Ласкаво просимо

Передумови виникнення та становлення першого загальноукраїнського часопису на канадських теренах

асп.
УДК 070. 091. 71

Явище масової української еміграції до Канади хронологічно окреслюється рамками від кінця ХІХ століття до кінця першої світової війни. Ця перша хвиля еміграційного руху мала заробітчанський характер. "До Канади емігрують такі мужики, що годні мати з продажі свого маєтку 500-800 злр. на дорогу. Є між емігрантами і маєтніші господарі, але лишень про око. В селі продали вони газдівство своє за 2000 — 3000 злр., але, уплативши довги, вони не мають більше як вісімсот злр.

Мужицтво цілком добре розуміє своє положення, тото безвідрадне дроблення землі і брак коштів. І тікає за море, аби діти урятувати від безхлібної нужди" [3].

Першими українцями-емігрантами у Канаді були селяни з Галичини, саме вони принесли вістку своїй батьківщині про великі можливості переселенців у Канаді. Звичайно, люди не вірили у чутки, що передавалися з вуст в вуста. Друга вістка про життя в Канаді з'явилася від д-р Осипа Олеськіва, котрий поїхав до Канади, щоб побачити ситуацію, в якій мали опинитися українці. Повернувшись, видає свої спостереження з порадами окремою книжечкою "О еміґрації". Поява такого видання стала поштовхом до емігрування більшої кількості людей. Цьому процесові також сприяла політика канадського уряду, який за посередництвом корабельних компаній повів пропаганду за переселення до Канади. Таким чином, Україну покидала велика кількість людей, що шукали кращої долі.

Вони приїжджали у незнану державу з дуалістичним почуттям: туга та біль у серці за минулим у рідному краї та з великою вірою життя майбутнього у чужій країні. Емігранти опинялися серед лісів, мочарів, де на них чекала тяжка щоденна праця. Ось як описує свій приїзд з батьками до Канади Анна Фігус: "Хоч ми прибули до Вінніпегу в червні 1896 р., то гомстеду (ділянка землі для емігрантів. — О. Д.) не могли зараз набути... Тато, нарешті, надибав якийсь старий будинок, що звали його "Французь-кою кемпою", і туди нас навесні перевезли. А в тій кемпі... стояла вода. Батьки нарубали осик, у воду накидали гілок, а зверху — осик, замість підлоги. Посередині кемпи поставили кухню, а для дітей збили так звані "банта", де ми вночі і вдень сиділи, бо всюди вода з снігом, а в нас не було відповідного взуття.

Доріг тоді ще зовсім не було, сусіди рубали стежки в густому лісі й робили знаки на деревах з сухого сіна, щоб не заблудити" [6].

У таких важких умовах опинялися майже всі сім'ї переселенців. І тільки праця та віра допомагали українцям у складних ситу-аціях.

На внутрішній світ емігрантів негативно впливали такі чинники:

— чужа держава;

— незнання мови;

— незнання тамтешніх законів;

— відсутність домівки;

— брак коштів.

Вони створювали ауру ностальгії, пригні-чення, бентежного страху перед майбутнім. Проте завдяки їм в українців Канади з'яви-лась гарна риса характеру, що стала назавж-ди домінантою у подальшому житті — дру-жба, взаємодопомога. У чужому краї укра-їнці тулилися, допомагали, довіряли одне одному, селилися поряд. "Перші українські поселенці в Канаді, розводячи оселі і впо-рядковуючи канадійські степи, старалися задержати свої культурні питоменності, свої звичаї й обичаї, принесені з рідних земель, а при тому, завсіди змагали надати своїм новим оселям назви, що мали символізувати їхню пошану до рідного, історичного мину-лого, батьківської землі та великих постатей свого народу" [1]. Так з'явилися селище Хортиця, Русь, Шеченко, Сірко, Теребовля, Коломия, Дніпро, Дністер, Ольга, Січ, Го-род, Роза тощо. Зауважимо, що з часом деякі з них втратили своє первісне номінування.

Беззаперечним залишається той факт, що людина будь-якої нації дбатиме насамперед про свій матеріальний стан у суспільстві. Великої шани та похвали набувають тодішні українські піонери за те, що майже одно-часно вони задумались поряд із матеріальною культурою над вічним — культурою духовною. Бо як зазначав митрополит Іларіон: "Духовна культура — то інтелектуальний стан народу, то розвиток всенароднього розуму: його науки, віри, переконань, звичаїв, етики й т. ін." [2] Тому й перед емігрантами постають три найважливіші на той час проблеми: церква, школа, преса.

Першим українським священиком був отець Нестор Дмитрів, котрий правив богослужіння просто неба, а згодом, заопікувався створенням та побудовою церкви в Едні-Стар, Алберта. Хоча й з різними перепонами тут була збудована перша руська греко-католицька церква. Першою православною церквою не тільки в Манітобі, але й в цілій Канаді, яка збереглася до наших днів, є Онутська.

Зберігаючи віру, українці дбали також про створення шкіл. На той час школи були двомовними, оскільки люди повинні володіти мовою держави, в котрій вони живуть, а також не забувати рідної мови. Найбільший вплив мали поселенці у виборі назви для школи, бо ця галузь належала до місцевої самоуправи. Так з'явилися школи: Косів, Скала, Борщів, Тарас, Україна та ін.

Для емігрантів було важливим володіти інформацією про життя у Канаді, про долю своїх земляків на чужині та у рідному краї. Таку функцію виконувати мало друковане слово, яке б об'єднувало, виховувало і підтримувало кожну особистість зокрема і націю загалом. Волею долі, роль інформа-тора попервах виконував українськомовний часопис "Свобода", що був заснований 15 вересня 1893 року в Джерсі-сіті ЗДА. Засновником був отець Г. Грушка, який прибув із західних земель України, побачив велику потребу поселенців Америки та Канади мати свій народний часопис. Інтерес народу до українськомовної преси засвідчує той факт, що кількість передплатників цього видання щороку збільшувалася не тільки в Америці, але й у Канаді.

Молоді інтелігентні піонери Канади хотіли створити свій український часопис. Першим це питання порушив Кирило Ґенек-Березовський, котрий постійно контактував з українськими емігрантами, жив їх болями, тривогами, потребами, відстоював права свого народу, оскільки був імміграційним працівником вінніпезького бюро.

Вінніпег, що його названо пізніше "сто-лицею канадської України", став колискою української преси в Канаді. Саме тут почали виходити перші українські часописи. Перше українське видання у Канаді — "Канадій-ський Фармер" (12 листопада 1903 р.), редактором якого став І. Неґрич. Але оскільки фінансову допомогу цій газеті надала партія лібералів, то вона стала залежною від фундаторів і політично спрямованою.

У вересні 1904 року знову ж таки у Вінніпезі з'являється часопис "Слово", що став органом консерваторів. Проіснувало це видання лише рік — до травня 1905 року.

Місячник "Ранок" — третій українсько-мовний часопис — почав вихотити з липня 1905 року як орган "Независимої Грецької церкви в Канаді".

На той час зростало загальне незадоволення українців Канади, які бажали створення загальноукраїнського видання, яке б правдиво висвітлювало події і не було б залежним від партійних чи релігійних організацій. З цією пропозицією виступили молоді інтеліґенти — вчителі та студенти, свідомі люди, що опікувалися культурним збереженням свого народу. На конвенції українських учителів у Вінніпезі 1907 року було вирішено, що емігранти повинні мати своє народне видання. І тільки 16 березня 1910 року на арені історії українського народу в Канаді з'явився часопис, де на всю велич зазвучав Голос, до того ж не буковинців, галичан, лемків, а жителів однієї держави — України.

Під заголовком до часопису "Український Голос" було зазначено, що це "просвітньоекономічна, поступова часопись для українського народу в Канаді". Отож, на перше місце організатори часопису ставили проблему просвіти, бо вважали: "Встид і сором нам бути непросвіченими, бо лише просвіта поставить нас на ноги, лише просвітою доб'ємося добра" [7], тому й програмовим гаслом часопису було "Просвіта в маси". Девіз часопису розміщувався на титульній сторінці, де було зображено схід сонця, до якого йшла серед темряви дівчина зі смолоскипом у руках. На полум'ї, як символі знань, було написано: "В науці й злуці наша сила".

Ось як про ідею створення часопису зазначає, через призму часу, Микола Ти-мошик: "Напевне, у добрий час, добрими людьми і з Божою поміччю закладалася ідея заснування такого часопису. Бо саме благородною ідеєю добротворення чистих і чесних намірів її засновників, що до сіяння просвіти і знань серед українців, об'єднання їх в одну свідому й активну спільноту наповнені перші й наступні десятки і сотні шпальт" [5].

Зауважимо, що організаторами та працівниками цього часопису були хлопці, переважно двомовні вчителі, котрі відки-дали всі перепони молодечою енергією, силою віри, вродженою інтеліґентністю. А були це: Т. Д. Ферлей, В. Кудрик, В. Карпець, А. Жилич, Г. Сліпченко, Я. Арсенич. Редакція та адміністрація видання розташувалася під ч. 292 Селкірк Авеню, Вінніпег. Але перших двоє чисел "Українського Голосу" складалися в хаті Якова Крети, де містилася мала друкарня.

Першим редактором "Українського Голосу" був Василь Кудрик. Життєвий шлях його розпочався 1880 року в селі Цеброві на Тернопільщині. Після закінчення навчання в селі здібний юнак вступає до вчительського семінару в Тернополі. Наукова атмосфера, студентське життя змусили юнака дивитися на світ та його проблеми по-іншому. Тому після закінчення семінару В. Кудрик, у пошуках кращої долі, від'їжджає до Канади. Будучи педагогом від народження, він і на чужині не залишав думки про навчання, бо хоче сіяти зерна знань у дитячі душі.

У Канаді вивчає англійську мову, згодом здобуває диплом учителя і працює за фахом. Щоб бути вчителем всіх українців у Канаді, щоб прищепити любов до знань, зберегти духовну культуру народу — він стає редактором. Часи тоді були дуже важкі. Через відсутність коштів на оплату робітників В. Кудрик мусив бути і складальником, і машиністом, і адресатом, тобто майже всю роботу виконував сам. Допомагали йому вірні друзі — Віра у власні сили, Надія у майбутнє, Любов до свого народу. Саме він надав "Українському Голосу" ідейний напрям: "Самопошана, самодіяльність, самостій-ність".

Крім того, тримаючи руку на пульсі життя, вважала редакція завданням першочергової ваги інформувати читачів про основні події, мистецькі тенденції, течії культурного процесу в Україні, а також спрямовувала емігрантів у руслі самоосвіти; створенні шкіл, читалень; збереженні рідних традицій.

"Український Голос" був справді першим загальноукраїнським часописом, бо фінан-сово залежав тільки від своїх перед-платників, свого народу, тому вірно та чесно служив інтересам українців.

Таким чином, виникнення та становлення цього часопису були зумовлені нагальною потребою емігрантів. Як бачимо, цей процес відбувався досить складно. Сьогодні важко оцінити цю подію, але вона беззаперечно є епохальною. "Поява "Українського Голосу" була подією епохального значення, подією, яка започаткувала новий, величний, повний героїзму й посвяти, період в історії українців Канади" [4].

"Український Голос" став одним із основоположників української преси в Канаді, саме завдяки йому на канадському ґрунті відбувалося осмислення української ментальності та об'єднання емігрантів як єдиної нації.

1. Марунчак М. Студії до історії українців Канади: В 5 т. — Вінніпег, 1966-1967. — Т. 2. — С. 20.
2. Митрополит Іларіон. Творімо українську культуру всіма силами нації! // Журналістичний профіль Степана Ярмуся. — Вінніпег, 2001. — С. 163.
3. Стефаник В. Публіцистика. — К., 1953. — С. 111.
4. Стечишин Ю. Історія поселення українців Канади. — Канада; Едмонт; Алта, 1975. — С. 297.
5. Тимошик М. Місійна роль українського друкованого слова // Український Голос. — 2000. — 21 жовт.
6. Фігус-Ралько А. Українська Канада. — Київ; Вінніпег, 2001. — С. 18-19.
7. Чому приступлено до видання "Українського Голосу". — 1910. — 16 берез.