Ласкаво просимо

Риторичні фігури в українському красномовстві

УДК 372. 461 (808.5)

Риторичні фігури — це засоби художньої виразності мовлення, що являють собою мовні звороти, утворені шляхом своєрідного сполучення слів і синтаксичної побудови фрази чи речення. На відміну від узвичаєного даною мовою порядку слів вони підсилюють значеннєвий, емоційний чи ритмічний бік мовлення. Саме тому знання про риторичні фігури потрібні всім тим, хто цікавиться мовленням, хто працює зі словом, чия професійна діяльність пов'язана з ораторським мистецтвом, а це, як відомо, величезне коло людей, до якого належать і політики, і дипломати, і юристи, і журналісти, і філологи, і педагоги, і науковці, і представники багатьох інших професій.

Мета цієї статті — допомогти не лише ораторам, а й пересічним мовцям в оволодінні навичками і вміннями побудови та застосування риторичних фігур у викладі власних думок, публічних промов, доповідей. Сподіваюсь на те, що пропагування вітчизняної поетичної спадщини та об'єктивних знань з царини риторики, так чи інакше сприятиме підвищенню мовленнєвої культури співвітчизників.

Одна з найдавніших праць, що присвячена проблемі використання риторичних фігур у красномовстві, належить Аристотелю, хоча історики стверджують, що сам Аристотель ознайомився з теорією і практикою застосування риторичних фігур ще в юнацькі роки під час навчання в школі Ісократа. Останній вважав фігураційну практику запорукою майбутнього успіху ритора, а тому від своїх учнів вимагав досконалого володіння навичками їх застосування. Цей факт свідчить про те, що вже в першій половині ІV століття до н. е. існувала практика застосування риторичних фігур, яка напевно базувалася вже на якійсь теорії. Отже, не дивно, що переважна більшість їх назв має давньогрецьке походження.

У розвиток теорії і практики застосування риторичних фігур доклали зусиль і давні римляни, зокрема Цицерон, що назвав їх квітами красномовства, та Квінтиліан, який вважав їх невід'ємною частиною мовленнєвої підготовки оратора. Ці факти, безперечно, знайшли своє відображення у деяких латинських відповідниках грецьким назвам, а також у класифікації риторичних фігур, що вперше була подана латиною саме Цицероном.

Її стрижнем, як відомо, є два складники — фігури думок і фігури слів. До перших належать такі фігури, які не змінюються від переказування іншими словами, зберігаючи, таким чином, думку, звідки й походить їхня назва. "Справді, що означає володіти мовленням, як не надавати блискучої зовнішності всім або майже всім думкам" [1]. До фігур думок належать, зокрема такі: характеризм, етіологія, епітропа тощо.

До фігур слів належить такий тип фігур, в яких слова відіграють значно важливішу роль аніж у попередніх, отже, від заміни їх у переказі іншими словами неминуче страждає не лише виразність, а й суть. "У промові їх повинно бути настільки достатньо, щоб жодне слово, позбавлене витонченості або важливості не виходило з вуст оратора" [1]. До них відносять, зокрема, такі різновиди риторичних фігур, як фігури додавання (анафора, епіфора, епаналепсис, полісиндетон тощо), фігури віднімання (еліпс, зевгма та ін.), фігури переосмислення (анакладис, діафора, антиметабола тощо), фігури порядку слів (анастрофа, гіпербатон, парентеза та ін.) тощо.

Захоплювалися проблемою застосування риторичних фігур і вітчизняні вчені, оратори та поети, зокрема Ф. Прокопович, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка та ін. Багато риторичних фігур можна знайти і в сучасних українських поетів — І. Драча, Д. Павличка, С. Чернілевського та ін. Отже, спробуємо розглянути деякі приклади їх вдалого застосування в сучасній вітчизняній поезії.

Зворушливо і навіть якось безнадійно трагічно звучать діафора й негація в перших рядках відомого поетичного твору Василя Стуса:

Докучило! Нема мені вітчизни,
нема мені вітчизни — ні, ні, ні.
Душа горить в смертельному вогні,
Разить мене від запаху трутизни.
Отак мені — чим далі од вітчизни,
тим легшає, тим тяжчає мені.
Невже я сам один на цілий світ?
Нема мені коханої землі,
десь під грудьми пече гірка калина,
сміється божевільна Україна
у смертельнім леті на чужім крилі.

Глибока метафоричність цього вірша Василя Стуса передає не стільки його творчу уяву і поетичну фантазію чи майстерність, скільки стурбованість сина-патріота за гірку долю своєї матінки-землі. Застосуванням патопеї та небагатослівною метафорою він знаходить найкоротший шлях до істини, що зосереджена у прикінцевих рядках.

У поезії Юрія Клена ("Енгармонійне") знаходимо яскраві приклади застосування таких риторичних фігур, як полісиндетон, оксиморон, пуант:

Стоять ліси в смарагдовій задумі.
Гудуть вітри на висях гір.
Співає море в білім шумі,
І світять бризки синіх зір.
І молоком пливуть у вирій хмари.
Сміються ранки голубі,
В поля пастух жене отари,
І сонце грає на трубі.
Всі голоси, і бурні, і спокійні
Глибоких надр і височин
Ввіллються в душу гармонійно
Потоком вражень і хвилин.
А ти, поете, всю красу з'єднавши,
Різьби карбовані рядки,
Рокам і пристрастям віддавши
Словами списані листки.

Надзвичайно вдалу, захопливу, чарівну алітерацію застосувала Ліна Костенко у своєму відомому поетичному творі:

Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

В іншому її поетичному творі знаходимо приклад застосування оксиморона:

Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність — утекти.

Чудові приклади застосування кількох риторичних фігур можна знайти у поетичних рядках Івана Світличного ("Парнас"):

І враз ні стін, ні грат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих візій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,
Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунства Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.
Парнас! І що ті шмони й допит?
Не вірю в будень, побут, клопіт —
В мізерію дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

Будуючи в другому реченні зевгму, автор застосував водночас і алюзію, і метонімію, і симфору, і асиндетон, а ми в даному випадку, побудували полісиндетон.

Незважаючи на те, що в сучасній філології існує кілька типів класифікацій риторичних фігур, поданих ученими різних часів і народів, розглянемо деякі з них. Так, Домбровський свого часу виділив евфонічні фігури, які він ще назвав фігурами милозвучності. До них він зарахував фігури ітеративні (повторення) та фігури фонетичні (звукові). Особливе місце в його класифікації посіли фігури емфатичні, в яких емфаза (піднесення) відіграє роль не лише динамічного ефекту, а й значеннєвого; фігури патетичні, що слугують для виявлення надзвичайно сильного емоційного стану.

Є. В. Клюєв поділяє риторичні фігури на мікрофігури, що впливають на структуру слова, та макрофігури, які реалізують риторичну функцію шляхом зміни структури речення [2].

Анаграма (у перекладі з грецької означає зміна літер) є однією з тих мікрофігур, простір використання яких був і залишається надто широким — від шифрування до поетичного трюку і навіть каламбуру. Прикладом анаграми може слугувати відомий студентський жарт "пролетара диктатуріата", в якому безсумнівно легко розпізнається вислів минулих часів "диктатура пролетаріата".

З'являються й нові анаграми, вони трапляються в сучасних засобах масової інформації, наприклад таке твердження:

"На жаль, екс-прем'єр міністр П. Лазаренко перетворив економіку України просто в егономіку" (газ.).

Принагідно зазначимо, що існують ще й інші класифікації, в яких виділяються фігури діалогізації (Шевельов), фігури руху і звуку (Загул) тощо. Відомості про них дбайливо зібрані й люб'язно подані Зоряною Куньч [3].

Таким чином, наведені приклади дозволяють зробити висновок про те, що риторичні фігури здатні трансформувати структуру слова чи речення, змінюючи при цьому не лише його звукову чи ритмічну організацію, а й значеннєву. Тому доречне і вдале застосування риторичних фігур у мовленні дозволить прикрасити форму подачі, підсилити смислове навантаження будь-якої думки чи промови, досягти більшої переконливості й досконалості, увиразнити її емоційну колоритність.

1. Цицерон. Оратор // Три трактата об ораторском искусстве. — М., 1972. — С. 358.

2. Клюєв Е. В. Риторика. — М., 1999. — С. 223.

3. Куньч З. Риторичний словник. — К.: Рідна мова, 1997. — С. 239.

4. Єлісовенко Ю. П., Дубина Л. Г. Ораторське мистецтво та театральна культура педагога як ознаки його професійної зрілості // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Випуск 6: Зб. наук. праць: У 2 ч. — К., 2001. — Ч. 2. — С. 197-204.

5. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1999.

6. Ющук І. П. Практичний довідник з української мови. — К.: Рідна мова, 1998.