Ласкаво просимо

"Помисел чистий мати"

д. філол. н., проф.
УДК 323. 112

Кожний із нас, перебуваючи у морі найрізноманітнішої інформації, витримує нині своєрідний іспит на вміння розпізнати якою вістю наповнене слово, яка його глибинна суть. Дуже важливо з'ясувати, яке слово приносить правду, а в якому прихована неправда, дезінформація.

Ознайомлююся з двома новими підруч-никами "История России": один підготу-вали Ш. М. Мунчаєв та В. М. Устинов, він побачив світ у Москві (2000); другий, авторами якого є А. С. Орлов, В. А. Георгієв, Н. Г. Георгієва і Т. А. Сивохіна, вийшов з друку також у Москві (2001). Читаю публікації у пресі, Інтернеті О. Г. Свистунова — голови партії "За Русь единую", голови Російського руху України і члена Ради співвітчизників при Державній Думі Росії, М. О. Бахарева — головного редактора "Крымской правды", делегата Конгресу співвітчизників у Москві. Можна ще назвати десятки книжок, сотні статей інших авторів, які живуть і в Росії, і в Україні, але після ознайомлення з ними виникає одне й теж запитання: чому не припиняється всеосяжна інформаційна агресія проти українців і України?

Президенти Росії та України під час кожної зустрічі обіймаються, випивають, можливо, на брудершафт, запевнюють один одного у сердечній дружбі, оголошують роки України в Росії і Росії в Україні, В. Путін безугавно твердить, що росіяни дуже люблять Україну… Водночас з високомовністю, помпезністю про щирі сестринсько-братерські економічні, культурні, політичні взаємовід-носини Росії та України інформаційний простір нестримно наповнюється антиукраїнською інформацією, пофарбовані в економічне, соціальне доброчинство московські пазурі влізають, вгризаються в усі найважливіші життєві сфери України, підпорядковують їх Росії.

Представники високої влади України (законодавчої, виконавчої, судової і гарант Конституції України — Президент), мабуть, і гадки не мають стати на перепоні оновле-ному економічному поневоленню, поспри-яти, створити умови для очищення інформа-ційного середовища від дезінформації, допомогти усунути "негативний фактор імперіалізму слова" (С. Вовканич), захистити українців від чужого, ворожого впливу, дати можливість тим, кого підступно, насильно зросійщували і позбавили розуміння національного "Я", повернутися до українського життєдайного джерела, прилучитися до творення новітньої української України.

Зрозуміло, що деяким представникам зросійщеного старшого покоління важко себе психологічно "переробити", морально налаштуватися на повнокровну українську державотворчість, духовно відчути, збагнути потребу в українськості. До того ж українськість навіть в Україні під постійним ворожим обстрілом. Водночас ніхто ж бо не відкидає природного права на національну сутність грека, німця, італійця, француза, єврея, поляка, росіянина.., не заперечує вихованню їх дітей у національному дусі, створенню національного життєвого середовища. Отож не слід зросійщеним дідусям і бабусям ставати на перепоні онукам, правнукам, які хочуть усім своїм єством бути українцями, вірними дочками і синами України, продовжувачами родів своїх, коріння яких сягає у минулі тисячоліття, у давньокиївські витоки Руси-України.

Великий, неспокутний гріх беруть на свої душі ті історики, політики, журналісти (російські, в тому числі згадані автори підручників "История России", а також так звані українські науковці), які й тепер обрізують, обшарпують, обкрадають, свідомо перекручують українську історію, оббріхують Україну, заперечують окреміш-ність, автентичність українців на спокон-вічно русько-українській землі. Реакційні антиукраїнські ідеї, підходи, постулати М. Погодіна, М. Карамзіна, В. Бєлінського та інших російських дослідників, публі-цистів безцеремонно, настирливо також пропагують, нав'язують нині, наприклад, Михайло Бахарев, Олександр Свистунов. Не переповідатиму всієї статті О. Свистунова "Русский вопрос" (газета "Русский мир", № 2 (вересень — жовтень) за 2001 р., яка виходить у Києві). Процитую мовою оригіналу лише окремі вислови О. Свистунова: "Всеукраинская перепись для нас — нелегкое испытание, и мы должны его преодолеть, доказав свою принадлежность к русским людям…

Необходимо создававть ячейки и организации Русского движения, смело входить в политическую и общественную жизнь страны, отстаивать свою культуру, язык, русские школы, воспитывать в русском духе своих детей, незабывая никогда, что мы — граждане Украины и ее патриоты.

Именно эти задачи ставит перед собой РДУ, партия "За Русь единую" и "Русско-украинский Союз", создав 21 июля 2001 г. "Русский блок — за русский язык и единство".

Мы представляем интересы не русских "по паспорту", а всех, кому дороги русский язык, русская культура, кто осознает себя частью Русского мира — цивилизации, берущей свое начало в Древней Руси. Быть русским на Украине — это не националь-ность, это жизненная ориентация. Ведь предки современных украинцев считали себя тоже русскими. Поэтому мы будем защищать интересы всех, кто отвергает бандеровскую идеологию разделения братских народов и признает себя в первую очередь русским, а уже потом украинцем, россиянином или белорусом. Все они составляют многомиллионный единый народ, живущий на своей исконной земле.

В соглашении о создании "Русского блока" изложены одиннадцать основных программных принципов… Это, прежде всего, присоединение Украины к Союзу России и Белоруссии, восстановление и укрепление единого экономического, информационного и культурного пространства. Мы будем добиваться придания русскому языку статуса государственного наравне с украинским языком. "Русский блок" намерен поддерживать Украинскую Православную Церковь, находящуюся в каноническом единстве с Русской Православной Церковью".

Не знаю, шановний читачу, яке у Вас враження від процитованих уривків із статті О. Свистунова "Русский вопрос". Мене ж вони, як і вся стаття, приголомшили своїм блюзнірством, знавіснілістю до незалежної України. Кожне речення, кожну фразу, кожне слово О. Свистунов розташу-вав, використав так, щоб воно за всяку ціну нівечило, паскудило гуманістичну націо-нальну ідею українського державотворення, перекручувало, паскудило українську історію, натомість возносило, утверджу-вало московську імперську, шовіністичну політику та ідеологію.

Чому публікації Олександра Свистунова насичені такою чорною ненавистю до України, до тієї землі, на якій живе?! Це що: усвідомлена позиція? Чи може темні сили його полонили і нацьковують? Чи щось інше: духовна бідність, інтелектуальна безголовість, національне звиродніння, чи може?.. Прости Господи, що так подумав? Вибач, шановний читачу, за надмірну експресію?

Вгамовуючи свої емоції, звертаюся за підтвердженням, підтримкою свого розуміння, думок, знань до найновіших трьох книжок, які мені майже одночасно подарували: Українська нація: шлях до самовизначення. — К.: Вища шк., 2001. — 287 с. (Вівчарик М. М., Панченко П. П., Чмихова В. І.), Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея. —Л.: Вид-во ЛБА, 2001. — 540 с. (Вовка-нич С. Й.), Імператив Володимира Мономаха. Непретензійні нотатки. — Л., 2000. — 332 с. (Гринів О. І.). Їх автори — об'єктивні, поважні, сумлінні, чесні вчені, для яких істина, високі націо-нальні й загальнолюдські ідеали, права нації і права людини — понад усе.

Уважно, прискіпливо прочитав, більше того, вивчив ці актуальні, дуже потрібні громадськості України книжки. Вони трохи різні за тематикою, використаним фактич-ним матеріалом, манерою аргументації, стилістикою письма, оригінальністю, неповторністю назв розділів, статей тощо. Об'єднує ж ці монографії щире вболівання авторів за долю України, утвердження у державі українськості, оптимізм, віра у щасливе майбутнє її жителів, висока культура полеміки і доказовості, глибока повага до будь-якої нації, обгрунтована, справедлива критика жорстокої політики московських та інших агресорів, колонізаторів, асиміляторів, гнобителів.

О. Свистунов у статті "Русский вопрос" стверджує, що суттю політики українського суспільства впродовж 10 років — "презре-ние, вражда и откровенная ненависть ко всему русскому, к русским людям…" Не можу уявити тієї ситуації, душевного стану, коли О. Свистунов надряпав ці слова. Вони ж бо суцільна вигадка, неправда, брехня, інсинуація, повна дезінформація читачів газети "Русский мир". Навіть під найпотужнішим мікроскопом О. Свистунов та його однодумці не знайдуть у Конституції, українських законах, програмах політичних партій, у книжках М. Вівчарика, П. Панченка і В. Чмихової, С. Вовканича, О. Гриніва та інших виданнях українських учених, публіцистів, у тому числі й моїх публіка-ціях, жодного слова презирства, ворожості, ненависті до росіянина чи представника іншої національної меншини, який неволею (жорстока міграційна політика московського — царського і особливо комуністичного режимів) чи своєю волею колись поселився в Україні, а нині їх тут уже кілька поколінь і Україна для порядних росіян, доброзичливих представників інших націй стала рідною Батьківщиною.

Зовсім інша, діаметрально протилежна оцінка людиноненависницької московської імперської політики, результатом якої кіль-ка десятків мільйонів знищених українців, а також мільйони духовно, морально покалічених як українців, так і росіян. Нівечення душ російських юнаків триває і тепер у Чеченії, народ якої має природне право на таку ж незалежність, державність, волю, свободу, яка є у росіян, американців, румунів, чехів, словаків, угорців.

О. Свистунову, М. Бахарeву, мабуть, дуже важко вирватися з ідеологічного полону російської загарбницької політики. Адже О. Свистунов наполегливо популяризує стару, як московський імперіалізм, тезу, що "предки современных украинцев считали себя тоже русскими", мовляв, вони себе й тепер усвідомлюють "частью Русского мира — цивилизации, берущей свое начало в Древней Руси". Тут, зрозуміло, не лише плутанина з термінами "руський", тобто "українець" і "русский", тобто "московит", "росіянин". Може О. Свистунов не знає правдивої давньоруської, тобто давньоукраїнської історіїї, історії Московії, а після злодійського вчинку Петра І, тобто найме-нування Московії давньоукраїнською назвою Русь, історії справжніх взаємин України і Росії? А може, свідомо все перекручує, підтримуючи у нашому суспільстві таке явище, як інтелектуальний антиукраїнізм. С. Вовканич у своїй книзі "Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея" зазначає, що інтелектуальний актиукраїнізм вирізняється потужною руйнівною дією проімперськи налаштованих сил в усіх сферах суспільного життя, починаючи від депутатських прямих закликів у Верховній Раді "возродить Советский Союз" до саботажу положень Конституції України щодо впровадження української мови як державної, до лавино- подібного зростання російськомовних ЗМІ, безпардонного заперечення права на життя українців взагалі, мовляв, "нации такой в природе не существует, — пише М. Бахарев у статті "Мы вернемся к тебе, Родина!" [1]. — Украинцы — это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского языка".

Якби ця теза, яку висловив М. Бахарeв, була клоунадою блазня, то вона не варта уваги. М. Бахарeв — головний редактор "Крымской правды", член Національної cпілки журналістів України (?!!). На жаль, всупереч фундаментальним науковим дослідженням, до яких також належать монографії "Українська нація: шлях до самовизначення", "Імператив Володимира Мономаха" та "Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея", проімперські, шовіністично налаштовані автори, серед яких не останнє місце посідає М. Бахарев, тиражують протинаукові, антиукраїнські міфологеми, збиваючи з пантелику пересічних людей. Тому ще й ще раз потрібно нагадувати, що "українська нація — це реальність, яку не треба заперечувати, а з якою слід рахуватися як з іншими самобутніми світовими етносами", — закликають М. Вівчарик, П. Панченко і В. Чмихова. Вони у своїй праці на основі поглибленого комплексного аналітико-синтезуючого аналізу розкрили основні чинники й етапи у формуванні української нації, аргументовано довели, що Київська Русь є першим етапом буття саме українського народу. Київську Русь як державу консолідував не міфічний "рус-ский" етнос, а праукраїнці на давньо-руському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук. Вони переконливо заперечують перерву в культурно-історичному розвитку між Київською Руссю та козацькою Україною. Державна традиція княжої Русі обривається в Галичині 1340 року, а в Києві — лише 1471 року зі скасуванням Литвою Київського князівства. А вже у 1490 році маємо першу письмову згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі. Головні культурні, політичні, духовні, економічні центри Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир, Галич, Львів та інші міста стали центром козацької України, міцно з'єднавши два послідовні періоди української історії.

З княжих часів до сьогодні в Україні розвивається єдиний руський етнос, який з пізнього середньовіччя відомий під назвою українців. Слово "Україна" вперше зафіксо-ване у літописі стосовно Переяславської землі у 1187 році від Різдва Христового. Через два роки ця назва стосувалася Галицького Пониззя (межиріччя Дністра і Південного Бугу). У 1213 році літописець називає Україною Холмщину і Підлісся (тепер Підляшшя у Польщі). Татарський літопис згадує український край у 1240 році, а Галицько-Волинський літопис, де йдеться про Льва Даниловича, який "захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні" (очевидно, в Люблинській землі).

Територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався московський (ро-сійський) народ, спочатку була землею угро-фінських (чудських) племен. Згодом ці племена зникли в процесі слов'янізації. Численні свідчення літописів доказують, що ні Новгородська земля, ні Смоленська, ні Суздальська (Залісся) до ХІІІ століття Руссю не називалися. Видатний історик В. Ключевський так охарактеризував етнічну своєрід-ність Залісся: "Це була країна, яка лежала поза старою, корінною Руссю і в ХІ ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною".

Не поділяв царистського поняття "триединой Руси" академік В. Покровський. "Він борониться від усякого зв'язку з Україною (Києвом) і взагалі Європою, — зазначав Ю. Липа. — Він гордий з історії своїх москалів, він вихваляє їх вищість над Європою, бо Москва (він блискуче це довів) у своїй політиці, організації й тенденціях є спадкоємницею Золотої Орди, улусу потужних монголів над Волгою. Це прообраз і праджерело її розмаху, і до того праджерела провадить правильно зрозуміла історія Росії. Дуже багато в цьому допоміг Покровському розвій археології, синтетичної і дослідної (напр., розкопи Баллодом руїн столиці Золотої Орди). Вона дала виразну органічну, духовну традицію Московщини" [2].

Заслуговують на серйозну увагу думки Емілії Ільїної, яка з болем у серці написала у 1987 році: "Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до ХІV століття, то скільки б він і його послідовники могли б знайти й зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавились Київською Руссю…

Чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу, і вони "привносять" ці чужі сторінки в історію російського народу… Чи задумуються російські вчені над російською історією: а що ж було в нас до ХІV століття? Архітектура була — церкви і живопис були — є ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до ХІV століття? Невже ж і далі нам рахувати існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім — Київська Русь, потім — Велике Князівство Литовське, а тільки тоді — Московське царство? Якщо у нас до ХІV століття не було ні історії, ні літератури — то не так страшно, ми ж бо за ХVII, XVIII, XIX століття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж присвоювати чуже?

Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, "Повість временних літ", Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, пограбованих нашою розбійницькою російською силою — наш борг" [3].

Нині вже є можливість також розгорнути книжки М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Багалія, Д. Яворницького, І. Крип'я-кевича, М. Аркаса, П. Голубенка, Н. Полонської-Василенко та багатьох інших учених, які обгрунтовано доказують, що період Київської держави перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський (ХІІІ ст.), потім — у литовсько-польський (ХІV-ХVІ ст.). "Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності, — писав М. Грушевський. — Етнографічна й історична близькість народности української до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань — вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами" [4]. Отже, "окремішність" українців є наскрізною ідеєю багатьох етногенетичних теорій — від Грушевського до сучасних. Український історик Я. Дашкевич обґрунтував теорію незалежного розвитку окремих східносло-в'янських народів.

Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Положення, що Київська Русь є найдавнішою стадією розвитку Московської, а потім Російської держави, було і є нині головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на землі України, Білорусі, Східної Балтії. Упродовж майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави — Київської Русі й наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії на землі західних сусідів. Щоб не визнати Київську Русь праукраїнською державою, офіційна радянська наука висунула концепцію давньоруської народності, яка нібито лише у ХІІІ столітті під ударами татар розпалась на українську, російську та білоруську гілки. Цей лже-науковий постулат підтримує нині О. Свистунов, який вважає, що українці, росіяни, білоруси "составляют многомиллионный единый народ". Тому, мовляв, один із головних програмних принципів "Русского блока" — "присоединение Украины к Союзу России и Белоруссии, восстановление и укрепление единого экономического, информационного и культурного про-странства". М. Бахарев тішиться, що у Державній Думі Росії розробляють законопроект "о русском народе — едином народе, волею обстоятельств оказавшемся разъединенным. С его принятием у России появится соответствующая законодательная база не только для более эффективной защиты своих соотечественников, но и для постановки вопроса о воссоединении единого русского народа".

Мабуть, конкретніше, прозоріше, ясніше не можна пояснити, розтлумачити антиу-країнську, промосковську позицію М. Баха-рева, як це він зробив сам, запевнивши: "Мы обязательно вернемся к тебе, Россия. И вернемся не одни. Вместе с нами вернутся твои исконные земли, населенные не только русскими, но и людьми других национальностей…". Правда, технологію остаточного припасування оновленого московського "братерського" ярма на українську шию М. Бахарев не розкриває. Але його імперська позиція органічно переплітається з "жизненной ориентацией" О. Свистунова, який на весь голос закликає створювати в Україні "ячейки и организации Русского Движения, смело входить в политическую и общественную жизнь страны, отстаивать свою культуру, язык, русские школы, воспитывать в русском духе своих детей, незабывая никогда, что мы — граждане Украины и ее патриоты". У зв'язку з цим виникає кілька думок: якщо осередки і організації Російського Руху України будуть зорієнтовані на вироблення і утвердження високих моральних, духовних цінностей, суттю яких є не лише любов до російського, але й щира повага до людей інших національностей, розуміння їх природних потреб мати свої національні держави, гідно жити, розвивати свої культури, мови, традиції, звичаї, то я за те, щоб росіяни саме у такому російському дусі виховували своїх дітей. Якщо ж "жизненная ориентация" О. Свистунова, його співвітчизників спрямована на збереження і розвиток російської імперської, чорносотенської психології, загарбницької ідеології і політики, людиноненавис-ницької моралі приниження, зневаги до "інородців", підтримки звироднілого шовінізму, який зазіхає на право українців жити вільно, самостійно у незалежній державі, то не лише я, автори рецензованих книг М. Вівчарик, П. Панченко і В. Чмихова, С. Вовканич, О. Гринів, але й усі національно свідомі українці проти виховання дітей у такому російському дусі, бо воно позбавлене підґрунтя стати справжніми громадянами України та її патріотами.

Брудні хвилі шовінізму, російського націоналізму, українофобії не перестають накочуватись на нас іззовні, але спінюються, збурюються, підживлюються всередині України. Дітище О. Свистунова "Русский блок" має намір підтримувати УПЦ Московського патріархату, яка перебуває у канонічній єдності з Російською православною церквою. Тому важливо прислухатися, осмислити думки О. Гриніва, який зазначив у своїй науково-публіцистичній праці, що нерозуміння специфіки московського різновиду християнської релігії, ототожнення українського православ'я з московським вирішально вплинули на, як пізніше підтвердила історія, трагічний вибір 1654 року. У 1686 році Українська церква з допомогою турецького султана і підкупів константинопольського патріарха підпала під владу московського патріарха. Наслідки цього ґрунтовно описали Іван Огієнко, Дмитро Степовик та інші автори. Вони справедливо наголошували, що замість пастирів, які б дбали про своє "стадо", які були б невтомними працівниками на ниві духовної освіти ввірених їм Богом душ, Україна після "прісоєдинєнія" мала справжніх гнобителів і визискувачів у рясах і ризах, які одразу почали ганьбити місцеві християнські звичаї, називати все українське у православній церкві "богопротивним", "неблагословенним", нібито зараженим "латинською єрессю". З церковного ужитку витіснялася українська мова; заборонялися книжки київського та львівського друку; цькувалося українське іконне малярство; а "святєйшій" Санкт-Петербурзький синод, який очолювали цинічні світські оберпрокурори, наклав заборону на українську храмову архітектуру. Така історична правда — її не заперечити.

Нині так звана Українська православна церква Московського патріархату всілякими способами створює в Україні російське духовно-культурне середовище. Захист інтересів свого патріархату рівнозначний захисту інтересів Російської імперії — Російської Федерації, а не українських духовно-національних інтересів. Назва "УПЦ" з маленьким додатком "МП" є лише ширмою, намаганням показати, що РПЦ під назвою УПЦ (МП) є українською церквою.

Десятки, сотні фактів і документів висвітлюють справжню суть УПЦ (МП), яка виконує в Україні насамперед політичне за-мовлення Москви. Наприклад, Галина Кри-венко у статті "Немає нічого потаємного, що не стало би явним" [5] аналізує листівки, які у Печерській лаврі поширюють "активісти" — прибічники УПЦ (МП). Одна з листівок закликає, що "настало время для православных неотложного всеобщего покаяния". Звісно, кожному віруючому є в чому каятися, у кожного народу і його уряду — свої гріхи, свої скверни особистісні й на рівні масової свідомості також.

"Каяться о предательстве и убиении Царя и семьи, измене Самодержавию. Это наш грех и наших отцов и дедов. Нарушение русским народом соборной присяги, клятвы о верности Царю и России. Это главная причина всех бед народа и России в прошлом и настоящем". Зрозуміло, що ніхто не заважає Росії і її народу каятися в тому, що вони в себе вважають за свої гріхи. Час вимагає покаятися за колонізацію, поневолення, зросійщення України. Однак листівка насичена імперсько-загарбницькою ідеєю, вона закликає "каяться о розвале России и отделении Украины — тела Христова Российской Православной Церкви". Замість покаяння православні одного народу зазіхають на державність іншого православного народу: "Нам должно к утренним и вечерним молитвам прибавить… прошение о соединении Украины с Россией".

Патріарх Московский Алексій ІІ 19 лю-того 1999 року у відповіді на привітання з нагоди його 70-річчя зазначив, що право-славна церква завжди "защищала и будет защищать интересы Российского государства". Безперечно, у коло цих інтересів входить насамперед Україна. Російська православна церква через УПЦ (МП) володіє великими багатствами в Україні, серед них 7911 церков, 140 монастирів, з яких значна частина свого часу з допомогою офіційної влади була насильно відібрана в Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви. "Чи збирається Московський патріархат віддати ці багатства їхнім справжнім власникам, тобто українському народові? — запитує Тимофій Бордуляк у газеті "За вільну Україну" 25 лютого 1999 року і тут же відповідає. — Сумнівно, тим паче, що УПЦ (МП) здобула особливу прихильність нинішнього Президента України та його дружини. Хто може сьогодні заперечити, що УПЦ (МП) не виконує активної ролі п'ятої колони в Україні, продовжуючи політику російщення. Чи, в існуючих 7 духовних семінаріях, духовній академії, 29 церковних училищах, 20 регентських школах і 5000 церковно-парафіяльних школах навчання відбувається українського мовою? Може, там виховуються священики, регенти і молодь взагалі в дусі українського патріотизму, в дусі любові до України, чи, може, їм розповідають, яку Голгофу українському народові чинив "старший" брат упродовж століть? Можливо, УПЦ (МП) відмінила анафему гетьману І. Мазепі або ініціювала таку акцію в Московському патріархаті? Про таке ніхто не чув".

Антиукраїнська спрямованість Російсь-кої православної церкви не змінилася. Вона також активно працює нині над реалізацією імпершовіністичної концепції російського філософа Г. Федотова, який закликав працювати над тим, щоб самосвідомість українців утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. Думаю, що про все це відомо О. Свистунову, членам "Русского блока", які на боці УПЦ (МП).

Фальшива версія "общерусского народа", "малорусской ветви Великороссии", "обще-русского языка", як і московський неосла-візм, є лише позолотою для імперської пастки, яка одурманює і винищує українство. Отже, активно підживлюваний антиукраїнізм — небезпечна, складна хвороба. На думку С. Вовканича, його можна побороти лише інтелектом і високою духовністю. "Хвороба недержавності гангренізувала нашу духовність, але не вбила нас як націю, бо в найтяжчі часи невелика жменька українців йшла на Голгофу проти "малоросіянізації" і "малопольщизації" України", — слушно зазначив О. Гринів у книзі "Імператив Володимира Мономаха"… Але втрати українського народу за часів комуністичного тоталітарного режиму в духовній сфері й нині гальмують процес національного державотворення і радикального оновлення суспільства. Наполегливий, доскіпливий, цілеспрямований вчений-публіцист О. Гринів на цікавому, важливому фактажі своєрідно, оригінально розкрив дві правди української історії, розвінчав малоросійських каракуртів (отруйних павуків) в Україні, оголив метастази національного самознищення, охарактеризував доморощені хвороби державотворення (народоманія, лідероманія, відьмоманія, п'ємонтоманія, універсаломанія), накреслив шляхи очищення української нації. Осердям книжки є переконаність автора в тому, що духовне, моральне оздоровлення нації вимагає її світоглядного очищення на християнських засадах від чужих нашарувань, порозуміння і злагоди. Повернувшись до першооснов національної традиційної духовності, коріння якої ще у руських великокняжих часах, українці зможуть подолати накинений чужинцями комплекс національної меншовартості, перебороти хворобу "малоросійства", звільнитися від нав'язаних більшовицьких стереотипів, утвердити національну історичну пам'ять.

Олег Гринів привертає увагу до дуже важливого суспільно-політичного явища: наша молодь не виховувалася на лицарсь-кому ідеалі, який подарував нам славетний Володимир Мономах, самовідданості героїв Крут і Базару. А що знало молоде покоління про українські звитяги над московськими загарбниками під Конотопом, Мотовилів-кою чи на горі Маківці? Ми вивчали нашу історію як кілька епізодів історії російського народу, найголовнішим серед яких було "возз'єднання" України з Росією. У школах прославляли душителів нашого народу Петра І, Катерину ІІ та інших самодержців і водночас опльовували борців за волю України Івана Мазепу, Євгена Коновальця, Симона Петлюру та ін. Літературу обмежували кількома письменниками, бо інших оголошували "буржуазними націоналістами". Ідейна суть Шевченкової поезії вихолощувалася і вона зводилася до осуду паничівських елегій і захисту сирітки на соломі. Козацький епос знеславлювався "шедевром", в якому глорифікувався мародер і п'яниця козак Голота.

Психологічне російщення залишило глибокий слід у ментальності мільйонів українців. Його й нині дуже важко долати, адже в Україні досі не утвердилася уніфікована національна освітянська і гуманітарна політика. Спаплюжений Москвою образ українця досі тиражується у пресі, кіно, на телебаченні. Національно-визвольний рух в Україні подається у специфічній російській, тобто негативній, ворожій моделі тлумачення, в істерично-звинувачувальному тоні. "…Мы будем защищать интересы всех, кто отвергает бандеровскую идеологию разделения братских народов и признает себя в первую очередь русским, а уже потом украинцем, россиянином или белорусом", — волає О. Свистунов. Судячи з процитованої фрази, О. Свистунов належить до тих росіян, яким "важко признатися самим собі, що "бандєровщина" була звичайнісіньким націо-нальновизвольним рухом. Адже це визнання вимагатиме й визначення місця й ролі росіян у цьому процесі". Таке визначення може бути тільки вельми некомпліментарним, — зазначив Ігор Лосєв. — "Бандєровец" сприймається багатьма росіянами, як метафізична загроза з боку синів темряви. Проте участь реальних бандерівців у формуванні таких уявлень була досить мінімальною, решту зробила сама російська свідомість із її специфічними, створеними такою ж специфічною історією, особливостями… Росіяни схильні приписувати "бандєровцам" ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців, і тоді теза "ми їх ненавидимо" міняється на зручнішу й психологічно виграшнішу — "вони нас ненавидять" [6].

Олег Гринів у науково-публіцистичному виданні "Імператив Володимира Монома-ха…" зазначає, що політик-реаліст Степан Бандера не лише осуджував імперіалізм, який репрезентувала більшовицька Москва, а й "нібиімперіалізм" Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини на українських землях у міжвоєнний період. Він же чітко висловив своє ставлення до національних меншин після відродження Української держави. Росіянам, які підтвердили "повну лояльність супроти України і її національної боротьби", за переконанням С. Бандери, "треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянсь-ких правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні" [7].

Позиція Степана Бандери ще раз підтвердила одну з визначальних рис українців — толерантне ставлення до інших народів, які живуть на українській землі. Про це також яскраво свідчить чинний закон "Про національні меншини в Україні", прийнятий в добу державної незалежності, яким сповна застережено мовні права меншин і який відповідає внутрішнім потребам країни. Міжнародна спільнота визнала цей закон одним з найкращих і найдемократичніших у галузі міжнаціо-нальних взаємин. Дарма О. Свистунов зчиняає галас, що "русские Украины, которые оказались на обочине общественной жизни, подобно бесформенной массе, позволяют делать с собой что угодно", а М. Бахарева "примеры "дикой" украинизации… вгоняют в состояние какого-то ступора".

У "Словнику іншомовних слів" зазна-чено, що ступор у перекладі з латинської означає заціпеніння, стан нечутливості, отупіння, нерухомості. Спостерігається при деяких психічних захворюваннях (напр. шизофренії). Нікому не бажаю опинитися у стані ступору. А Михайлові Бахареву раджу якнайшвидше звернутися до книжок "Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея", "Імператив Володимира Мономаха", "Українська нація: шлях до самовизначення", в яких обґрунтовано зазначено, що росіяни в Україні мають сприятливі умови для культурно-освітнього розвитку і найширшого використання рідної мови в усіх сферах суспільного життя. М. Вівчарик, П. Панченко, В. Чмихова ознайомлюють нас з промовистими цифрами. У 1994/95 навчальному році в Україні працювало 2973 російські школи, в яких навчалися 2945924 учні, що становило майже 42,77 % усіх школярів країни (у містах цей показник дорівнював 55 %); 2367 змішаних шкіл, у тому числі українсько-російських — 2338 (1944432 учні), російсько-угорських — 4 (1608), російсько-румунських — 3 (1900), російсько-молдавських — 7 (3146), російсько-кримськотатарських — 10 (5416), українсько-російсько-угорських — 3, українсько-російсько-польських — 2.

У 1998/99 навчальному році в державі працювало 2561 російська школа, де навчалося 1333,8 тис. учнів. У цілому в Україні 2313,9 тис. учнів (34 %) навчаються російською мовою. Ще 94,4 тис. учнів вивчають російську мову факультативно. А от українці, що мешкають у Росії, навчатись рідною мовою не мають можливості, оскільки там відсутні українські школи.

Підготовка фахівців з російської мови та літератури здійснюється в 11 університетах і 20 педуніверситетах та інститутах країни. Російською мовою навчаються 466120 студентів внз (56,2 % усіх студентів України), а також 379839 учнів системи підготовки молодших спеціалістів (55,7 % всіх учнів цієї категорії).

Ю. Сиротюк у замітці "Мовна ситуація" [8] зазначив, що жодної критики не витримує й твердження про неможливість отримання освіти російською мовою. Зокрема, у вищих навчальних закладах І — ІІ рівнів акредитації російською мовою навчаються 28 % студентів по Україні, тоді як в Автономній Республіці Крим вони становлять 100 %. У вищих навчальних закладах ІІІ — ІV рівнів акредитації в Україні російською навчаються 34,9 % студентів, а в Криму — 100 %.

В Україні по 12 годин на добу транслюються програми російських телекомпаній ОРТ та ТВ-6, по вісім — веде мовлення РТР. На території всієї України транслюється радіостанція "Голос Росії".

Тож, оголошуючи рік України, Росія могла б створити хоча б паритетні умови функціонування української мови. Однак на це не сподіваються навіть найнаївніші українці з мільйонів тих, які живуть у Російській Федерації.

Культурно-мистецькі традиції росіян представляють 30 російських театрів різного жанру, 36 — українсько-російських, 1 — українсько-російсько-єврейський. До послуг росіян 24382 масові та універсальні бібліотеки, сукупний фонд яких налічує понад 387 млн. примірників книжок і журналів, у тому числі російською мовою — понад 240 млн. примірників (62 %).

В Україні на 1000 осіб у віці 15 років і більше мають вищу освіту 201 росіянин, середню спеціальну — 266, середню загальну — 355. В українців ці показники, окрім загальносереднього, значно нижчі й становлять відповідно — 117, 228, 417. Степан Вовканич у своїй книзі привертає увагу до таких цифр: українців — науковців на початок 1988 року на 1000 жителів української національності припадало в середньому 39 осіб, тоді як вірмен — 71, грузинів — 68, росіян — 71, естонців — 62, латишів — 51, литовців — 44, а євреїв — 430. Науковців із вченим ступенем доктора або кандидата наук української національності на 1000 жителів-українців припадає в середньому 14,6 людей, в той час як грузинів — 32, вірмен — 28, росіян — 22, естонців — 31, латишів — 23, литовців — 21, азербайджанців — 16, євреїв — 219. Якщо взяти кількість докторів і кандидатів наук у народному господарстві України на 10 тис. зайнятих, то тут припадає 34 доктори і кандидати наук, тоді як у Вірменії — 56, Грузії — 53, Росії — 49, Латвії — 40, Азербайджані — 39.

У 2000-2001 роках в Україні на одну людину випущено лише 0,36 книжки, в Росії — 3,9, Польщі — 9,5, Німеччині — 12 книг. У 2000 році на ринку в Україні припадало на одну людину 47 книжок російською мовою і лише одна — українською. Там, де сьогодні українці становлять три чверті всього населення, на 100 корінних мешканців припадає лише 7 газет українською мовою, а на 100 росіян — 54 російськомовні газети, не кажучи вже про потужну дію щедро виплеканих імперією зла російськомовних (і російських за духом) електронних ЗМІ.

Якщо навіть побіжно зіставити наведені вище цифри, то чи можна сказати, що росіяни в Україні поскрибовані, нещасні, опинилися "на обочине общественной жизни", "позволяют делать с собой, что угодно" (О. Свистунов), що в Україні здійснюється "дикая" украинизация", яка нібито доводить М. Бахарева і його однодумців до "состояния какого-то ступора"? Чи може варто, шановні опоненти, розплющити очі, прочистити вуха і ви побачите, почуєте, що багатовікове змосковщення України цілеспрямовано триває і ви є учасниками цього ганебного процесу.

Кожний, у тому числі О. Свистунов з "Русским блоком", вимагаючи офіційного визнання двох державних мов, добре розуміє, що двомовність, де вона тільки не була, закінчується одномовністю на користь панівної мови. Отже, борці за двомовність фактично виступають за Україну ("мы граж-дане Украины и ее патриоты". — О. Свисту-нов), але "без українського духовно-інтелектуального потенціалу, як несамостійну державу, донора низькокваліфікованої робочої сили і чужої системи творчості, за її подальшу колонізацію, зросійщення та духовне приниження української мови, а відтак приниження її функціонування та остаточне знищення, — роздумує С. Вовканич. — У такому випадку йдеться про інтелектуальний антиукраїнізм, який засмічує національний інформаційний простір патогенним ворожим текстом, ігнорує не лише українську мову як державну, а й виступає проти самої державності України, проти здійснення української національної ідеї, за яку український народ криваво заплатив представниками багатьох поколінь своїх співвітчизників" [9].

На мою думку, особливе змістове навантаження стосовно взаємин України і Росії несуть нині слова святої Євангелії "Пізнайте правду і правда визволить вас". Саме історична правда, істина створює передумови для визволення від нав'язаної Москвою свідомості про винятковість "великоросів", їх верховенство над "інородцями", допоможе позбавитися рабської психології малоросійства, утвердити висотність національного духу. До живильних джерел формування здорових моральних якостей належать також книжки "Українська нація: шлях до самовизначення", "Імператив Володимира Мономаха", "Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея". Їх автори допомагають людям у державотворенні. Одним з визначальних, магістральних напрямів творення української України Степан Вовканич вважає нову соціогуманістичну політику в світовому вимірі, до комплексної концепції якої він відносить такі стратегічні напрямки ренаціоналізації: ідеологія етнодержавотворення та її духовно-інтелектуальне забезпечення; розвиток мови, культури, традицій, звичаїв, релігійної свободи титульного народу та національних меншин, що проживають в державі цього народу; національна освіта та виховання, стратегія розвитку науки та суспільного інтелекту як базових елементів інноваційної моделі української державності; інформаційний простір і комунікація зі світовим співробітництвом; видавнича справа та свобода слова; охорона здоров'я населення, природи та здорового способу життя; розвиток демократичних процесів і створення інформаційного, громадянського суспільст-ва; збереження національної ідентичності та ментальності народу, піднесення його духовності, гуманізація та елітаризація суспільних відносин; соціально-еконо-мічний, житлово-комунальний, матеріаль-но-гуманітарний та інший соціальний захист.

Ця концепція порушує проблему прав не лише людини, але й націй, проблему приматів титульних народів, які відроджую-ться на своїх етнічних землях, стосовно великодержавних гнобителів. Ідеться про створення таких гуманних обставин у широкому сенсі, які сприяли б процесам ренаціоналізації світу, тобто розвитку мов, культур, національних систем освіти і науки та інших базових чинників підвищення духовно-інформаційної мобільності кожної нації (народності) з метою формування їх потенціалу для рівнопартнерської інтеграції у світове співтовариство.

Запропонований С. Вовканичем вектор нової соціогуманітарної політики — напрям дійсно соціальний, актуальний і універсаль-ний, який не обмежується речовизмом і ринковою економікою, а поширюється на духовність і культуру, комунікацію і творчість кожного народу, на збереження традицій і творення суспільно нової інформації (знань), на темпи їх руху, на розвиток мови і, зрештою, державності. Мовиться про духовну, багатокультурну ренаціоналізацію світу, резерви якої шукаймо насамперед в інформаційній природі багатокультурності. Проте зростання глобалізації інформаційного простору нині діє проти саме цієї природи, завдаючи часто непоправних ударів інформаційному полю націй, що відроджуються, зводячи нанівець культурно-духовну, мовну та інші потуги.

Україна — не єдина у світі країна, яка потерпіла і терпить від імперіалізму чужого слова. З глибини століть закликає нас великий князь Володимир Мономах "не хулити розмовою, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради". Дуже важливо повернути довіру до слова і побороти утвердження і руйнівний скепсис у суспільстві. "Бо принцип довіри до слова є зараз визначальним у розбудові України", — зазначив Віктор Ющенко у листі до керівників засобів масової інформації. Повноцінно жити і правильно будувати — значить користуватися правдивою інформацією. Державотворення має здій-снюватися на фундаменті, який закладається правдивим словом у книжці, газетній статті, радіо- і телепередачі.

1. Крымская правда. — 2001. — 10 жовт.
2. Липа Ю. Призначення України. — Л., 1992. — С. 30.
3. Ільїна Е. Читаючи "Влесову книгу" // Літ. Україна. — 1990. — 27 верес.
4. Грушевський М. Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства //Літ. Україна. — 1991. — 30 трав.
5. Молодь України. — 1998. — 5 лист.
6. Лосєв І. Явище "бандерофобії" в російській свідомості // Кримська світлиця. — 2001. — 9 лист.
7. Гринів О. І. Імператив Володимира Мономаха. Непретензійні нотатки. — Л., 2000. — С. 63.
8. Українське слово. — 2002. — 3-9 січ.
9. Вовканич С. Й. Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея. — Л.: Вид-во ЛБА, 2001. — С. 37-38.