2000 року, в пострадянському контексті все це виглядає анахронізмом, навіть попри наполегливі спроби осучаснити зміст цих термінів.
Натомість київська школа, представлена молодшими вченими, на самому початку розбудови нової теорії масової інформації рішучо відкинула старий багаж. Він ідеально підходив для тоталітарно керованого суспільства, але щоразу виявлявся зайвим тягарем у справі торування нових шляхів від абсолютно нових теоретичних засад. Так, професор А. 3. Москаленко, засновник і до 1999 року директор Київського інституту журналістики, відразу відкинув спокусу легкого рішення - розгортати власну теорію соціальних функцій демократичної преси від ленінських поглядів про те, що "партійна література не може не бути часткою загальнопартійної справи". У нові часи, коли партійна преса України знову стала лише часткою всієї преси суспільства, ця істина втрачає свою універсальність, яку їй було надано в тоталітарному суспільстві, і повертає собі вилучену від неї у 1930-ті роки фрагментарність у соціокультурному просторі.
Отже, у Києві рух до нового розуміння основних завдань преси було розпочато від теорії функцій Роджера (Роже) Блюма, відомого в Європі швейцарського вченого, керівника департаменту журналізму Бернського університету.
Р. Блюм називає вісім найважливіших завдань преси щодо соціального процесу і розташовує їх певним чином, підкреслюючи в такий спосіб пріоритетність кожного з них. Подавимося на цю "піраміду Блюма" з точки зору пошуку відповіді на наше запитання: чи немає серед цих функцій такої, що могла б бути оцінена як найголовніша [3]:
1. Функція інформування (саме вона й могла б претендувати на провідну роль);
2. Функція артикуляції (за нею ЗМІ повинні бути "відображувачем думки без словесних мас");
3. Функція соціалізації, тобто передачі культурних здобутків, до неї входить і освітня функція: ЗМІ таким чином "соціалізують" людину.
4. Функція критики та контролю (без коментарів);
5. Функція кореляції, тобто налагодження взаємодії між редакцією будь-якого засобу масової інформації та його аудиторією у процесі погодження різних думок, точок зору.
6. Функція обслуговування: з матеріалів преси читачі повинні отримувати практичну допомогу, корисні поради для свого буденного життя (прогноз погоди, затори на дорогах, забруднення навколишнього середовища, курси валют тощо);
7. Функція розважання (також без коментарів).
8. Функція реклами.
Як бачимо, теоретична спадщина європейського ґатунку висуває на місце місії лише одного претендента, а саме функцію інформаційну. Сім інших функцій, запропонованих Р. Блюмом, вочевидь носять фрагментарний або допоміжний характер чи навіть дублюють попередні (так, функція реклами є, поза всяким сумнівом, своєрідним проявом функції інформування - тільки "за гроші").
Спираючись на ці теоретичні побудови, беручи їх за основу, А. З, Москаленко не зміг не віддати шани й старому теоретичному надбанню - через спробу використати його (або "активізувати", за висловом автора, "класичні функції") у нових соціальних умовах. У них, однак, упізнається дещо з дуже відомого попереднім поколінням теоретичного "неліквіду":
"Організаторська функція. Вона завжди становила один із основних напрямів діяльності органів інформації. Але сьогодні відбувається помітна активізація цієї функції, що зумовлено зростанням впливу публіцистичного слова. Газета, телебачення, радіо стали основними організаторами соціальних перетворень, розбудови незалежної держави, утвердження соціальної справедливості". На жаль, останні роки показують стрімке звуження цієї ділянки соціального покликання й соціальної відповідальності преси. Неначе шагренева шкіра, вона стрімко зменшується, перероджуючись на функцію "промоушн", тобто планомірних організаційних дій із просування власних інтересів. Йдеться про проведення професійних свят газетярів, телевізійників тощо, ювілеї або щорічні дні й тижні конкретних газет, добродійницькі телемарафони, спонсорування редакціями резонансних акцій, поїздки редакційних груп за певними маршрутами. Що ж, це - процес прогресивний, плідний: те, що добре для демократичної преси, не може не бути добрим і для демократичного суспільства. Однак саме цю функцію треба зняти з перегонів за звання місії журналістики: власне кажучи, справи організаційні не є імманентними, внутрішньо природними для преси, суттю якої є словесна, вербальна діяльність. Вони є додатковими, допоміжними - із цим не можна не погодитися.
"Виховна функція. Суть і активізація її не потребують, очевидно, детального пояснення... її стрижневим елементом дедалі більше стає формування у людей високої політичної культури і сучасного економічного мислення". Дуже цікава у цьому контексті функція - запам'ятаймо її для наступного аналізу.
"Пропагандистська функція. Вона зумовлена настійною необхідністю дохідливого роз'яснення практичних і теоретичних проблем становлення правової, демократичної держави, важливості глибокого розуміння загальнолюдських цінностей, ідеї національного відродження, питань ментальності українського народу, його етносу, історичної минувшини. У зв'язку з цим підвищується роль пропагандистської, теоретичної статті, спеціальних теле- і радіопрограм, через які значною мірою реалізується пропагандистська функція органів інформації".
Ця функція, по-перше, змістовно зближується з попередньою - аж до фактичного злиття з нею. По-друге, вживання терміна "пропаганда" вже є неможливим в українському мовному та політичному контекстах. Ми прагнемо увійти до європейської та світової соціокультурної спільноти, тож не можемо не брати до уваги те, що у світі словом "пропаганда" називають не поширення знань, як ми вважали колись, а красиво прикриту облуду, напівправду. Повсюдно воно є антонімом слова "об'єктивність", є чимось подібним до "дифамації навпаки", коли "до справи" береться тільки те, що ВИГІДНІ замовникам. На це не можна не зважати. І навіть те, що в нашому мовному активі, зокрема і в мові ЗМІ, подекуди залишилися словосполучення "пропаганда здорового способу життя" або "антиалкогольна пропаганда", - нічого, по суті, не змінює.
"Контрпропагандистська функція". Попри неоднозначне ставлення до неї слід визнати у цьому контексті, що вона ніяк не може бути місією журналістики.
"Соціологічна функція. її посилення виходить з об'єктивного фактора; засоби масової інформації покликані за своєю природою завжди бути трибуною загальнонародної громадської думки" [4]. Вона вочевидь збігається за змістом з блюмівською функцією артикуляції і є однією з найважливіших поміж: іншими, але не найголовнішою. Не можна не визнати її фактичної включеності до змістового простору інформаційної функції, з тією різницею, що в цьому випадку не журналіст інформує масову аудиторію, а сама ця аудиторія, так би мовити, інформує сама себе. Бути засобом самоінформування суспільства - не є надзавданням преси.
Отже, з-поміж успадкованих від Р. Блюма та актуалізованих вітчизняних "класичних" функцій реальними претендентами на звання місії преси лишаються дві: інформаційна та виховна. Фактично ці провідні ролі лишаються за ними і в подальших міркуваннях А. 3. Москаленка з цього приводу. Так він побіжно перелічує такі соціальні функції преси:
* інформування про зміни в оточуючій дійсності;
* формування ставлення (позицій, поглядів, думок) до дійсності, тобто соціальної орієнтації.
* інтеграція окремих частин суспільства щодо оточуючої дійсності;
* передача суспільно-культурної спадщини від покоління до покоління [5].
Жодна з них, вочевидь, не є всеохоплюючою. Читаємо далі: "За результатами впливу преси на найважливіші сфери людської діяльності можна виділити такі її функції:
* політична пропаганда:
* суспільне виховання:
* поширення культурних цінностей:
* регулювання господарських відносин і громадський контроль:
* розважальна діяльність" [6].
І тут немає обґрунтованих претензій на всеохоплюваність. Як бачимо, загальний зміст "функціонального простору" при цьому лишається незмінним - так само, як і провідні ролі інформування та виховання у всій справі. Крім них в інших місцях своїх творів А. 3. Москаленко вказує на соціально-педагогічну, просвітянську функцію, яка також може бути, попри всі відмінності, включена до виховної як до ширшої за змістом.
Звернімо увагу на те, як ці висновки збігаються з європейською традицією. Згадаймо, що біля входу до Бі-Бі-Сі, визнаної кращою серед світових мас-медіа за минуле століття, викарбувано слоган: "Повідомляти, повчати, розважати". Останнє відкинемо як "несерйозне" - і залишиться те, до чого прийшов своїм шляхом український науковець.
Навіть проведений ним деталізований аналіз основних завдань журналістики в суспільстві в кількох проблемно-теоретичних планах, хоч і додає до їх переліку функції "малих змін" та "конверсії" (тобто відхилення від домінуючих поглядів), теж нічого суттєво не змінюють в кінцевому підсумку: найголовніше - інформувати та виховувати. Якими ж є позиції московської школи? Розгляньмо погляди колег на прикладі теорії функцій преси професора Є. П. Прохорова, оскільки саме він є найбільшим авторитетом у цій сфері в російській теоретичній журналістиці.
Відразу зауважимо, що цей автор не ставить питання про місію журналістики, хоч і робить суттєвий крок у напрямі до нього. Однак його погляди дадуть нам змогу побачити проблему об'ємно, а отже, наблизитися до її розв'язання.
Важливим з точки зору розуміння діалектичності підходів до змісту теорії є зауваження автора про те, що "простір функцій" дуже широкий і продовжує розширюватися, що пов'язано зі збільшенням ролі інформації в житті суспільства... й швидким зростанням значення масової інформації" [7].
"Загальновідомо, - зазначає цей автор, - що вихідною функцією журналістики є комунікативна функція - функція спілкування, налагоджування контакту" [8]. Це помітно відрізняється від функції № 1 - інформаційної - у попередній теорії. Далі йдуть вже знайомі нам безпосередньо-організаторські, культурно-освітні, рекламно-довідкові., рекреативні [9]. Особливу увагу привертають розташовані автором на почесному третьому місці ідеологічні функції. Термін (який викликає негативні асоціації в кожного, хто відійшов від консервативних поглядів на місце преси в суспільстві) трактується автором дещо неадекватно часові: "...постійно сприяти зростанню й розвитку свідомості мас (!) шляхом всебічної орієнтації в дійсності" [10].
Все - як було колись: з одного боку - несвідомі маси, з іншого - ті, хто цю свідомість розвиває. Метафізична, суб'єктно-об'єктна розірваність реальної діалектики інтерсуб'єктних відносин преси й суспільства, яку тут бачимо, становить дуже цікавий матеріал для дослідження - але з дещо іншої проблеми. Тут зауважимо, що цей пункт робить безперспективними пошуки саме в цьому напрямі відповіді на запитання, чи існує місія журналістики та що є її змістом. Звернімо також увагу на те, що в цій теорії зовсім немає функції виховної. її поглинула ширша за змістом і, так би мовити, агресивніша "ідеологічна" функція. Втім, це протиставлення дає змогу побачити вади і тієї, й іншої. Найголовніша з вад полягає в тому, що обидві вони (і це змушує відкинути їх з перегонів на звання місії преси) не діалектичні й недостатньо демократичні. Вони теоретично обґрунтовують можливість ставити журналіста над суспільством, надають йому непритаманного (але дарованого колись тоталітарним режимом і тому звичного) статусу "разом з партією вище суспільства". Виховання мас, які апріорно визнаються недостатньо свідомими, - надзвичайно небезпечна річ, в усякому разі в контексті розмови про надзавдання журналістики. Його чомусь ніколи не доповнюють вимогою виховання самого журналіста, і цей дисбаланс дає змістовний крен на тоталітарний бік.
Гіпертрофоване трактування суб'єктної ролі журналіста призводить до серйозних порушень у вільному обігу інформації, що є перешкодою вільного розвитку демократичної держави. Насправді журналіст - такий самий суб'єкт соціального процесу, як і його читач, попри всю специфіку його становища у масовоінформаційному процесі.
Зміцнення суб'єктної ролі журналіста в суспільстві проявляється зовсім не в тому, що він порушує суб'єктність інших осіб та дедалі краще виховує несвідому "решту".
Але в чому? Заглиблення в це питання приводить нас до... необхідності пошуку відповіді про надзавдання преси в суспільстві, про місію журналістики.
Повернімося до того, що залишилося в активі дослідження після розгляду двох головних з існуючих теорій функцій преси. Отже, не виховання, а інформація чи комунікація є в кінцевому підсумку місією журналістики. Чи, можливо, щось третє?
Згадаймо суперечність, яка заявила про себе на початку статті - вона протиставляла півня навколишньому світові. Проінформував - а там хоч не світай. Уявімо собі редакцію газети в ролі обслуги гармати. Артилеристи вправно заряджають, наводять, стріляють - і снаряди у громові пострілу вилітають з каналу ствола в бік цілі. Нібито все гаразд. Але хіба головне завдання артилеристів - стріляти? їхня місія - вражати цілі, саме для цього вони існують в арміях усього світу і цим відрізняються від фахівців із салютів та фейєрверків. Так само й "інформування" - це наше комунікативне посилання, виліт соціально значущої інформації по наших технічних каналах в бік аудиторії.
А що ж відбувається там, на протилежному боці, так би мовити, траєкторії факту? Просто інформувати суспільство чи просто встановлювати комунікативний зв'язок - цього занадто мало для преси, навіть для зразків її лібертаріанської моделі, таких поодиноких від часів Дж. Мілля. Що ж до преси соціально відповідальної моделі - то стосовно неї термін "інформувати" вступає в непримиренну суперечність з іншим - "нести відповідальність" - і тому має бути доповненим словосполученням "забезпечувати розуміння". Те, що нами послано, має бути зрозумілим, у цьому вся річ.
Так логіка дослідження привела нас до теренів герменевтики, адже розуміння журналіста окремим читачем і масовою аудиторією і є отим бажаним "влученням у ціль". Що зрозуміла публіка з нашого інформаційного посилання? Цим питанням не може не перейматися серйозний журналіст, редакція, в цілому преса демократичної країни. Тому що саме в ньому і полягає суть усієї справи.
Так залучення теорії розуміння до сфери масової комунікації відкриває можливість відповіді на запитання про те, що є місією журналістики.
Місією журналістики є забезпечення досягнення масового розуміння. Це - досягнення стану, коли маси про все знають і на все йдуть свідомо, якщо цитувати забутого нині класика, який умів оперувати пресою й, через пресу, масовою свідомістю. Це - участь у забезпеченні права кожної людини не просто на інформацію, а на інформаційне забезпеченні її дії. Саме між інформуванням і дією перебуває феномен герменевтики - акт розуміння.
Найбільшим надбанням демократії, як ми тепер розуміємо, є свобода вільного вибору. Усвідомленого вибору людиною: депутатів, президента - на виборах, долі - щодня, переконань - залежно від долі. Умовою вільного вибору є знання, тобто володіння правдивою інформацією.
Інформаційне забезпечення свободи вибору громадян і є місією журналістики, її "надзавданням у кінцевому підсумку". "Інформація" без розуміння зависає над масовоінформаційним потоком, як проліт недобудованого мосту над протилежним берегом річки. Герменевтична ланка завершує комунікативний акт і дає змогу таким чином здійснитися кожній з функцій журналістики, у тому числі й найважливіший з них - інформаційній, комунікативній.
Суспільству ж масове розуміння потрібне для того, щоб кожен з маси міг вільно:
- зрозуміти смисл інформації;
- зрозуміти витоки інформації;
- зрозуміти можливі наслідки інформації;
- на підставі досягнутого (з власного досвіду та з допомогою журналістів) розуміння свідомо прийняти рішення та діяти під власну відповідальність.
Виявилося, що досвід залучення герменевтики дає змогу не тільки підтвердити, а й розширити розуміння соціальних функцій преси і навіть розширити межі існуючих теорій її соціальних функцій [11]. Водночас виявилося, що зробити це гомогенно, виходячи тільки із самої теорії журналістики в її нинішньому стані, не можливо. Гетерогенно, із залученням епістемології, семіотики і, в найширшому розумінні, універсальної герменевтики та філософської лінгвістики це стало можливим.
Слід визнати, що ця категорія має універсальний характер, вона ефективно "працює" в країнах, де масове розуміння забезпечується природними процесами вільного обігу інформації, а не насильницькими прийомами нав'язування свого "єдино правильного" розуміння та переслідувань за "інакорозуміння", аж до масових репресій.
Підтвердженням цього є творчі засади, на яких працюють журналісти країн розвиненої демократії. Нав'язування журналістом читачеві свого розуміння інформації є там ознакою поганого смаку та відвертого непрофесіоналізму. "News, no views" - у цій формулі міститься величезна повага до читача, який сам зможе все зрозуміти - треба тільки дати йому для цього достатньо інформації. Звернімо увагу й на те, що "засоби масової інформації" - дуже застаріла назва, запозичена зі старих часів, від яких тільки сором'язливо було забрано оте "...і пропаганди".
Мас-медіа - це масові посередники між тими, хто вже знає, і тими, хто хоче знати, щоб самому все розуміти й вільно діяти. Органи масового спілкування - ця формула вже не перший рік з являється то в одному, то в іншому науковому тексті, але поки що нам бракує волі відмовитися від застарілого "ЗМГ", хоч уже нічиї не "засоби" і, як показує практика й теорія, не тільки "інформації". Пошуки змісту місії журналістики, як бачимо, продуктивні й у цьому напрямі.
Новий погляд "від герменевтики" на всю масовокомунікативну справу взагалі багато чого обіцяє і теоретикам, і практикам від журналістики.
Така універсальність і перспективність підтверджує істинність запропонованого нами рішення щодо найвищого призначення журналістики - її місії забезпечення масового розуміння.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові