Ласкаво просимо

Мова церкви — це мова народу (за матеріалами публіцистики Г. Костельника)

УДК 82: 176. 8

Знаковою подією на теологічній ниві Галичини був вихід у 1933 році українського перекладу з єврейської мови молитвослова, здійсненого священиком Я. Левицьким. Духівництво й віруючі з великою симпатією поставилися до реалізації давно задуманого наміру автора. "З немалою радістю повитали ми, — читаємо в рецензії Г. Костельника на це видання — український переклад єврейського молитвослова. ...Се, без сумніву, великий крок вперед, великий здобуток в еволюції наших церковних відносин" [1, 343].

Схвально відгукнувшись на сам факт появи перекладу, протопресвітер поставив перед собою задля громадської користі завдання проаналізувати огріхи видання переважно мовно-стилістичного характеру, яких можна було позбутися, якби редакція "Ниви" поставилась з відповідною вимогою до перекладу Я. Левицького Давидових псалмів, обнародуваних ще 1925 року. Хоч і з певним запізненням, але рецензент ставить вимоги перед усім загалом перекладачів, зокрема з єврейської мови. Перше завдання бувалого тлумача зводиться до того, що він мав би вирішити, якою мовою здійснювати переклад — сучасною українською, а чи церковнослов'янською, оскільки в даному разі трансформувався давньоєврейський оригінал. Друга вимога полягає в проблемі належного поводження зі словами-домінантами, тобто найчастіше вживаною лексикою типу "безначальний", "собезначальний", "присносущний","соєстественний" і способом їх перекладу. Третім підходом є розуміння рясно вживаних у церковних текстах дієприкметників як окраси риторичності — чи піддаються вони перекладові, а чи доцільніше зберігати їх в оригіналі задля високої поетичності. І, нарешті, четверте правило стосується збереження чи вправної адаптації широковживаних висловів на кшталт "благовоніе", "благообразний'', "овітозарний", "язическа церква" тощо. З цього приводу рецензент радить прислухатися до думки респондентів, опитування яких не було б зайвим. Огріхи, наявні в тексті перекладу Я. Левицького, теолог групує на: мовні, логічні, фактичні. Наприклад, присутні в перекладі вислови типу "Більш омий мене з беззаконства, і більш снігу стану білішим" пропонується перекласти словосполученням "Особливо омий мене від беззаконності моєї, і буду біліший від снігу"; "Розширити глибиною любові твоєї серця". Тут іде мова про церковнослов'янське "пучина", яке належить передати українським словом "безодня", а не "глибина". У перекладному тексті натрапляємо на невдале словосполучення 'Росодатну справді піч зділав ангел праведним молодцям", яке варто було б передати так: "Росодательну піч учинив ангел преподобний молодцям". І майже штучно сконструйованим каламбуром звучить фраза: "Достойно є славити Тебе подібно Бога, "Тройце свята". Адже церковне "богоподобні" в українській мові звучить "як Богу належиться". Навіть якби шановний перекладач послуговувався мовою-посередником, то і в цьому разі цілком недоречно "лучезарний" підміняти неологізмом "промінний"!

Православним християнам добре відоме словосполучення "Слава во вишніх Богу і на землі мир, во человіхіх блоговоленіє", яке у трансформації Я. Левицького набрало спотвореного вигляду: "Слава на висоті Богу, а на землі мир людям доброї волі" у дусі латинської літургії. В українському варіанті має бути як у П. Куліша: "Слава на високостям Богу і на землі мир, між людьми благоволення''. Шкода, багатьом віруючим перекладач не допоміг зрозуміти окремі абревіатури з молитвослова. Наприклад, латинські криптоніми N.N. передані пк П.Но як Н.Н. на противагу усталеному "імярек", що означає "ім'я", яке часто передається скороченням типу І.І. або ІНЦІ.

Абсолютну безпорадність виявив перекладач у застосуванні слова "благий" яке без усяких підстав трансформовано в "добрий". Адже варто було все-таки зберегти первісне літургійне значення лексеми "благий", яке в крайньому разі доцільно передати словом "милостивий".

Значне відхилення від норми допустив Я. Левицький, вживаючи словосполучення "Бог Отця мого", оскільки "Бог Отець не має над собою ніякого Бога". Знаходимо на одній зі сторінок перекладу невдалу передачу нашою мовою значення "церковнослов’янської" лексеми "ничтоже" (ніщо), що підмінено заперечним займенником ("ніхто"). Надто примітивно, бо суперечливо інтерпретоване словосполучення "утоли пажить гріховную" силогічною фразою "Заспокій пашу гріховну" замість того, щоб висловитись: "Приборкай грішні спокуси!". Українська мова в перекладі Я. Левицького, зауважує рецензент, "загально добра, та місцями бувають дивовижні зломи. Автор в кількох місцях уживає номінативу, підмінюючи вокативу, що є разячим русизмом: "вчини мене достойним праворуч тебе стати, Суддя праведний". Клична форма: "Судде праведний"; "о божественний, о милий, о найсолодший голосе"; "о Пасхо велика і найсвятіша, Христе". Нерідко натрапляємо й на покручі типу: "мені, що кається"; "нас, що надіються"; "нас, що співають", "які в українській передачі повинні звучати: що каюся, що надіємося, котрі співаємо" [1, 347].

Великого значення надає Г. Костельник чергуванню сполучників та прийменників, покликаних забезпечити мелодійність нашої прекрасної Тоскані. Натомість у перекладі Я. Левицького втрачено достоїнство "логічної й поетичної фінезії" оригіналу.

"Кожний солідніший переклад, — пише автор, — хоч не ідеальної вартості, тут і там виявляє скарб розуму, що вложив у нього перекладач, розглядаючи різні думки й вибираючи з них найсоліднішу. В перекладі Я. Левицького нема такого скарбу — тут з правила записана "найдешевша" думка, що найпростішою дорогою виринула в свідомості. Неясність, невикінченість, недокладність і недоладність, неокресаність дикції, цілковите поломання поетичности, словом тандита, присутня в перекладі Я. Левицького" [2, 377].

Відхиленням від законів уважає Г. Костельник і недотримання порядку слів у реченні, в межах якого допускаються інверсії, але в розумних межах. Та коли перекладач сліпо наслідує підрядкову передачу змісту, не тільки калічаться значення стійких словосполучень, ідіом, а й самої логіки викладу та змісту. Наприклад, речення з оригіналу: "Ум убо єсть нерожденний Отец, образно премудрими предречеся" Я. Левицький передав українською мовою так: "Неродженний Отець є умом, як се в образах мудреці передбачили; а соєстественний Син є собезначальним Словом та що є Дух Святий, що в Діві доконав воплощення Слова". Ще гірші й сліди познав тлумач, дотримуючись підрядкового порядку слів у хаосі невловимої думки: "Людей беззаконних, що несправедливо прибили тебе на дереві, коли Діва і чиста Матір твоя побачила, як Симеон прорік, у нутрі, Спасе, відчула рану". Це спотворене судження, на думку Г. Костельника, варто було б оформити так: "Діва і чиста твоя Мати, Спасе, бачучи найбеззаконніших людей, що без правди пригвоздили тебе до дерева, як Симеон прорік, кровавилася в серці". Навіть у реченні з номінальною кількістю слів перекладача переслідує невдача через сліпе наслідування підрядкових конструкцій. Прикладом може служити теза зі старослов'янського тексту: "У многоті сили твоєї лукавити будуть перед тобою вороги твої", яку, попри власний розсуд, перекладу мав би розчовпати таким способом: " Для великости твоєї сили будуть перед тобою лгати вороги твої". Варто зауважити: навіть у текстах народних дум у результаті упущення не тільки слова, ба й складу, втрачається ритмомелодика. Якщо врахувати, що таким же чином, як українські народні думи, укладено церковні кондаки, то через утрату одного голосного звука знецінюється строфічна будова твору. Маємо нагоду пересвідчитися в цьому принаймні на такій фразі перекладу: "Діва сього дня родить того, що був перед усім існуючим, земля приносить вертеп недоступному, ангели з пастирями вихваляють, волхви йдуть за звіздою подорожують. То задля нас родилося хлоп'я молоде — Предвічний Бог" [2, 379]. На думку рецензента набагато гірше перекладено кондак Богоявлення: "Ти явився сього дня вселенній, і світло твоє, Господи, показалося на нас, які пізнаючи співають тобі: Ти прийшов і показався світлом недоступним". Його належало б перекласти так: "Явився ти сього дня вселенній, і світло твоє, Господи, зазначилось на нас, що свідомо славословимо Тебе. Ти прийшов і показався світлом неприступним".

Важко погодитися з рецензентом, коли він виявляє прихильність до партиципій, тобто передачі зв'язку підрядних речень з головними типово російськими засобами дієприкметників. Наприклад, "Я зустрів чоловіка, знаючого багато іноземних мов". Як уважає теолог, ''поетичність оригіналу тут найбільше постраждала, бо, замість елегантної форми партиципіїв, використано модерні форми сучасної мови: "коли", "який", "той, що","як такий, що". "Ідучи за стерео типовою (шкільною) розв'язкою партиципіїв, — кепкує Г. Костельник, — наш перекладач на деяких важних місцях розминувся з властивим модальним смислом" [2, 379].

Справжньою какофонією можна назвати переклад фрази: "Просвіти очі мої, Христе Боже, да не когда усну во смерть" через підрядне речення "...щоб я не помер у смерть".

Не тільки стилістична невправність, а й лексична невідповідність разить око у фразі. "Одягнулося, Христе, зіступленням твоїм у світло підземне". Не важко здогадатися, що"підземне" відноситься до "світла" й означає "пекло". Треба, очевидно, замінити його словом "підземелля", або ще краще залишати слово "ад".

Скрізь у перекладі Я. Левицького відчувається невиправдана поспішність, зумовлена, крім усього іншого, замовленням друкарні. Через те трапилася така нелогічність. Передаючи, наприклад нашою мовою Різдвяний Тропар, автор спотворив його зміст: "3 Різдвом твоїм Христе Боже наш, зійшло для світа світло пізнання. Бо в ньому слуги звізд поучені були звіздою поклонитися тобі, сонцю правди, і тебе пізнати, як схід із висоти. Господи слава тобі". Окрім усього іншого, досить-таки непересічний драгоман, тим паче священик зобов’яний займенникові номінації стосовно Бога та Ісуса Христа писати з великої літери, а у звертаннях, адресованим їм, ставити відповідні розділові знаки. У більш-менш досконалому вигляді ця фраза повинна мати оформлення: ''Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові промінням розуму. Ось у ньому слуги звізд звіздою були поучені кланятися Тобі, як Сонцю правди, і Тебе знати, як Схід з висоти. Господи, слава Тобі".

Ставлення Г. Костельника до похвального почину Я. Левицького може видатись масовому читачеві упереджено прискіпливим. Певно, щоб нівелювати реакцію громадської думки, зроблена примітка часопису до оприлюдненої рецензії: "Редакція "Ниви" містить отсю дуже гостру критику тільки задля її річевих завваг. Зате ніяк не годимося з її тоном. А сам факт перекладу молитвослова на українську мову вважаємо за додатне і відрадне явище, та з цього погляду висказуемо перекладчикові ще раз своє признання"[1, 343].

Більш-менш знаменне явище в церковному житті Галичини Г. Костельник сприймав з великим захопленням, зокрема український переклад Євангелії, який майже з осудом сприйняла більша частина духівництва, певно, з огляду порушення канонічності Святого Письма. "Сею справою, — резумує, —світська інтелігенція інтересувалася і глибоко мислячі патріоти як Куліш і Нечуй взялися до толковання всього письма святого, а коли властям духовним не могли нічого довести, звернулися до світового товариства біблійного і воно видало цілу Біблію "Старий і новий завіт", котре так сильно розійшлося, що нині годі його і за високі гроші набути" [1, 343].

Починання у справі перекладів теологічної літератури та функціонування релігійних часописів, на думку Г. Костельника, — це запорука розквіту будь-якої спільності, тим паче, коли державна адміністрація визнає вищість Божого над кесаревим. Цю аксіому протопресвітер ілюструє історичним фактом на терені християнської Європи. Ідеться, зокрема, про дійсний факт І077 року, коли німецький імператор Генріх ІУ три дні в одежі грішника, босоніж стоячи у снігу перед воротами замку папи Григорія УП, просив у нього відпущення гріхів. Цим символом Г. Костельник наголошував вищість авторитету духовної влади над світською. І в якому б виграші опинилася українська незалежність, якби під мурами Каносси було окреслено сліди симоненків, вітренків та К°, що "вболівають" за нап'ялити на нього московську власницю.

Успадкувавши від Візантії грецьку ортодоксію, українці перейняли, само собою зрозуміло, і грецькі культурні форми з філософічними набутками християнства. Оскільки Візантія була цезарською монархією, то старогрецької демократії нам не доводилося спізнати. І в результаті нашого візантійського хрещення маємо новий вияв культурного симбіозу на базі древньоруського язичництва. Це були реформаторські віяння, що вилилися у релігійний Ренесанс Володимира Великого. Увиразнив цей культурний сплав прихід в Україну-Русь Кирила й Мефодія, які запровадили у новохрещеній державі старослов'янську мову, що мала спочатку консолідуюче значення на великих слов'янських обширах. Крім суспільно-політичного значення, це була основа книгодрукування та літературної творчості.

Але великий плюс таїв у собі й значну небезпеку: мова нашого простолюду все більше дистанціювала від церковної, ставши певним гальмом релігійної сугестії. Тому з абсолютною певністю Г. Костельник застерігає: ''церковна мова ніколи не була витвором нашого народу", а книжки, написані нею, сприймалися виключно як канонічна традиція й читалися з українською вимовою. Так само чинили у себе й московити. Тому продукція, що друкувалася в Московії для потреб її церков, мала тамтешнє забарвлення, як і друкована в Сербії — сербське. Це в свою чергу призвело до того, що літературні твори, включаючи XVIII століття, позбавлені рис істинно народного мовлення. "Церковна мова, — зауважує Г. Костельник, — вже по кількох віках свого панування сталася великою перешкодою в розвою літератури слов'янських народів грецького обряду" [3, 53].

Це, зі свого боку, зумовило природний процес вивільнення з-під штучної оболонки, що гальмувала потяг до сонячних джерел. Спостерігаємо, отже, нелегкий і болісний, хоч і закономірний, відхід від колишнього прогресу, тобто від церковної мови як літературної. Власне, якщо брати до уваги політичні маніпуляції Москви лінгвістичного й релігійного характерів, то ці процеси ще не закінчилися. Нагадаймо при цьому, що перехід до народної мови для слов'ян латинського обряду був практично безболісним, оскільки між церковною та народною мовою в цьому разі не було найменшої схожості. Певним поштовхом до такого кроку був приклад сусідніх народів, що скинули з себе латинську мантію.

Інакшими були обставини в середовищі слов'ян грецького обряду, які змирилися з думкою, буцімто література, створена старослов'янською мовою, — це природний продукт їх власного життя. "Сю мову, — пише теолог, — вони розуміли, зжилися з нею, ціла дотодішня їх література була писана тою мовою, тому й дуже трудно могло витворитися переконання, що їх жива народна мова гідна літератури та що церковна мова щось зовсім інше, як їх народна мова"[3, 53].

А коли вже утвердилося переконання, що церковна мова належить до мертвих мов, то постало питання про наслідування якогось іншого слов'янського взірця, приміром, російського. З одного боку, це була напівтрадиційна звичка наслідувати все чуже, а з іншого — втручання у ці процеси москвофільських "о-іі гиків, "собирателей земель", що, завдяки "мовознавчим" підтасовкам М. Погодіна і йому подібними, виводили не тільки спільноруський мовний корінь, а й культурно-етнографічний та історичний. І тут на п'єдестал політиканства позводилася старослов'янська мова, буцімто праматір усіх східних слов'ян. У полон цих лабіринтів потрапляли, звісно, і найбільш поважні національні авторитети. Візьмімо, наприклад, полеміку М. Шашкевича з "Русалкою Дністровою", сутички довкола етимологічного правопису, язичницькі викрутаси тощо. А в кінцевому результаті все зводилося до панування російської мови на розлогих слов'янських обширах, ба навіть на території Сербії. Промовистим у цьому плані є й факт боротьби між сербами, яка тривала близько 150 років (1700-1850). "По визволенні полудневої Угорщини та Слявонії від гурків, — зауважує Г. Костельник, — серби, там замешкані, старались піднестись культурно. Своїм літературним язиком, розуміється, вважали вони церковний старослов'янський язик. Але що не мали ані своїх книжок, ані вишколених людей, то як книжки, так і професорів спроваджували з Росії (зглядно — з України)" [3, 54]. Звісно, весь цей ідеологічний товар переслідував єдину мету — омоскалення місцевих жителів. Яскравим прикладом цього може слугувати діяльність Максима Суварова, прибульця з Московії, який привіз із собою в Сербію 400 букварів та 100 граматик Мелетія Смотрицького, що стали згодом взірцем творення власне сербських граматик на засадах російсько-українських принципів. Це була жахлива суміш слов'янських мовних елементів, що вела до ідеологічного ярма.

Боротьба за літературну мову переросла згодом у політичний фарс, призначений для збереження старослов'янської мови у церкві як форпосту тотальної москалізації. Протидією такому засиллю завжди було виважене розуміння необхідності церковної мовної реформи, тобто усунення мертвої мови з богослужіння, заміні живою народною. Варто було започаткувати цей процес бодай одному слов'янському народові грецького обряду, як тут же естафету підхоплювали інші. "Мусимо повернутися до того, — доходить висновку Г. Костельник, — що грецький обряд так збудований, що рішуче домагається, аби богослужебна мова була для народу зрозуміла" [3, 56].

Причинами певної нехоті щодо запровадження живої народної мови в богослужіння залишаються гальмівна звичка, стереотипи щодо канонічності старослов'янської мови та великодержавна шовіністична політика. Здійснивши в церкві мовну реформу, можна поставити заслін перед тотальною моралізацією, що поглинає цілі слов'янські регіони. У такому разі буде проілюстрована національна, антропологічна та ментальна різниця між українцями та московитами. Коли наша мова буде освячена церквою, то зникне та страшна загроза, що висить, немов дамоклів меч, над нашою культурою та окремішнім духом, з чим не бажають рахуватися північні колонізатори. Водночас належить брати до уваги діалектну строкатість українських говірок, що може викликати певні внутрішні суперечки, зумовлені психологією стереотипів. Тому запровадження народної української літературної мови в богослужіння має здійснюватися обережно і поступово, щоб "будувати, а не руйнувати".

У цьому закладена й еволюційна причина — поява культурного й політичного націоналізму. "Націоналізм, — вважає Г. Костельник, — стався посвідником у культурному житті, а з того "духу часу" родиться стремління, щоби націоналізм поширити загалом на ціле суспільне життя: щоби до культурного та політичного націоналізму долучити ще й церковний націоналізм. Це стремління тим сильніше, що вже є такі християнські церкви, які офіційно виступають яко національні" [4, 53].

Розмірковуючи над порушеною проблемою, Г. Костельник ставить запитання: а чи Христова церква справді має бути національною?

Щоб відповісти на це запитання, автор уважає за потрібне з'ясувати об'єктивні обставини, що призвели до цієї ідеї. "Культурний націоналізм, — зазначає він, — спричинила загальна просвіта в народах. Нині, як то мовиться, "світ учений". І стремиться до того, щоби світ був ще більш ученим: щоби кожна людина стала письменною й освіченою. Чоловік просто мусить вчитися — його до того держава, в якій нормальна наука обов'язкова для всіх громадян (всі діти мусять ходити до школи); силують його обставини життя: без науки ти в світі, наче в могилі — безпорадний".

Нині кожний народ стремиться до того, щоби стати хазяїном на своїй землі, себто: щоби оснувати свою власну, незалежну державу. Ось се — політичний націоналізм" [4, 13].

Але, на думку теолога, існує ще один надзвичайно сильний чинник у кожного народу — це його церква, хоч націоналізм — не її парафія. Однак доля всякого народу залежить від долі його церкви, від релігійного виховання, від явного стану священиків. Наприклад, доля Східної України в останні роки була б зовсім іншою, якби тамошнє духовенство було так перейняте патріотизмом і мало такий вплив на народ, як наше "галицьке українське духовенство". І саме в цьому плані позитивну роль на Західній Україні зіграла греко-католицька церква, що була захисним бар'єром перед заполітизованим російським православ'ям, злигим воєдино з територіальними посяганнями.

Костельник прекрасно усвідомлював необхідність автономії української православної церкви, її незалежність як від російського патріархату, так і від римської опіки. Тому церковний націоналізм він ототожнює з поняттям автокефальної церкви, тобто незалежної. У тривалій і тяжкій національній боротьбі на два боки (з москалями та поляками) націоналізм у нас такий пекучий, що "многі з нашого народу готові все для нього пожертвувати". "Автокефалія Української Церкви, — пише Г. Костельник, — представляється яко обосічний меч — заразом і проти москалів і проти поляків, тому вона для нас є ідеалом, який конче треба здійснити" [4, 14].

Ці думки висловив духовний ватажок українського народу після першої світової війни, коли був свідком наочних московських диверсій, здійснюваних церковниками, наприклад, запеклим шовіністом Євлогієм, який прибув до Львова разом з окупантами. Перед нами велимовний документ — Слово високопреосвященного Євлгігія, архієпископа Волинського та Житомирського, виголошене у Львівськім Преображенськім соборі 7 грудня 1914 року. "Як радіє душа моя, — звернувся до віруючих російською мовою духовний ватажок окупантів, — і як я вдячний Богові і вам, священнослужителі, попечителі та прихожани цього святого храму й того, в якому ми здійснювали богослужіння вчора, за те, що ви дали мені можливість священнодіяти тут у ці святкові дні та об'єднатися з вами у молитві. Ви дали загальну духовну втіху не тільки мені, але й усьому цьому багатолюдному церковному зібранню, особливо тим, хто більш за все тепер потребує цієї духовної втіхи, нашим христолюбивим російським воїнам, які йдуть на подвиг бранний, на смертельний бій. Я вважаю, що це наше молитовне зібрання є крупним кроком на шляху зближення та об'єднання вашого — об'єднання Галицької Русі з Руссю Державною. Без сумніву, що тільки під священними, волелюбними куполами цих храмів Божих повинно завершитися торжество цього об'єднання. Воно розпочалося подвигом нашого доблесного, переможного воїнства, зміцнено волелюбним рухом духу народного, але остаточно повинно закінчитися й освятитися молитвами та благоговінням святої Церкви, нашої спільної, єдиної рідної Російської Церкви, оскільки у всього російського народу, де він б не жив, — від Великого океану до Карпатських гір — одне серце і єдина душа. То повинна бути у нього і єдина віра, єдина молитва, єдина церква, щоб він був воістину "єдине тіло, єдиний дух", щоб єдиними устами та єдиним серцем він хвалив Господа Бога свого" [5].

Cлід зауважити, що цю тираду московський церковний агент виголосив російською мовою під охороною кількох десятків воїнів армії окупантів. Після цього візиту будь-які надії про альянс з російською церквою у Г. Котельника зникли, хоч під час окупації Галичини незначна частина віруючих клюнула на московську приманку. "Тоді, — зізнається протопресвітер, — царське православіє тріумфувало, декого приманювало, загал наших вірних переслідувало і , зрештою, неодного збаламучувала ідіосинкразія "руський-православний" [6].

Обстоюючи канони православного віросповідання, Г. Костельник мав на увазі передусім автокефальну українську церкву, боротьба за яку в 20-30-х роках ХХ століття увінчалася практичним успіхом — обранням шляхом рукопокладення Василя Липківського на митрополита України. Це був той шлях, яким мріяв повести західноукраїнських християн Г. Костельник. Більша частина нашого народу православна, пише він, а нинішнє православіє узнає засаду церковного націоналізму. Отже, для тісного з'єднання обох частин нашого народу, а також для рішучого розмежування з московитими та поляками автокефалія української церкви буде своєчасною.

Як відомо, царгородські патріархи споконвіків захищали єдність православної церкви, виступаючи проти будь-якого розрізнення, тобто філетизму. Однак життя внесло у цю єдність значні корективи і розбіжності, хоч у символі віри більша частина православних сповідує "єдину, соборну апостольську Церкву". З цього випливає, що й православні українці не повинні цуратися того філетизму так само, як і московити, серби, болгари та греки. І якщо ці народи перетворили свою церковну організацію в національну, автокефальну, то й православні українці з повним правом можуть прямувати до цього, бо таке право міститься в законах сучасного православ'я. Нині нема потреби посилатися ані на '"православного царя", ані на фактичну державну незалежність, а тільки наднаціональні принципи. Однак автокефальність української православної церкви повинна спиратися виключно на засади "історичного православ'я", щоб, бува, не вклинився в нашу церкву протестантизм, який, на думку Г. Костельника, дихає раціоналізмом. З цих міркувань він закликає з обережністю ставитись навіть до такого авторитета, як І. Огієнко, перу якого належить книжка "Світовий рух за утворення живої народної національної Церкви".

"Автокефалія Української Православної Церкви, — вважає Г. Костельник, — без сумніву, дуже причиниться народу, до національного усвідомлення народних мас, до розмежування з москалями під зглядом національності" [6].

Однак це справа, хоч і не далекого, але все-таки майбутнього. Перехідним містком до повної незалежності української церкви має стати адаптація церковних текстів на національному ґрунті, про що веде мову Г. Костельник у праці "Як нам вимовляти церковнослов'янські слова?"

Полемізували довкола цієї проблеми, звісно, не одне століття духівництво, вчені та простолюд. Скажімо, лексеми типу "помолимся", "просим", "миром", "сохрани", "спаси" в результаті російського впливу нерідко вимовляються по-чужинські: "помолімся", "просім". Однак сама постановка проблеми не має логічного прецеденту, оскільки ґрунтується на шовіністичних засадах. За інших умов, навіщо українцям із притаманною їм природною фонетикою напружувати голосові зв'язки, аби виходило по-великоруськи? І в цьому разі, якщо дотримуватись якоїсь традиції, то хіба що тільки первісної слов'янської, тобто вимовляти слова так, як вимовляли їх наші пращури. В іншому разі це буде калічення церковнослов'янської мови. "Для нас, — вважає і Г. Костельник, — могла би бути міродайною тільки вимова наших предків, а не вимова старих болгарів, сербів чи москвичів. Але ні один з тих народів нині не вимовляє старої церковної мови так, як предки вимовляли її, тільки акомодує її до теперішньої своєї мови" [7, 68].

Таким чином, можна вважати, що за новітніх часів штучно витворилася старослов'янська мова, яку правильніше назвати "церковнослов'янською", зрусифікованою, новітньою інтерлінгвою. Маємо чимало спроб українських теологів та вчених "очистити" церковнослов'янську мову від московського впливу, хоч успіху досягали не завжди. Промовистими у цьому плані були реформістські намагання П. Куліша, І. Огієнка, С. Кархута.

За умов, коли всі слов'янські народи переводять церковнослов'янську мову на засади національних мов, то й українцям належить зробити те саме, хоч гальмують цей процес московські "політичні рації". "Наш простолюдин, — резюмує Г. Костельник, — оскільки не є упереджений "вищими теоріями", вимовляє церковнослов'янську мову власне так, як ми її повинні вимовляти. Натура найкраще знає, як старе погодити з новим" [7, 70].

На жаль, цього не бажають зрозуміти заангажовані святоші в Україні — так звані слуги української православної церкви Московського патріархату "во главе" з "вернейшим" Сабоданом — митрополитом під чужим патріархатом, з подачі якого здійснюються найогидніші конфесійні заколоти в Україні. Добре ж бо засвоїли церковні окупанти правило: немає мовної та релігійної єдності — немає й України. Тим часом війна між християнами триває. Залишаються руїни в душах віруючих і в осередках святинь, як приміром, осколок снаряда, вишущений 1914 року з гармати ординців у серце нашої віри — Преображенський собор у Львові, яким опікував Г. Костельник, випивши згодом чашу отрути, настояної на чорнобилі Московського православ'я.

Дуже популярною серед галичан початку XX століття була рубрика часопису "Діло" — "Куток мови". Г. Костельник, стежачи за намаганням пуристів викинути з українського вжитку "полонізми" та "русизми", вбачав у тому ідеологічну війну, спрямовану на збіднення лексичного запасу тубільного населення. Щоб хоч трохи зарадити лихові, він у редагованій ним "Ниві" запроваджує аналогічну рубрику. Якщо знавці, опікуючись мовознавчою сторінкою "Діла", твердили, що словосполучення типу "говорити о кімсь" є полонізмом і має бути замінене "говорити про когось", то Г. Костельник уважає цю точку зору неправомірною, спрямованою на "покривдження" нашої мови. Виводячи названу конструкцію зі старослов'янського мовного вжитку, редактор "Ниви" аргументує: "Прийменники взагалі мають дуже субтельне й широко розвинене логічне значення. Первісні їх значення, звичайно, відносяться до матеріального світу (простору, часу, ділання), а на підставі аналогії аплікуємо їх до духовного або до духовно-матеріального світу" [7, 382]. За взірець редактор бере словосполучення "о другій годині", "вдаритись об стіл", що наявні й в сербсько-хорватській мові. Зіграла тут важливу роль народна етимологія. Водночас, якщо брати до уваги польські словосполучення "чоловік о сивім вусі", "нога о п'ятьох пальцях", то тут наявні чисті полонізми, які в українській мові звучать: "нога з п'ятьма пальцями", "чоловік з сивим вусом". За законами мови нам належало б говорити: "банувати о кімсь", але "сказати про щось", адже мова повинна зважати на легкість, точність та багатство нюансів.

Подачі такого ґатунку в "Кутку мови" вирівнювали шлях до єдиної літературної мови на терені Галичини й підросійської України. З приводу чого наприкінці ХІХ століття велася лінгвістична дискусія між І. Франком, А. Кримським, Б. Грінченком, М. Комаром, які практично унормували український правопис, вимову та наголос.

Здобутки новітнього українського мовознавства поруч із власними надбаннями Г. Костельник сміливо втілював на сторінках редагованих ним часописів та численних філософсько-теологічних досліджень.

1. Костельник Г. Український переклад єврейського молитвослова о. Я. Левицького // Нива. — І935. — № 9.

2. Там само. — № 10.

3. Костельник Г. Значення церковнослов’янської мови // Нива. — І922. — № 1.

4. Костельник Г. Народна чи вселенська Церков? // Нива. — 1925. — № 7.

5. Інститут рукопису ЦНБ ім. В. Вернадського НАН України. — Ф. 2І. — № 1173.

6. Костельник Г. Значення національної польської православної Церкви // Нива. — 1926. — № 10. — С. 338.

7. Костельник Г. Як нам вимовляти церковнослов’янські слова? // Нива. — 1926. — № 10.