Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Феномен "Вечірнього Києва" наприкінці 80-х — на початку 90-х років (Нотатки головного редактора)

В. О. Карпенко

к. філол. н., проф.
УДК 070 82-94

Пригадую, коли мене 1985 року затвер-дили головним редактором "Вечірнього Києва" "для зміцнення керівництва" у зв’язку з певними проблемами, що виникли в газеті, я мав повноваження проводити необхідні кадрові зміни. То був час, коли вся преса була підцензурною і мусила працю-вати в жорстких рамках компартійної однолінійності, але вже пробивалися перші паростки демократизації, звісно ж, у тісних межах горбачовської перебудови. Але жоден працівник не був звільнений з редакції. Я спробував, використовуючи можливості, що виникли у зв'язку з новою ситуацією в країні, розкріпачити колектив, на ділі повірити в його потенційні сили і зробити все для того, щоб і люди повірили в себе.

І вони повірили — колектив ніби підмінили, журналісти, позбувшись дрібної редакторської опіки, розправили творчі крила, працювали з натхненням, знаючи, що їхні зусилля будуть гідно оцінені, що написані ними матеріали не спотворювати-муться невиправданою правкою. Розши-рилася тематика газети, з’явились гострі проблемні матеріали, зріс рівень критики. Про "Вечірку" заговорили в столиці, почав стабільно зростати наклад.

Цим хочу наголосити, що в будь-якому редакційному колективі можна домогтися позитивних змін, не перетасовуючи кадри, не залучаючи свіжі сили, а лише створивши по-справжньому творчу атмосферу, в якій би найповніше розкривалися журналістські таланти, які, звичайно, є в кожній редакції. До речі, журналістські кадри "Вечірнього Києва" високо поціновувалися на журна-лістському ринку. 1996 року, відзначаючи черговий ювілей газети, ми підрахували, що півтора десятка колишніх працівників "Вечірки" очолили відомі всій країні газети й журнали. А потім два тижні отримували інформацію по телефону, кого ще забули назвати. У цьому, як на мене, перший феномен київської "Вечірки" — вона стала доброю школою для багатьох, справжньою кузнею журналістських кадрів.

То були непрості, однак цікаві та по-своєму прикметні часи горбачовської, перебудови. Відносна гласність — чи не найхарактерніша риса та чи не найбільше досягнення тієї доби. Затиснута жорсткою цензурою, поставлена на службу монопар-тійній тоталітарній системі, компартійна преса задихалася в безправній атмосфері, творчо деградувала, б'ючись у тісних рамках стереотипів лакування та вихваляння соціалістичної дійсності від "схвалюючи та підтримуючи" до "ставши на трудову вахту". І раптом ідеологічне послаблення під час перебудови — як ковток свіжого повітря. Та апетит приходить під час їди — цього ковтка виявилося замало: хотілося дихати на повні груди. І преса під прапорами перебудови, зовні підтримуючи генеральну лінію партії, не тільки посвіжішала тематично, а й замахнулась на святая святих — почала критикувати саму партію і створену нею систему. Система ще трималася, але вже тріщала скрізь. І засоби масової інформації відіграли в цьому історичному процесі не останню роль. Якщо діаспорні українські мас-медіа піддавали критиці радянську тоталітарну систему зі сторони, підпільно-самвидавча література — знизу, то сама компартійна преса, використовуючи перебудовну фразеологію, розкладала її зсередини. Небезпеку цього явища першою відчула сама компартія і відповідно почала реагувати — типовими по всій країні стали переслідування журна-лістів і редакторів та тиск на пресу. Інших методів компартія не знала і не визнавала.

Це були, викликані синдромом самозбе-реження, репресії партійних комітетів проти своїх же друкованих органів, які, відчувши відносну волю, почали вислизати з-під так званого партійного керівництва. Але ситуація різко змінилась, і преса не могла мовчазно зносити знущання над собою, як це було раніше, а почала, спираючись на громадську думку, "показувати зуби". Один за одним стали виникати конфлікти між газетами та їхніми видавцями — партій-ними комітетами. Скандали прокотились по всій країні — від центру до околиць. Репресивна сокира нерідко нависала над непокірними головами редакторів і журналістів. Звільнення з роботи за критику партійних комітетів та їхнього керівництва стало доволі поширеним і типовим явищем.

У взаєминах партійних комітетів з пресою в нових умовах, як світ у краплині води, відбилися реалії перебудови. Уже тоді можна було побачити, що процес виходить за межі задуманого партійною верхівкою фасадного підновлення системи, зачіпає глибинні пласти суспільної свідомості та стає все більше некерованим. Все це було ще характернішим для України.

"Вечірній Київ", відомий своїм традицій-ним демократизмом, під час перебудови пішов у руслі гласності далі від інших партійних газет в Україні. Критика компартії, номенклатурних привілеїв, підтримка Народного руху України — все це викликало зворотну реакцію: шалений тиск на газету з боку і міськкому, і ЦК партії. Не раз редактора "проробляли" на бюро і пленумах міськкому партії, не раз викликали на бесіди у відділ пропаганди й агітації і навіть до секретарів ЦК.

На одному із зібрань неформалів ЦК компартії України був названий заповід-ником брежнєвізму, про що й написав "Вечірній Київ". Редактора негайно викли-кали у відділ пропаганди й агітації ЦК: як газета посміла таке написати? Доводилося відбиватися таким чином:

— Та то ж говорять ідеологічні против-ники. Чи ви з ними згодні?..

Справді, для розправи формального приводу не було, оскільки фразу було вжито у переказі, і обійшлося "розмовою". А згодом стало відомо, що для такої роздра-тованої реакції спричинилися телефонні дзвінки у різні відділи ЦК і до приймальні Щербицького, в яких невідомі абоненти запитували не без єхидства: "Алло, це заповідник? Покличте директора..."

І так реагувала громадськість на виступи газети…

Виклики редактора "Вечірнього Києва" до міськкому партії і ЦК стали своєрідною рисою стилю партійної роботи. Приводи могли бути найрізноманітніші: публікація відразу після Чорнобильської трагедії фотографії під заголовком "Київ сьогодні", на якій мало було людей (інкримінація політичної недалекоглядності, підігрування зарубіжній пресі, яка повідомляла про масову втечу жителів зі столиці); критика номенклатурних привілеїв; оприлюднення точки зору, яка не збігалася з офіційною; звичайний недогляд і допущення факто-логічної помилки внаслідок цього.

Показовий у цьому плані такий випадок. Під час перебудови припинились переслі-дування людей, які у день перезаховання праху Т. Шевченка в рідну землю приходили вклонитися пам'ятникові поетові у Києві. Більше того, 22 травня 1988 року в покладанні квітів до монумента взяли участь представники районної влади. У "Вечірньому Києві" на радощах було вміщено велику кореспонденцію на цю тему, в якій, на жаль, трапилась фактоло-гічна помилка — зазначалося, що до пам'ятника Шевченкові були покладені квіти не від райвиконкому, як було насправді, а від ЦК компартії та уряду України. Це й стало приводом для "проробки" редактора на бюро міськкому партії. Все зводилося до одного: це фальсифікація, обман громадської думки, як газета могла написати таке?! Будь-які пояснення, що це прикрий недогляд, не бралися до уваги. Члени бюро, знай, твердили своє: ніяких вінків від ЦК і уряду не було. Знервований і напружений до краю, я не витримав і кинув спересердя:

— Ну й погано, що не було. Прийде час — будуть!

Тоді до оргвисновків не дійшло, зате через два роки день 22 травня відзначався офіційно — біля пам'ятника Тарасові Шев-ченкові розлилося людське море, прийшла сюди і Верховна Рада мало не в повному складі, був тут і секретар ЦК Леонід Крав-чук, було багато квітів і вінків. Люди зі сльозами на очах співали "Реве та стогне Дніпр широкий", "Червону калину". Я, зга-дуючи колишню "проробку" на бюро, щиро радів, що газета допустила таку справді пророчу помилку.

Втручання партійних комітетів у роботу редакцій у ті часи стали масовими. Як не парадоксально, але у час політичної відлиги цензура стала ще жорсткішою: якщо раніше її втручання були тільки тоді, коли подавалась інформація, заборонена так званим "Переліком" заборонених для публікації фактів і тем, то тепер про кожен сумнівний з офіційного політичного погляду матеріал доповідалося в партійний комітет і той вирішував: дозволити друкувати чи ні. За кількістю втручань "Вечірній Київ" посідав чільне місце. Зі шпальт газети вилучались фрагменти або знімалися повністю матеріали, які розповідали правду про більшовицькі репресії 30-х років або в яких висловлювались відмінні від офіційної позиції точки зору на війну в Афганістані, правда про Чорнобильську катастрофу та її наслідки тощо.

Серйозні колізії розгорнулись навколо виявлених свого часу масових поховань у Биківнянському лісі під Києвом: вони були приписані звірствам німецьких нацистів під час окупації. Такого висновку дійшла спеціально створена урядова комісія, яка, виконуючи замовлення партійної влади, свідомо ототожнювала поховання у Би-ківнянському лісі з сусіднім похованням біля Дарницького концентраційного табору для радянських військовополонених. Це підтвердила і друга урядова комісія, створена для заспокоєння громадської думки, яка час від часу поверталась до цієї теми. При цьому ігнорувались такі факти, як свідчення старожилів про те, що биківнянське поховання існувало ще до війни; що на території концтабору людей закопували голими, а в Биківнянському лісі — в одязі; що в концентраційному таборі німці розстрілювали свої жертви з кулеметів і автоматів, а в черепах, знайдених під Биківнею, кульові отвори були в потиличній частині, найімовірніше від пістолетних куль та інші.

Щоб остаточно заспокоїти громадськість, у травні 1988 року у Биківнянському лісі помпезно, за участю керівників міста, було відкрито гранітну стелу з написом, що тут поховані жертви німецького фашизму. Хоч жодного доказу, що масові розстріли під Биківнею є справою рук німців, не було знайдено. Натомість об'єктивний розгляд всіх доказів та знахідок на місці поховання вказував на справжніх виконавців розстрілів — репресивних радянських органів. Це підтверджували також неповні й уривчаті свідчення очевидців. Однак жодних версій, альтернативних висновкам кількох держав-них комісій, не допускалося.

І коли стривожена громадськість знову заговорила про Биківнянську трагедію, була створена третя урядова комісія на чолі з міністром внутрішніх справ І. Гладушем, яка, судячи з усього, мала завдання підтвер-дити висновки перших двох. Тому її робота була оповита таємничістю, жодна правдива інформація для преси не надавалась. На нарікання щодо необ'єктивності комісії, що складалася переважно з партійних та урядових чиновників, до її складу для заспокоєння киян було додатково введено представників громадськості. Але від цього мало що змінилося — тема ця залишалась для преси забороненою.

Блокаду мовчання спробував прорвати "Вечірній Київ". Після оприлюднення офіційних повідомлень урядової комісії та слідчої групи республіканської прокура-тури, які мало що додавали до офіційної версії і аж ніяк її не спростовували, та публікацій у "Вечірньому Києві" різних матеріалів на цю тему (1, 7, 8, 14, 15, 21, 28 грудня 1988 року) в редакцію посипались листи від читачів. Інтерес до теми був надзвичайно великим. Редакція підготувала репортаж про роботу комісії, додала кілька читацьких листів, які фактично підтверд-жували факти розстрілів громадян у Києві, але добірка матеріалів під назвою "Биківня: шлях встановлення істини непростий —подробиці для "Вечірки" була заборонена цензурою. Для повнішого уявлення про зміст добірки варто навести дослівно лист надзвичайної сили, написаний одним з учасників розстрілів.

"Товариші, ось почитайте, що я вам напишу.

Я сам, Мовчан Іван Юхимович, наро-дився 21 січня 1905 року у місті Біла Церква, скінчив 4 класи середньої школи і працював до 1920 року на фабриці. У 1923 році вступив до комсомолу. У 1928 році служив в 3-му відділенні Київського УНКВД рядовим бійцем охорони, жили у казармі на Сирецькій,5.

Я тричі брав участь у розстрілах. Перший раз це сталося на початку квітня 1934 р. Нас було 9 бійців, командир наш був Григо-левич, як звали, не пам'ятаю. Ми привезли 8 людей для розстрілу. Доїхали до Солом'янського кладовища, але далі їхати було не можна, велика грязюка, й пішли далі пішки до Батиївки. Там був великий такий рів, ми туди вийшли донизу і там же тих ворогів постріляли, а потім заховали. У одного з них був кожаний піджак, Григолевич сказав, щоб я його взяв собі, тому я стріляв у голову, щоб не попортити піджак. В мене була ще царська ґвинтівка, а в Григолевича був наган. Було в мене лише 10 патронів, тому я вбив лише чотирьох, а Григолевич вбив більше.

А другий раз я брав участь у розстрілах в липні 1938 р., два рази. Перший раз ми постріляли 29 людей, з них 4 жінки, а в другий раз — 39 людей. Обидва рази стріляли ми в Бабиному Ярі, трохи нижче і правіше, де стоїть пам'ятник євреям. Я також стріляв по них з ґвинтівки, а у деяких моїх товаришів були нагани. Тоді товариші мені розказували, що на тому місці лежить багато постріляних НКВД. Я й тоді вбив чотирьох, ми їх присипали землею і поїхали до міста. Я тоді дуже пишався тим, що роблю за партію нашу і за тов. Сталіна Й. В.

Тепер мені вже скоро вмирати, так я хочу, щоб усі знали, де лежать вбиті люди, яких постріляли. Я знаю, що постріляних там дуже багато, більше двісті людей.

Я своєї адреси не пишу, щоб спокійно дожити у своїй хаті. Та хай мене судить Господь наш Бог.

Нікого в мене вже нема, жінка померла в 1979 р., сина вбили лихі люди, онуки десь роз'їхались по світу. Тепер усі каються, покаюсь і я.

І простіть мене, люди добрі" [1].

Лист вражаючий за відвертістю і щирістю каяття. І хоч автор із цілком зрозумілих причин не назвав свою адресу, можливо, і прізвище написав вигадане, в редакції ніхто не сумнівався, що це цілком реальна людина. До речі, і ті, хто забороняв публікацію добірки, — а заборона була пов'язана саме зі змістом цього листа, — не дорікнув редакції, що він анонімний (не зазначена адреса автора). Та навіть при цьому дуже легко було встановити правдивість викладених фактів, оскільки автор посилався на конкретику: де саме були розстріли, прізвище командира, назва частини та її адреса, свою дату і місце народження тощо. Саме ця конкретика найбільше налякала владу, тим більше, що під тиском масових викриттів злочинів тоталітаризму була ухвалена партійна постанова не розкривати нових місць масових поховань.

Знаючи хитрування та звички цензури і влади, редакція, скориставшись тим, що урядова комісія була поповнена представниками громадськості, звернулась до одного з них — Владлена Кузнецова, демократично налаштованої людини, яка співчутливо ставилась до газети — з проханням завізувати цю добірку. І він це залюбки зробив.

Проте добитися дозволу на друкування цих матеріалів все одно не вдалося. Формально цензура не могла заборонити публікацію: у "Переліку" ці теми не значились, оскільки тоді, як він складався, репресій тоталітаризму, за офіційною версією, просто не існувало. Але цензори відмовлялися "залітувати" полосу, а без їхнього штампу та підпису видавництво не мало права взяти її до друку. Керівництво Головліту (республіканського управління охорони державних таємниць у пресі — так називалися органи цензури) на вимогу редакції повідомити письмово, на якій підставі заборонено друкування цих матеріалів, не мало чим крити і, зрештою, повідомило усно, що згодне "залітувати" добірку, якщо її завізує голова урядової комісії.

Редакція надіслала міністрові І. Гла-душеві відбиток полоси з цією добіркою з проханням ознайомитися і підписати, якщо він заперечень не має, а якби були які зауваження, то редакція згодна внести відповідні виправлення. Той мовчав півтори доби, нарешті, зателефонував редакторові по "вертушці" (телефон урядового зв'язку) і сказав, що так друкувати не можна, є питання. Редактор висловив готовність зня-ти всі питання — тільки висловіть їх. І. Гла-душ попросив прислати кореспондента до керівника служби зв'язків з громадськістю. Але у того не виявилося ні відбитку полоси, ні зауважень. На телефонний дзвінок редактора міністр вибачився, сказавши, що то якесь непорозуміння, і запросив кореспондента газети на засідання урядової комісії, де всі питання будуть з'ясовані. Але кореспондента просто не пропустили через прохідну міністерства.

Редакції нічого не залишалось, як скорис-татися власними можливостями і, викорис-товуючи випробувану зброю — гласність, здійснювати тиск на владу. Оскільки вихід добірки "Биківня: шлях встановлення іс-тини непростий — подробиці для "Вечірки" редакція, ніби передбачаючи можливий розвиток подій, проанонсувала напередодні [2], то тепер цілком логічно було б скориста-тися цим і в якійсь формі проінформувати громадськість про "вибрики" цензури. Так у газеті під рубрикою "Просимо вибачення" з'явилася замітка "Факти потребують перевірки". У ній ішлося про те, що обіцяна в анонсі добірка була редакцією підго-товлена до друку, згадувалось про матеріали, з яких вона була сформована, а далі пояснювалось у м'якій формі, чому вона не була оприлюднена:

"Матеріал про Дарницький ліс не з'явився з тієї причини, що голова урядової комісії вважає неможливою публікацію свідчень старожилів, які зустрічалися з членами урядової комісії, бо ці свідчення потребують додаткової перевірки… Люди розповідали те, про що чули від інших і що бачили самі. Чи були ці свідчення підтверджено документально? Мабуть, ні. Документів, що підтверджують ту чи іншу версію, у тих, хто розповідав, не було" [3].

Сподівання редакції справдилися — люди зрозуміли, у чому справа. Пішли листи з цього приводу. Відгукнувся на публікацію також член урядової комісії від громадсь-кості В. Кузнецов — він написав листа до редакції "Відступати не можна", в якому з перших рядків чітко заявив:

"Вважаю за свій обов'язок рішуче відме-жуватися від заборони на публікацію в газе-ті "Вечірній Київ" добірки матеріалів "Би-ківня: шлях встановлення істини непростий — подробиці для "Вечірки", яку було накла-дено головою урядової комісії, міністром внутрішніх справ УРСР генерал-полков-ником Гладушем І. Д.

Ця заборона йде врозріз з лінією партії на демократизацію, гласність, на ліквідацію наслідків культу особи та застою" [4].

Далі йшло обґрунтування необхідності плюралізму, справжньої демократії, яка передбачає різні точки зору і різні думки, а не одностороннє трактування цієї важливої справи. У листі не тільки однозначно засуд-жувалась позиція міністра І. Гладуша, а й ставилися вимоги: негайно опублікувати в газеті підготовлені матеріали; надалі не об-межувати інформацію й коментарі у справі биківнянської трагедії; попросити міністра І. Гладуша прояснити для себе і для гро-мадськості власну позицію з биківнянської проблеми і скласти з себе повноваження голови урядової комісії, якщо він відчує, що подолати упередженості йому не вдасться [4]. Підтримка В. Кузнецова позиції редакції "Вечірнього Києва" була значною мораль-ною підмогою в боротьбі за правду. Публіка-ція листа викликала значний резонанс і серед громадськості, і в офіційних колах.

У щоденнику тих часів від 2 лютого 1989 року я занотував по гарячих слідах телефон-ну розмову з міністром І. Гладушем. Приві-тавшись, він відразу перейшов до справи (російською мовою):

— Що ж це Ви ведете атаки на міністра внутрішніх справ?

— Не на міністра, а на голову урядової комісії.

— Це вже легше. Але ж у публікації неправда — я не забороняв. Ви ж знаєте, хто забороняв…

— Вочевидь, допущена неточність: Ви справді не забороняли, а просто не завізували добірку, тобто не дозволили до публікації.

— Повірте, я хочу, щоб у подальшому ми тісно співпрацювали, краще, ніж до цих пір…

— Я теж хочу.

— От і прекрасно. Присилайте кореспон-дента на засідання комісії сьогодні об 11 годині. А минулого разу — то було просто непорозуміння…

— Добре. Дякую.

— Ну, обнімаю…

От і дожився: сам міністр Гладуш обнімає. Це небезпечно — може задушити в обіймах.

Ця приписка в щоденнику виявилась по-своєму пророчою, бо буквально другодні потелефонували з ЦК партії і поставили вимогу: негайно написати пояснювальну записку, яким чином і чому з'явилась у газеті публікація В. Кузнецова "Відступати не можна". Я детально виклав усі перипетії з добіркою, зауваживши, що лист В. Куз-нецова ми обговорили на редколегії і дійшли висновку, що він повністю відповідає позиції ЦК КПСС, викладеній у партійних документах. Зокрема, у Постанові "Про додаткові заходи до відновлення справедливості щодо жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років" [5].

Наступногого дня зателефонував завідувач сектору ЦК компартії України Анатолій Прядко:

— Керівництво не влаштовує твоє пояс-нення.

— Чому?

— Маєш написати конкретно: у чому полягала заборона міністра Гладуша друкувати матеріали.

— Написати конкретніше, ніж я написав, не можу.

Саме безкомпромісна позиція редакції і привернення до биківнянської трагедії громадської уваги не дозволили третій урядовій комісії піти шляхом перших двох, і списати злочини сталінщини на німецьких фашистів. Правда пробилася до людей. Хоч і з запізненням — через шість місяців, — але була опублікована наша добірка [6]. Біля в'їзду до Биківнянського лісу згодом встановлено оригінальний пам'ятник жертвам сталінських репресій.

Епізод боротьби за розкриття таємниці Биківнянського лісу висвічує все лице-мірство та ієзуїство партрадянської номенклатури часів перебудови, коли безпосередньо затулити рота пресі вона вже була не в змозі, але використовувала багатий арсенал засобів, щоб не говорити правду.

Протистояння преси і партійних органів значно посилилося під час передвиборної кампанії до Верховної Ради СРСР 1989 року. Загальнополітичні газети в міру своєї сміливості та можливостей намагалися використати дозволену законом агітацію "за" і "проти" кандидатів. Звичайно, партійні комітети досить вільно дивилися на закон, вони намагалися не випустити зі своїх рук процес висування кандидатів і скрізь розставити своїх людей. Та добитися повсюдного і всесильного контролю були вже неспроможні. Трудові колективи далеко не завжди йшли на повідкці у партійних комітетів, а часто всупереч "лінії", наперекір парткомам висували зовсім не тих людей, яких їм радили.

Перші керівники столиці все-таки вирішили убезпечити себе від несподіванок: по всіх округах було висунуто по кілька кандидатів, а по двох — Київському націо-нально-територіальному та Дарницькому — по одному. По першому з них безальтер-нативно був зареєстрований перший секретар Київського міськкому партії Костянтин Масик, по другому — голова Київради Валентин Згурський. Але споліти-зованого виборця вже важко було обвести круг пальця такими примітивними хитрощами. Сталося те, що й мало статися, але на що не розраховували керівники: саме по цих двох округах, де вони безаль-тернативно зареєструвалися кандидатами в депутати, їх дружно завалили. Для них це був грім серед ясного неба, для киян — велика перемога. Згідно з законом у цих округах треба проводити повторні вибори. І тут трудові колективи, заохочені резуль-татами попередніх виборів, ще більше посміливішали — почали висувати канди-датами людей, яких знали і хотіли бачити депутатами всупереч думці партномен-клатури.

Працівники редакції радіомовлення на Київ і область на своїх зборах одностайно висунули кандидатом у народні депутати СРСР свого колегу — редактора газети "Ве-чірній Київ". Це була небачена зухвалість, оскільки журналісти міського радіо, як і працівники міських газет, вважалися надій-ними підручними партії (М. Хрущов). Але вони витримали тиск з боку міськкому і не відмовились від своєї позиції.

Крім працівників редакції Київського радіо, редактора "Вечірнього Києва" вису-нуло кандидатом ще понад 10 колективів. І тут керівництво міста змінило тактику. Якщо під час перших виборів вони створили прецедент безальтернативності, то на повторних виборах вирішили довести демократію до абсурду: пішли на масове висунення кандидатів — по національно-територіальному округу, де балотувався і зазнав поразки перший секретар міськкому партії К. Масик, було близько півсотні кандидатів. Зареєстровано, до речі, без передвиборних зборів, які служили надійним ситом для відсівання незручних кандидатів, 33 особи. Щоб розсіяти голоси, до бюлетенів було внесено таких популярних людей, як тренер київської футбольної команди "Динамо" Валерій Ло-бановський, відомий співак Дмитро Гнатюк, композитор Олександр Білаш, академіки Дмитро Гродзинський та Юрій Шем-шученко.

Проти редактора "Вечірнього Києва", якого добре знали в столиці завдяки чіткій і безкомпромісній позиції газети, включили машину компрометації та очорнення. У виданні ЦК компартії України "Робітничій газеті", яку редагував голова Спілки журналістів України М. Шибик, під рубрикою "Етика професії" з'являється матеріал "Про ікебану і ще про дещо", підписаний Р. Міхньовим з цілою низкою титулів: доктор економічних наук, профе-сор, заслужений працівник культури УРСР, лектор. Насмикавши цитат із подорожніх нотаток редактора "Вечірнього Києва" про Японію та відповідно їх препаруючи, Р. Міхньов звинуватив автора заміток у плагіаті: мовляв, він списав з книжок про Японію В. Овчинникова та В. Цвєтова.

Це був підступний удар нижче пояса. Боротись з цією дезінформацією можна було тільки на сторінках "Вечірнього Києва" — жодне видання не могло піти проти офіційної газети республіканського партійного комітету. Широкий загал читачів дуже швидко зорієнтувався, що стоїть за випадом "Робітничої газети": на цю публікацію та на відповідь у "Вечірньому Києві" прийшли сотні листів — від літераторів, вчених, економістів, робітників. Найцікавіші з них були оприлюднені у "Вечірньому Києві". Оскільки наклад "Вечірки" був більшим, ніж "Робітничої газети", і розходився переважно в столиці, то така рішуча відсіч громадськості викликала розгубленість серед ініціаторів компромату. Так звана комісія з етики Спілки журналістів приймає рішення: "Засудити вчинок В. О. Карпенка, поста-вити питання перед Київським міськкомом партії про його відповідність посаді, яку він займає, перед правлінням Спілки журналістів — про виведення із складу редакційної колегії видання СЖ УРСР "Журналіст України" [7].

Однак повністю вибив хисткий ґрунт з-під ніг "компроматників" сам В. Цвєтов, у якого, за твердженням "Робітничої газети", редактор "Вечірки" списав свої нотатки. Він надіслав до редакції "Вечірнього Києва" листа, в якому спростував інсинуації Р. Міх-ньова, висміяв твердження "Робітничої газети" про плагіат, переконливо довівши, що у нотатках про Японію використані загальнодоступні та широковідомі факти, а там, де запозичено з інших видань, є конкретні посилання на них. Оприлюднення цього листа поставило останню крапку в цій історії: задум компрометації редактора "Вечірнього Києва", кандидата у народні депутати повністю провалився [8].

Однак це зовсім не означало, що, отримавши відкоша, партноменклатурники заспокоїлись. Тривали різні спроби тиску, були виклики під різним приводом до ЦК.

Якось мене викликав перший заступник завідувача відділу пропаганди та агітації Володимир Барсук, вочевидь, за доручен-ням вищого керівництва. Після довгої і нудної нотації він, зрештою, прорік:

— Є така думка... Вам треба написати заяву про відставку... —

Добре знаючи партапарат зсередини, я досить спокійно запитав:

— Чия думка — ЦК, політбюро, відділу пропаганди чи ваша особиста?...

Барсук розгубився — послатися на того, чиє доручення виконував, він не міг. Тому скоромовкою промимрив:

— Моя особиста, моя особиста...

— Ну то й залишайтеся при своїй думці, — сказав я і вийшов з кабінету.

Нападки на редактора "Вечірки" і кандидата в депутати Верховної Ради СРСР посилилися після оприлюднення резуль-татів голосування: у фінал вийшли економіст Володимир Черняк (416217 голосів) та редактор Віталій Карпенко (майже 300 тисяч голосів); найближчий суперник — тренер популярної футбольної команди "Динамо" Валерій Лобановський значно відстав, зібравши 88300 голосів.

І тут партійні комітети — київський і центральний — своїми діями розкрили себе повністю. Зовні ніби ставлячись нейтраль-но, таємно вони підтримували члена ненависного їм Народного руху України, з яким боролися, безпартійного професора Володимира Черняка і всіляко шкодили членові КПРС, редакторові партійної газети. Так званий компромат продовжував поширюватись, але вже нібито через самвидав — як творчість мас. Джерела його можна було простежити хоча б тому, що деякі дані бралися з особової справи, яких більше ніде не було, крім ЦК.

Знаючи антипартійні настрої громадсь-кості, розігрували карту колишньої роботи редактора інструктором сектору преси ЦК компартії України. Київ закидали метеликами на кшталт "Карпенко — рупор Масика, вихованець апарату Щербицького; Карпенко — це погром незалежних об'єднань, це антисемітські та антиукра-їнські публікації" [9].

Сюжет другого туру виборів був захопливим і напруженим. Буяла народна творчість, гострі агітки невідомих авторів "за" і "проти" з'являлися спонтанно на вулицях, у підземних переходах, у най-несподіваніших місцях. Скажімо, тільки-но хтось наклеював листівку з короткою фразою "Карпенко — выкормыш ЦК", як інший хтось дописував від руки "Карпенко выкормыш ЦК? Чому ж ЦК — за Черняка?" [9]. Конфронтація "Вечірнього Києва" з компартійною пресою також знаходила відображення в наочній передвиборній творчості:

На "Вечірку" брешуть грізно

Ситий "Прапор комунізму"

І газетка невиразна,

Де "робоча" тільки назва [9].

Виступи "Вечірнього Києва" імпонували багатьом. У боротьбі з партноменклатурою симпатії більшості киян були на боці "Вечірки", і це також знайшло відображення в самодіяльній передвиборній агітації:

Прикроем "Вечёрку"

Народным мандатом,

Пока не прикрыли

Её аппаратом! [9].

Були дотепні агітки і на користь Володимира Черняка.

Оберемо від нашого міста

Відомого вченого-економіста.

Без нього реформи не підуть ніяк —

У Верховній потрібен Черняк [9].

Вибори виграв Володимир Черняк (676 489 голосів), якого підтримував Рух і негласно — ЦК КПУ. Однак вся передви-борна кампанія була корисною і повчаль-ною. Вона дала політичне загартування, збагатила досвідом і висвітлила ставлення киян до "Вечірки" — за кандидатуру редактора проголосувало близько півміль-йона киян, майже всі наші передплатники. Це зміцнило позиції газети, піднесло її авторитет, примусило партійні комітети серйозно замислитись над тим, яким чином нейтралізувати вплив видання на киян. Найпростіший і водночас, з огляду на політичну атмосферу в столиці, досить ризикований вихід — усунути редактора. І Щербицький погодився на це.

Якось у середу по "вертушці" редакторові зателефонував особисто перший секретар міськкому партії Масик, що бувало нечасто.

— Ти коли йдеш у відпустку? — запитав.

— З понеділка.

— Іди з завтрішнього дня. І їдь з Києва. Все.

Дзвінок незвичайний, і я внутрішньо відчував, що зігнорувати його не можна. Написав наказ і наступного дня вже був на дачі за містом, сушачи голову, що б це могло означати. Аж ось у суботу передають по радіо — відбувся пленум Київського міськкому партії. Я збагнув — моя відпустка безпосередньо з цим пов'язана. І не помилився. Уже пізніще я дізнався, що у Щербицького терпець увірвався, і він дав Масикові вказівку: Карпенка з посади редактора зняти і з партії виключити на пленумі міськкому — для інших буде урок.

Треба віддати належне, як правило, персональні справи в компартії не вирішувалися заочно. Тому особиста справа редактора на пленумі не розглядалась.

Уже пізніше, у свою бутність першим віце-прем'єром Костянтин Масик якось при зустрічі згадав:

— Пам'ятаєш, як я тебе врятував?..

— Пам'ятаю. І з вдячністю оцінюю той крок.., — відповів я, хоча розумів, що рятував Масик передусім себе, бо Київ тоді був, як вируючий казан. Виконання вказівки Щербицького могло викликати непередба-чувані наслідки.

Атаки столичної і республіканської партноменклатури проти "Вечірнього Києва" велися постійно, оскільки він уособлював в собі згусток демократії і гласності, концентрував навколо себе опозиційні сили і, ставши прапором боротьби з компартійною монополією в усіх сферах суспільного життя, мав значний вплив на формування суспільної думки. Нерідко ці атаки велись безпосередньо на головного редактора: якби його вдалося нейтралізувати, легше було б боротися з газетою загалом. Особливо це виявилося під час перших демократичних виборів до Верховної Ради УРСР, що відбувалися весною 1990 року під знаком перебудови.

На хвилі великої популярності "Вечір-нього Києва" в столиці, його редактор, всупереч спротиву партапаратників, був висунутий кандидатом у депутати по цілій низці виборчих округів. Було очевидним, що на цьому етапі передвиборної боротьби зупинити його не вдасться, тому головні зусилля протидії були зосереджені на кінцевому етапі. За день до голосування в кожну поштову скриньку Прирічного виборчого округу № 14, де балотувався редактор "Вечірнього Києва", було розкладено 30 тисяч листівок з так званим компроматом. На той час виборці уже знали ціну такому "компроматові" та чиїх рук це справа. Їхня реакція у відповідь була приголомшуючою для партократії — з усіх столичних округів по єдиному Прирічному депутата було обрано з першого разу — за редактора "Вечірнього Києва" віддали голоси 26563 виборці з 41596, що взяли участь у голосуванні [10]. По решті округів ніхто — навіть перший секретар ЦК компартії України Володимир Івашко — не набрав оптимальної для перемоги кількості голосів і скрізь мав відбутися фінальний етап голосування для двох кандидатів, які посіли перше і друге місця [11].

Було від чого розгубитися, адже депутатський мандат редактора утрудню-вав тиск на нелюбу газету, очолювану ним.

Залякування редакторів і журналістів, погроза звільнення з роботи і саме звільнення, не кажучи вже про догани по партійній лінії, виключення з партії, —звичний арсенал тиску на пресу, за допомогою якого партія намагалась утримувати її поcтупливою та слухняною. Але часи були інші, преса вже могла, спираючись на підтримку громадськості, показувати зуби. Партноменклатура громадської думки боялась чи не найбільше — вона могла змести і її саму, що й траплялося локально то в одному, то в іншому регіоні — щоб розрядити суспільну напругу доводилось міняти окремих одіозних керівників, рятуючи систему в цілому.

Преса часів горбачовської перебудови, залишаючись в цілому гвинтиком тоталітар-ної системи, "пропагандистом і організа-тором", поступово трансформувалась в опозиційну силу завдяки проголошеному принципові гласності. Гласність стала реальним кроком до свободи слова, тією щілиною, крізь яку просочується правда життя, киснем демократії (Чингіз Айтма-тов). Позитивні зміни у самій пресі, викликані перебудовою, були помітні неозброєним оком: вона посвіжішала, стала цікавішою і гострішою, критичнішою щодо існуючого ладу. Відмовитися від принципу партійності преси, який десятиліттями насаджувала компартія, було ще неможливо і небезпечно, але в найбільш демократично налаштованих часописах, не декларуючи зайве, ставили його під сумнів і брали на озброєння інші підходи. У редакції "Вечір-нього Києва", наприклад, були вироблені 10 заповідей журналіста, своєрідний катехізис, який, спираючись на загальні моральні вимоги до професії, власне, протистояв принципові партійної заанґажованості. Ось ці заповіді:

1. Не збреши: правдивість — наше ремесло.

2. В статтях не вимагай вироку — ти не прокурор.

3. Думай про читача: без нього немає тебе як журналіста.

4. Найбільша помилка журналіста —боятися помилитися.

5. Іди в люди: гора не ходить до Магомета.

6. Пам'ятай: "Вечірній Київ" —енциклопедія міста: впиши у неї свій рядок.

7. Не хлібом єдиним живе людина: сприймай життя крізь призму духовності.

8. Не повчай читача: він не дурніший від тебе; враховуй думку протилежну твоїй; засвой дві аксіоми: немає істини в останній інстанції і зіпертися можна лише на те, що чинить опір.

9. Відбивай розмаїття думок, не боячись звинувачень у відсутності позиції: наша позиція — плюралізм у мисленні.

10. Зроби все для того, щоб кожна з наших 300 зустрічей з читачем стала для нього пам'ятною ("Вечірній Київ" виходив 300 разів на рік) [1].

У розпалі перебудови, надто після прийняття Верховною Радою СРСР Закону про пресу — вперше в історії! — система засобів масової інформації, передусім друкованих, стала розшаровуватись. Біль-шість і за формою, і за суттю залишалася компартійною — це всупереч новому Закону про пресу, який не допускає її монополізації, але неспроможний був розбити монополію партії на засоби масової інформації. Та в загальній масі виділилась частина видань, які, навіть залишаючись формально партійними, стали на демокра-тичні рейки і за суттю фактично протисто-яли партійній пресі (у Москві — "Огонек", "Литературная газета", "Московские новости", "Аргументы и факты"; в Україні — "Вечірній Київ", "Літературна Україна", "Комсомольское знамя").

Друга група видань — створені згідно з Законом про пресу друковані органи лише рад народних депутатів, без співвласників в особі відповідних партійних комітетів, або іншими, непартійними структурами. В Україні цю групу преси представляли такі газети, як, наприклад, "За вільну Україну" у Львові, "Народна газета" та "Контрактова площа" у Києві, низка новоутворених газет у регіонах.

Виникла якісно нова ситуація — преса поляризувалася у своїх позиціях і в цьому був якраз вияв плюралізму. Демократичні видання протистояли численній ще партійній пресі. Компартія через свої засоби масової інформації вела по суті неоголо-шену війну проти демократичної преси, звинувачуючи її в усіх смертних гріхах. У цьому дусі й оброблялася громадська дум-ка: мовляв, так звана демократична преса очорнює радянську історію, спотворює дійсність, розпалює націоналістичні прист-расті, підтримує деструктивні елементи, дезорганізує економіку. Демократичну пресу повчали, що критика має бути конструктивною. Та відбивалась: преса — суспільне дзеркало, відображає життя таким, яким воно є, не буде негативу в житті — не буде його і в пресі; критика завжди деструктивна, оскільки покликана руйну-вати те, що заважає суспільному поступові, її конструктивність якраз і полягає в руйнуванні.

Однак під тиском партійної влади та її засобів масової інформації виникла потреба в організаційному згуртуванні демокра-тичної преси. Так, в Україні була створена Асоціація демократичної преси, яка об'єднала кілька десятків видань, що стояли на чітких демократичних позиціях. Вона недовго проіснувала, бо ситуація різко змінилася після путчу гекачепістів, коли компартія в Україні була поставлена поза законом і вся колишня компартійна преса в один день стала незалежною і демокра-тичною. Але значення Асоціації на тому етапі було позитивне, оскільки вона справді згуртувала прогресивні засоби масової інформації, які протистояли компартійній пресі і самій компартії, котра, тримаючи у своїх руках поліграфічну базу та монополію на постачання паперу, здійснювала тиск реальний на незручні видання. Завдяки Асоціації цей тиск вдалося послабити.

Хоч "Вечірній Київ" досить рішуче протистояв партійній владі, в межах можливого критикував систему, та він не був незалежним від партії. На титулах по-старому значилося: газета Київського міського комітету Комуністичної партії України і Київської міської ради народних депутатів. Звичайно, вершиною мріянь редакційного колективу було стати виданням справді незалежним. Незалежним передусім від партії. І від радянської влади. Стати газетою киян і для киян. Такі мріяння на той час могли здатися утопією, але ситуація розвивалася таким чином, що утопія могла й уреальнитися.

Найприкметнішою рисою "Вечірнього Києва" часів перебудови поряд з конфрон-тацією з партійними органами була опора на читачів, постійне спілкування та надійний зворотний зв'язок з ними. Журналісти пішли в трудові колективи: на підприємствах, в установах, навчальних закладах влаштову-вались так звані відкриті летючки — публічне обговорення творчого доробку та тематичних планів редакції. Така відкри-тість, прозорість роботи редакції імпону-вала киянам — вони охоче відвідували редакційні заходи. Тим більше, що на цих зустрічах справді можна було поговорити на найгостріші теми, порушити найболючіші проблеми, побачити навіч журналістів, відо-мих з публікацій, та й, знаючи, що звіт про цей захід буде оприлюднений, покрити-кувати газету, яка сама звикла критикувати.

Тому зали, де проводилися такі зустрічі, буквально ломилися від людей. Тоді редакція пішла далі — винесла свої заходи з конкретних колективів у великі заклади культури Києва, зробивши вхід на них вільним для всіх. Зустрічі з редакційним колективом відбувалися у великих залах Київської філармонії, тодішнього музею Леніна (нині — Український дім), навіть у Палаці культури "Україна" — і практично скрізь яблуку ніде було впасти.

І тоді редакція замахнулась на ще більше — вийти на вулиці й площі столиці. Так було започатковано свята-фестивалі газети "Вечірній Київ", які проводилися спочатку в мальовничому Центральному парку культури і відпочинку на схилах Дніпра та стадіоні "Динамо", компактно розташо-ваному в центрі міста, який вміщував понад 30 тисяч глядачів, а потім розпросторилося на весь центр столиці.

Керівництво міськкому партії було дещо розгублено, дізнавшись про задум редакції: з одного боку, все робилося в руслі, так би мовити, перебудови і лінії партії, а з другого, — враховуючи непрості взаємини між міськкомом партії і газетою та її надто критичний пафос, могли бути різні несподіванки, і партійні боси справді побоювалися, аби чогось не трапилось. Тому всю підготовку — а вона проводилася гласно, на шпальтах газети, і самі читачі брали участь у формуванні програми свята-фестивалю, надсилаючи свої побажання та пропозиції — міськком партії намагався тримати під неослабним контролем. Звичайно, партійних ідеологів не стільки цікавило, які творчі сили планувалося задіяти на святковій виставі на стадіоні (а тут брали участь відомі мистецькі колективи не тільки столиці, а й інших міст України, видатні актори й співаки, артисти цирку і навіть звірі з Київського зоопарку), скільки те, в якому руслі буде вестися публічна дискусія на відкритій естраді Центрального парку культури й відпочинку. Адже Київ був надзвичайно політизованим, і до соціаль-ного вибуху могла призвести будь-яка необережна іскра. У проекті постанови бюро Київського міськкому компартії "О политической ситуации в г. Киеве и задачах парторганизаций", надісланого також редак-торові "Вечірнього Києва", зазначалось: "Увеличилась социальная напряженность, все острее чувствуется серьезний разрыв между ожиданиями населения и возмож-ностью их удовлетворения…" Тим часом "бюро, секретариат, отделы горкома партии, райкомы, первичные партийные организа-ции недооценили степень остроты имею-щихся проблем, не всегда проявляли решительность и последовательность в борьбе с негативными факторами…" [9].

Звичайно, редакція запевняла: все буде у руслі перебудови. Та саме це найбільше й лякало партійне керівництво — на редак-ційну дискусію зобов'язали піти мало не весь апарат міськкому та Печерського райкому партії (на території цього району все й відбувалося). Прийшов навіть сам перший секретар Костянтин Масик, скромно одягнувшись у потерту спортивну куртку.

Дискусія справді була гострою, обмін думками відвертий, з критикою влади, побажаннями газеті. На одне характерне запитання читача, що відбивало типову негативну думку громадськості щодо суцільної партійної підпорядкованості преси, "Чи може редактор "Вечірнього Києва" бути безпартійним?", я відбувся жартом, кинувши фразу "Може стати", натякаючи на добре відомі методи і форми тиску на пресу з боку партійних комітетів. Присутні оплесками відреагували на дотеп, відразу збагнувши його суть. А по закінчен-ню дискусії до мене підійшов один з високих міськпартійних функціонерів і багатозначно сказав: "А таки може редак-тор стати безпартійним…" Тоді я ще навіть не здогадувався, що цей мій жарт і прозо-рий натяк функціонера можуть стати реальністю, від якої мене порятував випа-док, про який розказано вище.

Звичайно ж, нічого такого не трапилося, жодних ексцесів на світі не сталося, що потім дозволило міськкому партії подати цей захід як придуману ним нову форму роботи з масами.

Свята-фестивалі "Вечірнього Києва" стали традиційними, проводились другої неділі вересня п'ять років підряд, збираючи у центрі міста до мільйона киян різного віку і статі. Ініціатива редакції популярної газети переросла межі локального, суто редак-ційного заходу, перетворилася в улюблене свято киян з високим духовним насиченням. Це по-своєму також феноменальний випа-док — жодне інше видання у ті часи не змогло би зібрати таку велику аудиторію і залучити такі визначні сили української культури. Зрештою, згодом найвищі керівники держави вважали за честь взяти участь у дискусіях на відкритій естраді Центрального парку, організованих "Вечір-кою" в рамках свята-фестивалю газети.

Крім безпосереднього спілкування журналістів "Вечірки" з громадськістю, редакція використовувала різноманітні опитування через газету. Читачі підказували нові рубрики і теми для виступів, називали конкретні адреси людей чи випадків, якими варто зацікавитись, дискутували, крити-кували, сперечались — все це, винесене на газетні полоси, надавало виданню особли-вої свіжості, підкреслювало його демокра-тизм та плюрастичні принципи, робило га-зету для сотень тисяч людей справді своєю.

Однією з найсерйозніших проблем була мовна — вона висунулась на перший план завдяки рухові творчої інтелігенції та створенню Товариства української мови, яке стало поширеним та відомим в усій Україні. Перекоси у мовній політиці за часів Щербицького було видно повсюди: у вищих ешелонах влади, в партійних комітетах, в управлінських структурах — скрізь за робочу мову визнавалась російська. "Вечірній Київ", який спочатку виходив українською, з ініціативи Володимира Щербицького став дублюватися на російсь-ку мову — йдучи назустріч побажанням трудящих [12]. Що це означало для газети і для Києва, свідчить така динаміка тиражів столичної вечірньої газети, починаючи з року переходу на дублювання [13]:


Неважко помітити, як із зростанням загального накладу газети збільшувався й наклад її російськомовного варіанта — об'єктивно процес зросійщення наростав. Ось чому у цих складних щодо мовної політики умовах газета розпочала активну мовну дискусію. Рубрика "Бо то не просто мова, звуки…" з'являється регулярно, під нею вміщуються статті фахівців, письмен-ників, учених, листи читачів із різних соціальних прошарків на захист української мови, які розглядають проблему в різних ракурсах. Полеміка точиться навколо гострих, глибоко аргументованих виступів Дмитра Павличка, Івана Дзюби, інших діячів української культури. Газета подає також думки відвертих українофобів, і вони нерідко мають більший вплив, ніж виступи полум'яних українських патріотів, бо є відмінним полемічним подразником, каталізатором громадської думки і викли-кають зливу відгуків.

Постійна увага газети до мовних проблем, послідовне відстоювання мови української в Україні, показ її краси, мелодійності, лексичного багатства допо-могли дещо ослабити процес зросійщення в Києві. Принаймні співвідношення накладів українсько- та російськомовного варіантів газети почало вирівнюватись на користь першого. Якщо 1989 року співвідношення було 1:3 на користь російськомовного, то 1991 року, коли загальний наклад "Вечірки" перевищив 570 тис. примірників, це співвідношення змінилось з точністю до навпаки — 3:1 на користь українсько-мовного. Зрештою, суспільний ґрунт у столиці визрів на користь української мови настільки, що редакція вирішила зробити ще рішучіший крок — відмовитись від російськомовного варіанта і видавати "Вечірній Київ" виключно українською мовою. І жодного вибуху, який віщували навіть деякі журналісти, не трапилося. Читачі досить прихильно це зустріли, навіть ті, що читали газету російською, постави-лися з розумінням. Кілька десятків листів з обуренням, переважно від ветеранів-партійців, блякли на тлі загальної підтримки.

Та якщо в ідеологічному плані на той час це був досить сильний хід, то в перспективі виявилося, що була допущена стратегічна помилка. Події розгортались так, що через позицію найвищих державників, які заявляли про необхідність запровадження в Україні двомовності, а також через знекровлення Товариства української мови, реорганізованого в "Просвіту", в Києві та й в усій країні розпочався новий виток зросійщення та звуження сфери вживання української мови. Нішу, якою поступився "Вечірній Київ", відразу зайняла російсько-мовна газета "Киевские ведомости", перехо-пивши колишнього вечірківського російсь-комовного читача. До того ж, інфляція, занепад економіки, паперовий дефіцит, значне подорожчання преси взагалі та "Вечірнього Києва" зокрема на тлі зубожіння загальної маси населення та безгрошів'я, призвели до значного змен-шення тиражів друкованої періодики. Якби можна було передбачити такий поворот, то не слід було б відмовлятися від російсько-мовного варіанта газети, щоб не втрачати демократичний вплив на російськомовного обивателя, не відштовхувати його в обійми жовтої неукраїнської преси.

Тим часом протистояння між демокра-тично налаштованою пресою, яка намага-лася ослабити партійні пута, та партійними комітетами, які ніяк не хотіли поступатися своєю монополією у цій галузі, наростало. Використовуючи формальний статус друко-ваного органу Спілки письменників Укра-їни, намагалася вести самостійну, незалеж-ну від партії політику "Літературна Украї-на". Віддійшла за прикладом "Вечірнього Києва" від партійної лінії газета "Комсо-мольское знамя", потягнулася до незалеж-ного погляду "Молодь України". Почали горнутися до радянської влади газети, які до цього були спільними органами партійних комітетів і рад народних депутатів. До краю загострилися взаємини між "Вечірнім Києвом" та міськкомом партії.

У цій незвичній ситуації, коли партійні комітети не могли миритися з газетами, які надто багато собі дозволяють, але вже нічого вдіяти були неспроможні, бо втрати-ли свою фактичну владу над ними, вони, з одного боку, намагалися задушити їх економічно, з другого — замінити їх іншими, слухняними. Так, як альтернатива "непокірному "Комсомольскому знамени" та малонадійній "Молоді України" було засновано нову однотипну газету "Україна молода". Київський міськком партії постановою свого бюро в односторонньому порядку, не погодивши з іншим своїм співзасновником — Київрадою, до якої під час останніх виборів пройшло чимало демократично налаштованих людей, перейменував спільну газету із "Прапора комунізму" у "Київський вісник", оголосив її тільки своїм органом, перевів паралельно на російську мову, скасувавши російсько-мовний варіант "Вечірнього Києва", щоб зменшити його наклад і таким чином послабити вплив на столицю.

Можливо, це була відповідь міськкому партії на заяву загальних зборів трудового колективу редакції "Вечірнього Києва" від 29 березня 1990 року, опубліковану в газеті, де ставилося питання про перехід часопису під Київраду, що було б, враховуючи демократичний склад її депутатів, меншим злом. Ця доцільність обґрунтовувалась у заяві так:

"Задогматизований принцип партійності, прямолінійна залежність від вказівок директивних органів, повне відчуження результатів журналістської праці і підзвіт-ність у вирішенні щонайменшого питання фінасово-господарської діяльності газети аж до Управління справами ЦК КПРС ставлять колектив "Вечірнього Києва" на грань, за якою стає неможливим виконувати журна-лістський і громадянський обов'язок відпо-відно до об'єктивних реалій оновлюваної дійсності.

Виходячи з цього, загальні збори трудового колективу редакції вимагають зміни нинішнього статусу "Вечірнього Києва". Вважаємо, "з газети Київських міськкому партії та міськради" вона має стати "газетою Київради"…

Життя вимагає негайного вирішення питання. Закликаємо Київський міськком партії не зволікати, проявити політичну мудрість та далекоглядність і предати "Вечірній Київ" Київській міській Раді народних депутатів" [14].

В кожному разі постанова бюро міськкому партії, хоч би чим вона була викликана, стала сигналом для прямого виклику колективу газети міськкомові партії. Редакція "Вечірнього Києва", яка відстоювала українську мову для газети, звернулась до видавництва "Київська правда" — друкувати газету обома мовами; до виробничого об'єднання "Київський поштамт" — приймати передплату на обидва варіанти газети, а до своїх читачів —передплачувати відповідно також обидва варіанти — українською та російською мовами.

Президія демократизованої Київради у відповідь на постанову бюро міськкому партії ухвалює своє рішення: вважати "Вечірній Київ" виданням Київради [15]. У редакції ситуацію, яка склалася навколо газети, обговорюють збори творчого колективу. У наступному числі газети оприлюднюється інформація, в якій чітко зазначається:

"Спроба бюро Київського міськкому партії в односторонньому порядку відсікти від масової газети "Вечірній Київ" понад 300 тисяч російськомовних читачів, а також вперте небажання рахуватися з думкою величезної кількості жителів міста і членів трудового колективу "Вечірки", створили надзвичайно складну ситуацію… У такій ситуації колектив "ВК" був поставлений перед необхідністю самому — і негайно! — вирішувати долю газети" [16].

Далі оприлюднено рішення зборів журналістів, з чітких чотирьох пунктів:

"1. На виконання рішення президії Київської міської Ради народних депутатів "Про статус газети "Вечірній Київ" вважати, що віднині газета "Вечірній Київ" стала виданням Київської міської Ради народних депутатів.

2. Подати до Держкомпреси УРСР заяву про реєстрацію газети "Вечірній Київ", засновником якої є трудовий колектив редакції.

3. Звернутися до Київради, до вироб-ничого об'єднання "Київський поштамт", до видавництва "Київська правда" з вимогою невідкладно розпочати передплату на росій-ськомовний варіант газети "Вечірній Київ".

4. Інформувати читачів про ці збори та друкувати відгуки киян на їх рішення" [16].

На перший погляд, таке рішення —вважатися виданням Київради і водночас зареєструватися газетою трудового колек-тиву — може видатися непослідовним та двоїстим. Однак уважне ознайомлення з тематикою газети протягом останніх років, аналіз її постійної і твердої національно-демократичної позиції переконує, що рішення є цілком логічним, що воно випли-ває із чіткої лінії газети на незалежність і від партійної, і від радянської влади. І чому, власне, не скористатися конфліктом між засновниками та, спираючись на щойно ухвалений союзний Закон "Про пресу та інші засоби масової інформації", не зробити спроби позбутися лабетів засновників?

Це не стихійна ідея, вона виношувалась давно, апробовувалась серед читацького загалу. Ще задовго до цієї колізії, у газеті була опублікована анкета, в якій конкретно запитувалось: яким читач бачать "Вечірній Київ" — газетою міськкому партії? міської партійної організації? Київради? спільною газетою міськкому партії і Київради? незалежним часописом? [17]. Інтерес до цієї анкети був величезним: за два з половиною тижні редакція отримала понад 45 тисяч відгуків. З них на користь міському та міської парторганізації висловилось 1,35 %, на користь Київради — 16,7 %, а переважна більшість тих, що відгукнулись (74,5 %), рішуче висловились за те, щоб "Вечірній Київ" був незалежним виданням [18].

Отже, у Заяві до Держкомпреси УРСР про реєстрацію, оприлюдненій у газеті, не було нічого несподіваного, у ній чітко висловлювалась кінцева мета, яка повністю збігалася з громадською думкою:

"Трудовий колектив газети "Вечірній Київ" на підставі статті 7 Закону Союзу РСР "Про пресу та інші засоби масової інфор-мації" і пункту 2 Постанови Верховної Ради СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації" просить зареєструвати газету "Вечірній Київ" як масове видання, яке пе-реважно розповсюджується в м. Києві та в Київській області… (далі зазначалось: а та-кож в інших регіонах. — В. К.) Мова: укра-їнська та російська… "Вечірній Київ" є газе-тою киян, незалежною від політичних пар-тій, масових рухів, громадських організацій, приватних осіб. Газета орієнтується на ши-роке коло читачів, вивчає і враховує їхні ін-тереси, відбиває плюралізм думок, відстоює власну точку зору з усіх питань" [19].

Уже другого дня після зборів з титулу газети було знято згадку про міськком партії, а натомість зазначено: Видання Київради. Це цілком узгоджувалось з настроями журналістського колективу, з думкою громадськості, з економічними розрахунками. За 1986, 1987, 1988, та 1989 роки тільки "Вечірній Київ", без реклам-ного додатка, давав у партійний бюджет чистого прибутку відповідно 1112, 1176, 1556 та 1995 тисяч рублів [20]. Отож, редакційний колектив був переконаний, що обрав правильний шлях.

До Держкомпреси було передано Заяву на реєстрацію [21]. І міськком партії, і Київрада, дізнавшись про це, намагалися не допустити реєстрації. Однак Закон був на нашому боці: Держкомпреси не ризикнув відмовити. 27 вересня 1990 року "Вечірній Київ" був зареєстрований на всереспублі-канську аудиторію як незалежна газета, засновником якої значився трудовий колектив. Редакції вручено свідоцтво про реєстрацію серії КП № 26 — відбиток його титульної сторінки було вміщено на першій сторінці газети [22]. Це число вийшло в кольорі — як святковий випуск. І справді для колективу редакції, та й для численних читачів, це було свято. Редакція разом з громадськістю здобула важливу перемогу в нерівній боротьбі з партократією. Будуть ще тиск, заборони, шантаж, спроби задуши-ти цю самостійність, але головний результат залишиться в історії — перша в Україні загальнополітична газета вирвалась з компартійних лабетів і проголосила свою незалежність від партії тоді, коли та ще була при владі. Це по-своєму феноменальний випадок — без перебільшення можна сказати, що з 27 вересня 1990 року починається нова біографія "Вечірнього Києва", починає свій відлік історія вільної, цілком легальної української преси, яка з великими потугами і труднощами зароджувалась у надрах тоталітарної системи.

У цьому ж числі повідомлялося про ще одну перемогу: редакція газети, виробниче об'єднання "Київський поштамт" та Київсь-кий обком партії взяли відповідальність на себе і всупереч постанові бюро Київського міськкому партії з першого жовтня оголосили передплату також на російсько-мовний варіант "Вечірнього Києва". Таким чином, підступний задум київської партократії штучно обмежити вплив "Вечірнього Києва" на столицю, переорієн-тувавши його російськомовного читача на свою слухняну газету, перейменовану з "Прапора комунізму" на "Київський вісник", зазнав краху. Підсумки передплати показали: "Київський вісник" не набрав бажаного накладу за рахунок російської мови, а загальний тираж уже незалежної від партії "Вечірки" не тільки не зменшився, а й помітно зріс, досягши 576 тисяч примірників.

Це був на той час найвищий наклад серед вечірніх газет Радянського Союзу з московською та ленінградською включно. У цьому ще один феномен київської "Вечірки", яка стала справді незалежною від влади, від партій та грошових мішків газетою, політичну лінію якої визначав журналістський колектив.



1. Редакційний архів "Вечірнього Києва".
2. Вечірній Київ. — 1989. — 5 січ.
3. Там само. — 12 січ.
4. Там само. — 23 січ.
5. Правда. — 1989. — 6 січ.
6. Вечірній Київ. — 1989. — 2 верес.
7. Радянська Україна. — 1989. — 29 квіт. (Ця інформація була передана каналами Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ) для публікації у республіканських, обласних партійних, міських великофор-матних та вечірніх газетах, передачі по Держтелерадіо УРСР. Така приписка вважалась офіційною вказівкою і підлягала обов'язковому виконанню. Уже цей факт переконливо засвідчив, хто насправді стоїть за випадом "Робітничої газети".)
8. Вечірній Київ. — 1989. — 10 трав.
9. Особистий архів автора.
10. Повідомлення окружних виборчих комісій про результати виборів народних депутатів Української РСР по місту Києву // Вечірній Київ. — 1990. — 7 берез.
11. Українське радіо, яке оперативно інформувало про хід виборів по всій республіці, три дні поспіль замовчувало результати по Прирічному виборчому окрузі в Києві. Як потім стало відомо, Центральна виборча комісія затребувала всі бюлетені з цього округу для додаткового вивчення, але жодних помилок чи порушень в підрахунку голосів не виявилось.
12. На одних із зборів партійного активу Києва, участь у яких брав також В. Щер-бицький, хтось із ветеранів партії написав записку в президію з пропозицією випус-кати київську "Вечірку" також "мовою міжнаціонального спілкування". Судячи з того, що ця записка була зачитана і Щербицький пропозицію підтримав, більше того — оперативно її реалізував, можна припустити, що та записка не була випадковою, і крок цей був ретельно задуманий.
13. Про мову "Вечірки" // Вечірній Київ. — 1989. — 4 квіт.
14. Вечірній Київ. — 1990. — 2 квіт.
15. Там само. — 11 верес.
16. Там само. — 14 верес.
17. Згодом цим же шляхом пішла маріу-польська міська газета Донецької області "Приазовский рабочий", звернувшись 31 липня 1990 року з аналогічною анкетою до своїх 132 тисяч читачів, тут же висловивши думку редакційного колективу: зареєструвати газету як незалежну, зняти із титулу партійний лозунг "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!"
18. Ці результати потім були головним козирем у суперечках з міськкомом партії. Коли керівництво ставало надзвичайно агресивним і дорікало редакторові надто великою незалежністю, нагадуючи, що він редагує газету міськкому партії, я відпо-відав: "Партія завжди декларує, що прислу-хається до думки народу і діє в його інте-ресах. Подивіться лантухи листів у редак-ції — понад 45 тисяч — у них думка народу, який хоче, щоб "Вечірній Київ" став неза-лежною газетою. То може пора, не на сло-вах, а на ділі прислухатись і врахувати?..
19. Вечірній Київ. — 1990. — 14 верес.
20. Редакційний архів. Річні звіти бухгалтерії видавництва "Київська правда". У той час, звичайно, журналісти "Вечірки" не могли знати, що чекає Україну незабаром, і наївно вважали, що зможуть вести редакційну економіку не менш успішно.
21. Голова Держкомпреси Юрій Дяченко довго розглядався Заяву, вагаючись, чи приймати її. Я йому вирішив допомогти порадою: "Треба діяти згідно з Законом. Адже немає жодних причин відмовити". "Але ж вони (він багатозначно звів очі догори) зможуть подати до суду — згідно з тим же Законом". "Звичайно, — переконував я далі. — В такому випадку ми будемо разом і висвітлюватимемо судовий процес у газеті, апелюючи до громадсь-кості. Якщо ж у реєстрації буде відмов-лено, тоді до суду звернеться редакція — згідно з Законом. І також висвітлюватиме судовий процес. Але тоді ми вже будемо по різні сторони барикади". Не знаю, чи мої резони, чи щось інше подіяло, але через два тижні "Вечірній Київ" був зареєстрований як незалежна газета, засновником якої є трудовий колектив.
22. Вечірній Київ. — 1990. — 29 верес.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові