Ласкаво просимо

"Оcвіта" в обороні української душі

асп.
УДК 37.035.6

Останнє століття, скалічене мечами комуністичної бездуховності, сатанинського атеїзму, заведене жестами картатого Луципера в безодню "світлого майбутнього", стікає кров'ю Спасителя в очікуванні Його Другого Пришестя. Воно гряде впевнено і зримо наперекір звироднілому кряканню збанкрутілих парламентських — ЕНКІВ, які, корчачись під священним списом Георгія Побідоносця, що уособлює весь український народ, тягнуть на обличчя нашої держави струхлявіле дрантя совєтської в'язниці. Як мовиться, у кожного свій ідеал: випотрошеним черепам матері-безбожниці годувати отруйних черв'яків у комуністичній трясовинні, а рідним дітям незалежної України — прославляти Господа у рідному храмі, що завжди був нашою провідною зіркою.

Ще на зорі сподіваної волі, засновуючи Українську академію наук, А. Кримський пропонував, з огляду на особливе значення церкви в історії українського народу, створити кафедру "Історії Української церкви". "Боротьба за віру в українському народі провадилась разом з боротьбою за волю, за землю і національність. Церква завжди була живою силою в цій боротьбі і була міцно зв'язана і з письменством, з так званими пам'ятниками полемічної літератури, котрі складалися в оборону православ'я і проти католицизму і проти унії, що до них силували народ" [1].

Сприймаючи релігію й церкву як невід'ємні складники ментальності нашого народу, як запоруку його еволюції, як надійну опору в боротьбі за волю й незалежність з-під московського та польського іга, газета "Освіта" першою на наших соборних землях почала активну пропаганду ідей Української автокефальної церкви, її історії та реабілітацію закованих у застінках НКВД й КДБ священнослужителів. Масові публікації, присвячені найважливішим християнським святам та подіям, робили газету читабельною та найбільш шанованою не тільки серед західноукраїнського люду, а й поміж інтелігенції та учнівської молоді східних регіонів, на душах яких ще не повністю загоїлися рани від московських атеїстичних кайданів. На відміну від газети "Освіта України", що фінансується державою та силоміць насаджується освітянам, тижневик "Освіта" посяде в історії нашої педагогіки вагоме місце як дороговказ, що вів за собою борців національної української ідеї, традиційної батьківської віри та охоронців рідних оберегів.

Ще в часи розгулу масового російського щовінізму та комуністичного атеїзму, коли навсібіч розкрадали нашу історію та культуру, коли всілякими циркулярами з центру нівелювалися наші національні ознаки, тижневик започаткував сміливі публікації історико-культурного та дидактичного спрямування А. Москаленка, М. Стельмаховича, В. Сергійчука, М. Веркальця, В. Степанишина, В. Качкана, А. Погрібного, М. Тимошенка, Г. Сагач.

Вони, даючи відсіч російським великодержавникам, у доступній формі пропагували постаті діячів національного відродження, самовідданих борців за українську ідею — М. Грушевського, С. Петлюри, С. Єфремова, Д. Донцова, В. Липинського, А. Кримського, С. Русової, В. Липнівського, М. Борецького, В. Самборського, І. Огієнка.

Найбільше зло нашого українського сьогодення, на думку більшості авторів тижневика "Освіта", — не економічна скрута, не парламентські ситуації, а грізна духовна інтервенція Москви, яка заполонила нашу державу порнографічно-антиукраїнською книжково-журнальною продукцією, навала знахабнілих святош під благословенням найманця КДБ, псевдо-патріарха Алексія, що на кожному кроці безкарно ганьблять нашу церкву, нашу "неканонічну" мову, привласнюючи при цьому акцію хрещення Русі та багатотисячну історію України, загарбують українські святині чи то з волі найвищих посадових осіб, чи то з волі патріархів-перевертнів. Щоб постати в очах світової громадськості цивілізованою державою, знахабнілі московити іменують себе Росією, украденим у нас словом, а Києво-Печерську лавру, Святу Софію та інші пам'ятки нашої давньої культури видають за свої. Щоб не бути голослівним, наведу /мовою оригіналу/ неопублікований досі документ — наказ № 310 від 3 травня 1920 року про заборону Кирилові Стеценку відправляти Службу Божу в Софійському соборі: "Епархиальный Совет дает Вам знать, что розпоряжением Управляющего епархией Преосвященного Назария, епископа Черкасского, от 17-30 апреля сего 1920 года за № 310 Вам воспрещено святослужение за совершение богослуже-ния, вопреки распоряжению Управляющего епархией, в Большом Киево-Софийском Соборе, отнятом украинцами при содействии Советской власти у право-славной русской приходской общины" [2].

Нагромадження документів та розпоряджень такого типу розраховане передусім на перспективу шовіністичних істориків і замилювання очей несвідомих парафіян, які й донині мавпують "знавців" руської історії та церкви.

Як на нашу думку, насьорбалися цього зілля з дикого поля не тільки марченки, симоненки та вітренки, в яких паморо-читься голова від рабського щастя, а й провідні науковці ідеологічних в Україні інституцій. Хіба не пора поставити зайд та їхніх ідолопоклонників на своє місце? Та чи не пора звернутися до Міжнародного суду з позовом на злодіїв, що вкрали нашу назву "Русь", привласнивши собі під цим прапором історію нашої держави, церкви та культури?

У статті професора Харківського університету А. Кондратенка "Нехай гірка, але чесна правда" сказано: "А от історія Росії починається ... з історії сусідньої держави — Київської Русі, і спільна між ними лише назва, яку Московщина привласнила собі на правах злодійки. У неї значно більш підстав було б називатися Татарією або Монголією. Адже Московія, як жорстка, мілітарна орда, була заснована І. Калитою, зятем і лакузом хана Узбека. Від золотої орди вона успадкувала систему управління, взаємовід-носини між підданими та сусідніми державами. Щоб возвеличити себе, Москва привласнила собі нашу назву, історію, культуру і взяла Візантійський герб" [3].

Далі автор зауважує: "Москва упереджено й боязко дивилася на Україну. А українське духовенство скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, знало, як його граблять та кривдять, та й недолюблювало його. Мелетій Смотриць-кий і Касіян Сакович писали, що в Московському царстві живуть самі раби і що там навіть старшину їхню катують батогами і засуджують до торгової казні. Українці з недовір'ям поглядали на саму московську віру" [3]. І як І. Огієнко, були навіть козаки, які висловлювались про москалів, що в Москві стільки вір, скільки сіл.

У статті О. Вишневського, професора Дрогобицького педінституту "А сумління — серцевина душі", порушено проблему концепції сучасного українського вихован-ня, яка обговорювалася на конференції у Прикарпатському педагогічному універси-теті з нагоди 60-річчя Першого Українського педагогічного конгресу 1935 року у Львові. Перекидаючи місток у наше сьогодення, автор пише: "Якщо ж ідеться про майбутнє життя дитини у вільному суспільстві, про її здатність визначати свою поведінку, то домінантою тут стає сумління. А сумління — серцевина Душі, яку неможливо осягнути раціоналістичним мисленням. Тут не обійтись без віри, волі і розуму самої дитини. Звідси визнаємо божественне начало в людині, її право на участь у власному вихованні. Отож проблема методів постає в цілком іншому ракурсі. З одного боку, це переоцінка відомих методів виховання — в бік демократизації, а з другого, — шлях до душі дитини, її участі в духовних відправах, в молитві, в доброчинності. Мусимо зробити "прорив" у наукових засадах педагогіки, як, зрештою, і в нашій свідомості, і визнати, що нею можуть бути лише чисті джерела, незабруднені анти-християнськими цінностями" [4].

Конференція у Прикарпатському педагогічному університеті свої головні зусилля спрямувала на питання виховання українських дітей, які порушували свого часу такі автори, як К. Ушинський, С. Русова, Г. Ващенко та ін. Тепер, наголошує автор статті, ми сповідуємо ті ідеали, якими живуть європейські народи і які трактуємо як християнсько-національно-демократичні.

Російська імперія намагалася вважатися спадкоємицею нашої славної багатотисячної української подніпровської цивілізації та щоб українці сприймали російську неволю як братню опіку.

"Освіта" розпочала 25 грудня 1996 року серію публікацій професора Галини Сагач "Мовлю істину", де говориться: "Руйнівні тенденції логосфери посттоталітарних суспільств 20 століття мають долатися колективними зусиллями не через "війну слів", мовленнєву агресію, а через риторику любові як умову прогресу, братерства, спорівненість людства, через гуманістичну репорику істини, добра й краси на засадах християнської моралі, здобутків академічної науки, кращих світових та національних традицій" [5].

Приурочений до старого Нового року цей же номер часопису вмістив проблемну статтю заслуженого вчителя України В. Лупейка "Великий митрополит" з нагоди 400-річчя від дня народження духовного наставника нашого народу. Великий митрополит, пише автор, знав, що давати народові. Він славився не лише будівництвом та реставрацією храмів, відкриттям нових шкіл, організаторською та пропагандистською працею, але й талановитими творами, які були так потрібні нашому народові. Це — "Требник", своєрідна церковна енциклопедія, де були уніфіковані всі релігійні обряди. Українське православ'я відмежовувалось від російського, де десятиліттями "проблему між прибічниками, що називались" "погру-женцами" та "обливанцами" неспроможні були вирішити. А духовні владики Москви не прагнули прогресу. Митрополит уклав "Катехізис", що став важливим чинником в активізації православ'я. На думку автора статті, життєпис митрополита Петра Могили є прекрасним виховним матеріалом не тільки для учнівської молоді, але й її наставників. Вивчення його безсмертної духовної скарбниці в учнівських та студентських аудиторіях — не тільки найвищий йому пам'ятник, а й засіб збереження нації перед навалою дикої московської орди.

У цьому ж номері часопису надруковано глибоко проблемну, патріотичну статтю М. Стельмаховича "Мово наша соловейково-соловецька", де справедливо йдеться про божественне походження нашої прекрасної Тоскані: "Українська мова єднає й згуртовує нас як націю, народ, як Українську державу. Нехтування нею веде до втрати коріння свого роду, національної самостійності. Ось чому зайди і заброди, загарбники й оку-панти, ввірвавшись в Україну, всю свою не-нависть спрямували проти нашої мови" [5].

Тижневик "Освіта" регулярно друкує цікаві розвідки про найбільші релігійні свята, ілюструється відбитками старовин-них ікон, уміщує портрети українських патріархів, митрополитів, відомих теологів. Так, зустрічаючи Великдень 1997 року, газета за 23 квітня подала цікаву святкову добірку: "Послання оріян хозарам" С. Губернарчука, "Земне тяжіння до рідного народу" В. Щербака, "Мова і національна свідомість" О. Хорошковського, "У німбі обпаленої віри" М. Веркальця тощо. У нарисі В. Щербака йдеться, зокрема, про зайду з Тули Л. І. Жанталай, яка ненавиділа все українське, знущалась над учителями, сіяла серед односельців атеїзм, будучи більше десятка літ директором місцевої школи. Завзялася була чужинка й на матір В. Щербака, щоб зняла зі стін власної хати ікони. Але, як пише автор, ніщо не могло примусити його маму, Оксану Григорівну, зняти ікони. У "Посланні оріян хозарам" С. Губернарчук, аналізуючи "Рукопис Войнича", розвінчує огидні шовіністично-більшовицькі теорійки про "Колиску трьох братніх народів" та їхню мовно-територіальну спільність. У природі, зауважує автор, такої не існувало взагалі.

Проблема істинно православної українсь-кої віри порушується на сторінках тижне-вика навіть у звичайнісіньких дописах про історію нашої церкви. Так, своєрідний репортаж про святкування в Україні 400-ліття від дня народження Петра Могили вміщено в тижневику за 18 грудня 1996 року під заголовком "Слава Богу, почалося!", який під-писав В. Сидоренко. Автор повідомляє, що 15 грудня Українська православна церква Київського патріархату на своєму розширеному Архієрейському соборі, що проходив у Свято-Володимирському кафедральному соборі, канонізувала Петра Могилу.

У тижневику за 29 червня 1994 року його передплатник і письменник І. Кирій пише про цей часопис: "Рідний для вчителів він тим, що від першої до останньої сторінки відданий творчим проблемам освіти в Україні, школам і вузів, пише про них і для них, учителів. Вчить їх, радить їм, дискутує з ними на найрізноманітніші теми" [6].

У статті кандидата філологічних наук Тамари Усатенко "Корінням в етнос, віттям — у світову культуру" за 29 травня 1996 року йдеться про концепцію "Системи націо-нальної освіти", де сказано: "У родині людина засвоює і здійснює душевне милосердя: грішника направити, невігласа навчити, тому, хто сумнівається, добру раду дати, сумного потішити, особисту кривду терпляче зносити, образу з серця прощати, за живих і померлих молитися...Адже тоталітарний імперський режим через безкінечні репресії, геноцид, нищення традиційної родинно-побутової культури, насаджування чужої ідеології призвів більшість родин до духовного спустошення, втрати національної самобутності, економічного занепаду. Національне родинознавство зараз відроджується завдяки працям акад. М. Г. Стельмаховича, його учнів і послідовників" [7].

Таким чином, зауважує дослідниця, родинність у вихованні — це основа формування здорової тілом і душею дитини, запорука розвитку української нації.

Виконуючи рішення колегії Міністерства освіти України від 16 березня 1994 року, Всеукраїнська педагогічна рада обговорила та затвердила "Концепцію національного виховання". Текст її було надруковано в тижневику "Освіта" від 26 жовтня 1994 року. Педагогічна громадськість сприйняла її по-своєму. Це видно з матеріалів обговорення на сторінках часопису. Так, 11 січня 1995 року на його сторінках вміщено роздуми начальника управління позашкільних закладів та виховної роботи Міністерства освіти України В. Герасименка. "Кожний народ, — пише автор, — витворюючи свою виховну систему, звертається до певних ідеалів, максимально заглиблюючись у сиву минувшину та ідеал майбутнього. Творцями виховних ідеалів у творенні душі та тіла людини використовувалось безліч прийомів та методів виховання відповідно до національних та релігійних традицій... Особлива увага в концепції приділяється творенню культурної аури людини" [8].

Як відомо, у 1994 році відбувся міжнародний форум "Українознавство в розбудові держави", де зроблено висновки про нагромадження великого історико-теоретичного матеріалу з усіх галузей українознавства.

Рішенням Міністерства освіти україно-знавство вводиться до шкільного компонента, а у вищих навчальних закладах організовуються кафедри українознавства. Однак, як зауважує П. Кононенко у статті "Українознавство: до справжніх масштабів", неприпустимо зводити його до елементу фольклору, етнографії чи обрядових дійств, повторення курсу історії; до орієнтації на вузько-місцеві реалії краєзнавства, що зумовлює не стільки об'єднання суспільства, стимулювання державотворчих процесів, скільки диференціацію України за етнічним, регіо-нальним, мовним, культурним, релігій-ним чинниками. "Віками нас переконували, — пише автор, — що ми не лише політично, а й психічно є народом недержавним і безперспективним, приреченим на тотальну асиміляцію. Ми ж шляхом самопізнання й пізнання своєї сутності, свого реального місця в історії й у світі маємо виховати покоління, сповнене волі до життя, гідне щасливої долі й спроможне виконати визначену природою історичну місію" [8].

В актуальній статті Ліни Майби "Шкільна трагікомедія" йдеться про наслідки деморалізації в одній зі шкіл Тернопільської області, де "педагоги" успадкували не тільки вульгарну монголо-московську лексику, а й методику "виховання" учнів, мораль зайдів-спустошувачів. "А найбільше вразило всіх, — пишуть батьки учнів, — що читати історію релігії призначено жінку, далеку розумом і поведінкою від шкільних справ. Вона вчилась в зоотехнічному, лише рік працювала у школі вожатою, матюкала і била дітей, розпускала плітки по селу про вчителів. Як такій людині католицький піп дав направлення на курси з історії релігії? Це — загадка. Тепер своїм "викладанням" і поведінкою калічить учнів. Діти бродять, як вівці. Районне ж начальство заодно з католиками. Ніхто не дбає ні про школу, ні про село, а лише про наживу" [8].

Так, дух рабства, боязні, смиренності, залишений нам у спадок з тоталітарних часів, ще дуже живучий. А духовні раби не побудують незалежної і високоморальної держави.

Один з найбільших сучасних просвітителів М. Стельмахович у статті, названій висловлюванням Б. Грінченка "Не даймо нашим дітям вирости москальчатами", говориться: "Національна педагогіка створює такі умови, які забезпечують трансформацію передових ідей інших народів у психології мислення свого народу. Наша педагогіка покликана формувати в підростаючих поколінь власну національну ідеологію, яка нині виконує історичні функції ідеології відродження, побудови демократичної, правової держави на засадах народної совісті, правди, справедливості, гідності, гуманізму" [9].

Вчительству України широковідоме ім'я заслуженого вчителя України Віктора Лупейка, який у численних своїх публікаціях порушує проблему духовності нашого народу, що сягає глибини віків. У статті "У сутінках Переяслава" талановитий педагог порівнює закони і традиції російського та українського православ'я. "Українське православ'я (а це було далеко не тотожне явище з православ'ям московським) вкрай негативно поставилось до переяславської акції, — пише він. — Київський митрополит впродовж кількох днів активно протидіяв зухвалому натиску Василя Бутурліна. Значна частина київського духовенства так і лишилась без присяги "білому" цареві. Частина — таки склала присягу. Та українська церква не поспішала підпадати під московський патріархат і впродовж довгих 32 років, аж до 1686 року, зберігала самостійність. Між двома гілками православ’я були разючі відмінності. Московську церкву очолювали неуки. Навіть патріарх Никон був малоосвіченим чоловіком. Та й де було взятись у Москві вченим мужам, коли не було в цьому російському центрі жодного пристойного навчального закладу не лише релігійного, а й загального. Київ та інші тогочасні українські міста (Львів, Острог, Луцьк та ін.) славились на всю Європу вченістю. У Москві ніяка наука не була популярною". А вчених з України піддавали часто анафемі, спалювали книги, видані на нашій батьківщині. Та більше того, фальсифікуючи свої церковні надбання за рахунок українських церковних здобутків, патріарх Іоаким через собор провів ганебне рішення про засудження українських книг, авторами яких були П. Могила, І. Галятовський, Л. Баранович, А. Радивиловський та ін. Книги ці спалювали на московських площах" [10].

Усвідомлюючи небезпеку української духовності для Московії, сотні знахабнілих московських бояр та священиків у січневі дні 1654 року вихорем розбрелися широкими просторами України, змушуючи десятки тисяч українців складати присягу на вірність Москві. Московити поспішали, пише автор, з Переяслава до Києва, Ніжина, Чернігова, навіть Чорнобиля і де тільки можна було, там і притягали українців до присяги, знаючи їхню обов'язковість, даному перед Богом слову. Однак присягання Москві виявилось справою складною.

Починаючи з 21 лютого 1996 року, "Освіта" опублікувала серію документальних матеріалів про духовну діяльність українського православного архієпископа Володимира Самборського в сані священика у приходах Таращанського повіту та на Білоцерківщині, де полум'яний патріот України проголошував свої проповіді рідною мовою, водночас виступаючи проти російської церковної ідеології, яка служила інтересам більшовицької імперії зла. У подачах розповідається, як від ідеологічних наскоків московити перейшли до прямих репресій щодо УАПЦ та її служителів.

Усвідомлюючи, пише автор, що український дух тісно пов'язаний з національною церквою, московські духовні та світські пахідерми, аби втримати у своїх загребущих руках годувальників імперії, всілякими способами приборкували рух за автокефалію: проголошували злочином зміну церковно-слов’янського богослужін-ня рідною мовою, а освячення вищого духовенства без дозволу Москви вважалися неканонічними. Для цього залучалися, розробляючи теоретичні підвалини імперських планів, не тільки політики, а й духовенство та "мовознавці " — А. Хвиля (Мусульбас), Л. Каганович, О. Фінкель, патріарх Тихон, екзарх М. Єрмаков та ін.

Наприкінці 1929 року преса масово сповіщала про викриття антирадянської організації СВУ, в якій нібито активну участь брали і керівники УАПЦ. Це й стало приводом до ліквідації Української автокефальної православної церкви. А в січні 1930 року ДПУ видало наказ ВПЦРаді скликати у Києві надзвичайний собор УАПЦ і на ньому самоліквідуватися. Митрополитові М. Борецькому та всім єпископам велено було відійти від керівництва церквою. Щоб остаточно розправитись з Українською церквою, її осідок наказано було перевести зі стольного града православних першоієрархів до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Невдовзі було заарештовано й митрополита І. Павловського та інших керівників УАПЦ, в тому числі й архієпископа В. Самборського.

У постанові, підписаній заступником прокурора УРСР по спецнагляду Яченіним, значиться, що архієпископ Самборський, будучи українським націоналістом, органі-зував підпільний автокефальний центр легалізації Української автокефальної церкви. Більмом на оці комуністів була й пропаганда антиалкогольного характеру серед віруючих, що суперечило темпам нищення українського народу. Москва лютувала через повільне, як на її переконання, розчищення дороги атеїзмові та споювання українців горілкою. Наприклад, на бланку Луганського окрвиконкому читаємо партійну депешу такого змісту: "До всіх голів райвиконкомів! Окрпотребсоюз повинен забезпечити безперебійне постачання торговельних одиниць горілкою. Окрторгу негайно дати вказівки райторгам, аби останні вжили заходів до забезпечення нормального збуту горілки в районах" [11, 53]. А ось і телеграма з Луганська, адресована в Кринички голові райвиконкому: "План реалізації горілки в січні місяці вами зірваний, чим порушили план на суму 102 тисячі 740 крб. За повідомленням при РВК, ваші філії торгують горілкою з перебоями та млявістю її продажу, що з вашого боку ніяких заходів для цього не вживається і навіть не перевіряється завдання продажу тієї чи іншої вашої філії. На підставі директиви Вукоопспілки РВК категорично пропонується вжити найрішучих заходів щодо негайного усунення причин млявого та ганебного прориву завдань січневого Пленуму вашими філіями з виявленням причин реалізації, які терміново усувайте та винних у невиконанні завдань притягуйте до відповідальності" [11, 55]. Вказівки "пити за планом", вважає автор, більшовицькі власті генетично успадкували від московських царів, які саме на оковиту покладали найбільші надії. Добре розуміючи, яку загрозу несе з собою планове споювання працьовитої української нації, на захист рідного народу виступали численні українські письменники (Б. Грінченко) та духовенство, в тому числі й В. Самборський. Останній у своїх численних проповідях протистояв найстрашнішим методам деморалізації, зауважуючи: разом з горілкою в мир хрещений увіходить у подобі комуністичної примари сам Сатана, що руйнує не тільки наші старовинні храми, пам'ятки культури, а й нашу душу, усталену мораль, возводячи власне безкультур'я в ранг цивілізації. "Ми стали свідками руїн золотоверхого града — вотчини Андрія Первозданного, — застерігав владика, — але це всього-на-всього рани видимі. Значно страшнішою є руйнація наших душ, запланована безвірниками, що неодмінно призведе до великої катастрофи, масового кровопролиття. Я стою на позиції дефетизму щодо більшовицької ідеології, але до її краху ще далеко. Миряни, будьте пильні: Луципер обсовує червоним павутинням ваші душі!" [12].

Таке повчання і настанови мирянам коштували великому українцеві життя. У протоколі № 84 засідання Трійки при Київськім облуправлінні НКВС УРСР від 9 жовтня 1937 року за підписом секретаря Альтзіцера значиться: "Самборського В. І. розстріляти, а особисте майно конфіскувати".

А в звіті старшого лейтенанта держбезпеки Шашкова, який керував процедурою, значиться: "Постанова Трійки УНКВС Київської області від 9 жовтня 1937 року про розстріл Самборського Володимира Ілліча виконана 16 жовтня 1937 року о 24 годині " [13].

Нині, у тяжкий час міжконфесійних чвар, посіяних Москвою, в особі архієпископа В. Самборського та його однодумців маємо гідний приклад для порозуміння віруючих через любов до незалежної України та самопожертву заради неї.

Не меншою окрасою цього номера є стаття кандидата педагогічних наук А. Марушкевича "Педагогічна діяльність Івана Огієнка", приурочена 115 річниці від дня народження знаменитого українського теолога і вченого широкого профілю: мовознавця, фольклориста, літературознавця, поета, дослідника книгодрукування в Україні, політика, перекладача українською мовою Біблії та інших церковних текстів. Вже стали відомі, як пише автор статті, такі його безсмертні дослідження, як "Дохристиянські вірування українського народу", "Українська культура", "Історія українського правопису", "Історія українського друкарства", "Історія сучасної української літературної мови", "Наука про рідномовні обов'язки", "Бог і світ" тощо.

Останніми роками тижневик "Освіта" регулярно пропагує спадщину українського педагога Г. Ващенка, який проблему виховання духовності людини ставив на перше місце. Вмістивши на своїй першій сторінці за 22 листопада 1995 року привітання Міністерства освіти України учасникам Установчого Конгресу Всеукра-їнського Педагогічного Товариства ім. Григорія Ващенка, часопис подає своєрідний епіграф до діяльності організації: "Природний шлях розвитку людства, що не може привести його до світлого майбутнього, полягає в тому, що кожна нація живе самостійним державним життям, вільно розвиваючи свої творчі здібності й прагнучи до мирного співробітництва з іншими народами світу" [14].

На таких засадах має бути побутова й виховна системи кожного народу, зокрема народу українського. Він має свої національні фізичні й психічні особливості, має своє значення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури має творити свій національний український вихідний ідеал.

У цьому ж номері вміщено й статтю голови Товариства А. Погрібного "Лікуймо національну пам’ять!" "Як педагог, — пише автор, — що над усе ставив дві найбільші цінності — Б О Г і У К Р А Ї Н А, Г. Ващенко є і цілковито заслуговує бути сьогоднішнім стягом нашої державотворчої педагогічної думки. І якщо, зважаючи на вкрай складну міжконфесійну ситуацію, ми належним чином (але неодмінно лише дочасно) не можемо скористатися сьогодні розробленими Г. Ващенком принципами викладання релігії у загальноосвітніх школах та релігійного виховання, то теоретичні засади, практично-методичні принципи цього видатного педагога щодо національно-патріотичного виховання — це те, з чого ми чим більше прийдемо до зцілення нашого суспільства і особливо до сформування ідейно, морально та фізично здорового молодого покоління, душею і тілом, стовідсоткового відданого незалежній Українській державі " [14].

А ось у статті Тамари Усатенко "Лицарю духу не бути рабом", надрукованій у тому ж номері, у центр роздумів покладено християнський виходний ідеал Г. Ващенка: "Шлях наслідування Христа визначає й християнські доброчинності як риси ідеального християнства. Таких доброчин-ностей три: віра, надія, любов. Всі ці доброчинності органічно зв'язані між собою і не можуть існувати одна без другої. Основою і початком їх є віра. Релігія є зв’язок між Богом і людиною. Тому віра мусить бути живою. Характерною рисою віруючого християнина є відчуття Бога. Віра є основа другої християнської доброчинності — надії. Надія є вияв твердості й міцності віри. Основою надії є віра у Всемогутнього Бога, в Його благість і любов, в Його Провидіння" [14].

Отже, пише авторка, Г. Ващенко зазна-чає, що національні цінності українського народу в основному ті ж, про які писали письменники княжого періоду, що оспівані в народних піснях, передані народом, творами писемними і мистецтва з глибокої давнини. Це передусім: тверда віра в Бога, любов до Батьківщини, патріотизм, що поріднює дохристиянство, митрополита Іларіона, Володимира Мономаха, з одного боку, козаків ХVI-ХVII століть, воїнів, Січових стрільців — з другого.

На нотах глибокого українського патріо-тизму, щирої віри в Бога написана стаття поетеси Марії Влад "Щоб повірити у себе", де порушено проблему душ пастирства в українському війську. "Щоб запобігти спричиненню нової руїни, мусимо надолужити брак релігійної освіти, який є очевидним серед багатьох верств українського населення, в тому числі й серед військовослужбовців Збройних сил України" [14].

Духовне виховання війська, вважає М. Влад, передбачає створення сприятливих умов співжиття серед особового складу військових підрозділів, формування і розви-ток гуманітарного світогляду, розуміння необхідності створення Збройних сил, виховання почуття любові до України та її народу, поваги до загальнонародного та загальнолюдського культурного і духовного надбання, розвиток у воїнів стійких моральних якостей, необхідних для військової служби та подальшої успішної діяльності в суспільстві. І завдання виховної служби Збройних сил України — щодня виховувати особовий склад на християнській основі взаємовідносин. Адже Г. Ващенко вчить, що найвищим виявом християнської любові й милосердя є самопожертва за інших. Це і є фах військового: жертвувати собою за волю і незалежність держави, свого народу. Християнська релігія — це релігія миру.

Професор Омелян Коваль у статті "Християнські принципи вченого і патріота" детально аналізує життєпис Г. Ващенка, його духовну еволюцію в процесі контактів із Симоном Петлюрою, який разом з ним навчався в Полтавській духовній семінарії. Крізь призму сьогодення автор публікації пропускає його фундаментальні праці: "Загальні методи навчання", " Ренесанс ХХ-го століття", "Основи естетичного виховання", "Завдання виховання української молоді", "Релігія і майбутнє людства", "Виховання мужності й геройства", "Виховання любові до Батьківщини", "Проект системи освіти в самостійній Україні", "Основні лінії розвитку совєтської педагогіки", "Соціалізм і індивідуалізм у світлі християнства", "Релігійне виховання молоді" тощо. Уже самі назви перерахованих досліджень Г. Ващенка засвідчують, що виховання українського покоління він бачить тільки у єдності з духовністю свого народу, що з давніх часів засновано на вірі в Бога, а світогляд української людини споконвіків був ідеалістичний. Матеріалізм як філософія, вважає автор статті, є чужий українській духовності.

У газеті вміщено і привітальне слово пані Слави Стецько, виголошене перед учасниками Установчого Конгресу Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Григорія Ващенка: "Сьогодні ми знаємо, що ієрархія побільшості нашої автокефалії знищена, православна церква розбита. На Україні царствує російська православна церква і так звана українська церква, підпорядкована Московському патріархату... Які ж будуть діти, який вплив на них, коли в церквах проповіді ідуть російською мовою? Який може бути вплив на молоду людину, коли вона приходить в урядову установу, в міністерство, а там говорять російською мовою?" [14].

Проблеми функціонування Української церкви порушено у багатьох публікаціях авторів "Освіти", які є свідками насилля Москви над нашим національним духом. Дослідники цієї важливої ситуації доходять остаточної думки, що Московський патріархат — не твердиня християнства, а заідеологізований придаток імперського центру в особі святійшого синоду та інших силових структур, що сіють ворожнечу між народами, розбрат у середовищі православ’я. Так, у статті "В облозі вампірів ІІІ-го Риму" доктор філологічних наук М. Веркалець ("Освіта" за 8 та 22 квітня) детально аналізує історію нашої автокефальної церкви та репресивні методи її знищення совєтськими владними структурами.

Заснована ще в перші віки християнства й повністю сформована за князювання Володимира наприкінці Х століття за допомогою святої церкви Царгородської, УПЦ набагато старша від московської і, незважаючи на тяжкі умови татарського лихоліття та польського поневолення, досягла такої висоти, якою дивувала в XVI-XVII століттях як східних, так і західних сусідів. Від Української церкви того часу світло віри перехопила й Москва. З Києва, Львова, Острога та інших українських міст Московська церква постачалася найкра-щими священними силами та матеріальними засобами.

Заснована на початку ХІV століття, зусиллями Української церкви й особливо за сприянням наших митрополитів, Московська церква стала на ноги, контактуючи через Київську церкву з церквою Константино-польською. Хоч моральної єдності з Царгородською церквою наша церква не поривала ніколи, вона залишалася автокефальною: сама обирала єпископів та митрополитів, вільно об'єднувалася у церковні братства. Саме в цей час засланні верховоди Москви, як не парадоксально, захопилися не церковними, а імперськими ідеями, турбуючись виключно про зовнішні ефекти будівель, а не велич духу. На цей час припадає й посягання не тільки на історію хрещення України-Руси, а й на саму назву "Русь". Ігноруючи право на неї самої України, знахабнілий московський князь Симеон Гордий самовільно почав іменувати московські землі "Вся Русія". Тоді греки, аби не плутати землі Московського князівства з південними землями, почали іменувати територію північного регіону "Велика Росія", а всю Східну та Західну Україну — спільною назвою "Мала Росія". Таким чином, відбулося зміщення понять, що складалися історично, на позначення самих лишень частин України.

Політиканство московської церковної ієрархії пояснюється й тим, що в ХIV столітті вона, скориставшись тяжким становищем Константинопольської церкви в результаті турецької навали (1453) грубо пориває з центром православ’я. Це й призвело московитих до думки влаштувати в Москві патріархію, тобто "III-й Рим", не маючи для цього ні церковних, ні канонічних підстав. З цією метою були пущені в хід найганебніші махінації, а незаконне патріаршество було куплено за золото та інші коштовності. Реалізовано цей злочин руками вірного царського слуги — Никона. І у всьому цьому годі шукати не тільки канонічності та церковно-апостольського наслідування, а й звичайної порядності, не властивої московитам. Це був, як зауважує М. Веркалець, атеїзм на практиці, прикритий оболонкою православ'я. А непорядність та шахрайство спричинилися до абсолютного відмежування українців від церковного московського антихриста та пошуків порятунку в уніатстві.

Незважаючи на тридцятилітню боротьбу за свою автокефалію та незалежність від московського патріарха, наша церква все-таки опинилась в неволі. Всупереч прави-лам св.Апостолів, хоч ніколи Українська церква від московської не залежала, всі її права були ліквідовані. І, замість митро-политів та єпископів, які вільно обиралися Українською церквою, московський уряд почав присилати в Україну бездарних своїх святош. Були пущені в хід також підкупи та дипломатичні тиски на турецьких правителів, в тому числі й на константинопольського патріарха Діонісія та єрусалимського Досіфея. В результаті константинопольський патріарх віддав Українську церкву в духовне рабство Москви.

Силоміць загнана московськими загарб-никами в темницю, Українська православна церква втратила всі національні ознаки. Тільки в 1917 році справжні патріоти українського духу порушили проблему про незалежність нашої церкви від Москви, і серед них найяскравішою постаттю був В. Лип-ківський.

У статті доктора філології М. Веркальця "Сходження на Голгофу", надрукованій в "Освіті", значиться: З метою поширення ідей УАПЦ з ініціативи В. Липківського у листопаді 1917 року засновується в Києві "Братство Воскресіння", що невдовзі перетворилося на "Всеукраїнську Церковну Раду", яка скликала 7 січня 1918 року Перший Всеукраїнський Церковний Собор. На цьому Соборі виступив В. Чехівський, запропонувавши апостольську висвяту митрополита незалежно від Москви. За цією традицією Александрівської православної церкви був обраний перший у новітніх часах український митрополит Василь Липківський, який відразу запровадив у церквах відправу Служби Божої українською мовою.

А нині, коли тіж самі святоші продовжують клясти-проклинати не тільки синів України, а й весь наш народ, розлуку з яким оплакують не тільки московські опікуни-селезньови, а й власні яничари з Верховної Ради, що стають перед Сатанаїлом на коліна.

Як пише Лариса Піголь у статті "Коли душа здорова", немає нічого таємного, яке з часом не стало б явним. Вищий розум чи Господь Бог завжди зіставляють обставини так, що обман неодмінно випливає на по-верхню. "У Біблії сказано, — пише біоенер-гетик, — що все те зло, яке ти чиниш людям, повернеться бумерангом, бо ми не судді, і не маємо права карати людей, насилаючи на них усілякі напасті. Всім нам суддя — Бог, Вищий Розум, тільки він знає, чого людина заслуговує, кому яку долю дати" [15].

Нині, продовжує авторка, у часи безкарної вседозволеності, часто можна бачити такі літературні "шедеври", як "Чорна магія", і люди бездуховні намагаються робити одне одному зло, не замислюючись про наслідки своєї бездуховності. І якщо ця книга з'явилась у продажу, це — злочин проти нашого народу, тому що її рекомендації є провокацією до кривавої помсти, а ця риса не характерна для наших співвітчизників. На жаль, за тотальної бездуховності навіть у школах діти дозволяють собі нецензурно лаятись, тобто йде нескінченне випромінювання у навколишній простір негативної енергетики, яка роками не зникає, а нагромаджується і, як павутиння, обплутує людину, яка стає нервовою, недоброзичливою, роздратованою.

Тижневик "Освіта" 28 жовтня 2000 року започаткував серію статей патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

Наближається, зазначено у першій подачі, 2000-ліття Різдва Христового. Цю надзвичайну подію готується відсвяткувати не тільки Україна, а й весь християнський світ. Ми перебуваємо на зламі тисячоліть — другого і третього. І це спонукає нас подивитись на цю подію під кутом зору всього людства. Адже християнство зробило велику революцію не тільки в Європі, а й усьому світі, вплинувши зокрема на культуру, архітектуру, образотворче мистецтво, музику, літературу, юриспруденцію. Але головна суть події полягає в переосмисленні цінностей, в сутності буття всього людства.

Патріарх ставить запитання: що означає для людства Різдво Христове? І відповідає: це не тільки народження Ісуса Христа як людини. Це — прихід, пришестя у світ Сина Божого, однієї із трьох іпостасей Пресвятої Трійці, тобто Самого Творця, який сотворив Всесвіт.

Ведучу мову про вплив християнства на моральний стан Київської держави та її культури, автор проблемної статті зауважує, що християнські ідеали виявлялися як в усній, так і в писемній, матеріальній традиціях, в житті святих, в молитвах, в народному епосі, в піснях, у побуті. Вся давньоруська література просякнута християнським духом.

Для сучасного відродження української духовності, моралі та етики мають повчальні висновки патріарха про обличчя українського сімейного життя, про причини сімейних взаємовідносин. Адже сім'я — це держава в мініатюрі з яскраво виявленим християнським обличчям. Під впливом християнства, вважає авторитетний теолог, в Київській державі відбулися важливі зміни в сімейному житті. Церква створила міцну християнську сім'ю, перебудувавши її язичницьку форму моралі. Вона викорінила такі брутальні звичаї, як полігамія, кровна помста тощо. Під впливом церкви зростав авторитет матері та батька. Наприклад, Статут Ярослава Мудрого стримував сваволю батьків у справі одруження їхніх дітей, покладаючи на них відповідальність за цнотливих дочок.

Своєрідним тематичним продовженням статті Філарета є дослідження доктора педагогічних наук Бориса Кобзаря "Національна школа: всебічний, гармонійний розвиток особистості", що доводить турботу за долю підростаючого покоління як духівництва, так і широкої світської автури. "Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість і особисту гідність, совість і честь. Формування націо-нального типу особистості забезпечує духовну єдність поколінь, наступність націо-нальної культури і безсмертя нації" [16].

Неабияке значення, доводить професор Кобзар, — у виховній роботі слід відводити народним традиціям. Вони бувають культурні, духовні, моральні, трудові, сімейно-побутові. Народні традиції — фундамент, на якому будуються міцні моральні цінності.

"Будучи національно самосвідомою, — зауважує Ю. Руденко, — автор "Концепції формування національної свідомості і самосвідомості особистості", — особистість вибирає найефективніші шляхи реалізації своїх фізичних та інтелектуальних сил, можливостей. Вона глибше відчуває і усвідомлює, що найпріоритетнішими цінностями в житті є Бог, Батьківщина, рідний народ, земля, культура, патріотизм та ін. Утвердження в серці і розумі цих цінностей становить серцевину її гуманістичної моралі, вершини духовності" [17]. Адже наукою доведено, що відчуження особистості від її національних витоків (рідної мови, культури, історії) призводить до морального, ідейного, духовного занепаду, деградації, руйнування особистості. На уроках з української літератури є всі можливості, щоб довести це. Наприклад, вивчаючи твір І. Нечуя-Левицького "Дві московки", вчитель на прикладі героїв твору, зокрема Ганниного сина Івася, має змогу довести ганебний вплив московської "моралі" як чинника страшної деградації та денаціоналізації на українську особистість. Перекручені на російський кшталт слова Івася разили не тільки Ганну, його матір, а й оточуючих. Адже всяке слово несе в собі позитивний чи негативний заряд. "Слово мусить бути чистим, — переконує нас Василь Письменний у статті "З роду і до роду", — правдивим, святим, адже Творець кожен народ наділив саме йому притаманною мовою" [17]. Я переконаний, що слово не тільки лікує чи ранить, воно руйнує довкілля. Візьмімо, наприклад, масові аварії на вугільних шахтах Донбасу. Пояснюються вони не тільки диверсіями противників незалежної України, а й мовним дисбалансом. Коли на території України, виділеній Самим Господом Богом, домінує чужа мова, вона руйнує біосферу невластивими для неї звуками. Ось чому й прибалтійські країни намагаються видво-рити зі своєї території чужинців як домінанту асиміляції, гріховності, злочин-ності, інтервенції Неба і Землі.

Потребa у християнській моралі як найгуманніша естафета передається тижне-виком типу "Освіта" систематично з номера в номер, руйнуючи фортецю сатанізму на всіх просторах України.

Найавторитетніший педагогічний часо-пис позбавлений будь-якої державної підтримки, навіть постійного приміщення. Натомість фальшивки Мінвузу "Освіта України", що стоїть на антиукраїнських педагогічних засадах, проповідуючи чужу мораль та заяложений матеріалізм, оплачуються з наших-таки кишень більш ніж щедро. Не будемо докоряти червоній пресі: Бог їй суддя. Скажемо тільки, що з нею нам не по дорозі. Недарма ж кандидат наук Людмила Боровська у статті "Куди і з ким крокує інтелігенція?" пише: "Враховуючи підвищену зацікавленість, на базі товариства "Знання" можна розробити своєрідний лекторій вивчення Біблії. Адже слухачам цікаво було б дізнатися від кваліфікованих промовців-науковців про Церкву, Ісуса Христа, про родинне життя, яке схвалюється Богом, про вірування та звичаї, про вічне життя" [18].

Але це тільки побажання вчителів Київщини. Тимчасом, як у Львові з ініціативи науково-методичного інституту освіти діють курси з християнської етики, де навчаються вчителі з багатьох країн світу, наше Міністерство освіти і вухом не веде про аналогічну власну ініціативу. Можемо тільки сподіватися, що керівники освітянського відомства прихильно поставляться до християнської етики у навчальних планах школи. "Симптоми несприйняття самої ідеї християнського виховання дітей та молоді очевидні, — пише пан О. Гентош у статті "Ми навчилися любові і терпимості", — бо сім років незалежності України Міністерство не визначило чітко свою позицію з цього питання. А втім, може, це і є його позиція, якщо дотепер Міністерством не вироблено концепції національного виховання, де знайшлося б місце і для християнського виховання, а з навчальних планів вищої школи вилучається предмет "Етика", в якому бодай дотично можна подати студентам хоч деякі знання і з християнської етики" [18].

Якщо верхи не воліють йти в ногу з життям, навчає марксизм-ленінізм, — а низи не бажають жити по-старому, наступає революційна ситуація. Чи не пора тим же низам взяти реванш над духовно байдужою установою на проспекті Перемоги, що в Києві?

1. Записки Історико-філологічного відділу УАН. — К., 1919. — Кн. 1. — С. ХІV.
2. Інститут рукопису ЦНБ ім. В. Вернацького. — Ф. 62. — № 224.
3. Освіта, 1994. — 27 квіт.
4. Там само. — 1996. — 17 січ.
5. Там само. — 1997. — 15 січ.
6. Там само. — 1994. — 29 черв.
7. Там само. — 1996. — 29 трав.
8. Там само. — 1995. — 11 січ.
9. Там само. — 1994. — 27 квіт.
10. Там само. — 1996. — 21 лют.
11. Калиник О. Горілка як засіб побудови соціалізму. — Мюнхен, 1954.
12. Центральний державний архів Громадських oб'єднань України. — Ф. 65191. — кор. 1844.
13. Там само. — Ф. 24. — кор. 1844.
14. Освіта. — 1995. — 22 лист.
15. Там само. —1998. — 22 квіт.
16. Там само. — 4 лист.
17. Там само. — 11 лист.
18. Там само. — 9 груд.