к. філол. н., доц.
УДК 82.09
Серед новітніх українських письмен-ників Григір Тютюнник виділявся особли-вим, "незагальним" баченням і відчуттям художньої деталі та подробиці. Влучні вислови прозаїка про найменші художні величини лягли в основу його творчого кредо і водночас стали своєрідними письменницько-журналістськими афориз-мами, вражають націленістю на високо-організовану, художньо сконденсовану і довершену прозу чи публіцистику.
У щоденникових записах, спогадах, інтерв'ю та листах Г. Тютюнника трапляються міркування, що стосуються оцінки творчості різних письменників. Адже лектура його була широка — від тогочасних популярних письменників до найдальших вершин світової класики. Показове сприйняття ним і прози Сергія Антонова. "Гарно, мило пише, — занотовує Г. Тютюнник у щоденнику. — Тільки дуже захоплюється мальовничістю і переванта-жується деталями. Знаменита чеховська рушниця в нього часто не стріляє; вона підкреслює ситуацію і виписана аж до зайчика на мушці. Тому красиво і не викликає запитання: ''Навіщо?'' [1, 44]. Отже, автор оцінює твори С. Антонова і з важливої, навіть визначальної для нього точки зору наявності в них ''замкнутих'', добре продуманих і довершених деталей і подробиць.
Варто звернути увагу на характеристику Г. Тютюнником стилю Р. Андріяшика, якого вважав "неабияким письменником", а творчість відносить до ''високого гатунку'' [1, 62]. Попри загальну високу оцінку, зазначає окремі вади. З одного боку, знаходить шматки, що на, його думку, підносяться аж до рівня класичних, а з другого — натрапляє на місця туманні, менше художньо заторкнуті. Тому останні, на його думку, можна опускати цілими абзацами, оскільки це не шкодитиме розумінню змісту. Авторові щоденників також не подобається, що Р. Андріяшик "не деталізує характер, а характеризує його або вустами іншого героя, або через діалоги — самовираження" [1, 62]. Наприкінці Г. Тю-тюнник робить дещо несподівані, виправдовуючі Р. Андріяшика припущення, що, можливо, такі дії митцю "продиктовує" інтелектуальний роман та його жанрові вимоги.
Після ознайомлення з поетичним доробком кращих українських поетів Г. Тю-тюнник теж ділиться своїми враженнями на сторінках щоденника. Найперше він виділяє новаторство і сильний поетичний струмінь творчості М. Вінграновського. Разом із рішучістю автора у розв'занні теми, він зазначає "відважність тонів" і "сміливу імпресіоністську деталь" [1, 60]. Отже, як бачимо, художня деталь стає посутнім мірилом Тютюнникової оцінки і поетичних творів.
Промовистими нам здаються і міркування щодо творчості Маркеса. "Сей чоловік, — пише автор, — добре тямить, що крапля з моря — то не частка моря, а маленьке море солоне" [1, 67]. Мабуть, так письменник приблизно розглядає і деталь. Вона здається не лише мікрочасткою твору, його експресивним образом, а й водночас специфічним маленьким його люстерком, бо може являти і окремішню самостійну думку.
Письменник добре розумівся на індиві-дуальному стилі жанрових різновидів епосу. Тому серед коротких, уривчастих щоден-никових нотаток натрапляємо і на таку: "Новели не можна писати мовою роману" [1, 62]. Тютюнник також вважає, що романний стиль Льва Толстого вже тоді був немодний, оскільки класичний аналіз психіки персонажів відживає відведений йому час. "По-перше мотивує свою думку автор, — він довгий і надокучливий при прагненні передбачити всякий вчинок. По-друге, словесний матеріал такого типу, як "схвильовано", "розчулено", "печально", "страждати", встигли достатньо завульгари-зувати. По-третє, ступінь самопізнання людини в наш час набагато досконаліший, і ми, пробуючи писати по-толстовському, просто ломимося у відчинені двері. Одне слово, читач навчився розуміти письмен-ника, як Печорін Вернера. Йому достатньо натякнути. Потрібна деталь. Але ніяких крайностей" [1, 49-50]. Отже, цими роздумами письменник доводить і передбачає подальший розвиток сучасної прози шляхом поглиблення психологізації, нарощення самовиражальної конкретики і тим самим вмотивовує використання художньої деталі, оскільки настав її справжній висхідний зоряний час.
Пошуки, відбір точного, глибокого слова, промовистого факту, що максимально виразно передасть сутність героя твору [1, 58] — ось головне кредо словесного живо-пису Григора Тютюнника. Творення відстояної, справжньої прози спонукає його до виважливої, тривалої роботи, в якій не завжди довіряв і покладався на внутрішню інтуїцію. Ця чорнова, "попередня оранка" (вислів Л. Толстого) займала чимало місця в його творчому процесі і не завжди задовольняла. Тому він часто висловлює роздратованість, навіть невдоволення своєю літературною працею. "Розкриваю, — зазначає прозаїк, — якусь нову для мене істину або ж нову художню деталь, обмацую її з усіх боків, і неначе сліпий, чогось не вловлюю. І що прикро, головного не вловлюю" [1, 60]. Далі наголошує, що подібний самокритичний настрій у нього з'являється часто.
Григір Тютюнник систематично "вчиться думати на папері" [1, 46]. І при цьому важливо не просто мислити, а й вирізьблювати, шліфувати подробиці та деталі. Так, ще до появи його новел "Зав'язь", "Три плачі над Степаном" деякі художні деталі, дрібний колорит з’явилися спочатку в нотатниках чи щоденниках. Трапляються й випадки, коли деякі деталі з певних причин так і не потрапили в художні твори, хоч за своєю досконалістю визріли цілком для того. Наприклад, у листі від 6 серпня 1979 року до М. Ф. Стеблини, говорячи про вудіння риби, розповідає, ніби якийсь рибалка присягався, що бачив, як скинувся короп, на бороді котрого теліпалася жилка з грузилом. "Бреше анахтемський, — коментує автор, — але ж гарно" [1, 129].
А чого тільки варті письменницькі замальовки з життя? Ось одна з них, що так і лишилася невикористаною у творі. "Баба, — пише автор, — подала гроші на білет. Водій узяв їх і рушив. Баба заозиралась на сусідів — та: "А квитанції хіба не дають?" [1, 71]. Справді, вражає кожного багатство внутрішнього колориту, що майже вичерпно схарактеризовує її як у самому запитанні, зверненому не до водія, а пасажирів, так і в словах "заозиралась на сусідів", чи незумис-ної назви "квитанції" замість "білета". Отже, про що б не оповідав прозаїк, він обов'язково намагається використати влучну, свіжу подробицю чи деталь.
Високу оцінку дістають і фотознімки Тютюнникового приятеля В. Ф. Білоуса із Лубенщини. Один з них, де зображено "лірника" і його літню жінку, він особливо цінував і захоплювався. Не міг надивитися, оскільки тут "кожна деталь художня" [1, 132]. А до того ж фото навівало ще й елегійний настрій: "бачаться і чуються осінні журавлі..." [1, 132]. Тому письменник хоче попросити головного редактора журналу, аби на всю сторінку вмістив фотошедевр В. Білоуса. Отже, і на фото-графію Тютюнник дивився очима митця — відшукував у ній майстерно схоплені реалістичні миттєвості, зокрема деталь, де закарбувалися промовисті, визначально-характеристичні чинники навколишнього життя.
В одному з останніх власних інтерв'ю українському відділенню ВААП Г. Тю-тюнник теж лишається вірним раз і назавжди обраному лаконічному, промовис-тому стилеві. На запитання кореспондента щодо ставлення до своїх героїв творів, зазначає, що він намагається наслідувати їх у житті, "переймаючи і відтворюючи інтонації, міміку, жести" [1, 135]. Крім того, ділячись особистими творчими планами, наголошує, що його особливо ваблять ті твори, які ще в роботі і не завершені. "Вони так багато обіцяють, — пише автор, — побачені в якомусь прозорому, голубому світлі. Кожен характер, кожна подробиця видаються новими і промовляють просто в душу" [1, 135].
Чимдалі ми заглиблюємося в таїну твор-чості Григора Тютюнника, тим природніше закрадається і оволодіває нами думка, що всі теми, факти, епізоди, сцени, навіть найдрібніші "блискітки", нюанси, окремі вислови, характерні слова тощо прозаїк скрупольозно, виважено здебільшого добирав із складної круговерті життя, виношував їх, апробував на слух, часто "сценічно розігрував" їх наодинці чи перед друзями, знайомими, шліфував, щоб потім зафіксувати їх остаточно у підходящому епізоді якого-небудь твору.
Проте талановитий новеліст не лише любив і захоплювався вдало дібраним колоритом, точними та потужними художніми деталями у творчості різних митців. Він пишався, якщо читачі чи колеги помічали в його тугій лаконічній прозі гарно дібрані подробиці чи промовисті штрихи. Так, коли 8 березня 1960 року на засіданні студентської літературної студії Харківсь-кого університету відбулося обговорення його оповідання "Сутінки", молодий прозаїк серед гуртківців виділив виступ однієї студентки, котра об'єктивно проаналізувала його твір і зробила кілька слушних зауважень. "Вона, — із задоволенням констатував автор у щоденнику, — розкрила суть оповідання, кожну його деталь блискуче" [1, 39].
"Мало вміти писати, треба ще вміти любити правити себе" [1, 65]. Цей літературний афоризм Г. Тютюнника згаду-ється, коли міркуєш про його непересічну вимогливість до себе, самокритичне ставлення до власних творів навіть у тих випадках, коли вже позаду редакторські "тортури", вийшла книжка друком і її гарно сприяли читачі. Художні деталі митець класифікував, розрізняв за контекстуальним змістом і силою. Як бачимо, навіть перед самим собою письменник вельми правдивий і за будь-яких обставин не схильний до внутрішнього бутафорного компромісу.
З цього погляду характерний і лист Г. Тю-тюнника від 24 квітня 1972 року до перекладача його творів російською мовою Н. П. Дангулової. У ньому йдеться про власні недогляди письменника в новій книзі, що вийшла друком у Москві:
"В "Тысячелистнике" мене тяжко вразили мої незліченні недогляди: порушення ритму розповіді, пунктирність деяких оповідань, наївна простакуватість, прямолінійні деталі, асиметричність композицій і т.п. І, повірте, мені було гидко дивитися на себе збоку! Їй-богу. Кажу це щиро, як перед другом, що не запідозрить у грі, позі. Помилки мені болять, як рани. До більшої чи меншої рівноваги мене можуть привести тільки надії про можливість доробки недороб-леного. І це втішає: якщо бачу, то це добре" [1, 112].
Кожна авторська художня деталь для письменника, звичайно, благо, успіх. Але у ставленні до "найменших величин" він виявляв істинний "аристократизм". Тому піклувався, аби вони у творах не були простакуватими, прямолінійними попе-люшками, а ледве чи не блискучими коро-лівнами. Адже Г. Тютюнник добре розумів, що кожна деталь мусить обов'язково приховувати у собі хоч і маленьку, але художню таїну, тобто своєрідну загадкову спонуку до мислення, відгадування.
1. Вічна загадка любові. Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. — К., 1988.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові