Ласкаво просимо

Публіцистична стаття у творчій спадщині Олеся Гончара

к. філол. н, доц.
УДК 070: 821. 161.2 - 92 + 929 Гончар

Доробок кожного письменника-класика, будь-то художні твори, романи, повісті, оповідання чи новели або документалістика — щоденники, нотатки, листи — це завжди шматочок його душі, етапи творчої біографії з її злетами та падіннями, успіхами й невдачами, високими нагородами й публічними розносами (надто для радянських часів). Не є винятком і письменницька публіцистика. У ХХ столітті вона стала невід'ємною складовою спадщини провідних національних письменників України: Миколи Хвильового й Олександра Довженка, Уласа Самчука й Івана Багряного, Дмитра Павличка й Юрія Мушкетика, Володимира Дрозда й Романа Іванчука, Павла Загребельного й Володимира Яворівського…

Багатим й жанрово розмаїтим постає публіцистичний доробок одного з найбіль-ших прозаїків другої половини ХХ сторіччя Олеся Гончара, творчість якого стала знаковим явищем у національній літературі повоєнних десятиліть, його життєдайне силове поле діє й сьогодні, через роки після смерті митця, сягаючи в нове тисячоліття. Серед багатьох публіцистичних жанрів, до яких звертався Олесь Гончар у своїй творчості, особливе місце посідає стаття. Активно використовуючи потенціал цього жанру — виявляти, аналізувати, давати оцінки, прогнозувати розвиток певних суспільних чи мистецьких явищ (зокрема літературних), письменник завжди намагався розв'язати певну проблему, що стосувалася політики, філософії, етики, естетики чи моралі, часом виходячи на глобальні загальнопланетарного масштабу горизонти.

Публіцистичні статті Олеся Гончара, зібрані в кількох книжках ("Японські етюди", 1961; "О тех, кто дорог", 1978; "Письменницькі роздуми", 1980; "Чим живемо", 1992), розкидані в періодичних виданнях, частина з неопублікованих міститься в родинному архіві письменника.

Отже, перш ніж спробувати проаналізувати публіцистичний доробок Олеся Гончара в цьому жанрі, варто було б з'ясувати головні параметри, що дають право віднести той чи інший твір до жанру статті. Це зробити важливо, оскільки будь-яка жанрова форма, у тому числі й стаття, являє собою певну єдність, в якій життєвий матеріал втілюється в адекватну йому форму, про що свого часу відомий російський вчений М. Бахтін писав так; "Жанр завжди і той і не той, завжди старий і новий одночасно. Жанр відроджується й оновляється на кожному новому етапі розвитку літератури (в тому числі письменницької публіцистики. — В. Г.) і в кожному індивідуальному творі даного жанру… Жанр живе теперішнім, але завжди пам'ятає своє минуле свій початок. Жанр — представник творчої пам'яті в процесі літературного розвитку" [1, 178-179].

Публіцистична стаття — це невеликий за обсягом твір, що призначений здебільшого для друку в періодичних виданнях, хоча для письменницької публіцистики характерно об'єднувати опубліковані раніше статті (часом з іншими творами публіцистичних жанрів) у окремі збірники, про що свідчать названі вище книжки Олеся Гончара чи аналогічні збірники публіцистики "Нелож-ними устами" П. Загребельного, "Бо то не просто мова, звуки…" І. Дзюби, "Духовний меч" І. Драча, "Право власного імені" В. Яворівського, "Заявляю про себе культу-рою…" М. Жулинського тощо.

У статтях Олеся Гончара найчастіше висвітлюється певна конкретна й актуальна проблема політичного чи мистецького життя. Однак публіцист ніколи не прагне проаналізувати реальні суспільно-політичні процеси чи літературний процес певної доби докладно, всебічно, у зіставленні з аналогічними явищами, як це робиться у наукових статтях. Він обирає ті напрямки, які допомагають йому в постановці провідної проблеми, що зумовила письменника публічно висловити свою позицію й планомірно, аргументовано її розв'язати. При цьому Олесь Гончар намагається уникати роздумів на абстрактні, відірвані від реалій життя, надто затеоретизовані теми. Дослідники виділяють ряд жанрових різновидів статті — проблемні, оглядові, полемічні, літературно-критичні, ювілейні та ін. Для Олеся Гончара характерними є передусім проблемні статті.

Яскравим прикладом цьому може послужити стаття "Виправдані сподівання", написана Олесем Гончаром, на той час народним депутатом СРСР, під враженням від першого з'їзду народних депутатів, у якому він бачив паростки майбутніх кардинальних суспільно-політичних змін, котрі зачіпають наболілі проблеми політичного, економічного, екологічного, національного, освітнього, міжконфесійного характеру тощо. Олесю Гончару вдалося віднайти той баланс, де міра узагальнення й конкретної прив'язки до певних реалій дійсності (скажімо, подій у Тбілісі навесні 1989 року чи масових протестів віруючих УКЦ у Москві) допомогли органічно й природно об'єднати в непорушну цілісність публіцистичний пафос і емпіричний матеріал, одержаний під час роботи з'їзду, винесений із кулуарного спілкування з колегами з інших республік тодішнього СРСР. Це дало можливість порушити в статті проблеми суголосні тим тенденціям, що визрівали в Україні наприкінці 90-х років: "Люди вірять, ждуть, сподіваються, що нарешті тепер буде усунуто завдані кривди, буде поновлена соціальна та національна справедливість" [2, 338]. Щоправда, автор чудово розуміє, що одним лише порушенням проблеми, вона сама собою не розв'яжеться. Саме тому, публічно наголошуючи на ній, Олесь Гончар налаштовує читачів на тривалий і наполегливий пошук шляхів її розв'язання, що здатні, на його думку, зробити народні депутати, "щоб повністю виправдати сподівання, які покладають на нього (парламент — В. Г.) народи країни, кожен із нас" [2, 378].

Проблемною є також стаття, написана російською мовою до 45-ліття Перемоги над фашизмом "Не зупинити рух життя". Дата 9 травня 1945 року для Олеся Гончара є лише зовні формальною зачіпкою, щоб порушити ряд злободенних питань. Насправді публі-цист хоче вийти на більш глибокі проблеми сьогодення. У радянському суспільстві утворився певний полегшений стереотип бачення Перемоги, згладжування багатьох гострих кутів, пов'язаних з тоталітаризмом, репресіями, гоніннями інтелігенції. Гончар це бачить і знає, але щоб відтворити все це, він починає з вражень, одержаних навесні 45-го та в перші повоєнні роки: "Весна перемоги була апофеозом солдатської долі. І збереглася в душі таким багатством світла, яким для нас переповнена хіба що християнська Пасха — український Великдень" [2, 339]. Коли письменник разом з однополчанами повернувся з далекого закордонного переможного походу, він виявив, що "зникли з карти країни цілі республіки, відомі… ще зі школи. Як виявилося, не положено тепер навіть згадувати ті народи, з синами яких ми ділили всі тяготи великого походу" [2, 339]. Масові депортації, доноси, підозри стали нормою життя в повоєнні роки. Олесь Гончар згадує переслідування видатних діячів культури, нападки на Олександра Довженка, розгромні партійні постанови про журнали "Вітчизна", "Дніпро", остракізм щодо "Нарисів історії української літератури", що були сумлінно написані колективом провідних українських учених. У цю пору нищівно критикуються твори Максима Рильського, Юрія Яновського, Володимира Сосюри, а поруч виливається чимало бруду й на самого Гончара за оповідання "Модри Камень", що викликає в нього ряд риторичних запитань: "Чому засуджується і моє скромне оповідання, уміщене в тонкому журналі, що розповідає про ледве затепліле, чисте почуття радянського солдата й дівчини-словачки? Чому це вважається криміналом і зазнає анафем на багаточисленних зборах?" [2, 339].

Побачене й пережите тоді вчорашнім воїном, молодим письменником показало, що він і його покоління у багатьох моментах жило в світі ілюзій. Позбавляючись від багатьох з них через 45 років після Перемоги, Олесь Гончар дістав можливість порушити ряд важливих проблем. Одна з них пов'язана з пам'яттю: "Я не прибічник помпезних споруд для увічнення пам'яті, де часом більше казенної амбіції, ніж теплої людської участі, — адже людський біль ніколи не прагне рафінувати себе. Що може сказати солдатському серцю, наприклад, потворна залізна валькірія в Києві на Відьминій горі біля Дніпра, що скинула свій грізний меч незрозуміло на кого?" [2, 340].

І тут Олесь Гончар, здавалось, дрібним штрихом ставить надзвичайно важливу проблему: гігантський пам'ятник споруджено "із того дороговартісного металу, якого сьогодні так не вистачає на протези для інвалідів" [2, 340]. І далі, розвиваючи цю думку, він розмірковує: "Чи потрібні на тлі Чорнобиля всі наші паради, якщо десь у лі-сах все ще біліють кістки оточенців, кістки полеглих у боях і замучених сталінщиною наших братів і сестер, чиї рештки забудькуваті нащадки все ще не зуміли по-людськи поховати" [2, 340].

Роздуми письменника-публіциста послі-довно порушують актуальні проблеми, що хвилюють суспільство: "Як відбулося те, що відбулося?.. Як могло статися, що на вулицях і площах Золотої Праги, де нас в 45-му засипали квітами, зустрічали обіймами, світлою радістю,.. раптом заскреготіли заправлені брехнею і злобою брежнєвські танки? <…>.

Чому наші сестри, наші дівчата-полонянки, звільнені з фашистської неволі, боялися повертатися додому й змушені були шукати притулок у країнах Заходу, а щойно звільнені з гітлерівських концтаборів змучені радянські військовополонені тут же опинялися в інших таборах, у вітчизняних, в сталінських ГУЛАГах? <…>.

Чому так довго терпіли ми беззаконня й сваволю?

Чому ставало нормою всевладдя деградованих, тупих сановників, кар'єристів і корупціонерів, змієподібних "сірих карди-налів", чия імперська великодержавна злоба до національних республік не знала меж?" [2, 340-341].

Порушивши ці й ряд інших питань буття через 45 років після Перемоги, проблеми явно не ювілейні на тлі загальної деградації режиму, Олесь Гончар однак висновок робить досить оптимістичний: "Ні, нічим не зупинити руху життя. Кожен народ зараз все наполегливіше дошукується шляхів до осягнення витоків своєї долі, до осягнення вищої з наук — науки людяності"[2, 344]. Прогностичний характер висновків, які зробив Олесь Гончар на основі глибокого аналізу суспільної політичної ситуації в СРСР на тлі поглиблення кризових явищ у всіх сферах життя, свідчить, що публіцист глибоко розумів нинішній стан і бачив перспективи розвитку держави в майбутньому. Декларація про державний суверенітет, прийнята в рік написання цієї статті, розглядається ним як велика історична подія: "Це — перемога!" [2, 344].

Написана для всесоюзної аудиторії, оскільки О. Гончар хотів надати якомога більшого розголосу своїм роздумам, (звідси — російською мовою), стаття є публіцис-тичною не лише за змістом, а й за мовним оформленням та стилістикою. Тут і риторичні питання ("Хіба єдність правової і національної свідомості громадян, хіба природне прагнення республік до суверенітету загрожує нашому життю?") [2, 341], і риторичні оклики ("Воістину історична подія!") [2, 341], і емоційно забарвлена лексика ("всемогутній, нена-ситний Молох" [2, 340], "браконьєрський садизм", "отрутоносні болота", "святий Дніпро" [2, 241]), і ємні багатовимірні метафори ("прийшли вони душити Празьку весну, а заодно пройтись гусеницями й по наших серцях" [2, 340], і навіть вставні міні-новели (розповідь про поїздку з німецькою письменницею Анною Зегерс на будівництво берлінської стіни, що стала символом розділеної Європи) тощо.

Згадані статті є проблемними. Проте у письменника такого масштабу, як Олесь Гончар не може не бути і ювілейних статей, пов'язаних з пам'ятними датами в житті видатних діячів національної (і не лише!) культури, передусім письменників. Таких творів у публіцистичній спадщині Олеся Гончара є чимало: "Безсмертний полтавець" (до 200-ліття від дня народження І. Котля-ревського), "Наша Леся" (до 100-річного ювілею Лесі Українки), "Геній світлоносний" (до 150-річчя від дня народження Л. Толстого), "Учитель з Ічні" (до 100-річного ювілею С. Васильченка), "Від Сосниці — до планети" (до 90-ліття від дня народження О. Довженка) тощо.

У ювілейних статтях публіцист наголошує на місці та ролі видатної особистості — героя його твору — в історії національної культури. Олесь Гончар прагне створити позитивний імідж ювіляра, передати моменти особистісні (навіть мемуарні, якщо це стосується ювілеїв людей, з якими Олесь Гончар був знайомий), дати портретні характеристики ювіляра. Часом подібні статті під пером Олеся Гончара набувають ознак науково-популярних творів, оскільки популяризують наукові знання про ювіляра та його творчу спадщину.

Характерною у цьому зв'язку є ювілейна стаття "Столітній Панч" (1991). Почи-нається вона із, здавалося б, мемуарного зачину: "Скільки пам'ятаю Петра Йосиповича…" [2, 150]. Однак далі йдеться не стільки про спогади Олеся Гончара, скільки про речі відомі, але Гончар про них пише, щоб об'єктивно окреслити місце ювіляра в історії літератури, а далі йдеться про наскоки офіційної критики на твори ювіляра: "Казенні тлумачі то знаходили щось крамольне в його історичному романі "Запорожці", то раптом нагадували авторові "Голубих ешелонів", що в громадянську війну він, кадровий артилерист, якийсь час воював не в тому війську, де кабінетному ортодоксові хотілось його бачити, то всеукраїнський галас було зчинено з приводу "права на помилку", що його необачно зажадав Петро Панч у котромусь із своїх виступів" [2, 150].

А далі, після такого своєрідного вступу, Гончар-публіцист подає своє бачення ювіляра, зазначає передусім те, що це людина з покоління розстріляного Відродження. Він "був одним із тих небагатьох фізично уцілілих, морально стероризованих, та все ж таких, що й далі залишаються вірні собі і, як можуть, в найскладніших умовах тоталітаризму підтримують ледь жевріюче життя української культури" [2, 150].

Олесь Гончар називає Петра Панча одним із першопрохідників вітчизняної культури, ставлячи в один ряд із Довженком, Тичиною, Яновським, Сенченком, Остапом Вишнею, Тулуб, Антоненком—Давидовичем, Гжицьким…

Роздумуючи над долею Панча і його сучасників, публіцист прагне знайти ті характерні ознаки, які виділяли їх з-поміж оточення. І відрізняються вони, на думку Олеся Гончара, "почуттям невтраченої гідності, внутрішньої духовної непоступливості, рисами справжньої інтелігентності" [2, 151]. І це на тлі того, що завжди, як свідчить історія, були люди, що прагнули пересварити інтелігенцію, Петро Панч бачиться Олесю Гончару як "бездоганно сумлінний, надійний трудар на ниві рідного письменства" [2, 152]. Недаремно одна із ранніх статей Олеся Гончара про Петра Панча називалася "Трудар".

Визначивши місце П. Панча в історії рідної культури, Олесь Гончар показує його індивідуальні риси: "Незмінно коректний, емоційно стриманий літератор, був, безпе-речно, взірцем порядності, скромності, людиною з винятково розвиненим чуттям національного й громадянського обов'язку" [2, 152].

Закінчується ювілейна стаття мемуарним фрагментом, в якому йдеться про допомогу Петра Панча молодому Олесю Гончару після війни: "Коли восени 1945-го я, демобілізувавшись, повернувся з Угорщини на Україну й написав першу свою новелу, постало питання: куди послати? кому? Бувши ще з довоєнних літ знайомим з Петром Йосиповичем, вирішив навздогад, не знаючи навіть точної адреси, надіслати на всяк випадок йому. І яка ж була радість для університетського студента, коли незабаром до Дніпропетровська в селище Ломівку, надходить від суворого Панча, аж сентиментальна відповідь, котра починалась так:

"Знайшовся таки слід Тараса! Дуже радий був, дорогий Олесю, по-перше почути звістку про Вас, а потім і одержати листа. А я вже гадав, що Ви забули про мене…" [2, 153].

І насамкінець Гончар зазначає, що "не одному мені згадаєтесь Ви, Петре Йосиповичу, своїм чулим серцем, своїми добрими ділами. За вашу письменницьку чесність, за лицарське ставлення до письменницького товариства, за ніколи не порушену вірність рідному українському слову, хай буде Вам неперебутня шана і честь від побратимів нинішніх і від поколінь прийдешніх" [2, 153].

Літературно-критична стаття в спадщині Олеся Гончара-публіциста репрезентована такими працями, як "Гоголь і Україна", "Українська радянська література напередодні великого п'ятдесятиріччя", "Місія художника" та ін.

Автор намагається проаналізувати, всебічно розкрити, поцінувати окремі явища чи певний період розвитку літературного процесу, витлумачити нові факти чи події, знайти закономірності розвитку. О. Гончар не прагне охарактеризувати відразу все, для нього набагато важливішим є обрати такі підходи до розв'язання певної проблеми, яка примусила його взятися за перо. Зокрема, у першій із названих статей "Гоголь і Україна" ця проблема винесла в заголовок літературно-критичної статті. Публіцист наголошує, що "земля України… вигодувала, викохала Гоголя, і то не лише фізично, а — що куди важливіше — духовно, з дитинства наділивши його красою своєї поезії, буянням пісенної творчості, епічною величавістю дум, фантастикою казок, переказами й легендами, дивовижно щедрою барвистою образністю — всіма багатющими плодами народженого духу" [2, 108].

Україна, на думку Олеся Гончара, зробила із Гоголя письменника. У творах на українську тематику Гоголь "найчастіше виступає ще як поет радості, веселий гуманіст, звеличник людини. Герої цих сонячних повістей ще не знівечені рабством, натури прості й добродушні, вони пашіють фізичним і духовним здоров'ям, а якщо декотрі з них і вступають у боротьбу, то здебільшого з нечистою силою, врешті-решт дотепно перемагаючи її на очах усміхненого читача" [2, 110].

Аналізуючи зазначену в статті проблему, Олесь Гончар наголошує, що провідні "художні принципи письменника" [2, 114] визначилися ще в ранній період його праці в літературі. Саме тоді Гоголь зрозумів "значення для мистецтва народного коріння, важливість національної форми" [2, 114], яку Гончар пов'язує з уведенням до прози лірики. У час, коли розквітав талант Гоголя, українська тема в нього викликала підвищений інтерес. І не тільки у Гоголя. О. Гончар наводить імена Пушкіна та Рилєєва, що також цікавилися своєрідною й неповторною культурою вільнолюбного українського народу.

Силу Гоголя-письменника публіцист убачає "в тому, що його образи народжувались на реальній основі, що крізь усю розкіш фантазії прозирає міцне коріння народного життя, істинно народне сприйняття всього навколишнього" [2, 115].

Літературно-критичні статті Олеся Гон-чара є публіцистичними не лише своїм змістом, а й формою. Останнє особливо виявляє себе в стилістичній тканині твору. Автор будує думку таким чином, що вона розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено. Досить часто Олесь Гончар удається до риторичних фігур: окликів ("Грандіозні задуми, що їх вибудовує сама відвага юності, могутньо нуртуючий дух творця!" [2, 109]), запитань ("Захват перед народною силою, гімн воїнській товариськості, воїнському побратимству, лицарській відданості захисників Батьківщини — чи не перегукується все це із образом птиці-трійки, що виник набагато пізніше, у роки створення "Мертвих душ", образом, який, однак, символізує віру письменника в історичну місію народу, його велике майбутнє?" [2, 114]). Іноді авторська мова набуває патетичного звучання, особливо там, де Олесь Гончар з гордістю пише про живий зв'язок минулого з сучасним: "Життя віків, сама народна історія бурунила на цих шляхах, де чумацькі мажі важко рипіли щоліта, де мандрівні філософи та нашколені латиною бурлаки-спудеї проходили ватагами, розносячи світло знань та дошкульні свої співомовки, де козацькі полки, оті сильні духом оборонці народні, з піснями виступали в похід з полуночі…" [2, 123].

Поширеним є такий стилістичний прийом, як градація: "Нема будинку, де жили Гоголі, нема саду, що господар сам його розпланував, нема маленької церковці із дзвіничкою, що багато літ стояла на гоголівській садибі, позникали навіть садові стежки — алеї, що по них ходив молодий Гоголь" [2, 125].

"Композиція статті може бути, грубо кажучи, логічною, суб'єктивно-ліричною і "фактографічною", передаючи відповідно переважальний рух авторської думки, чи авторського почуття, чи наведеного фактич-ного матеріалу" [3, 165].

Логічний характер побудови статті засвідчує її тяжіння до теоретичної, суб'єктивний ліризм композиції робить статтю відверто публіцистичною. Фактографізм композиції документалізує оповідь. Усі ці риси притаманні публіцистичним статтям Олеся Гончара.

Публіцистика цього письменника є жанрово розмаїтою. Однак стаття посідає в ній одне із центральних місць. Саме тому вона вимагає поглибленого аналізу, зокрема потребують деталізації поетика жанру, проблеми авторського саморедагування тексту, взаємозв'язку образу й факту.

1. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. — М., 1972.
2. Гончар Олесь. Чим живемо: На шляхах до українського Відродження. — К.: Укр. письменник, 1993.
3. Баранов В. М., Бочаров А. Г., Суровцев Ю. И. Литературно-художественная критика. — М.: Высшая школа, 1982.