Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Традиційні мовні елементи в українських духівницях ХVІІІ століття

Надія Білан

УДК 81’232

"Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання… І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності. Вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…" Ці слова Івана Огієнка були маніфестом для великого вченого-лінгвіста і теолога й водночас стали заповітом для нинішнього і прийдешніх поколінь, усіх нас, хто живе в материнській Україні.

На новітньому етапі нашої історії відбуваються значні, суперечливі за своїм змістом зміни, без яких суспільство не може приступити до побудови правової демократичної держави, омріяними атрибутами якої є національний розквіт і гуманізм, демократія та економічне процвітання, відродження культури, моралі, особистості.

Після багаторічної ідеологічної індоктринації, особливе місце серед соціальних, історичних, психологічних чинників національно-духовного відродження посів чинник релігійний. В Україні, по суті, розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов'язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень принципу свободи совісті й відповідного законодавства про правове регулювання діяльності релігійних організацій.

З давніх-давен в усіх життєвих ситуаціях людина зверталася до Бога з проханням, каяттям, просто молитвою… З молитви розпочинався робочий день, сівба, жнива, різні обряди. І те звертання застигло у внутрішній формі найчастотнішого в мовленні слова спасибі (<съпаси богъ), як і в незліченній кількості переосмислених фразем зі словом бог, що засвідчують обмеженість людського пізнання, певність і доконечність результату, недоступність у діях, і, певна річ, найвищі побажання і порухи серця (типу бог знає що, дасть бог, слава богу, з богом тощо). Відчуваючи свій смертний час, людина, виявляючи останню волю, теж зверталася до Бога. І це перелилося в юридичні формули, яскраво викладені у пам'ятках приватної документації, передусім заповітах на власність (майно, землю тощо).

Процес переходу староукраїнської літературно-писемної мови на народну основу характеризувався інтенсивним жанрово-стилістичним розвитком. Виділяючи в історії мови, поряд з проблемою мовної будови, проблему мовного вживання і вважаючи її змістом історичної стилістики, Г. О. Винокур зазначав, що "в реальній дійсності будова мови виявляється тільки в тих чи в інших формах її вживання" [1] і що ці форми, історично змінні, впливають на історію самої мовної будови.

На матеріалі ділових та епістолярних пам'яток спостерігаються виразні особливості закріплення живого народного мовлення. Так, у ділових пам'ятках характер, повнота цього закріплення визначається переважно типом документа. Відомо, що функціонування ділового стилю староукраїнської літературно-писемної мови грунтувалося на кількавіковій традиції. Даниною традиції був своєрідний усталений "каркас" численних формул офіційного листування, документів урядування, судочинства, що майже без змін повторювався в кожному папері.

У духовних заповітах людина висловлювала власну волю щодо розподілу своєї маєтності після смерті між нащадками і родичами. Тут виявляється її моральний і освітній рівень, водночас з'ясовуються обставини, в яких вона живе, порушуються цікаві факти іншого порядку. Щоб усе це передати письмово, потрібні були відповідна лексика, певні форми вираження, чим і пояснюється лінгвістичний інтерес до документів такого роду.

Духівниці характеризують побут у певний період його існування. Звичайні житейські факти — основний зміст таких документів. Відповідно до цього мовне оформлення їх характеризується тісним зв'язком з живою народною мовою, охоплюючи значний ареал живомовної лексики і фразеології. Це була здебільшого мова з уст народу, його представників різного рівня освіти і соціального стану.

Створення документів (тестаментів) відбувалося за власною волею людини. У спадщину передавалося рухоме і нерухоме майно. Переважно адресантами були люди похилого віку. Але часом виявляються авторами цілком дієздатні особи (у разі тяжкого захворювання чи загрози убивства з закатуванням тощо). Не маючи близьких та рідних, а також з інших мотивів, заповідали свій набуток монастирям, церквам, священикам. Якщо особа, яка щось заповідала, була неписьменною, вона просила інших (частіше — писаря) скласти документ, який підписувала хрестом. Як правило, заповіти складалися у присутності кількох осіб, і серед них почесне місце займали священики та інші представники духівництва. Документи світських авторів (відмінних за соціальним статусом і походженням) являють собою актиковані копії ХVІІ - ХVІІІ століть. У багатьох випадках вступна частина увінчана формулою Божої клятви. Наприклад: Во имя Пресвятыя Единосущныя и Нераздьльныя Тройцы<,> Отца и Сына и Святаго Духа<,> нинь и присно и во вьки вьковъ<.> Аминь<.> (І, 57585) [2]; Нераздьльной тройць<.> Во имя Отця и Сына и Святого Духа <.>; Во имя Oтца и Cна и Свтаго Дха, во Tрцы святой славимаго Бга <.> Аминь<.> (І, 62660, №29); Во имя Отца и Сна и Стаго Дха Стую Живоначалную и Нєраздилимую Троицу. Аминь<.> Я, рабъ Бжіи Гришко Балченко… (І, 66094). Заключна формула викладу закінчується поширеною формою закляття на знак неминучої розплати в разі порушення правових дій відступниками закону. Наприклад: А коли не такъ зробитъ<;> то закараетъ его Господь Богъ и да падетъ на него вичное мое неблагословеніе! Аминь<.> (ІІ, 3150); Eжели жеби хто а наибарзьй з синовъ моихъ(,) или з другихъ каковихъ родственниковъ имьли сий мною составленній тестаментъ іначей разсуждая переворочатъ или касоватъ<,> и чрез то имъ дочерамъ моимъ томъ ихъ владьній безспокойство какоє или затрудненіє<:> и препятствие завьщалъ чинитъ<,> тотъ да будетъ проклятъ<,> чєго ради всякого суда и права всепокорньйшє прошу по представленію от обявленни(хъ) дочерей моихъ сей тестаментъ без сумнителства конфьрмова(ть) и ненарушимо вовькъ содержать<,> для твердьишого жє и покоиньшего и(мъ) дочерамъ моимъ Феодосіи и Маріи (І, 34567).

У досліджуваних текстах вживається лексика, пов'язана зі звичаями та обрядами. У документах трапляються терміни на означення весільних обрядів: прєдъ вьнцємъ ставатся нєпрємьнно (І,65113); при выдачє въ замужьє ихъ по могущєству своєму выпосадилъ (І, 57595); при виходь въ замужъжє (І, 65113); а дьвчата гди виданни будутъ замужъ Любка и Ганнуся (І, 57508); дочци моей… зарученой отдиляю степовъ за Деменчичами (ІІ, 5840). Досліджувані документи широко репрезентують лексику похоронного обряду. Вона пов'язується із конфесійною сферою старослов'янська та грецького походження, що варіюється з питомими українськими інноваціями та запозиченням з європейських мов: могила<-> дружина (ІІ, 3159); по учтивому погребенію христіанскому, которое мьетъ быти поховано при церквь (І, 57517); при церкви божой нарицаемой Пресвятія Богородиць Успенія погребти (І, 57532); котороє имьєтъ христіянскимъ обычаємъ погрєбатися (І, 57577); по чтири панахиды за душу мою отправовано (І, 57517); до церквей Божиіхъ на сорокоуста за душу мою (І, 57517); она повинна будетъ за душу мою всенадлежащие обрадки достойнимъ христіянскимъ обичаемъ … отправити (І, 57549); всякіе церковніе церемоніи и обрадки (І, 57532); и всь иные задушные церемоньи отправовалися (І, 57517); при вьрь православной христіянской (І, 57532); тьло моє грьшноє яко зємля єсть прєда(ть) гробу з на(д)лежащею християнскою церемоньею (ІІ, 6293). Ст-сл. обичай витісняє церемонья < п. ceremonia < лат. ceremonia "урочистість", пор. ще ст-сл. погрєбєниє, погреб і слов'яноукраїнські інновації погрєбти, погребатися при укр. поховано (присудкова форма переконливо засвідчує широковживані у ХVІІІ ст. укр. поховати, що проникає і в юридичну документацію). У тому ж річищі відбувається зближення семантичного обсягу живомовного обрадки із новомодним цєрємоньи, що перебуває й далі в адміністративно-політичній сфері (з петровської епохи).

Документи переповнені традиційною релігійною лексикою: его милости отца Никифора (І, 57532); на разніе монастирь и священникамъ глуховскимъ на сорокоусти роздати (І, 57532); вручитъ свящєнникамъ мьскимъ пєрятинскимъ в мьскихъ церквахъ (І, 57508); помежъ попа Мокрьевича (І, 57517); протопопа глуховской (І, 57532); дякъ успєнскій конотопскій руку приложилъ (І, 57577); служащимъ парохиялнимъ настоятєлємъ з дяками зъ паламарами (І, 57508); всєчєстного господина о(т)ца игумєна (І, 574978); и игумена монастиря (І, 57532); ієрея Корибутовской Свято-Николаевской церкви Стефана Никитина (І, 58483); ієрєй Тєодоръ Тєодоровъ святоуспєнскій конотопскій саморучно по(д)писался (І, 57577); смирєнній архієрєй (І, 57498); іеромонахъ … Ильньцкій намьстникъ Печерскій (І, 57531); теперъ архимандритъ святые великія Лавры Кіевопечерскія (І, 57531); под запису Корибутовской Свято-Николаевской цєркви (І, 58483); на монастиръ общєжитєлній храму всємирного Во(з)движєнія чєстного и животворящого крєста господня (І, 57498); в нєй жє храмъ вєликомучєника Гєо(р)гія (І, 57498) ; дзвонъ до церкви масоновской на памятку отдати (І, 57517); преосвященный митрополитъ Кіевскій (І, 57531); Теодоръ митрополитъ Сибьрский (І, 57531); пророкъ Господєнъ (І, 57498); до Святой Тройцы<,>копъ осмъ (І, 57517); апостолъ Петра и Павла глуховского… (І, 57532); такъ ми сльдуючи христіанскому и правому порадкови (І, 57549).

Ці давньогрецькі за походженням слова успадковані зі старослов'янської мови: монаситрь гр. "монастирська келія, самітники" від monаs "самотність", monos "один, одинокий"); дяк (ст-сл. диякъ < гр. daкos "слуга"); сорокоуст "сорокоденна молитва за упокій душі померлого" (ст-сл. сорокаустъ <гр. saraкosth); игумєнъ "управитель чоловічого монастиря " (ст-сл. игоумєнъ< гр. hЎonmenos "проводир, ватажок"); архієрєй (ст-сл. архиєрєи < гр. arcіereus "первосвященний"); ієромонахъ (від иєрЬй "священик"+монахъ < гр. ієrєus+гр. monacos "одинак"); архимандрит (ст-сл. архимандритъ "настоятель монастиря" < гр. arcіmandrіths від mandra "огорожа"); митрополит "найвищий титул у православній церкві" (ст-сл. митрополитъ < гр. mhtropolіths від mhtropolіs "стимул, резиденція"); апостолъ "посланець, проповідник" (ст-сл. апостолъ < гр. apostolos "посланець").

Старослов'янізми на означення абстрактних, церковно-релігійних понять тощо послідовно варіюються з руськими (протоукраїнськими) та староукраїнськими інноваціями. Запозичення з інших мов (польської та російської) виявляється по-різному у строкатих текстах.

Для українського народу міжконфесійна ворожнеча не була в традиції ніколи, оскільки з часів зародження християнства на Русі людей єднала віра в Бога. До того ж і за всіляких тяжких випробувань Бог завжди залишався в серці самовідданих сподвижників її державницьких інтересів, як і в думах простого землероба.


1. Винокур Г. О. Избранные работы по русскому языку. — М., 1959.

2. Тут і далі використано документальні свідчення за оригіналами, що збереглися у збірках із колекцій О. Лазаревського в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського НАН України, при цьому римська цифра означає колекцію, арабська — номер справи (власне документа).


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові