Ласкаво просимо

Невже.., або казуальні думки про квазінауковість

д. філол. н., проф.
УДК 001.97

Квазінаука завжди супроводжувала розвиток науки. Проте важливо зазначити, що до недавнього часу ставлення до квазінауковості в країнах ліберально-демократичної цивілізації визначалось принципом толерантності. Та й заборонити псевдонауку безглуздо. Цього не можна зробити, якщо ми допускаємо існування в суспільстві різних думок, у тому числі й таких, які є абсурдними з нашої точки зору. Треба тільки відділяти науку від квазінауки, не змішувати їх. При цьому культурна еліта виходила з того, що з розвитком суспільства, яке має ставати більш раціональним, всілякі повір’я, у тому числі й псевдонаука, будуть поступово відпадати.

Але сьогодні склалась трохи інша ситуація. У всякому разі побутує цілком справедлива думка, що "щезає пафос пошуку істини" і торжествує грайливе ставлення до життя, до науки. Можливо, тому Інститут журналістики, як провідний центр журналістикознавства в Україні, взяв на себе місію координатора спеціальних наукових досліджень, хоча ця справа і нелегка, і невдячна загалом. Але принцип раціональності переважує всі "проти". Очевидно, що без опори на цей принцип неможливі не тільки демократія в сучасному виді, але й розв’язання проблем і переходу до інформаційної цивілізації, про яку так багато пишуть сьогодні.

Наука і наукова раціональність завжди розглядалися як засіб перетворення людини з об’єкта маніпулювання і зовнішнього контролю в суб’єкт вільної діяльності. Людина, яка "живе в брехні", не може бути вільною. Проте сьогодні ми зіткнулись з таким цікавим фактом: наукове знання в окремих випадках свідомо використо-вується для поширення омани. Це, зокрема, так званий PR (піар), який здобув особливу популярність у нашій країні. Політтехно-логи використовують певне знання щодо впливу комунікації на людську поведінку, щоб вселити у свідомість мас таку картинку соціальної реальності, котра вигідна замовнику. Доволі часто піар базується на перебільшенні одних фактів, замовчуванні інших, їх упередженій інтерпретації, а інколи навіть свідомій фальсифікації. Важливо наголосити, що мова у даному випадку йде не про неминучу суб’єктив-ність при розумінні фактів, а про свідоме виробництво дезінформації, вигідної певним політико-фінансовим і соціальним групам. У таких випадках наука із засобу просвітництва перетворюється у засіб маніпуляції.

Найцікавіше те, що піар використо-вується і для того, щоб впливати на владу з метою фінансування самих наукових дос-ліджень. Виходить, що пошук істини стає можливим на основі свідомого поширення в кращому випадку "неповної картини", а в гіршому — дезінформації. Але тоді наука втрачає свою культурно-просвітницьку місію і перетворюється в одну із соціальних корпорацій, яка стурбована своїми власне корпоративними інтересами.

Треба зазначити, що в нашій країні виникнення ситуації з квазінауковістю має деякі особливості.

• Перша пов’язана з тим, що радянський тоталітаризм претендував на наукове обґрунтування всіх своїх дій. Крах тоталітарної системи як реакція викликав хвилю антинаукових настроїв.

• Друга полягає в тому, що пошук національної наукової самоідентичності і самобутності ведеться під "ефектом ореола" без належного гармонійно-критичного і раціонального аналізу.

• Третя — це те, що наукове знання не може бути популярним, коли в умовах економічної деградації в країні воно не запитане.

Особливого спеціального аналізу потре-бує і тема протидії науки інтелектуальній цензурі з боку інших соціальних інституцій (спочатку церкви, потім держави), а також цензурі "внутрішньонауковій". Остання з перших кроків становлення наукового знання виконує досить корисну охоронну функцію. "Внутрішньонаукова", інтелекту-альна цензура — необхідна умова збережен-ня науки як автономного інституту в складі культури і науковості як найбільш надійної форми знання. До речі, традиційна практика захисту дисертацій також виконує цю функцію. Зрозуміло, що вчені не боги, але проблема критеріїв і способів розпізнання наукової хибності та наукової помилки — вкрай актуальна.

Звідси ще одна проблема для України: не опинитися на узбіччі процесу інформацій-ної цивілізації. І зрозуміло, що без нових інформаційних технологій не обійтись, якщо їх науково-раціонально використову-вати, а не вдаватись до копіювання, а то й плагіату. Не секрет, а факт, що вищі досяг-нення інформаційної техніки, комп’ютери, Інтернет тощо стають, на зразок нітратів у сільськогосподарському виробництві, мо-гутнім засобом зростання "маси науки" (так би мовити, "еволюція знання" у чистому вигляді) — і тільки. Але, зрештою, це кінець наукового розвитку, це глухий кут націо-нальної і європейської наукової культури.

P. S. Можливо, читач трохи здивований, що в цих маргіналіях немає очікуваних прикладів. Як комплімент справжньому науковцю, скажемо, що він і сам їх віднайде у широкій науковій практиці. По суті справи, ми торкнулися розмови про долю наукової раціональності, самої наукової культури і її збочення, яким, на жаль, є квазінаука і квазінауковість.