к. філол. н., доц.
УДК 372. 461
Потреба в оцінній лексиці у політичному дискурсі є незмінно високою, хоча б тому, що висловлювання політиків дуже часто характеризуються гостротою суджень стосовно своїх політичних супротивників.
Оцінне значення мовних одиниць, в якому реалізується категорія оцінності, можна визначити як інформацію про ціннісне ставлення суб'єкта мовлення (того, хто використовує дане слово або вислів) до певної властивості, виділеної при розгляді того чи іншого об'єкта під певним кутом зору.
Оцінність газетно-публіцистичних текс-тів і, зокрема, політичного дискурсу в ЗМІ, тісно пов'язана з їхньою жанровою варіатив-ністю. Так, наприклад, у газетно-інформа-ційному тексті експліцитне вираження оцінності вважається недоречним. Такий погляд ми знаходимо у Х. Хейна та У. Брира, авторів стилістичного посібника для газет та інформаційних агентств. Вони вважають, що документальність, посилання на факти — це кращий спосіб уникнути тенден-ційного висвітлення подій у газетно-інформаційному матеріалі. "Думки [...] варто висловлювати в редакційній статті або в колонці коментатора" [7, 87]. Найбільш яскраво, на наш погляд, виражений емоційний і оцінний компоненти у жанрі інтерв'ю, що відтворює живу розмовну мову.
Аналіз політичного дискурсу на предмет особливостей функціонування у ньому оцінної семантики дозволяє виявити універсальну та національну своєрідність меж семантичного простору індивіда. Антропоцентричність мови чи не найяскра-віше представлено саме в оцінному дискурсі (внаслідок його специфіки: вираження оцінного ставлення до світу характеризує, насамперед, самого суб'єкта).
Зазначимо, що оцінна семантика прита-манна всім різновидам практичного дискур-су. Не викликає сумніву, наприклад, що юридичний, педагогічний або науковий дискурс — це не абстрактні суспільні прояви, а зафіксовані у письмовій формі вираження зумовленої традиціями сус-пільства комунікативної функції, що визначаються ціннісними перевагами.
Ціннісні переваги можна розділити на сильні та слабкі. Сильні переваги визна-чаються розвитком суспільства і значною мірою зумовлюють долю як окремої людини, так і всієї нації. Слабкі ж переваги визначають, наприклад, смаки індивіда або соціальної групи. Оскільки одна із сучасних тенденцій вивчення дискурсів якраз і полягає у вивченні взаємодії дискурсу та суспільства, то цілком очевидно, що сильні та слабкі переваги пов'язані з певними типами текстів, із письмовою й усною формою їхнього функціонування.
Цілком очевидним є і той факт, що в дискурсах оцінка виступає як іманентна величина: важко уявити текст без оцінки, оскільки навіть нейтральна (нульова) оцінка залишається, по суті, теж оцінкою. Загальновідомі положення модальної логіки про такі "класичні" види оцінки, як "добре", "погано", "байдуже". Проте останні лінгвістичні студії, зокрема, дослідження семантики цих понять, проведені P. Хеаром, свідчать, що навіть лексемам "добре" і "погано" іноді відповідають протилежні їм поняття [6].
Можна назвати чимало лінгвістів минулого і сучасності, які зробили істотний внесок у вивчення евалюативної семантики: А. Івін, Н. Арутюнова, В. Девкін, В. Телія, Е. Вольф, Д. Шмельов, З. Вендлер, Дж. Ла-кофф, P. Хеар, В. Циллінг та ін. Їхні дослідження найчастіше присвячені вияв-ленню та опису лексем з оцінним значен-ням, зафіксованим у словниках або пород-женим контекстом. Вивчення проблеми оцінності тексту, з одного боку, тісно пов'язується з рівнем слова, словоспо-лучення та речення, а з іншого — з рівнем тексту, макротексту, дискурсу. Методики дослідження процедури аналізу на кожному з цих рівнів, зрозуміло, різні, хоча нерідко вони зумовлюють і доповнюють одна одну.
Як відомо, лінгвісти звертались до різних проявів оцінки в мовленні. Так, зокрема, у межах функціонально-стилістичного напря-му досліджувалися доцільність і немину-чість вживання засобів оцінки (переважно, на матеріалах наукового мовлення) та комунікативні завдання функціонального стилю або жанру [1 — 3]. Однак у працях цього напряму оцінка розглядається як стильова риса, а не як особлива категорія, тому й не ставиться питання про її структу-ру (засоби її вираження).
М. Кожина розглядає оцінку як явище функціональної семантико-стилістичної ка-тегорії, тобто як явище функціональної сис-теми мовних засобів різних рівнів, що вис-тупають у текстах якого-небудь функціо-нального стилю в одній ролі й тим поєдну-ються між собою (у даній сфері спілку-вання) на основі виконання ними єдиного комунікативного завдання. При цьому засо-би розподіляються за принципом "центр — периферія".
З цього випливає, що вираження оцінки відбувається за участю різноманітних мовних засобів. Більше того, значення оцінки не дозволяє досліднику обмежува-тися одиницями лише одного рівня мови, тобто є можливість характеристики оцінки як функціональної категорії.
Автори, котрі досліджують оцінки в публіцистичній мові, як правило, зупиня-ються на аналізі її засобів або як стилістич-ної риси, або як сукупності оцінних мовних засобів, але не як стилістично-текстової категорії (ознаки публіцистичного дискур-су), що реалізується через мовленнєву (у текстовій площині) систему засобів різних мовних рівнів. Проте такі дослідження підводять до вивчення оцінки як функціо-нальної семантико-стилістичної категорії.
Коли прийняти за гіпотезу те, що оцінність у масово-інформаційному дискур-сі утворює явище функціональної семан-тико-стилістичної категорії, то розподіл раціональної оцінки як вираження об'єктив-ної модальності та емоційної оцінки як вираження суб'єктивної є недоцільним. Більше того, він позбавляє оцінку в газет-ному мовленні своєї специфіки, оскільки звичайна раціональна оцінка пов'язана з емоційною, тобто наявна комплексна оцінка. Не можна представляти суб'єктивну модальність тільки як емоційну оцінність і, навпаки, не можна звести оцінність лише до об'єктивної модальності.
Якщо розглядати оцінку як функціо-нальну семантико-стилістичну категорію залежно від того чи іншого функціонально-го стилю, то легко помітити, що засоби її вираження перерозподіляються відповідно до оцінного змісту в даному типі тексту, його специфіки та частоти використання у ньому оцінних одиниць (ядро/периферія).
До ядра входять раціональні оцінювальні засоби, які виражають "чисту" оцінку, не поєднану з якими-небудь спеціальними комунікативними засобами, до периферії —засоби, що виражають не тільки оцінку, а й суб'єктивну думку, інколи тільки думку.
Розглянемо структурні особливості оцін-ки у політичному дискурсі через призму ос-новних функцій ЗМІ: інформативної та функції впливу.
Домінування функції впливу було характерним для українського політичного дискурсу в період до 1985 року (схема 1):
Схема 1.
Приклад із сучасної преси політичного спрямування — стаття "Спортсмени з Президентом" (Президентський вісник. — 2000. — № 25):
"Те, що коїться нині навколо імені Президента України, — суцільне неподобст-во. Таке можуть чинити тільки люди без честі і совісті.
На мою думку, усі звинувачення вигадані.
Леонід Данилович — людина чуйна до чужих проблем. Коли олімпійцям було важко, ми звернулися до Президента України, і він по-діловому допоміг нам. Теж саме можуть сказати митці, працівники культури. Ініціатори скандалу намагаються зашкодити Президентові України в очах міжнародної спільноти. Але це не вдається. Леонід Кучма користується повагою й авторитетом за кордоном. Сама це добре знаю. І не з чуток чи преси.
Леоніде Даниловичу, ми з вами".
При домінуванні інформаційної функції (схема 2):
Таблиця 2.
Приклад: стаття "У контексті нової Європи" (Президентський вісник. — 2000. — № 24):
"Загальноєвропейські процеси наби-рають прискорення: уточнюється, модерні-зується і змінюється роль міждержавних інститутів, виникають нові регіональні альянси, підвищується рівень співробіт-ництва, триває пошук нових механізмів і принципів взаємодії. Від того, чи зуміє офіційний Київ адекватно відреагувати на ці тенденції, залежить, наскільки швидко інтегрується Україна у загальноєвропейське співтовариство.
Нещодавно в Ужгороді Українська соціал-демократична молодь /УСДМ/ та Соціал-демократичний молодіжний рух Угорщини /ОДМРУ/ встановили дружні відносини на рівні своїх громадських організацій…".
Нині творець політичного дискурсу —політик чи журналіст, котрий спеціалі-зується на політичній тематиці, — не може висловлювати власну думку, не беручи до уваги фактор адресата, його погляди, а отже, не має права нав'язувати йому свою оцінку. У зв'язку з цим завдання впливу суттєво змінюється: емоційний (відкритий) вплив поступається переконанню. Наведемо приклад такого переконування, застосова-ного у статті "Лист із тюрми" (Україна молода. — 2000. — 15 берез.):
"Юлія Тимошенко вступила в дискусію з Президентом на сторінках впливової бри-танської газети "Файненшл таймс". Нага-даємо, три тижні тому цей часопис надруку-вав листа на адресу головного редактора, в якому виклав своє бачення ситуації в Укра-їні. Екс-віце-прем'єр відчула своїм обов'яз-ком відповісти на міркування Леоніда Даниловича. Прикметно, що свій лист вона підписала так: Юлія Тимошенко, в'язень совісті та колишній віце-прем'єр України.
Отже, вона пише (подається за перек-ладом "Української правди" з невеликим скороченням): "Складно погодитися з тим,
що Кучма є серйозним прихильником реформ, оскільки він блокував усі реформи й антикорупційні зусилля, які робив український уряд в енергетичному секторі. Кажучи точніше, Президент блокував програму "Чиста енергія", яку розробила моя команда, коли я працювала віце-прем'єром...".
Цей журналістський матеріал цікавий (у контексті нашого дослідження) ще однією своєю рисою: у ньому спостерігається чітке розмежування "нашого", "мого" (я і моя команда) і "того, що стосується політичного опонента" (Л. Кучма). Проаналізуємо цей аспект оцінювання в сучасному політич-ному дискурсі докладніше.
Категоріальне значення для аналізу семантики політичного дискурсу мають поняття "своє" та "чуже" (див., зокрема, [5]). У мові політиків при оцінюванні тих чи інших політичних актів або політичних діячів вони нерідко виступають синонімами понять "добре" і "погано", "прийнятно" і "неприйнятно".
У радянському політичному дискурсі позиція "своє і чуже" була особливо гострою. За новітніх політичних умов гострота цієї опозиції суттєво зменшилася, а сама опозиція змінила свою підставу для диференціації. Нова диференціація "свого і чужого" тепер здійснюється на основі таких ознак, як політична група, світогляд. Це дозволяє стверджувати, що у мовленні газет (чи інших ЗМІ) ознаки політичної оцінки залежать від позиції газети та автора. Різні ідеологічні настанови газет диктують використання одних і тих же слів у кардинально відмінних значеннях — то з позитивною, то з негативною оцінкою.
Загальний зміст категорії "своє — чуже" можна визначити так: те, що належить (не належить) особі або групі (чи суспільству загалом), до якої вона входить, а також те, що її стосується (не стосується). Найпрос-тішим і найпоширенішим лексичним засобом вираження цієї категорії є займен-ники та прислівники ("своє": я, ми, мій, наш, цей, тут, тепер; "чуже": ти, ви, вони, твій, ваш, їхній, той, там, тоді).
Оскільки людина — істота суспільна, то вона завжди належить до якогось колективу, об'єднання, групи осіб, а отже, відношення "своє — чуже" фактично пронизує всі сфери її життя, будь-які міжособові стосунки і на будь-якому рівні здійснюються за цією категорією. Семіотичний принцип розпо-ділу світу на "своє — чуже" найяскравіше відображається в цій категорії саме як у комунікативній одиниці. Комунікативна семантика тут представлена набором сем. Актуалізація тієї чи іншої семи визначається національною належністю, сімейними сто-сунками, соціальним статусом, політичними переконаннями тощо (табл. 1).
Таблиця 1.
Семи "свій" — "чужий"
Комунікативна категорія "чужого" зачіпає практично всі сторони комунікації і прояв-ляється на всіх її рівнях: і в структурах ви-словлювань, і в текстовій організації, і в ко-мунікативній структурі дискурсу в цілому. Наведемо приклад розмежування на "своє" та "чуже" у політичній статті "Мама" ще не вигнала" (Україна молода. — 2001. — 4 трав.):
"Проте депутати вважають, що реально прийняти закон про судоустрій та Цивіль-ний кодекс. Хоча, зрозуміло, це не буде виз-начальним під час розгляду нашого питання під час червневої сесії ПАР, оскільки, як доречно зауважив Леонід Косаківський, у нас і в РЄ критерії оцінки різні".
Як бачимо, розмежовуються "наші" і "ті, хто диктує умови", тобто Рада Європи, — категорія "чуже" використовується при обговоренні проблем міжнародного рівня. І далі, у цьому ж матеріалі:
"Члени української делегації, зокрема Борис Олійник та Анатолій Раханський, одностайні в тому, що у Раді Європи нема упередженого ставлення до України, як це подавали деякі засоби масової інформації; навпаки, там пішли на поступки".
Тут категорія "чуже" формується на основі просторової розбіжності, що дає привід будувати семантичні ряди такого плану: тут — там, у нас — у них тощо.
У дискурсі з більш складною структурою категорія "чуже" проявляється у різних тематично-неоднорідних частинах (таких тем може бути навіть понад десять). Саме за таких умов ця категорія безпосередньо бере участь в організації структури дискурсу (схема 3).
Схема 3.
На схемі 3 показано, як відбувається розмежування на "своє" та "чуже". У центрі — особа, яка підтримує комунікативний процес. Навколо неї — все, що сприймає вона як рідне (предмети, явища тощо). Значно далі — поняття, що видаються їй чужими: люди, країни, предмети, явища. Кожен із цих елементів може стати підставою для формування категорії "чуже", яка може виникати незалежно з різних боків. Розмежування може також ґрунтува-тися — що особливо важливо для політичного дискурсу — на різниці у світосприйнятті, ідеології, мисленні. Іноді ці чинники стають не тільки причиною розмежування, а й причиною виникнення самої категорії. Якщо текст різнотемний, багатоплановий, тоді відбувається додаткове накладання часу: таким чином створюється категорія "чуже" на основі часової розмежо-ваності. Проте час може існувати незалежно від вищезгаданих елементів категорії. Тоді утворюється подвійна категорія чужості. Прикладами формування подвійної категорії є тексти з біографічними відомос-тями (скажімо, про минуле політика), історичні екскурси (історія політичної проблеми, передумови її виникнення тощо), порівняння минулих подій, минулого життя з теперішньою ситуацією.
Категорія "чуже" лежить в основі такого журналістського прийому, як пейоративне відчуження, що в сучасному українському політичному дискурсі найчастіше викорис-товується для негативної характеристики, оцінки, незгоди з опонентом тощо.
Незважаючи на те, що функція (прийом) пейоративного відчуження загалом розши-рює сферу свого застосування в комуніка-тивній стратегії, спостерігається ефект зворотної дії на текстовому рівні. Так, скажімо, в розповідях про іноземні держави протиставлення "свій" — "чужий" посту-пово відходить на задній план. Іноземні держави не пов'язуються із суто негатив-ними поняттями. Найчастіше вони викли-кають позитивні асоціації, що суперечить тенденції "чуже — значить погане, небез-печне". Це, безумовно, має величезне значення, адже, "розуміючи чуже, ми почи-наємо більше цінувати власне. У свого з'являються широкі межі в часі, навіть у просторі" [4]. Не менш важливе воно і для вирішення практичних комунікативних завдань: реалізується комунікативна страте-гія зближення, зближення з чужим.
Отже, політичний дискурс як різновид оцінного відрізняється від інших видів дискурсу не лише своїм специфічним лексично-граматичним, структурним, праг-матичним наповненням, але й неодмінною семантичною актуалізацією оцінності.
1. Александрова А. С. Книга для чтения и развития речи: Художественный текст для иностранцев, учащихся средних специаль-ных заведений. — М.: Русский язык, 1986.
2. Воробьева В. А. Ономастическое и диалектическое словообразование Алтая. —Барнаул: АГУ, 1985.
3. Кудасова Л. И. Оценочность в научном тексте // Лингвистика: Сб. научн. тр. —Пермь: ПГУ, 1990.
4. Лихачев Д. С. Культура как целостная среда // Новый мир. — 1994. — № 8.
5. Рождественский Ю. В. Языковая практика и теория языка. — М.: МГУ им. Ломоносова, 1974.
6. Хэар Р. М. Дескрипция и оценка // Лингвистическая прагматика / Новое в зарубежной лингвистике. — М.: Прогресс, 1985. — Вып. 16.
7. Brier U., Heyn X. (eds.) Handbook of Stylistics. — Amsterdam, 1969.