Ласкаво просимо

Драматична доля української мови в її історичному бутті (проектування на сьогодення)

УДК 811. 303. 446. 4

Переважна більшість сучасників не знає української мови як такої, бо вміє оперувати лише її побутовою лексикою, не залучаючись до загального багатства її ресурсів. Культурні осередки, де українська мова більш-менш існує хоч не в зовсім літературному, але бодай близькому до нього вигляді, зосереджені не у великих містах нашої держави, а на периферії. З цього приводу варто згадати урбаністичний фольклор, який звучить приблизно так:

Доборолась Україна
До самого краю:
Живе дитя в Києві,
А мови не знає.

Багато дослідників лінгвістики намагалися віднайти історичні витоки такого занедбаного становища української мови і відповісти на питання: хто винен? Довго шукати не довелось, бо це — те, що лежить на споді тривалої політики російського імперіалізму щодо українського слова та подальших його заборон.

Річ у тім, що українські землі за всіх часів мали надто сприятливе геополітичне розташування і надзвичайно зручні природно-кліматичні умови. Це і дало суб'єктивні підстави російським самодержавцям для нищення українського етносу протягом віків головним чином з метою його асиміляції і пристосування до потреб своєї політики. Таким чином, як народ наш, так і наша мова протягом досить тривалого часу не мали хоча б якоїсь відносної самостійності, а були своєрідною складовою частиною, структурною ланкою Російської імперії.

Перші нападки на українську словесність відносяться до доби царювання Петра I. Оскільки поширення української мови, як і будь-якої іншої, здійснювалося головним чином через друк, то і цензурні заборони стосувалися здебільшого друку книжкових видань та часописів.

Уже 1769 року церковний синод заборонив друкувати книжки українською мовою переважно навчального (південноруські букварі) та загальнопопулярного характеру.

15 липня 1826 року було запроваджено новий цензурний статут (з подальшими жорсткими удосконаленнями), за яким передбачалося формування громадської думки таким чином, щоб царський уряд міг виліпити з неї все, що йому потрібно.

За статутом від 1828 року при Міністерстві народної освіти було засновано Головне управління цензури, якому підпорядковувалися цензурні комітети в університетських містах, що мали контролювати місцеву літературу та нові друковані надходження з-за кордону.

1838 рік поклав початок легалізації друкованих видань за допомогою дозволу самого царя. Відтоді найчастіше право на утримання друкарень надавалося перевіреним органам місцевої поліції, що були "найсвідомішими" прислужниками існуючого на той час політичного режиму.

У тому ж році у зв'язку зі збільшенням друкованої продукції Київського університету імені Св. Володимира Міністерство освіти прийняло постанову про відкриття при ньому Комітету внутрішньої цензури, який у своїх діях керувався особливим "Статутом про цензуру" 1842 року. На прохання керівництва університету пролити бодай якесь світло на невизначеність у видавничій справі 8 червня 1852 року на адресу Ради університету було надіслано документ, що містив витяги з цензурних постанов з 1843 до 1851 року і мав назву "Витяг з додаткових постанов, що можуть мати безпосереднє відношення до творів, які видаються від імені університету".

До того ж, 2 квітня 1848 року створено спеціальний комітет, який стежив за загальною тематикою та підтекстовою спрямованістю видань. Тепер для того, щоб надрукувати книжку, редакторам чи упорядникам потрібно було поступово пройти через "подвійне коло" імперської цензури: попереджувальної та каральної. Для надання важливих порад цензорам у розпізнаванні "особливо небезпечної" літератури та подальших їхніх діях написано перше зведення правил застосування друку, що мало назву "Витяги з правил цензурного комітету про роботу друкарень" і мало таємний характер.

Наближаємося до невиправданої для прибічників усього російського події — Валуєвського циркуляру від 18 липня 1863 року, який міністр внутрішніх справ П. Валуєв надіслав до Київського цензурного комітету. Циркуляр містив у собі заборону видавати книжки церковного та навчального характеру українською мовою, а дозволяв її використовувати лише в "галузі красного письменства".

Ту вищезгадану постанову аж до 1917 року ніде не було надруковано. Тому російському урядові невдовзі знову довелося приструнювати українофільський рух, потужним джерелом якого стало "Юго-Западное отделение Императорского Географического общества". Задля цього за сприяння донощика М. Юзефовича було створено спеціальний комітет для розгляду питання про "українофільство", який в одному зі своїх документів зазначив, що мова завжди була основним критерієм відмінності або схожості націй. Тому дозволити вільний розвиток української мови — означало раз і назавжди зректися плодючих південноруських земель.

Трохи пізніше, 18 травня 1876 року, цар Олександр II, перебуваючи на відпочинку в місті Емсі, підписав ще один нищівний для української культури документ — Емський указ. Він забороняв:

— ввозити на територію Російської імперії будь-яку друковану продукцію, випущену за кордоном українською мовою;

— друкувати оригінальні твори українською мовою, крім художніх творів та історичних пам'яток, що мають друкуватися за всіма правилами вживання російського правопису;

— ставити вистави українською мовою і нею ж друкувати пісенні тексти під нотами;

— подальший випуск газети "Киевский телеграф".

Відчувши табу на випуск українськомовної літератури в Україні, у пошуках щастя М. Драгоманов їде до Щвейцарії і там, у м. Женеві, налагоджує українське видавництво, яке діяло до 1889 року і багато своєї продукції випускало для нелегального ввезення на територію України.

За Емським указом дуже плідний на цілий ряд неопублікованих постанов видався рік 1881.

8 жовтня 1885 року вийшла чергова постанова, яка забороняла друкувати українські словники, влаштовувати малоросійські театри і формувати трупи, але дозволяла вже ставити вистави українською мовою і співати українськомовні пісні, дозволені цензурою.

У 1892 році Головне управління у справах освіти нагадало необачним цензорам про незаконність перекладів з російської на українську мову.

1894 рік ознаменувався повторенням одного підпункту Емського указу, а саме — ще одна заборона ввозити українські книги з-за кордону.

У 1895 році заборонено друкувати книжки для дитячого читання.

Щодо існування українських шкіл на той час, то про це не могло бути й мови, бо це так само означало виховати принаймні одне покоління українців безвідносно до російського національного духу.

Усі ці заходи були, звичайно, не на користь тогочасній українській еліті й знаходили гнівне образне відбиття у творах провідних українських письменників та політичних діячів. Один із них, Володимир Винниченко, у тритомній публіцистичній праці "Відродження нації" дуже гостро зреагував на сукупність цензурних заборон, звівши аспект нехтування мовою до причини загибелі нації: "Ніякої української мови не було, немає й бути не може", — сказав у 80-х роках минулого століття один з видатних російських могильщиків України, притоптуючи ногами землю на могилі. І, справді, за тих часів не могло з'явитись у літературі ні одного слова на українській мові. Щоб надрукувати українську народну пісню, її треба було перекласти на латинську або на французьку мову. Отже, ніби повна смерть нації".

Край усім імперським утискам нашої мови було покладено лише 1905 року в Записці Академії наук "Про відміну утисків малоросійського друкованого слова", якою скасовано всі попередні заборони поширення українського слова.

Відразу потому, 24 листопада 1905 року, у Петербурзі видано тимчасові правила про друк, які дозволяли видання періодичної літератури мовами народів Росії (у тому числі — й українською). Водночас було ліквідовано попередню цензуру.

Однак, незважаючи на всі відновлені права та свободи, протягом 1905–1914 років в Україні виходили українською мовою лише граматики, але служби в церквах, як і раніше, проходили російською мовою. У цей період не було відкрито жодної української школи в Східній Україні.

До того ж, 1907 року було видано особливий циркуляр, згідно з яким українськомовна література, що ввозилася з Галичини до Росії, обкладалася дуже, як на той час, високим митом — по 17 карбованців за пуд. Усе це робилося для того, щоб обмежити потік подібної літератури із Західної України.

1910 року було втілено в життя нові Столипінські реформи, які передбачали заборону "інородцям" створювати товариства, клуби та видавати газети рідною мовою.

З поваленням царизму на початку 1917 року і запровадженням системи двовладдя ситуація в галузі української культури докорінно змінилася:

— українська мова стала мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів;

— збільшилася кількість українських шкіл та гімназій;

— засновано два університети (у Києві та Кам'янці-Подільському) та Українську академію наук (24 листопада 1918 року);

— створено "Просвіту";

— збільшилася кількість книг, виданих українською мовою.

Велика заслуга у створенні сприятливих умов розвитку української культури належить гетьману П. Скоропадському, який уособлював найвищу владу в Україні з квітня до грудня 1918 року.

Пізніше радянська влада визнала за українською мовою право існувати паралельно з російською.

З 1923 до 1932 року радянське керівництво запровадило нову, нечувану раніше політику українізації, що характеризувалася:

— рішенням XII з'їзду РКП(б) у 1923 році про висування на керівні посади в республіках осіб корінної національності;

— уведенням навчання українською мовою в 80 % шкіл, 50 % технікумів і 75 % інститутів;

— виданням українською мовою 90 % газет, половини всіх книг, кінофільмів, радіопрограм та введенням її в 65 % усієї сфери діловодства;

— створенням умов для розвитку національних меншин (у тому числі й української).

Тоді попервах навіть найсвідоміші українці не знали, що їм робити і в що вірити: чи це антиукраїнська провокація, чи виправлення російським урядом своїх попередніх гріхів?.. Найкраще відобразив суперечність поглядів різною мірою заідеологізованого українства на ці події Микола Куліш у своєму творі "Мина Мазайло": "Тьотя: Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни? — Мокій: Вони такі росіяни, як росіяни — українці".

Так чи інакше, але до кінця 20-х років українська культура пережила свій найповніший розквіт за радянської доби.

Натомість 30-ті роки були діаметрально протилежними і становили період деукраїнізації, що була своєрідним кривим дзеркалом у відображенні українізації, бо з українською мовою робили все те саме, що й раніше, тільки навпаки.

Крім того, період деукраїнізвції ознаменувався:

— переслідуванням інтелігенції як джерела вільнодумства;

— саморозпуском літературних організацій (зокрема "ВАПЛІТЕ");

— масовим винищенням української еліти на Соловках, яке дістало назву "Розстріляного відродження";

— закриттям редакцій;

— гонінням на УАПЦ тощо.

Основною мовою засобів масової інформації знову стає російська. Національні школи переведено на російську мову навчання з великою кількістю заполітизованих наук.

Пізніше почали потроху видаватися твори українських класиків, хоча більшість із них все ж таки залишалася забороненою літературою; у російських школах запроваджено по кілька українських класів, навчання в яких вважалося менш престижним; викладачі української мови отримували заробітну платню набагато нижчу, ніж викладачі російської мови тощо.

Така ситуація значною мірою зберігалася і донедавна, до проголошення Україною незалежності. Але деякі архаїчні проблеми, пов'язані з використанням української мови в усіх галузях життя, лишилися і нині, адже неможливо за десять років ліквідувати все неукраїнське, а тим більше — викоренити його зі свідомості колишньої радянської людини.

Отже, на сьогодні маємо три основні проблеми щодо вживання української мови:

1. Освітня проблема. У більшості шкіл формальне навчання ведеться українською мовою, а в сфері спілкування між учителем та учнем продовжує домінувати російська, не кажучи вже про утримання великої кількості російських шкіл, які ще більше гальмують розвиток самосвідомості людини, ніж сучасні так звані українські школи.

2. Інформаційна проблема. Співвідношення українських і російських видань та інших ЗМІ в Україні не на користь нашої держави. Воно збереглося приблизно таким, яким було ще на початку 1917 року. Отже, основний потік інформації людина споживає російською мовою, тому саме так українцю набагато простіше відтворювати цю інформацію і робити з неї свої висновки, ніж займатися перекладом.

3. Офіційна проблема (найголовніша). Сучасний український паспорт, хоч він і синього кольору, і з тризубом, як і раніше, має двомовне написання всіх даних про людину. Це велика прогалина всіх канцеляристів, адже саме паспорт є своєрідною візитною карткою українця, а отже, й усієї нації.

Спроектувавши всі проблеми, пов'язані зі вживанням української мови, на сьогодення, констатуємо потрібність існування російської мови в Україні як додаткової іноземної, яка б доповнювала рамки загальної освіченості людини, додаючи до них володіння ще однією іноземною мовою. На державному ж рівні існування в Україні російської мови неможливе, як і неможливе існування другої рідної матері на рівні міжособистісному.