Ласкаво просимо

Досвід викладання основ журналістики в середній школі

д. філол. н., проф. Академічна гімназія № 45 м. Харкова
УДК 070: 371

Можна сміливо твердити, що в межах журналістикознавчих дисциплін методика викладання журналістики як така відсутня. Лише останнім часом відомі науковці виступили з цікавими статтями, які здійснюють первісну постановку важливих питань методики журналістської освіти [1]. З одного боку, ця ситуація природна з огляду на молодість і самого журналістикознавства, і журналістської освіти. З другого боку, саме природною її визнати аж ніяк не можна з огляду на постійні дискусії, що спалахують на кожному семінарі з питань журналістської освіти стосовно того як, чому і в який спосіб навчати студентів.

Усе це свідчить про те, що журналістикознавство перебуває напередодні виникнення нової внутрішньої дисципліни — методики викладання журналістики. І чим швидше в наукових колах буде усвідомлена життєва потреба розробки нового напряму, тим більше від цього виграє підготовка фахівців з журналістики в університетах. Не можна й далі йти навпомацки і кожному окремо винаходити свій велосипед. Тому закликаю всіх провідних викладачів журналістики оприлюднювати свій науковий досвід, а наші наукові часописи — запровадити методичну рубрику.

Наведу ще один арґумент на користь слушності мого заклику. Журналістська освіта така ж творча, як і сама професія журналіста, розмаїта, багатокомпонентна. Тут не відбудешся самими лекційними курсами, які покладені в основу викладання гуманітарних дисциплін, — необхідне застосування таких нетрадиційних методів навчання, як творчі майстерні, навчальні практики без відриву від навчання, зустрічі з відомими журналістами для обміну творчим і організаційним досвідом тощо. Якщо додати до цього неминучі новаторські елементи при виконанні курсових, бакалаврських, дипломних і маґістерських робіт, які полягають у можливості запровадження журналістської творчості в наукову практику, виконання так званого "творчого диплому" [2]; а також врахувати неординарні проблеми, які студентові (і його викладачеві) доводиться розв'язувати в процесі навчальної і виробничої практик, то стане цілком зрозумілою та унікальна складність, з якою пов'язане викладання журналістики.

З огляду на появу в другій половині 90-х років в Україні багатьох нових навчальних центрів з підготовки журналістських кадрів методика викладання журналістики актуалізується особливо, адже з таким обсягом завдань не впоратися самотужки кожному окремому навчальному центрові, де підготовка журналістів тільки починається. Та й чи треба це робити? Адже народження методики викладання певної спеціальності — природний етап розвитку, що засвідчує поважність і зрілість даного освітнього напряму.

Не належачи об'єктивно й не відносячи себе суб'єктивно до провідних викладачів журналістики, я все ж уважаю за потрібне оприлюднити свій досвід викладання основ журналістики в середній школі. Гадаю, що за нинішньої популярності даного предмета, багато викладачів зможуть скористатися моїм позитивним (і негативним) досвідом, не повторити помилок, розвинути успіхи.

Популярність і бурхливий розвиток журналістики змушують багатьох підприємливих організаторів освіти шукати шляхи запровадження у свої елітні ліцеї та гімназії спеціальних курсів, пов'язаних з розвитком цього навчального напряму. Так три роки тому на кафедрі журналістики Харківського університету з'явилася заступник директора з науки (sic!) академічної гімназії № 45 міста Харкова Ірина Вікторівна Дядченко і запросила мене від імені дирекції свого навчального закладу викладати в ньому спецкурс з журналістики. Яку тему повинен мати цей спецкурс, яким питанням мав бути присвячений, вона не уявляла. Усе це було залишене на мій розсуд.

Я склав приблизну програму зі спецкурсу, до якої включив, як мені здавалося, найбільш цікаві теми з історії й теорії журналістики, тобто тих дисциплін, що їх сам читав в університеті, та методики журналістської творчості. Цю програму розглянула й затвердила кафедра журналістики та методична комісія з середньої освіти Харківського обласного відділу освіти. Далі слід було працювати за цією програмою. Але керівництво школи, займаючи реалістичні позиції й враховуючи те, що даний спецкурс читається вперше, дозволило вносити поточні зміни до програми. А отже, простір для творчого пошуку існував, чим я постійно й користувався.

Я "читав" спецкурс із журналістики у восьмому й дев'ятому класах по одній годині на тиждень, у тій паралелі, що спеціалізувалася з гуманітарних предметів. Далі, щоб спростити свій виклад, я буду описувати лише один клас, з яким працював два роки підряд, а саме той, який мав назву 8-В у 1998/99 і 9-В у 1999/2000 навчальних роках.

Слід коротко охарактеризувати й навчальний заклад, що запросив мене до викладання. Академічна гімназія № 45 м. Харкова — найкращий у місті середній навчальний заклад. Вчитися в ньому престижно, тому сюди з'їжджаються діти з усього міста, і традиційною є поява в будь-якому класі нових учнів; лише одиниці вчаться разом у цій школі з першого класу. Рейтинг АГ-45 визначається великим відсотком вступників до вищих навчальних закладів, який наближається до 100, сталими перемогами її учнів на обласних, всеукраїнських і міжнародних олімпіадах та конкурсах Малої академії наук. Гімназія забезпечує багатовекторну орієнтацію й підготовку учнів у колі найбільш популярних професій. До них потрапила й журналістика. Важливо зрозуміти, що, окрім системи знань, яку я мав дати учням у спецкурсі з журналістики, я мусив здійснити й певну профорієнтаційну роботу, показати професію зсередини, попрацювавши на їх загальний розвиток.

Відвідування спецкурсу було вільним. У гімназії працювала університетська система, і поза шкільною програмою учням пропонувалися так звані "дисципліни за вибором". Паралельно з журналістикою дітям викладалося право й історія культури, для чого були запрошені також викладачі вищої кваліфікації престижних університетів і академій. А отже, існував ринок навчальних дисциплін і викладачів. За учнями визнавалося право вільного переходу з одного спецкурсу на інший протягом року за умови, звичайно ж, успішного складання семестрового заліку.

Досвіду роботи в школі я не мав, бо відразу по закінченні університету був запрошений до нього на викладацьку роботу, хоча знаннями зі шкільної методики, безумовно, володів і з власного учнівського досвіду і з курсів методики викладання української мови і літератури в середній школі, що їх слухав під час студентського навчання. Але політика гімназії полягала в тому, щоб не викладачі спецкурсів пристосовувалися до учнів, а навпаки, учні пристосовувалися до викладачів, звикаючи до методики вищого навчального закладу.

Розпочав я з читання лекцій, захопивши, як мені здавалося, цікавий матеріал з історії журналістики (зародження журналістики у світі та в Україні, харківські газети, журнали й альманахи першої половини ХІХ століття), теорії журналістики (визначення журналістики, сутність поняття масової інформації, її функції) та методики журналістської творчості (типи та методи інтерв'ю, заголовок і лід, структура інформаційної замітки, перевернута піраміда як спосіб викладу матеріалу). Учні слухали й вели конспект, до якого мені доводилося надиктовувати програмові визначення й положення, оскільки підручника з журналістики для середньої школи не існує і створення такого поки що не передбачається. Час від часу виникали проблеми з дисципліною, від когось неможливо було домогтися уваги, але не настільки, щоб я не міг з цим упоратися сам і змушений був звертатися до класних керівників чи директора.

Минав час, і я з гіркотою мусив визнати, що зацікавити своїм предметом учнів не можу. Той з них, хто був більш організований і мав сталі навички до дисципліни праці, сумлінно виконував свої обов'язки учня; інші відзначалися розкутістю в поведінці, неприховано демонстрували свою незацікавленість уроком. Усвідомлення недостатності моїх викладацьких здібностей приносило значні моральні збитки.

Матеріал, який я викладав, сприймався учнями як факультативний, необов'язковий. Зрештою, він таким і був для середньої школи. Додатковий предмет являв собою щось на зразок гуртка, який могли відвідувати тільки зацікавлені особи. На зниження рейтингу моєї популярності вплинуло (не можу про це не сказати в цілком поважному й аполітичному тоні) те, що АГ-45 — заклад з російською мовою навчання, я ж викладав свій предмет, як і в університеті, українською мовою. Діти відкрито не протестували, але я відчував їхню внутрішню неналаштованість у школі, де лише спеціальні предмети викладаються українською мовою, сприймати нею й спецкурс з журналістики.

Кількість відвідувачів мого спецкурсу почала зменшуватися і на момент заліку із 17 залишилося 7. Стало цілком очевидно, що я програв боротьбу зі своїми колеґами — викладачами права та історії культури. Обдумавши ситуацію на канікулах, я, повернувшись у стіни класу, де сиділи й довірливо дивилися мені в очі семеро дівчаток, заявив:

— Кидаємо лекції — починаємо працювати в режимі творчої майстерні!

Першим завданням для учнів було написати будь-яку новинарну замітку. Я довго розповідав, де шукати новини, як спостерігати за життям, пояснював, що за джерело повідомлень найкраще може правити своя гімназія. Діти сперечалися зі мною, заявляючи, що для них та їхніх однолітків гімназія не цікава, вони й так товчуться тут цілий день.

— У нашій гімназії неможлива газета, —заявила учениця Олександра Поздняківська, — бо в ній немає новин.

— Звідки ви це взяли? — поцікавився я.

Виявилося, що в цьому дітей переконала вчителька математики Ірина Любимова, яка спробувала було випускати в гімназії газету "Гайд-парк", але, як їй здалося, вичерпала гімназію як інформаційне джерело і припинила видання. Я мав змогу ознайомитися з кількома його числами — з професійного журналістського погляду, вони були слабкими; вчителька математики знала комп'ютер і могла здійснити технічне оформлення газети, але творчих питань розв'язати була неспроможна. Це й призвело до припинення корисної й потрібної справи. А якщо згадати ті часи, коли в кожній навчальній установі існувала й видавалася регулярно своя стіннівка, то стане зрозуміло, що не брак матеріалу, а інші обставини послужили головною причиною відмови вчительки видавати газету.

Мені довелося просто воювати з упередженням учнів, нібито гімназія бідна на новини. Щоразу, приходячи до навчального закладу, я старанно зчитував усі папірці з дошки оголошень, розмовляв із завучами і приходив у клас з цілою купою новин, розповідав учням, що вже відбулося або мало відбутися в їхній установі. Діти дивувалися тому, що все це діється навколо них, а вони, сидячи у своєму класі, ні про що не знають. Для мене їхнє здивування було найкращим доказом необхідності й можливості існування в гімназії газети.

Я не відступив від ще однієї принципової настанови: журналістика в певному сенсі завжди була й залишається людино- й суспільствознавством. Я пропонував учням подивитися пильно на своїх учителів, знайти цікаві аспекти в їхній біографії й діяльності. На що теж почув одноманітну відповідь:

— Нам наші викладачі й у школі набридли, ми не хочемо про них писати.

— Гаразд, — сказав я, — пишіть про випускників своєї гімназії, де вони зараз вчаться, де працюють, хто з них став відомою в суспільстві людиною.

— От іще, — сказали учні, — де ж таких людей знайти, як до них підступитися.

Так у дискусіях минув не один урок.

Я не розповідатиму всіх деталей на шляху пошуку учасниками творчої майстерні своєї теми. Кожному викладачеві журналістики відомо, що це надзвичайно важливий і відповідальний момент навчання. Але в підсумку кожним учнем його перша новинарна замітка була написана. Не зовсім вона вийшла новинарною. Виявилося, що найважчим елементом у діяльності молодих журналістів був пошук матеріалу, а не написання тексту. Учні уникали прямого й безпосереднього виконання завдання. Одна дівчинка приносила новину, почуту по радіо; друга — "викачану" за допомогою брата з Інтернету, третя — старанно переписувала з журналу "Натали". Проте окремі, особливо талановиті, учні намагалися створити власний текст. Але от біда: новина все ніяк не давалася до рук, утікала кудись, розчинялася в просторі.

— А можна, — просила одна учениця, — я напишу про літо, як ми загубилися в лісі, коли збирали малину?

Я дозволяв.

— А можна, — надихалася прикладом подруги її сусідка, — я напишу про історію, що чула від бабусі, як один п'яний голова сільради збив машиною двох дітей, які йшли до школи.

— Спробуйте, — дозволяв я.

— А я можу, — хапалася за думку Ірина Ламанова, — написати про спортивні змагання, з яких щойно повернулася. Там наша команда зайняла шосте місце.

Вона поза школою відвідувала спортивну секцію (волейбол).

— А я напишу смішну історію, яку чула від тітки, — говорила Ганна Пасічник.

Мені вдалося подолати їхню упередженість і щодо того, що вчителі неварті їхньої уваги. Ми пройшли через обговорення питальників до вчителів на спеціально присвяченому цьому урокові. А потім і статті про них, портретні нариси. Виявилося, що вчительки, сприйняті зблизька й поставлені перед цікавими запитаннями, зовсім не скидаються на сині панчохи, як те здавалося на перший погляд.

Написані тексти учні читали в класі. Як правило, хвалили одна одну, інколи навіть аплодували у тих місцях, що особливо сподобалися. Але я обережно, ні разу не відкинувши їхню працю з порогу, намагався показати недосконалість їхніх перших спроб, несумісність того, що вони роблять, зі справжньою журналістикою, яка є передусім масово-інформаційною діяльністю. Я знову й знову повертався до лекційного матеріалу, не соромився кілька разів повторювати одне й те саме: журналістика не література, її зміст складає пошук новин, інформування про них читача. У це мало вірили й приносили на урок то почутий вдома анекдот, то описаний епізод з літніх канікул, то історію про те, чому і як авторка посварилася зі своєю подругою.

Але в позитиві було те, що діти позбулися страху перед чистим аркушем паперу, писали охоче й легко, їм вдавалося створювати образи й висловлювати свої думки. Вони були егоцентричні, все, що відбувалося поза ними, їх мало цікавило. Залікові оцінки я виставляв у другому семестрі автоматом, тобто без опитування, на підставі практичної роботи, виконаної впродовж навчання.

Підбиваючи підсумки творчій майстерні, я несподівано для себе відчув, що в мене в руках перебуває творчий колектив, здібний заповнити багато газетних рубрик: був автор кримінальної сторінки, спортивний оглядач, навіть фейлетоніст. Не було кореспондента, репортера, тобто працівника для інформаційного відділу, головного в газеті.

У вересні наступного року я зробив своїй творчій майстерні заяву: ми будемо робити справжню газету. Спочатку діти сприйняли це без ентузіазму: учителі будуть контролювати кожне наше слово. Але я нагадав їм положення статті 15 Конституції України: "Цензура заборонена", вони будуть робити все самі від заголовка до останньої крапки. Тут пролунало "Ура!".

Катя Гуськова заявила, що її тато має можливості на своєму поліграфічному підприємстві розмножити наш макет. Набирати тексти на комп'ютері й макетувати номер узявся я сам. З'явився художник — Юлія Семенова.

На наступний урок моя творча майстерня запропонувала назву газети. За їхнім задумом вона мала називатися "Tеen". Це перша частина популярного зараз англійського слова "teenager" (тінейджер) —підліток. Учні запропонували епіграф:

Гнать, держать, бежать, обидеть,

Слышать, видеть и вертеть,

И дышать, и ненавидеть,

И зависеть, и терпеть!!!

Це був віршик, що полегшував запам'ятовування винятків з правила дієвідмінювання, але учнями сприймався як символ вдачі їхнього покоління.

Перший номер газети вийшов 26 жовтня 1999 року й був розмножений у тридцяти примірниках і проданий у гімназії по ціні 25 копійок за примірник. Дівчатка вперше виплатили самі собі гонорар. Я призначив дирекцію: Світлана Барабанова, Катя Гуськова, Юлія Семенова.

Відкривала номер моя стаття "Вони завжди будуть іншими", де я пояснював загалом азбучну істину: кожне покоління має свої цінності, відрізняється від попереднього; покоління, яке реалізує себе на цих сторінках, вперше заявляє про себе. Далі йшли статті моєї творчої майстерні: роздуми Антоніни Семенець про те, що таке академічна гімназія; інтерв'ю Юлії Семенової з однокласником, який вважається знаменитим роллером, Тимуром Чудним; роздуми Світлани Барабанової про пліткарів і боротьбу з ними; смішинка Ганни Пасічник; спортивна замітка Ірини Ламанової; комічні приватні оголошення Аліни Зінов'євої та Дарини Грекової. Слід зазначити, що в першому номері було опубліковано те, що народжувалося у творчій майстерні у довидавничій формі.

Я влаштував урок — обговорення номера. Дівчатка були в захваті, я ж налаштовував їх на поважний тон і сприйняття наслідків своєї праці, наполегливо пояснював, що в такому вигляді газета існувати не може. У ній бракує головного —інформації. Ми ні про що не повідомляємо читачам. Тимчасом як газета повинна створювати для них інформаційний образ світу. Учениці морщилися, ніби від зубного болю. Мовляв, чули вже, скільки можна говорити про одне й те саме.

Приблизно таким вийшов і другий номер від 23 листопада. Тут містилися абстрактні роздуми Наталі Уварової про ідеального вчителя, Антоніни Семенець про складнощі справжньої дівочої дружби, досить слабенькі коментарі до ще слабшого опитування Катерини Берлянд і Катерини Гуськової про найвидатнішу подію минаючого року, два нариси Світлани Барабанової і Юлії Семенової про їхні відвідини популярних диско-клубів, знову роздуми Катерини Берлянд про чорну і білу заздрість, пейзажна замальовка Дарини Грекової "Осіння казка" та її ж коротенька байка "Ліхтарний стовп".

Газета теж була продана в коридорах гімназії вчителям і учням, її обговорення нагадувало попереднє: творча майстерня була задоволена, що я даю їй висловитися, дівчатка почували себе героями у школі; я зі своїми зауваженнями мав вигляд причепливого ментора. Але їх задовольняв мій лібералізм.

Виникає запитання: чому я з самого початку не спробував силоміць зламати неприйнятну ситуацію? Я не знаю остаточно, чи правильно діяв, але я виходив з того, що в такій творчій справі, якою є журналістика, неприйнятні силові методи навчання; учні на власному досвіді повинні переконатися в певних істинах, які для них не є очевидними.

Ми відсвяткували Новий рік і після канікул випустили 8 лютого 2000 року третій номер. Я не буду його описувати, бо нічого в ньому істотно не змінилося: були тут пейзажні замальовки, роздуми з приводу друзів та їхньої вірності (невірності), гумористична сторінка і все таке інше, що вже не раз траплялося у попередніх номерах. Він виявився більшим за обсягом від двох попередніх і складався з восьми сторінок. Ціну на нього дівчата встановили 40 копійок і продали 40 примірників. Авторський гонорар був підвищений удвоє.

Я поступово передавав технологічні операції учням. Перший номер я набирав з учнівських рукописів і верстав сам на власному комп'ютері. Далі віддав набірні операції учням: комп'ютери були в багатьох. Надія Плахова виявилася прекрасним відповідальним секретарем: збирала матеріал на дискетах і макетувала номер. Дирекція розповсюджувала його і розподіляла прибутки. На мій спецкурс за цей час повернулися всі ті, хто свого часу відсіявся, нас знову стало сімнадцять. Усіх принаджувала творчість і перспектива стати знаменитим за допомогою газети хоча б у межах свого навчального закладу.

Але слід сказати, що мене поступово брав відчай і я думав про те, що ніколи вже не вдасться навчити цих милих дівчаток-підлітків з 9-В журналістиці. Коли раптом...

На обговоренні третього номера розігралася така ситуація. Найбільш талановита моя учениця, невичерпна у вигадках Світлана Барабанова, яка ненавиділа своє прізвище так, що кожний новий свій матеріал підписувала новим вишуканим псевдонімом, заявила твердо й рішуче з властивою їй енергією й прямолінійністю:

— Дівчата, він має рацію...

І в тиші, що встановилася тієї ж миті в класі, пояснила:

— Учора мені зателефонувала... — вона назвала далі несемантичне для мене, але, очевидно, відоме їм усім ім'я. — Я таке вислухала по телефону! Виявляється ми видаємо не газету, а збірку учнівських творів. Вона все це читала тисячу разів або слухала в класі й не розуміє, за що ми взяли з неї сорок копійок. Ці наші роздуми про дружбу... Кому вони потрібні? Ці наші описи відірваного від гілки листка... Навіщо вони? Кожен учитель у вересні загадує учням написати твір "Прихід осені"... Треба робити іншу газету... Справжню...

І тут клас перевів погляд на мене. І я сказав:

— Розповідайте, що відбувається в гімназії і що найбільше хвилює вас, а отже, й всіх учнів.

Творча майстерня замислилася.

— Дівчата, — не відразу сказала одна учениця, — а чому це нам заборонили в їдальні продавати чай без булочки?

— Мені говорили, що за розпорядженням директора... — зауважила інша.

— Так, — промовив я. — Хто піде на інтерв'ю до директора і з'ясує, чому заборонено продавати в їдальні чай без булочки. Ви розумієте, що буде, коли наша газета про це напише?

Майстерня вибухнула, довго йшло обговорення, в яке я не втручався. Нарешті, було з'ясовано, що найсміливішими виявилися ті ж самі Світлана Барабанова і Катерина Гуськова, які погодилися йти на інтерв'ю до вищого начальства і від імені читачів поста-вити йому незручні для нього запитання.

До кінця уроку були визначені ще такі важливі й цікаві теми: робота шкільного психолога й знаменитого танцювального гуртка; розроблені питальники до керівни-ків, учасників і призначені виконавці. Зрештою, це зробити було неважко, бо сама технологія інтерв'ю й збирання інформації учням були відомі.

На наступному уроці ми вже обговорювали зібрану інформацію й написані матеріали.

— Я ніколи не думала, що журналістом бути так важко, — зізнавалася Світлана Барабанова. — У мене й досі коліна тремтять. Хоча б здавалося, що тут страшного: директор — і все.

— Що ж вона відповіла на ваше запитання? — нетерпляче поцікавився я.

— Нічого не відповіла, — повідомила Світлана. — Тільки сказала: буде вам чай без булочки.

— Прекрасна фраза, — сказав я, — виносимо її на першу сторінку і робимо епіграфом номера...

Цього номера я так і не побачив, він був виготовлений і розійшовся до моєї наступної появи в гімназії. Складався він з опублікованого на перших сторінках розгорнутого інтерв'ю з директором, де серед багатьох питань висвітлювалося й конфліктне. Дівчата, звичайно ж, знали про причину директорського розпорядження: вона полягала в тому, що чай з булочкою коштував дорожче, а без булочки 5 копійок. Подружки, узявши собі чай без булочки, могли просидіти в їдальні, як у кафе, цілий урок. З метою поліпшення дисципліни директор й удалася до такого нетрадиційного методу. Але говорити кореспондентам малесенької газети моєї творчої майстерні про цю причину вона мудро не стала, але пообіцяла їм відмінити нерозважливе розпорядження.

Поруч містився великий матеріал про психологічну службу в гімназії, була представлена викладачка, яка виконуваля цю роботу, вміщене розлоге інтерв'ю з нею, де висвітлено такі цікаві питання: хто звертається до психолога, якої допомоги просять батьки, якої учні, які питання турбують ті чи інші вікові категорії дітей, були наведені конкретні приклади плідності роботи цієї служби.

Був опублікований матеріал про танцювальний гурток, створений портрет його керівника, вміщене інтерв'ю з найменшим його учасником, подана хроніка виступів колективу.

Ще тут містилася стаття про літню практику, яка є елементом навчального процесу в цій гімназії. Учням різних класів пропонувалася участь у фольклорних, археологічних, етнографічних та інших експедиціях Національного університету та інших провідних навчальних закладів Харкова, під час яких вони могли поєднати відпочинок з навчанням, послухати цікаві лекції, узяти участь у практичній роботі.

Номер розійшовся по ціні 50 копійок. Було продано 50 примірників. Виготовлений від тексту до оригінал-макета він був самими учнями.

На обговоренні номера Світлана Барабанова сяяла:

— Дівчата, — говорила вона, — ви тепер збагнули, що таке журналістика?

Тут можна й закінчити розповідь про мій досвід викладання основ журналістики в середній школі. Закінчити тут, бо далі я вже не був потрібен газеті, вона могла існувати без мене. Редакція, дирекція і авторський колектив були сформовані й могли діяти в автономному режимі. Учні відчули смак масово-інформаційної діяльності, зрозуміли сутність журналістики.

У висновках зазначу таке:

1. Чотири семестри, які я працював з учнями гімназії, склали чотири етапи їхньої підготовки:

а) викладання і слухання лекційного курсу;

б) робота творчої майстерні у довидавничому режимі;

в) видання газети, яка являла собою пересічну збірку учнівських творів;

г) видання інформаційної газети.

2. Лекційне викладання журналістики виявило свою непродуктивність і неспрос товно довело істину: викладання цієї творчої дисципліни можливе лише як поєднання теорії й практики.

3. Не підкріплені практикою теоретичні знання тривалий час "не спрацьовують", учні просто не вірять мені й моїм запевненням, тішать себе ілюзією, що краще за мене знають, якою мусить бути журналістика, зорієнтована на запити їхнього покоління.

4. Найкращим методом навчання й виховання молодого журналіста виявилося видання власної навчальної газети нашої творчої майстерні.

5. Саме життя, практична діяльність як газетярів примусила учнів згадати теорію, лекційний курс і скористатися його набутками; читацька рекламація спричинила перегляд попередніх цінностей і переконала їх у справедливості вічної істини: журналістика — не самовираження, журналістика — не література, а інформаційне відтворення світу, формування громадської думки навколо пекучих проблем сучасності.

Ця історія лише вияскравила важливу рису журналістської освіти в цілому, де б вона не відбувалася: у середній школі чи вищій, — навчання цій спеціальності можливе лише за наявності авторських творчих майстерень, навчальних газет і, відповідно, навчальних радіо- й телестудій. Ґрунтовна теоретична підготовка з гуманітарних та фундаментальних дисциплін покликана дати можливість для майбутнього журналіста стати особистістю, творча майстерня відточити його перо, навчальна газета (студія) ознайомити з комунікативними технологіями. Такі головні складники мусить мати журналістська освіта.

1. Вартанов Григорій. Журналістами не народжуються: Роздуми з приводу підготовки кадрів для вітчизняних засобів масової інформації // Журналіст України. — 1998. — № 9 — 10. — С. 10 — 12; Здоровега Володимир. Підготовка журналістів: погляди збоку і зсередини // Збірник праць кафедри української преси. — Л., 2000. — Вип. 3. — С. 94 — 101; Різун Володимир. Нова журналістська освіта в Україні // Там само. — С. 267 — 269.
2. Про це якраз є поверхові й застарілі роботи. Але в них викладено певний і позитивний методичний досвід, є деякі ідеї, за які й сьогодні можна зачепитися й розвинути їх. Див.: Иванова Р. А. Методика подготовки и выполнения дипломной работы по истории партийно-советской печати: Методические указания для студентов-заочников факультетов и отделений журналистики государственных университетов. — М.: Изд-во МГУ, 1969. — 20 с.