Ласкаво просимо

Комунікативність інформаційно-художньої свідомості: форми архітектоніки тексту

к. філол. н.
УДК 81'42

Комунікація — надзвичайно важлива свідомісна функція, що визначає інтелектуальний потенціал людства. Свідомість як комунікативна система чітко характеризує специфіку кожної епохи на соціальному, психологічному, естетичному, науковому рівнях пізнання. У своїй генезі свідомість дістала ті канони, які вироблялися культурою в цілому і які ставали для неї засобом організації та самоорганізації. Функція свідомості полягає у тому, щоб регулювати і організовувати поведінку людини у різних ситуаціях. Докорінна і головна її роль полягає в здобуванні знання про природу, суспільство і людину, тому сутність свідомості становить принцип відображення інформації. Інформаційна сутність відображення — безперечна сутність нашого буття.

На естетичному горизонті свідомості відображення інформації ми виокремлюємо інформаційно-художній тип свідомості як зведену систему координат. Ідеться про рівні освоєння (відображення) інформації, які уніфікуючись (інтелектуалізуючись), формують характер мислення певного часу.

Поняття “інформаційно-художня свідомість” ми розуміємо як тип свідомості, що вбирає весь комплекс творчого сприйняття і переробки (відображення) інформації (факту) на рівні аналізу і синтезу. До цього поняття входить мислення умовно-реального факту (міфологічне), мислення реального факту (публіцистичне) та мислення відображеного (суб'єктивізованого) факту (художнє). Поняття “інформаційно-художня свідомість” дає змогу окреслити цілий горизонт функціонування свідомості (сприйняття, обробка, відбиття факту) як системи відображення світу (факту, інформації) у всьому генезисі творчого мислення [4, 9]. Інформаційно-художня свідомість, вбираючи в себе весь спектр умовно-реальної (міфологічної), реальної (документальної) і відображеної (художньої) інформації, становить рівень інформаційного пізнання людини. Дотримання принципу документальної регламентації факту лише зменшує рівень (горизонт) суб'єктивізації факту, але ні в якому разі не вилучає факт зі свідомісного простору, навпаки, залишає його праджерелом. Якість свідомісної інтерпретації факту (інформації) збільшує інформаційну поліфонію (розщеплення реального факту та утворення нової суб'єктивізованої фактологічної системи, яка має свою естетико-художню цінність).

Для інформаційно-художньої свідомості відчуття форми подачі матеріалу — це вищий стан її розвитку в сприйнятті, розумінні буття. Згідно з гіпотезою О. Брудного [3, 4] процес розуміння проходить у трьох автономних когнітивних полях. У першому з них здійснюється орієнтація на безпосереднє дане у сприйнятті, у другому — на системи доказових суджень, у третьому — на зв'язність розповіді про події і людей. Розуміння у кожному з трьох полів має свої обмеження: не все видиме може бути правильно інтерпретоване, не все логічно доведене існує у дійсності, не все розказане відбувається насправді. Але переконуюча сила доказів (у полі 2) і зв'язності розповіді (у полі 3) винятково великі. Дуже сильний внутрішній зв'язок подій, що надає їм об'ємний, майже реальний характер у значеннєвому сприйнятті тексту. Стереологіка утворює конструкцію розповіді “скрипт”, який насправді й керує розумінням тексту, що часто суперечить фактам дійсності. Все життя Попелюшка танцює у кришталевих туфельках і вони, супроти здорового глузду, не розбиваються. Це і є скрипт — третє поле розуміння, де діє правило "як розказано, так і було". Поки влада стереологіки не обмежує факти й докази, немає ніяких сумнівів, бо поля розуміння взаємодіють, цього вимагає практика соціального існування індивіда. Система доказів і зв'язність розповіді у своїй взаємодії як система конструкції утворюють жанр — форму подачі матеріалу, бо під зв'язністю розповіді ми розуміємо чіткість, логічність сюжету і композиції, а під системою доказів — ідею-концепцію, яка вимагає певної жанрової форми інтерпретації. Але формування жанрових ознак мислення (пошук форми подачі факту) було надто тривалим, оскільки форма вислову (відображення) — це складник концепції цілого свідомісного організму — твір. А поява твору — це необхідність комунікативної функції свідомості. У своїй генезі комунікативна функція свідомості вимагала інформаційного наповнення, бо кожна свідомість прагне до спілкування. Комунікація більш тісно пов'язана з інформаційними процесами, а спілкування (діалогічність)складає основну структуру свідомості. Ще К. Ясперс наголошував, що "нинішнє буття людини можливе лише у тісному зв'язку з іншими людьми. Цей сутнісний зв'язок вчений назвав комунікацією" [12, 347]. Хоч К. Ясперс проводив свої досліди в рамках пошуку екзистенційної опори в ситуації "закинутості" у світ, одинокості, падіння традиційних основ буття, але для нього спасіння від самотності шляхом екзистенційної комунікації — це не лише передумова до утвердження екзистенції, але й умова, від якої залежить "увесь" процес становлення культури в цілому, тобто мова йде про становлення всієї комунікативної свідомісної сфери. Комунікація — це не що інше, як соціальна реалізація інформації. Отже, комунікація — це "процес спілкування, зв'язку, взаєморозуміння людей на різних рівнях, у різних формах і масштабах, який слугує важливим "механізмом" матеріального, соціального і духовного функціонування і вдосконалення суспільства і кожного індивіда" [10, 41]. Ось чому в кожну історичну епоху залежно від характеру культури і рівня розвитку природних і технічних засобів інформації формувалась своя комунікативна система. У структурі комунікативної дії психологи виділяють такі головні елементи: 1. Комунікатор — суб'єкт, що передає інформацію. 2. Комунікант — суб'єкт, що приймає інформацію та інтерпретує її. 3. Комунікативне поле — ситуація в цілому, про яку може бути передана інформація. 4. Власне інформація про комунікативне поле. 5. Канали комунікації — засоби передачі інформації [5, 89].

Інформаційна сутність комунікації (як і вся комунікативність) — первинна, форма її інтерпретації (текст) — вторинна. Текст виступає як продукт спілкування, що володіє певною самостійністю, як засіб активного впливу на аудиторію. Певний етап становлення текстів пов'язаний з архаїчними формами народної творчості. Текст виник на ранніх етапах становлення культури із послідовності реплік діалогу. "У логічному плані саме мислення за своїм визначенням є завжди діалог з власним мисленням, причому з цілісним власним мисленням, зі своїм розумом: "відійдемо й подивимося — чи добре ми сидимо". У цьому парадоксі закладена ідея, що кожна думка, а філософська думка насамперед, відбувається так, що я необхідно відсторонююсь не лише від цієї думки, але й від всього свого способу мислення, від свого розуму, знаходжу його недостатність, якусь дивну розбіжність мене з самим собою, необхідність внутрішнього діалогу розуму (джерело моїх думок) з його власним началом" [2, 8]. Зв'язок між окремими реченнями і блоками речень, що утворюють текст, це в генезисі — зв'язок між репліками, що виголошуються і мають значення для учасників діалогу. У найпростішому випадку це — питання і відповідь, а найтриваліша переконана відповідь (у сучасному розумінні — бесіда, інтерв'ю) — це повідомлення про те, що відбулося насправді: скрипт. Діалогічність як форма вираження свідомості — це революційний етап у пізнанні дійсності, в активізації комунікативності. Виникнення діалогу в античності було показником того, що міфосвідомість змінилася філософсько-дискурсивною критичною свідомістю. Діалоги епохи Відродження теж показують, що формується новий тип свідомості — це трактат, побудований як монолог. Наш час — епоха монологічної свідомості. Гносеологічне трактування свідомості, яке було характерним для філософської літератури останнього часу, було монологічною концепцією свідомості. Її джерела — у німецькій класичній філософії (гносеологія — теорія пізнання, розділ філософії, що вивчає взаємовідношення суб'єкта і об'єкта в процесах пізнавальної діяльності, відношення знання до дійсності, можливості пізнання світу людиною, критерії істинності й достовірності знання). Гносеологічне трактування свідомості заперечувало діалог як спосіб буття свідомості та культури в цілому. Ідейне протиборство розглядалося як здача завойованих позицій. Друга позиція завжди виявлялась опозицією, далекою від істини.

Базовою була ідея доктрини, побудова системи, коріння якої в гносеології німецького ідеалізму (ідея антиномій у І. Канта, що пов'язана з аналізом протиборства двох концепцій теоретичної фізики І. Ньютона і Г.-В. Лейбніца). Кант використав поняття антиномія у своїй філософії (антиномія — суперечність у законі, два протилежні, але однаково обумовлені судження), відповідно до якої розум не може вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати "речі в собі". Такі спроби приводять розум до суперечностей, тобто роблять можливим обґрунтування як утвердження (тезису), так і заперечення (антитезису) кожної з таких антиномій чистого розуму:

1) світ конечний — світ безконечний;

2) кожна складна субстанція складається з простих частин — не існує нічого простого;

3) у світі існує свобода — у світі не існує свобода, але панує лише причинність;

4) існує перша причина світу (Бог) — не існує першопричина світу.

Але згідно з Кантом антиномії зумовлені виходом знання за межі досвіду, переходом від фізики до метафізики. Необхідно обмежити домагання розуму, тоді й виявиться, що суперечки між різними фізичними концепціями немає і в принципі бути не може. В ім'я гносеологічної моделі доктрини, відповідно до якої мислилося філософське вчення, трансцендентальна філософія (те, що знаходиться за межею пізнання й свідомості) ладна пожертвувати антиномічністю мислення. Теорія науки, розвинена в німецькій філософії від Канта до Гегеля, Больцано, мала своїм предметом дисциплінарне знання, яке не приймало діалогічних форм думки, бо в центрі уваги логіки як теорії дисциплінарного знання є не процедури відкриття, а засоби викладення досягнутого знання. Оскільки комунікативність спонукає до відкриття, то діалогічність як стан свідомості — найактивніша форма інтерпретації факту. У сучасних формах відображення факту питання "що відбулося", звичайно, винесене за рамки тексту, але воно існує. І не має значення, хто його виголошує, бо таким є принцип інформаційної свідомості, яка зберігає праформу подачі інформації (тексту) на внутрішньосвідомісному рівні. Її подальший розвиток модифікував форми подачі тексту на рівні внутрішньосвідомісному (праформа інформації) і зовнішньому — сучасна фіксована модель подачі тексту, що організована (створена) як жанрова свідомісна структура. Із діалогічного мислення як жанрової форми виділяються роди (жанри) мислення відображеного факту (художня творчість): діалогічний вид (драма), лірика, епос. Мислення реального факту (публіцистика) конкретизує свої жанрові форми: інформація, репортаж, звіт, бесіда, кореспонденція, інтерв'ю, лист. Ці жанри стануть базовими на свідомісно-формотворчому рівні для аналітичної і художньо-публіцистичної групи жанрів. Усі системи відбиття реального і відображеного свідомістю факту — це сукупність внутрішньосвідомісного жанру мислення-діалогу.

Діалогічність як засіб вираження інформаційної свідомості є актуальною і нині. Вона спонукає до виникнення нових свідомісно-комунікативних структур на рівні форми усвідомлення та інтерпретації факту. Насамперед це відбувається у філософському мисленні, про що свідчить радикальна трансформація гносеологічних схем і моделей у філософії. Це пов'язане з зацікавленням проблемою діалогічності свідомості. Учені прагнуть увести поняття комунікації в ранг основного поняття філософії (К. Апель — поєднання трансценденталізму Канта з герменевтикою і перебудова трансцендентальної філософії на основі поняття комунікації; Ю. Хабермас — перетворення теорії комунікації в концептуальне ядро герменевтики; Х. Перельман — перебудова формальної логіки на базі понять риторики і теорії мовної комунікації; група П. Лоренца — переінтерпретація формальної логіки і звернення у зв'язку з цим до понять діалогової гри). Ідея комунікативної природи свідомості дозволяє виявити більш глибокі пласти свідомості, розкрити більш складну її структуру. Схематично ці пласти можна передавати таким чином. Перший пласт — свідомість, що функціонує у ситуаціях безпосереднього спілкування. Тут індивідуальна свідомість характеризується у таких психологічних характеристиках, як намір, задум, думка, емоційність і в такій соціальній визначеності, як статус щодо партнера бесіди. Змінюється трактування особистості, яка вже розуміється як носій соціальних ролей. Більш глибокий пласт свідомості виявлений у концепціях, які наголошують, що мова надає сенс індивідуальній свідомості, яка може втрачати свій початковий сенс і сприймати значення як зміст мовних висловлювань (неогумбольдтианство і теорія лінгвістичної відносності: Б. Уорф, Е. Сепір). Етнопсихолінгвістика аналізує мовне спілкування всередині різних етнокультур (фіксація етнічних стереотипів, етнокультурних норм, етнічних забобонів і схильностей). Тут особистість розглядається як носій етнокультурних традицій, а спілкування не зводиться лише до вербальних актів, а включає в себе певні акти поведінки, символічну взаємодію, ритуальну поведінку тощо. Цей пласт свідомості актуальний нині у розумінні складної специфіки етносоціальних процесів, їх прогнозування, розуміння, а також усвідомлення етноменталітетної специфіки творчої інформаційної свідомості, зокрема, понять "етноавтор", "етногерой", "етносвідомість".

Проблема зв'язку культури, свідомості у філософських працях багато в чому міфологізована. Поступу в цій галузі сприяють праці в рамках діяльного підходу до психологічних концепцій, що орієнтовані на діяльнісний підхід як на методологічну схему. Детально розроблені психологічні уявлення є в теорії діяльності О. Леонтьєва (концепція утворюючих свідомість). Цій концепції притаманні:

1) чуттєва тканина образу, що сприймається (сукупність перцептивних даних, які одержує суб'єкт у результаті пізнавальної діяльності);

2) сенс цього образу (що виникає як наслідок співвідношення предмета, який сприймається, з цілями і мотивами діяльності суб'єкта пізнання);

3) значення (знання спільне для всіх носіїв давньої культури, за допомогою якого зміст означується, тобто "переказується", переводиться у форму знань, що спираються на тіла знаків, які функціонують у міжсуб'єктному просторі й завдяки цьому доступні для споглядання на відміну від смислу, що доступний лише для інтроспекції) [8 , 171-175].

Теорію О. Леонтьєва доповнив В. Зінченко поняттям біодинамічної тканини предметної дії (узагальнене найменування для різних характеристик живої і предметної дії), яке є найадекватнішою психологічною концепцією свідомості. Якщо до цієї концепції додати теоретичні уявлення, що пояснюють те, як нові для суб'єкта образи свідомості переводяться в інші, вже освоєні ним образи, то дослідник матиме у своєму розпорядженні цілком адекватні засоби аналізу процесу спілкування, яке у формі міжкультурного спілкування описується як діалог культур. Такі уявлення є у самого О. Леонтьєва у вигляді ствердження про принципову неодноразовість рекурсивних переходів від значення до змісту. У ході цих численних означувань і осмислювань відбувається формування найбільш узагальнених образів людської свідомості. Літературна герменевтика створила передумови для формування таких уявлень.

Основу теоретичних побудов у літературній герменевтиці складають ідеї М. Бахтіна про діалогічність прозових текстів [1, 285]. Сенс цієї ідеї полягає в тому, що розуміння літературного тексту передбачає знання інших попередніх текстів (претекстів), рефлекси яких є у тексті, що сприймається. Претексти — це фіксація процесу вербального формування образів і структур свідомості, за допомогою яких відбувається розуміння всіх наступних текстів. Змістовий простір, з якого беруться знаки для розуміння тексту, що сприймається, пролягають від цього тексту до претекста. Для цього простору в літературній герменевтиці була введена абстракція, що називається інтертекстом. Аналогічно цьому змістовий простір для розуміння іншої культури, який лежить між двома культурами, називається інтеркультурою. Очевидно, що інтеркультура — це кожна культура, найчастіше власна культура суб'єкта, взята у функції засобу пізнання чужої культури. Можна стверджувати, зазначає Є. Тарасов [11, 22-23], що свідомість — основа і перша передумова спілкування, у тому числі й міжкультурного спілкування, створюється у діяльності й мовному спілкуванні, але перші, початкові образи свідомості (праці Ж. Піаже з сенсомоторного інтелекту і роботи І. Соколянського та М. Мещерякова про навчання сліпоглухонімих дітей) створюються лише у предметній діяльності.

Виходячи з концепції М Бахтіна, можна вважати, що свідомісні інформаційні горизонти (попередня свідомісна інформація) різних рівнів є своєрідним інформаційним претекстом. Форми його свідомісної організації (метод, вид, жанр) модифікуються залежно від інтерінформаційної свідомості (інтерінформація — інтертекст). На весь процес формо- і образотворення, безперечно, впливає соціально-психологічний та індивідуально-особистісний контекст. Інформація як джерело інформаційно-художньої свідомості (епос, лірика, драма, публіцистика) теж, проходячи етноінтерінформаційні поля-горизонти у найскладніших її жанрових, а отже, системних формах, передає весь часово-інформаційний спектр пресвідомості людства, народу, етнічної групи. У жанрах художнього відображення інформації (література, мистецтво) інтерінформація і насамперед преінформація — це факт відображений (другий суб'єктивізований паралельний горизонт (світ) інформаційної свідомості). У публіцистиці (жанри реального факту, не суб'єктивізовані для створення нової художньо-свідомісної інформаційної моделі) преінформація зберігає свій фондовий масив (інформаційну достовірність) і служить реальним модулем для нових інформаційно-художніх новоутворень. Звичайно, горизонти свідомості відображеного факту теж можуть бути претекстуальними щодо пізніших інформаційно-художніх новоутворень, але розмитість меж реального факту не формує її інтенсивно як базову для фактологічної реальної свідомості. В образному розумінні ці два види інформаційно-художньої свідомості (література і публіцистика) у контексті утворення преінформаційного мислення можна порівняти з двома глеками, що сполучені між собою. Але з глека інформаційної реальності (реальна преінформація) витікання інтенсивніше, бо внутрішні горизонти формосполучень у ньому менш тривалі через специфіку публіцистичного мислення: "робота" в контексті реального інформаційного відтворення факту. Глек відображеної свідомісної інформації (література, мистецтво) більш замкнений у зв'язку з автономністю свідомісно-інформаційної побудови (пралельний суб'єктивізований світ). Інформація глека відображеної свідомості стає претекстовою (преінформацією) у контексті людського свідомісного життя лише за умови реалізації високих естетико-художніх критеріїв, коли претекст (твір) стає модулем свідомісної інформації (видатний твір), який вже продукує оригінальні високохудожні системи, нові рівні інформаційно-художнього вираження, які увібрали в себе найголовніші інформаційні пресистеми (горизонти реального свідомісного вираження факту як типізовані модулі особистісного вираження).

Система-модуль свідомісної інформації (видатний твір) у контексті усвідомлення її сутності дістала ряд нових філософських трактувань саме у царині природи твору, що класифікується як видатний твір мистецтва другої половини ХХ століття. (концепції, що виникли в контексті аналітичної естетики, а також інституціональної теорії світу мистецтва — антиесенціоналізм і перцептуалізм. Зокрема антиесенціоналісти (М. Вейц, П. Зіфф, В. Кеннік, М. Коен та ін.) ставили перед собою завдання очищення мови естетики від понять, що претендують на розкриття суті мистецтва, естетичної позиції. Аналізуючи основні естетичні категорії, вони відмовлялись від основних традиційних естетичних концепцій. Оскільки кожен знаменитий твір цінується за унікальність, неповторність, оригінальність, то "не існує і не може існувати загальних правил художньої творчості й оцінки твору мистецтва… Критики повинні зосередитися на прагненні до виявлення унікальності й цінності конкретних творів. Вони повинні аналізувати аранжировку елементів, що створюють твір і визначають його цінність" [6, 20-21]. Звідси — формулюється теза, що єдиною спільною рисою всіх різноманітних творів є "здатність до стимулювання специфічних переживань, які відрізняються від пізнавальних, релігійних, еротичних та інших позаестетичних переживань. У цьому єдина суттєва цінність мистецтва — цінність естетична" [6, 27-28].

Здатність стимулювання специфічних переживань, яким володіє модульний твір (видатний твір, що формує паралельну інформаційно-свідомісну, художню уяву-модель цілої епохи) — це не що інше, як здатність своєрідного інформаційно-сугестивного допінгування свідомості, введення її в горизонт неординарного мислення, неординарної інформаційності. Це злам системи традиційно-інформаційного потоку, новий фокус бачення і перевідчуття інформації, без яких не мислимий рух людської свідомості. Мова йде про зміну поліфонічного коду в сприйнятті життєвих явищ або зняття традиційного трактування інформації (відмова від інформаційних архетипів як базових). Цінною є думка антиесенціоналістів про те, що наслідування шедеврів не є примноженням художніх цінностей і зовсім не спричинює виникнення другого модуль-твору.

Генезис інформаційно-виражальної сутності людської свідомості свідчить, що рівень та інтелектуальна місткість інформації безпосередньо пов'язані з можливостями людського мислення вдосконалюватися, виробляти нові системи осмислення життя, творити світ на основі естетичної гармонії. Ідеться про типи освоєння (відображення) інформації, які, уніфікуючись (інтелектуалізуючись), формують характер мислення певного часу. Маємо на увазі парадигму мислення про світ, яку в контексті науки, філософії, релігії формують література, мистецтво, журналістика.

Специфіка сучасної парадигми мислення полягає в тому, "що ми живемо в час всесвітньо-історичної зміни епох — модерна — постмодерном на межі нового і постнового" [7, 25-26]. Інформаційний інтелектуалізм сучасної парадигми бере початок з XVI — XVII століть — часу її формування. Свого "акме" вона досягла у XIX столітті. Цю парадигму можна визначити "як антропоцентризм, коли людина претендує на роль Бога, а метою всіх сторін її життя є задоволення матеріальних і соціальних потреб" [10, 4].

Інтелектуальну сутність нового типу мислення і визначає самопізнання або раціоналізм, що утворив певний стиль розмірковувань, який не обмежився однією теорією пізнання, а поширився на аналіз усіх сфер, де людина в принципі здатна зробити ту чи іншу дію, — соціальну, економічну, культурну, моральну і т. д. — на реальних основах [10, 4]. Звідси новий рівень концептуалізму як системи сприйняття та інтерпретації факту і нова модель інформаційно-художньої свідомості як системи інтерпретації факту вищого інтелектуального рівня (література, мистецтво, публіцистика), яка вводить у горизонт свого відображення весь свідомісно-інформаційний спектр людського буття — науковий, філософський, релігійний. Література, мистецтво, публіцистика як горизонти інформаційної свідомості набирають суперознак модуль-свідомісної системи, що визначає рівень осмислення буття світовою свідомістю, свідомістю етносу, народу. З одного боку, мова йде про інтелектуальний рівень етносу, з іншого — інформаційної еліти (письменники, науковці, митці, публіцисти), яка репрезентує цей етнос у світовому етнічному просторі.

У парадигмі "просвітництва", що існує до цього часу, суб'єктом формування особистості є суспільство. "Відповідно до сучасної доктрини заповітне ядро особистості ("самості") уже існує в людині й не піддається втручанню зовнішнього світу. В цьому ядрі полягає моральна гідність людини, її внутрішня міцність. Тому мета виховання — "культурне самотворення". Суспільство, колектив, інші люди повинні лише створювати умови, надавати допомогу в цьому процесі "самонароджування", "окультурювання", становлення і розвитку "самості" [7, 17].

Центросутня (центробудівнича) специфіка людини у контексті нової парадигми мислення ще більше підкреслює важливість літератури, мистецтва, журналістики як інформаційної бази формування свідомості нового типу (суперхудожньо-інформаційної, здатної творити тексти на рівні континууму множинності з усією сферою комунікативного впливу на свідомість людини, етносу, світу).

Тип такої творчої свідомості (створювач) володіє витонченою стилістикою самовираження, що виявляє ознаки постмодернізму: "непевність, фрагментарність, деканонізація, безособистісність, антиіконографічність, іронія, звернення до гри, алегорія, гібридизація — мутантна зміна жанру, породження нечітких форм, карнавалізація, конструктивізм, іманентність — символізація — переведення всіх чуттів на мову знаків" [10, 16]. Ідеться про створення універсального типу авторської свідомості (модуль-автор), що за інтелектуально-творчим рівнем представляє весь діапазон (генезис) форм і методів відбиття факту (інформації) у її інтелектуально-творчому аспекті як форми відображення дійсності, створення паралельної (художньої) моделі світу або відображеної (типізованої документальної моделі), починаючи від міфологічного мислення (умовно-реального) до постмодерністського (універсально-відображеного).

Масова інформаційність сучасного суспільства, її глибокий інтелектуальний потенціал визначають "перехід до принципово нового стану цивілізації і культури — до глобального гіперінтелекту" [9, 141]. Українська духовна культура ("культура" — з латин. — доглядання (піклування) за чимось і головне у цьому піклуванні — сама людина, формування її як особистості), незважаючи на історичні катаклізми свого розвитку, ілюструє змістовний матеріал для виявлення інформаційно-художніх координат, що формували і формують менталітет нації, поетику її сприйняття світу як систему світобачення. Поетика української інформаційно-художньої свідомості у контексті генезису форм і методів вираження факту як інтелектуальної "роботи" свідомості дає можливість нового осмислення свідомісного буття у контексті парадигми мислення нового часу і формування модуль-особистостей, що будуть визначати рівень інтелектуалізму нації в майбутньому.

1. Бахтин М. М. Проблемы поетики Достоевского. — 3-е изд. — М.: Худож. лит., 1972.
2. Библер В. С. О сути диалогизма. Диалог и коммуникация — философские проблемы // Вопр. филос. — 1989.— № 7.
3. Брудный О. А. Значение и смысл текста. Диалог и коммуникация — философские проблемы // Вопр. филос. — 1989. — № 7.
4. Буряк В. Д. Філософські та концептуальні основи інформаційно-художньої свідомості: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2000.
5. Васильева И. И. О значении идей М. М. Бахтина о диалоге и диалогических отношениях — для психологии общения // Психологические исследования общения. — М.: Наука, 1985.
6. Дземидока Б. Возможна и нужна ли философская теория искусства? // Американская философия искусства. Антология. — Екатеринбург, 1997.
7. Козловски П. Культура постмодерна. — М.: Искусство, 1996.
8. Леонтьев А. Н. Избранные психологические сочинения: В 2 т. — М. : Педагогика, 1983. — Т. 2.
9. Ракитов А. И. Философия компьютерной революции. — М.: Политиздат, 1991.
10. Сапунов Б. М. Философские проблемы массовой информации и телерадиокоммуникациии. — М.: Ин-т повышения квалификации работников телевидения и радиовещания, 1998.
11. Тарасов Е. Ф. Культура, сознание, общение. Диалог и коммуникация — философские проблемы // Вопр. филос. — 1989. — № 7.
12. Vaspers K. Philosohie. — B., 1932.— B. 1.