Ласкаво просимо

Дискурсивна діяльність медика

УДК 81-2

У процесі становлення сучасної науки про мову відбувається своєрідний поділ її на дві сфери, що мають різні об'єкти та предмети вивчення. Так, традиційне мовознавство і надалі вбачає своє завдання в описі та вивченні мовної структури. Антропоцентрична (або антропологічна) лінгвістика в центрі уваги ставить інший об'єкт — мовну особистість, тобто людину в її здатності здійснювати мовленнєві вчинки. І хоча обидва напрями у просторі мовознавства не існують ізольовано один від одного, кожний все більше починає усвідомлюватись як самостійна наукова галузь.

Розвиток антропоцентричної лінгвістики та введення у наукову парадигму мовознавства категоріїї "мовна особистість" збігся з тим, що вчені часто називають дискурсивним переворотом у лінгвістиці (Макаров, 1998; Harre, 1995; Flick, 1995). Насамперед це пов'язане з дослідженням структури дискурсу, яке дозволяє виявити своєрідність мовної поведінки як конкретного носія мови, так і групи людей.

На сьогодні більшість учених уважає, що унікальність окремо взятої мовної особистості, самовираження людини в мові - це не що інше, як неповторні комбінації соціально-психологічних характеристик її мовної поведінки. "Феномен мовної поведінки, - пише Г. Винокур, - стоїть на трьох китах, лиш один з яких - внутрішньомовні закономірності підсистемної диференціації стилістичних явищ. Два ж інших - це зовнішні закономірності соціальних та соціально-психологічних умов комунікації, завдяки чому мовна поведінка постає як візитна картка людини у суспільстві, що відображає реальну взаємодію лінгвістичного та екстралінгвістичного факторів" [5]. Ідеться про дискурсивну поведінку людини, яка включає, крім усвідомленого мовного вчинку, мимовільний і не цілком контрольований. За влучним визначенням Н. Д. Арутюнової, дискурс (від французького discours - мовлення) - це "мовлення, занурене в життя". Тому, на думку вченої, цей термін не можна застосовувати щодо давніх текстів, які втратили безпосередній зв'язок із живою мовою. В цілому ж дискурс слід розуміти як "зв'язний текст в його сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними, соціокультурними, психолінгвістичними та іншими факторами" [1]. Своєрідність цих мовленнєвих текстів віддзеркалює характер комунікативної компетентності їх творця, розкриває приховані (латентні) процеси його мовної свідомості. Як пише російський мовознавець Ю. Караулов, "за кожним текстом стоїть мовна особистість, що володіє системою мови" [8]. І хоча текст - не завжди дискурс, дискурс - це завжди текст, який складається із комунікативних одиниць мови - речень, об'єднаних внутрішнім змістом, що дозволяє сприймати їх як цілісне утворення.

"Дослідження дискурсу, народжене в лоні лінгвістики і випестуване цілим рядом наук гуманітарного циклу, на сьогодні сміливо заявляє про своє право на статус самостійної та інтегрованої мовознавчої дисципліни" [4]. У дискурсі як мовному творі в індивідуальному виконанні, що з'являється у процесі соціальної взаємодії людей, знаходять безпосереднє втілення всі функції мови. Це результат усвідомленої дії, що існує в структурі людської діяльності. Ось чому адекватна інтерпретація більшості характеристик дискурсу можлива лише з урахуванням комплексу зовнішніх чинників. Такий підхід у дослідженні будови дискурсу дозволяє не лише виявити своєрідність мовної поведінки окремого мовця, а "розглядати певну групу носіїв мови, що має подібні прояви мовленнєвої поведінки як "колективну мовну особистість". Так, наприклад, цілком можливо говорити про мовну особистість сільського жителя, вчителя, медика" [12]. Кожна з груп має подібні ознаки дискурсивної діяльності та мовленнєвого мислення, що обслуговує цю діяльність.

З-поміж соціально-психологічних особливостей професійна належність безпосередньо впливає на характер дискурсу, оскільки професія формує певний стереотип поведінки, зумовлений частотою повторення рольових ознак. Особливо помітним є професійний відбиток на дискурсах мовних особистостей, що мають справу з різного роду мовною діяльністю. Так, О. Б. Сиротиніна вважає, що безпосередньо на мовну поведінку впливає робота педагога (особливо - шкільного): "звичка до публічності мови, до множинного адресата (цілий клас), звідси велика напруга органів мови навіть в умовах неофіційного персонального спілкування" [13].

Суттєвий вплив на дискурс представників певної професії має характер зумовлених родом діяльності текстів, що належать до офіційно-ділового стилю. Тому, наприклад, дискурс юристів, економістів та інших фахівців, що мають справу з документами, несе в собі більш-менш виявлені сліди документної стилістики.

Проблема впливу певної професії на дискурс особистості - одна з актуальних та маловивчених у науці про мову. Хоча слід зазначити, що окремі аспекти цієї проблеми вже набули свого висвітлення у працях учених останніх років. Перспективний підхід до її вивчення демонструють роботи Пермської школи антропологічного мовознавства. Наприклад, Ж. С. Загоруйко, розглядаючи особливості професійного спілкування в малій соціальній групі, приходить до висновку про усний характер професійного спілкування, до складу якого можна ввести "неофіційні замінники терміна в мові осіб, пов'язаних професією", професійні жаргонізми тощо [6]. У вітчизняному мовознавстві цього питання торкається у своїй роботі Л. Струганець, яка, аналізуючи дискурс учителя, робить висновок, що він "залежно від соціальної ролі, має різні, нерідко полярні риси" [14].

Недослідженим на сьогодні залишається дискурс лікаря, хоча слід сказати, що на актуальність цієї проблеми зважав ще Мішель Фуко (1926-1984) - відомий французький філософ і культуролог, аналізуючи взаємодію між різними видами мовленнєвих форм, як мовними, так і позамовними "структурами повсякденності" - соціальними, політичними, професійними тощо. Досліджуючи психіатричний дискурс ХІХ століття та дискурс тогочасної медицини, вчений застосовує поняття "дискурсивне знання". Паралельно М. Фуко оперує також поняттям "дискурсивна формація", яке співвідноситься з такими поняттями, як наука, ідеологія, теорія. Одночасно вчений висловлював думку про необхідність опису " інституціалізованої галузі", коли медик розвиває свій дискурс у рамках таких сфер, як госпіталь, приватна практика, лабораторії, бібліотека. Все це французький вчений відносив до дискурсу медицини [15].

За останні десятиліття питання медичного дискурсу розглядалися зазвичай у контексті викладання фахової мови [3; 7; 9]. Однак на сьогодні немає жодної роботи, в якій би було представлено аналіз дискурсу лікаря з урахуванням всіх виконуваних ним ролей.

Рольова поведінка медичного працівника регулюється змістом та способом спілкування, що визначає характер його дискурсивної поведінки. Усе це зумовлене взаємодією трьох функцій: комунікативної, перцептивної та інтерактивної. Суть комунікативної функції полягає в отриманні та передачі інформації, необхідної для виконання лікарем своєї професійної діяльності. Комунікація в даному випадку здійснюється на трьох рівнях: мовному, паралінгвістичному та невербальному (екстралінгвальному). На мовному рівні здійснюється, наприклад, збір анамнезу, повідомлення про стан здоров'я, про ефективність лікування, даються рекомендації, вказівки тощо. На паралінгвістичному рівні відбувається обмін інформацією шляхом міміки, жестів тощо. Невербальний рівень забезпечує лікаря необхідною психофізичною інформацією (вимірювання температури, пальпація, огляд, вивчення результатів аналізів, читання медичної карти, застосування медичних інструментів тощо). Усі рівні комунікації взаємодіють між собою в процесі спілкування лікаря з хворими та медичним персоналом.

Перцептивна функція спілкування зумовлена сприйняттям та розумінням партнерами один одного. Найбільш значущими тут виступають елементи зовнішньої поведінки (міміка, пантоміміка, інтонація мови) та особистісні якості (ставлення до людей, фахові дані тощо). У професійній лікарській діяльності це забезпечує зняття психічного напруження пацієнта, встановлення з ним нормальних міжособистісних стосунків.

Інтерактива функція спілкування забезпечує реалізацію рольової структури діяльності лікаря у спілкуванні з хворими, у використанні всіх резервів своїх ролей в організації необхідної цілеспрямованої взаємодії з об'єктом діяльності - пацієнтом - для вирішення професійних завдань. Цей аспект мовного спілкування лікаря визначається також виконанням таких ролей: лікаря-дослідника, лікаря-психотерапевта, лікаря-співрозмовника, лікаря-колегу, лікаря-порадника. І кожна із ситуацій, зумовлена однією із названих ролей, передбачає володіння словом, яке є не лише інструментом спілкування, а й часто чудодійними ліками. Особливо, якщо воно вчасно сказане і вдало підібране. Так само, як невміле і невдале, воно може спричинити негативні наслідки.

Усі вищеназвані функції тією чи іншою мірою зумовлені типами мовного спілкування лікаря з різними суб'єктами процесу лікування (хворі, їх родичі, медичний персонал). Так, перший з цих типів, який за обсягом та сферою вживання можна вважати основним, збігається з професійними діями лікаря в рамках виконання таких медичних завдань, як збір анамнезу, власне лікування, огляд хворого. Тут мова виступає не лише складовою частиною загальної професійної діяльності лікаря, а й основним його інструментом, оскільки зумовлює психотерапевтичну дію на хід лікування.

Другий тип мовного спілкування лікарів, який умовно можна позначити як фахове мовне спілкування, включає в себе обмін інформацією з колегами щодо різних медичних питань. Таке спілкування має характер окремих мовних дій або періодичної вербальної взаємодії.

Третій, ситуативний тип мовного спілкування, характеризує та супроводжує основну немовну роботу лікаря, наприклад, під час виконання хірургічних операцій, коли мова допомагає виконанню необхідних фізичних дій, координує роботу багатьох учасників операції. Таке спілкування є уривчастим, тісно пов'язаним із невербальними діями лікаря, утворюючи з ними єдине ціле.Часто так зване ситуативне спілкування складається з одного лише слова ("пінцет!", "затискач!").

І, нарешті, останній тип - це фатичне спілкування (Формановська, 1986 ), яке орієнтоване на те, щоб відволікти хворого від тривожних думок, переживань, страху тощо. У такому разі мовна поведінка лікаря має бути спрямована на зняття нервової напруги хворого. Фатичне спілкування, що передбачає вміння пожартувати, підбадьорити інших партнерів по комунікації, вносить різноманітність у стандартні форми та способи спілкування медичних працівників, допомагає позитивно вплинути на емоційну сферу в напружені моменти та сприяє кращому взаєморозумінню всіх учасників процесу професійної діяльності.

Важливу роль у формуванні особистості лікаря-мовця відіграє публічне спілкування медиків, яке практикується в рамках проведення клінічних конференцій, дискусій, в обговоренні стану важкохворих, а також тих проблем, які є важливими для глибшого розуміння певних медичних питань..

Подана в загальних рисах характеристика усного дискурсу лікаря дозволяє виявити основні його різновиди, які виявляють себе у таких рольових позиціях: 1) "лікар-пацієнт"; 2) "лікар-лікар (колеги)", 3) "лікар-родичі хворого". Ці позиції, орієнтовані на особистість партнера, і зумовлюють тип мовної взаємодії, який може бути вербально-вербальним або невербально-вербальним, залежно від конкретного змісту та умов спілкування. Наприклад, на мовний вплив лікаря пацієнт може відреагувати або мовною реакцією, або мімікою і жестом, або фізичними діями, виконуючи прохання лікаря. Таким чином, ідеться про мовленнєву дію, функціонально-орієнтований вислів, що зумовлений професійною діяльністю лікаря і мотивований умовами конкретного спілкування. Мова виступає тут як інструмент спілкування, зокрема у сфері інформаційного обміну комунікантів (лікаря і пацієнта).

Оскільки професійне спілкування медиків поширюється на різні комунікативні сфери (лікар-лікар, лікар-хворий, лікар-аудиторія фахівців, лікар-аудиторія нефахівців), то "все це вимагає наявності у лікаря навичок стилістичної диференціації усного мовлення в рамках професійної сфери спілкування" [9]. Так, наприклад, роль лікаря може виконуватися з використанням структурних елементів наукового стилю на наукових конференціях; офіційно-ділового - на фахових нарадах, побутово-розмовного - при спілкуванні з пацієнтами. В усіх названих випадках носій мови не виходить за рамки соціальної ролі "лікаря".

Отже, суть рольової діяльності загалом визначається соціальними нормами, орієнтованими на особистість лікаря як виконавця конкретної ролі. Саме це і накладає відбиток на його мовну поведінку, що знаходить відображення у стильовому розмаїтті дискурсу та особливостях його усної і писемної форм, які мають досить тісний зв'язок. Взяти хоча б ті факти, коли, отримуючи інформацію із наукових джерел, написаних мовою наукового стилю, лікар спілкується з пацієнтом, використовуючи засоби усної розмовної мови, записує дані обстеження та висновки в історії хвороби, в усному повідом-ленні на ранковій конференції виступає з доповіддю, трансформуючи усно-розмовні форми мови в структури наукового та офіційно-ділового стилів і т. д. Загальновідомо також, що жанри лекції, доповіді, публічного виступу, розмови на наукові теми тощо виявляють у виборі мовних засобів пряму залежність із відповідними стилями в їх писемному втіленні (публіцистичному, офіційно-діловому, науковому), але усна форма їхнього втілення накладає на них настільки суттєвий відбиток, що названі характеристики усної мови виступають тут поруч із стильовими характеристиками, які супроводжуються і вживанням розмовних елементів.

Розглядаючи особливості дискурсу лікаря, слід враховувати також специфіку лінгвістичної ментальності представників медичного професійного соціуму. Іншими словами, у контексті цієї проблеми постає питання "Мовна ментальність як соціокультурний орієнтир мовної особистості".

Важливо наголосити на соціокультурній заангажованості мовної ментальності. На початкових етапах засвоєння мови людина йде від мовного мислення до соціокультурних стереотипів світосприймання, оскільки із засвоєнням мови вона засвоює і мовну ментальність. Далі, після засвоєння мови, зв'язок зворотний - соціокультурні чинники визначають мовну ментальність. Пишучи про чинники формування мовної ментальності індивіда на другому етапі, О. Г. Почепцов наголошує на формотворчій природі двох особливостей: 1) тих, що визначаються належністю до певної соціокультурної групи (виділяється на основі освітнього рівня, професії, віку, статі тощо); 2) тих, що визначаються його соціокультурним середовищем (коло знайомих на роботі, поза роботою, родичів, близьких, країна проживання). Особливості країни як соціокультурного середовища - це культурні традиції, історія, політичний устрій і под. [11].

У контексті досліджуваної проблеми принципової ваги набуває запропоноване Н. В. Бардіною поняття соціальної проекції базового антропогенного номосу, тобто ті тенденції зміни мовної діакритизації свідомості, які обумовлені соціально-кастовим розшаруванням суспільства. "З мовою як когнітивною силою, у першу чергу, пов'язані освіченість (її частково визначає освіта) і професійна діяльність. Кожна система освіти і кожна професія характеризуються відносно замкненою стандартною системою мовного розчленування дійсності. Ми переконані, що істинну освіченість і здатність до творчих когнітивно-вербальних актів можна розпізнати за тенденціями до руйнування стереотипів логосвідомості й її метафоричності, але ніяк не за обдуманістю мовлення і не за кількістю наявних у висловах складнопідрядних речень" [2]. Науково-теоретичні положення, що містяться у монографії Н. В. Бардіної, можна оцінити як вихідні постулати для дослідження закономірності мовного членування дійсності, характерні для представників конкретного професійного соціуму: "Професія та суголосний з нею спосіб життя, що не дає можливості багато говорити, сприяє стійкій фіксації незначного набору стереотипів та зниженню логос-активності. Але це відбувається тільки в тому випадку, коли ця соціальна належність виступає як визначальна для суб'єкта (є тим, що соціологи називають референтною групою) і / або коли соціальні рамки обмежують саму можливість егоцентричної мови, коли підтримується незмінність ситуації нікому висловитися" [2]. Професія вчителя, приміром, накладає відбиток на характер логос-активності цього соціуму, адже використання найпростіших конвенційних стереотипів логосвідомості, звичка до апелятивності лінгвоментальної позиції, її нерефлексивність відповідним чином впливають на інтелектуальні можливості та активність логосу. Навпаки, коли поза роботою (яка може й не передбачати активних мовних контактів) людина має необмежені можливості й повну свободу мовних контактів, то перед нею відкриваються значні можливості прилучення до логосу. Авторка звертає увагу на такий факт, як свідома редукція мови, зведення її ритуальних форм комунікації чи скорочення асортименту стереотипів, що позначається на такому типі деградації особистості, яка різними способами гасить у собі рух логосвідомості або оперує фіксованою вербально членованою дійсністю. Стандартна професійна діяльність індивіда нерідко призводить до звуження і максимальної стандартизації того мовного репертуару, яким оперують у розмовах на непрофесійні теми. Отже, високу логос-активність суб'єкта забезпечує його робота над підвищенням власного культурного рівня та інтелектуальне спілкування поза професійною сферою.

Якщо вважати багатство мови індивіда, розмаїття лексичного репертуару та його стилістичу гнучкість за шуканий ідеал, то варто звернутися до поняття мовної картини світу індивіда. У багатстві мовного світу відбивається багатство думок і почуттів людини: що багатший концептуальний і емоційний світ, то багатша має бути і мова. У цьому відношенні дві сторони мовної картини світу - зміст і форма - органічно пов'язані, через що питання про формування мкс людини постає як питання про її духовний світ. У контексті досліджуваної теми все це віддзеркалює особливості не лише дискурсивної поведінки як різновиду мовленнєвої діяльності, спрямованої на усвідомлення та утворення цілісних мовних текстів, а й дискурсивного мислення, яким є особливий вид вербального мислення, що обслуговує процеси породження та значеннєвого сприймання дискурсів. Загалом це сприяє реалізації самовияву особистості лікаря, мова якого справляє значний вплив на мову пацієнта: "Культурологічні аспекти медицини, крім науки, освіти, включають мовний, історико-етнографічний, загальнокультурний (в побутовому розумінні останнього) аспекти. Мова в медицині відіграє роль чинників морально-патріотичного, національно-культурницького та професійно-прикладного. Для реалізації їх медик має бути патріотом (відчувати себе громадянином України), знати рідну (державну) мову і послуговуватися нею і в практичній, і в науковій, і в адміністративній діяльності. Мовний діалог лікаря з пацієнтом - вагомий засіб не тільки професійного контакту (розуміння психології пацієнта, вияву його довір'я), але й своєрідний спосіб виховання його" [10]. Ці слова відомого українського вченого Любомира Пирога вочевидь засвідчують, що саме в діалозі між лікарем і хворим реалізується професійно-прикладний аспект функціонування мови у сфері медицини, і незалежно від розвитку технічних засобів, живе слово лікаря ніколи не втратить свого особливого значення.

Отже, апріорі можна стверджувати, що релевантність поняття мовної ментальності поняттю мовної особистості у визначеному аспекті виявляється в тому, щоб дослідити професійно-корпоративні чинники, які впливають на специфіку мовленнєво-ментальних актів у дискурсивній поведінці лікаря, аналіз якої сприятиме глибшому розумінню тих процесів, що пов'язані з розвитком сучасного українського фахового мовлення.

1. Арутюнова Н. Д. Дискурс // Лінгвістичний енциклопедичний словник. - М., 1990. - С. 136-137.

2. Бардина Н. В. Языковая гармонизация сознания. - Одесса, 1997. - С. 188.

3. Бжоско Є. Г. Навчання усній мові … (на матеріалі англійської мови в медінституті): Дис…. канд. пед. наук. - Мінськ, 1988.

4. Ван Дейк Т. А. Язык. Познание. Коммуникация. - М., 1989. - С. 4-5.

5. Винокур Т. Г. "Мовець і слухач" // Варіанти мовної поведінки. - М.: Наука, 1993. - С. 172.

6. Загоруйко А. А. Професійний "портрет" малої соціальної групи: структурно-семантичний та стратифікаційний опис: Автореф. дис…. канд. філол. наук. - Пермь, 1999. - С. 6.

7. Золотухін Г. О., Литвиненко Н. П., Місник Н. В. Фахова мова медика. - К., 2001.

8. Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность. -М., 1987. - С.-27.

9. Метса А. А. Комунікативно орієнтований підручник для медиків як модель професійного спілкування // Вчені записки Тартус. ун-ту. - Тарту, 1986. - Вип. 732. - № 10. - С. 23.

10. Пиріг Л. А. Медицина і українське суспільство. -К., 1998. - С. 207.

11. Почепцов О. Г. Языковая ментальность: способ представления мира // ВЯ. - 1990. - № 6. - С. 118.

12. Седов К. Ф. Становлення структури усного дискурсу як вираження еволюції мовної особистості: Дис…..д-ра філол. наук. - Саратов, 2000. - С. 58.

13. Сиротиніна О. Б. Соціолінгвістичний фактор в становленні мовної особистості // Мовна особистість: соціолінгвістичні та емотивні аспекти: Зб. наук. пр. - Волгоград; Саратов, 1998. - С. 3.

14. Струганець Л. В. Культура української мови і мовна особистість вчителя: Автореф. дис….канд. філол. наук. - К., 1996. - С. 187.

15. Фуко М. Археологія знання. - К., 1996. - С. 37.