УДК 070-76
У статті Ліни Вежель акцентовано увагу на працях протопресвітера, спрямованих проти посягань великоросійських та польських шовіністів, що впродовж століть грабували Україну на підставі фальсифікацій її минулого та етнічної приналежності як придатка до власних держав.
Ключові слова: незалежність, польський та російський шовінізм, греко-католицька церква та політичне безправ'я.
In Lina Vezhel's article "Gavriyil Kostelnik - the ideologist of the Ukrainian independence (based on the galizka press information)" the attention is paid to the works of the enlightener, that were directed against the insult of the russian and polish chauvinists who had been continuing despoiling Ukraine based on the falsification of its past and nationality as the adjunct of either Russia or Poland.
Key-words: independens, Poland, and Russian chauvinism, the Great-Catholic church and lack of political rights.
До проблеми ролі образних засобів у творчості відомого в Галичині на початку ХХ ст. теолога, філософа та неординарного письменника Г. Костельника, як і взагалі до його наукових надбань, ще ніхто не виявляв зацікавлення, хоч студії з цього приводу давно вже на часі.
Маючи певний авторський доробок у царині згаданих проблем, не другорядним видається й процес моделювання образів та використання експресій у його символістичній збірці оповідань "Великі люди". Це спонукало нас узятися за проблему, що має вагоме значення при висвітленні новаторських засобів та модерних чинників усього українського літературного процесу минулого століття.
Послуговуючись біблійними сюжетами, Г. Костельник, шукаючи поводирів українського народу на шляху до визволення, випускає в 1925 році свою дидактичного характеру збірку оповідань "Великі люди" (з біблійного музею). Один із тогочасних літературних критиків Й. Скрутель високо ставив не тільки теологічні студії майбутнього протопресвітера, а й його белетристику. В рецензії на його "Пісню Богові", він, наприклад, підкреслював: "Книжка написана величним стилем, поетичною прозою, лиш подекуди віршем відповідно до конкретних моментів. Та однак, це не чиста поезія й не чиста філософія" [1,193]. Зважаючи на те, що "Великі люди" принципом письма не розбігаються з "Піснею Богові", наведені оцінки мають до "біблійного музею" пряме відношення, завдячуючи "величному стилю". У чому все-таки полягає він?
Оскільки збірка складається з дев'яти новел, чи радше зарисовок, ми розглядатимемо їх у тій послідовності, як вони розташовані в книзі й зупинятися лише на моделях образної думки. У першій з них "Мойсей передумується" автор описує душевний стан головного героя, який утік від фараона та розлючених єгиптян. Ставши на перепочинок, він мав єдину втіху - це "думання й передумування", а його душа "захотіла свобідно випростатися та крильми потріпотіти". У промінні призахідного сонця він був схожий на "пустинного ангела", пойнятого журбою: як би визволити з-під ярма "землю отцівську". У його поставі важко було вгадати незвичайну людину, якби не палкі очі, мов "вранішня зоря", що осявали "непорушну статую з мармору". Але, як пише автор, "це не звичайні людські очі, а гнізда пустельних вітрів, які бурею понесуться над Єгиптом, над рідним Міцраїном /так євреї називали колись Єгипет - Л. В./, що невдовзі зробить з невільників "міцний вал" позаду дороги до щастя.
Роздумуючи над долею інертних побратимів, Мойсей доходить висновку: "Спить у них людська душа, тільки звірині чутливі тельбухи в них озиваються" [2, 14]. А у своїх намірах - це народ з крилами "без пір'я".
Мойсеєву Мрію завершує кінцева мета: "Ізраїль без пана і хлопа, де всі мають бути рівними. Але це ілюзія, крайнощі. Але крайнощі "однакові овочі родять: що неволя, то й сваволя"[2,17].
Мойсей постає перед нами як несхитна віруюча натура, та не тільки перед Богом, а й перед власним сумлінням. "Не знуджуся й не змучуся, - виливає він свою впевненість під шатром ночі, - аж наповню пустиню й це зоряне небо своїми зітханнями й призивами, аж переллється чаша неба, верхом наповнена моїми молитвами й стонами, - аж обізвешся! Аж дістану бич з твоєї руки, бич, що буде для єгиптян змією, а для моїх братів - обручем, що сполучить їх у єдність під твоїм ім'ям"[2, 20].
Буквально трьома реченнями про трагедію, що насувається на Ізраїль, розпочинає автор новелу "Наречена смерти", де трагічна розповідь різко обривається, а на зміну їй напливає, наче в кіно, райдужна картина здобутої над амонітами перемоги, коли вільна ізраїльська земля прислухалась до нової пісні і "заживала плодів великого діла свойого нового князя" [2, 22].
Тільки одна ізраїльська душа у зелених Галаадських горах перечікувала страшну грозу. Була то одинока дочка нового ізраїльського князя Єфтая. Вона сподівалася дивного й нечуваного весілля. На її голові - міртовий вінок, довкола неї - дружки. Але де молодий, де наречений? Виявляється: молода пані - наречена смерти.
Григорій Костельник використав біблійну легенду, згідно з якою Єфтай - ватажок ізраїльського війська дав - обітницю богові Ягве, що в разі перемоги над амонітами принесе в жертву першу людину, яка з'явиться на його очі. А тою людиною виявилася єдина донька, - це вона потрапила "в сільце обіту". На прохання своєї улюблениці князь-переможець подарував їй два "весільних" місяці. "Славний мій жених, - мовить крізь сльози Єфтаєва донька, - преславний! Сонце завісив на склепінню свойого дому, щоб світило вдень, а місяць щоб світив уночі"... Пташками мене вдень звеселяє, а вночі розважає рясними, мов хмара цвіркунами. Мовчать скелі - слухняні рабині, бо їхня княжка між ними!"[2, 28 - 29]. У душі обраниці Ягве змагаються два почуття - жаль за втраченою молодістю, як асоціація з вічною темрявою, та радість з приводу перемоги над ворогом, осяяна невгасимим днем. "Б'ють каламутні джерела десь із дна серця, - наче сповідається перед дружками наречена смерти, - й виносять на сонячне світло моєї душі смуток і тривогу... Й закривають сонце. Не глядіте на мене, товаришки мої, бо моя ніч надходить! Покладітеся спати, заплющіть очі, бо я роздягаю свою душу й стидно мені перед вами!" [2, 31].
Усвідомлюючи свій кінець, Єфтаєва донька бажає вічності якщо не на небі, то бодай між людьми. "А що ви казатимете людям про мене?" - цікавиться дівчина. Дружки відповідають: "Казатимемо, що дочка Єфтая - весільний вінок на нашій голові; що без неї й ми б не вінчались, бо Ізраїль був би, мов столочений квітник" [2, 35].
Проблемі морального дворушництва присвятив Г. Костельник новелу "Самсонова любов", де практично в світському ключі ведеться розповідь від першої особи. Однак, крізь, здавалося б, заземлений сюжет автор реалізує своє головне завдання - релігійно-моралізаторське через гострі психологічні ситуації. Здобувши перемогу над фелістимами, Самсон мав би цілковито ненавидіти весь їхній рід, тим паче, що іудейські дівчата повсюди не зводили з нього закоханих очей. Але щось надприродне вабило його до красунь ворожого стану. Можливо, через фізичний потяг до них він реалізував свою не до кінця сповнену місію - позбутися супротивника. Це була його неусвідомлена таємниця, що оберталася на заздрощі та ревнощі іудейських красунь. Певно, тому "їх зависть ще більше роздмухувала його любов до фелистимок, як легіт-вітер роздмухує вогонь у полі".
Хоч би що там писали тогочасні критики про манеру Г. Костельника, але саме крізь глибокий психологізм його новели випромінюють національний колорит. Стійкі словосполучення у творі є питомо українські. Наприклад, "не пан чоловік над своїм серцем", "кидає своє серце під ноги фелистимкам", "юдейка була для Самсона тим, що будний день у тижні, а фелистимка - мов шабаш", "сім кудлів його довгого волосся й рясна борода, з роду-віку неткненні бритвою, повівали на вітрі". Г. Костельник - майстер портрета в манері І. Нечуя-Левицького. Якщо порівняти Нимидору з "Миколи Джері" із Далілою в "Самасоновій любові", то в описі героїнь - не тільки зовнішня схожість, а й внутрішній світ, що підкреслює риси характеру. "Яка вона гарна - захоплено пише письменник, - яка принадна! Сама краса! Саме життя! Сама молодість! Яснобрива - ні, не яснобрива, а яснобрунетна; з синіми м'якими очима; рум'яна, мов рум'яне яблуко; а така пухка, така пухка, мов оксамит, як пелюстки оксамитової рожі! Коли всміхнеться з любощів та похитне головою - наче в саме серце продирається: цілою своєю головою, ясними очима. І п'є з серця, п'є теплу кров своїми вогневими устами... [2, 44 - 45].
Повтори дієслова "п'є" насторожують читача: починається ледь уловима трагедія. Якщо опис Нимидори настроює нас на оптимістичний лад, то у змалюванні Даліли - чимало підозрілого, несподіваного. Цей психологічний прийом можна назвати перспективою, що випереджає трагічний фінал.
Виконуючи обітницю, дану своїм співвітчизникам, "підходила Даліла до Самсона, як тільки женщина вміє підходити", а струни любощів до Самсона стали в її серці то рватись, то розпускатись, а струни національної гідності й "доброї справи" щораз сильніше стали натягатись..."[2, 47]. Такі плавні переходи від оптимізму до фатального виверження злочину - прийоми в нашій літературі майже не відомі, хіба що у п'єсі Ольги Кобилянської "У неділю рано зілля копала" та "Самсоні" Лесі Українки. Кохання "на замовлення" - це переважно тема новітніх американських бестселерів та модерного кіно. Щоправда, із вдосконаленням методів шпіонажу "естетична мода" заполонила згодом і українську літературу. Маємо на увазі твори В. Винниченка "Поклади золота", "На Сході - ми" І. Черняви та інші.
У новелі знаходимо чимало яскравих порівнянь, метафор та симфор, типу: "Самсон виглядав, гей віл, якому всі чотири ноги зв'язані докупи", "зворушувала його її журба", Даліла "лише перед стіною могла виправдувати своє жіноче серце й свій розбишацький хист". Та чи не найбільше кохається Г. Костельник у прихованих симфорах, наприклад: "Там, у тюрмі... потріскали у серці Самсона всі струни любощів до филістимок; а струни народної гордости й сорому, натягнені, згучали й згучали... Їх голос, їх крик, їх плач - це було одинокою розмовою Самсона у тюрмі" [2, 57].
Перелічені образи й теми незрідка трапляються в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття. Якщо вдатися до аналогій про біблійного Самсона, то образ цей чи не найкраще змальовано в однойменній поемі Лесі Українки. Символіка сонця та натягнутих струн використана М. Коцюбинським у новелі "Інтермеццо", а образ єврейських богів зустрічаємо в І. Франка. Масово поширений в українській народній творчості постать Іллі-громовержця, намальований Г. Костельником у психологічній новелі "Ілля, пророк божий, сумує", маємо змогу запізнати в оповіданні "Скривджені і нескривджені" І. Нечуя-Левицького, сюжет якого запозичено з індійської міфології. Попри аналогічні вчинки та зовнішність володаря грому, який у багатьох народів світу іменується то Зевсом, то Прометеєм, то Індрою, вони все-таки різні. У Г. Костельника відсутня мотивація важкої спокути пророка, який карається серед нестерпної пустельної спеки. Але, пам'ятаючи муки розп'ятого Христа, неважко здогадатися, що все те спричинено людським гріхопадінням. "Здається, - читаємо в нарисі Г. Костельника, - що червоний пустинний пісок ось-ось стане таяти й розливатиметься по землі, мов розтоплена мідь. Усе, що має свою красу - зелену, чорну, білу, все, що живе - звіря чи ростина корчиться, маліє, попеліє - зникає: небесний огонь витягає з нього силу. І здається, що ось-ось ціла земля зникне, як зникли й зорі на небі, а останеться тільки червоний лютий огонь - як на небі, так і на землі" [2, 60].
Споконвічною проблемою світобудови є змагання добра і зла, світла й темряви. Часто-густо в цьому двобої маємо нагоду спостерігати, як темні сили беруть реванш в результаті підкупів та шантажів. Безбожний Ахав та злюща Єзавель, цар і цариця над Ізраїлем, уявили себе непохитними й вічними серед безмежних розкошів у палатах із слонової кості, забуваючи, що нічого вічного на цьому світі немає.
У практиці вітчизняних письменників обмаль прийомів переосмислення усталених символів. Тож Г. Костельник у цьому плані становить виняток. Він нерідко наділяє негативні образи позитивними рисами. Наприклад, Ілля-пророк серед нестерпної спеки пригадує, як бог навіть крукам велів хлібом та м'ясом годувати його й поїти цілющою водою.
- Чи немає більше круків на землі? - звертається він до Творця. - Скажи їм, щоб прилетіли й бодай своїми крилами мене холодили та від мух обороняли" [2, 66].
Письменник полюбляє антитези, що увиразнюють мову героїв, надають їй значного психологічного підсилення. "Хоч утікав я тоді до Ахава, - роздумує Ілля, - моє слово було сильне. Хоч була неміч - у немочі була сила" [2, 67]. Такими засоба-ми письменник відтворює складну гаму почуттів і пристрастей героя. Власне, Г. Костельник надає своїй малій прозі ліричних властивостей, взагалі притаманних прозі початку ХХ століття. Відтворюючи психологічний стан героя, він вдається до безсюжетного змалювання дії.
Майже всі ліричні герої новел Г. Костельника, що ввійшли до книжки "Великі люди", своїми вчинками та помислами наближаються до народної епічної прози. Пригадаймо, наприклад, як бабуся з Довженкової "Зачарованої Десни" проклинає Сашка, який знівечив недозрілі овочі на грядці. Звичайно. Г. Костельник вдався до такого прийому набагато раніше, ніж зробив це майбутній кінорежисер. Але схожість прийомів тотожна. "Нехай пропаде цар-поганець! - розпочинається новела "Діло Мататії Макавея" - Нехай погибне Антійох - ревнитель Сатани! Нехай буде прокляте його ймення з роду в рід!" [2, 71].
Ізраїльський народ зберіг у своїй пам'яті впродовж століть імена славних поводирів нації, своїх оборонців та визволителів. Серед них - Мататія Макавей, біженець Єрусалиму, первосвященик, князь, що "в очах смерти остався вірним переданням своїх батьків". "Мататія був тим, - читаємо нижче, - у душі котрого зібралась уся сила народу, вибухла й знайшлася поза оковами неволі. І як одбивається морська хвиля від берега та назад кидається в море й потрясає ним, так сила народу відбилась од серця Мататії та кинулась знову в народ, щоб його розбудити" [2, 73].
Якщо взяти до уваги час і реалії в Україні, коли було написано цю новелу, то не викликає сумніву, що заклики Мататії до своїх співвітчизників - це клич на адресу захисників України. "Діти! - волало серце Мататії. - Ви здоровий вершок лози Ізраїля, відтятий од кореня! Зарийтесь тут у землю, а чей заховаєте життя дому Якова! Чей лоза Якова пустить нове коріння і розростеться!"[2, 75].
У низці тогочасних рецензій заклики Мататії вважаються закликами до українського народу у боротьбі проти полонізації та зросійщення. А Андрей Шептицький, розчуленим дарчим написом на шмуцтитулі книжки, зроблений у день його патрона 13 грудня 1925 року, писав: "Полум'я патріотизму біблійних героїв автор передав, мов естафету, нинішній галицькій молоді".
І хоч написано книжку Г. Костельника задовго до утворення опору окупантам у Західній Україні, тут пророчо намальовано умови важкого життя Армії повстанців 40-х років. "Щось, що зміняло свою постать, - зафіксовано в новелі, - що носило на собі всі познаки смерти, а в свойому нутрі новий зародок життя. Мов збухніле зерно в землі, коли кільчиться... Перемучені, обдерті... з малими й більшими клунками, без усяких воєнних приладів бездольні біженці рішилися виступити проти царської сили, підняти визвольну боротьбу ось із тих гірських криївок. А там, там на долах оставили вони ціле своє багатство, людську вигоду й людське значіння. Тепер поганець палить їх доми, катує їх родину, грабить надбання" [2, 76].
Якщо письменник має намір передати широку гаму людських почуттів, то він вдається до образних засобів - тропів і фігур. Адже метафоричність надає ваги художньому слову, робить його інструментом серця, спонукає вигравати особливими барвами, відшукувати асоціації. Як уже йшлося, одним з найрозповсюдженіших різновидів метафори є символ, з яким Г. Костельник не розминається в усіх своїх творах. До речі, у розглядуваній новелі найнаснаженішим є символ Єрусалиму як осередка присутності всесвітнього бога та святості. Велику роль у даному разі відіграють картини марення Мататії довкола сплюндрованого ворогами святого града, у які інструктується образ колишнього квітучого Єрусалиму, який стояв перед ним у реальній красі. "Ось день Господній в Єрусалимі. - радіємо разом з Мататієм його привиду. - Храм господній сяє на сонці - сам, наче сонце Ізраїля. Трублять святочні труби, виходять священики в святочних одежах. Мататія між ними перший. Дзвонять дзвінки на його первосвященній одежі, вилискується дванадцять дорогоцінних каменів на його грудях, вилискується золота мітра на голові" [2, 77 - 78].
Цей контрастний малюнок має для нас і пізнавальне значення щодо походження певних християнських традицій, зокрема назв частин убрання високої церковної еліти, запозичених з давньоіранської та індійської міфології. Наприклад, слово "мітра" як символ бога Сонця, чистоти і правди спершу запозичене іудеями, а від них - і християнами. А символ дванадцяти діамантових каменів - відповідно до кількості планет сонячної системи під правицею єдиного Бога - зберіг своє значення й понині. Не затихає і досі відлуння дзвонів, з якими асоціювалася найдовершеніша індуська поезія - дхвані, що являє собою натяк на прихований зміст поетичної фрази.
Сталося так, як мріяв Мататія: ангел Божий відгукнувся на його молитви і нарік мрійника новим іменем - "Макавей", що у перекладі означає "Молот". Це, як неважко здогадатися, - символ безсмертя та нездоланності народу й торжества життя.
Назва новели "Проти волі народу" є своєрідною загадкою: навіть прочитавши її, важко збагнути, хто конфліктував з масами і на чиєму боці правда. Якщо вважати головного героя твору бен Асасра людиною, яка краще за всіх і раніше за інших зрозуміла місіонерство Христа і стала його послідовником, то цей його крок дисонував із настроями загалу. Ті, що стали прихильниками нової віри, у широкому розумінні слова йшли "проти волі народу". Мрійники, які зійшлися на збори назаретян в очікуванні небесного Пророка, репрезентують у творі консервативні сили, для яких поява Єшуу бен Йозефа /Ісуса Христа - Л. В./ в синагозі, сина теслі сприймалася як відступництво, що стало згодом причиною його переслідувань. А тим часом він промовляв до народу і "було в тій промові щось вищого, щось доси незвісного". Проте більшість ізраїльтян злилася в русло каламутної ріки. "Між ти, - читаємо в описі кульмінаційної ситуації, - світлий Абба бен Асса плив з бігом цієї ріки, тягнув за собою братів, запевнював їх, підбадьорював, проводив і збирав лаври в ім'я майбутнього Месії в Назареті /пророка від Єшуї - Л. В./ в напівпоганській Галілеї" [2, 97].
Поки більшість назаретян очікувала появи рятівника з неба, найсвідоміші повірили в земного Месію. "Одинокий з них бен Асаф, - завершується новела, - дожив до глибокої старости, перебув щасливо страшну смерть "тілесного Ізраїля", яку прорік Христос. Коли все бачив і зрозумів, пристав до християн і мав звичай із сльозами в очах зітхати: "Ах, так! Проти волі народу!" [2, 105].
Новела "Батьки народу" є своєрідним продовженням попереднього твору, символічно поєднаним словом "народ". Але і в цьому випадку цей символ роздвоєний - вжитий і як іронія і в прямому значенні. У манері В. Стефаника Г. Костельник, як мовиться, бере "вола за роги": "В той день і в тій годині, коли Христос конав на хресті, по вулицях Єрусалима найпростішою дорогою від Голготи до палати старця Никодима... ішов Йосиф з Ариматеї..." [2, 106]. На противагу псевдобатькам народу, які множили у світі зло, справжніми виявилися Йосиф та Никодим, опікуючись подальшою долею тіла Господнього. Та саме тієї миті "глухий гуркіт, наче тисячі громів, роздався під землею. І в тій хвилині засвітило сонце, віщуючи добре знамення. Історія не переказала нам, пише на закінчення Г. Костельник, яка була подальша доля Йосифа й Никодима у Велику П'ятницю, однак у день всенародної скорботи й розпорошення сил тільки "батьки народу" можуть повернути колесо життя, яке застрягло "на непригожій дорозі".
Головна специфіка новели "Посол з неба" як жанру, на нашу думку, не притаманна творові письменника - теолога , тим паче, що й заголовок не відображає динаміки сюжету. В описі, яким починається твір, не сконцентровано думки довкола наростаючої кульмінації. На тлі штучного та розпливчастого сюжету /він усе-таки у творі наявний/ натрапляємо на розмову колишніх товаришів з давнього Риму. Нігер, сотник італійської армії, за некоректне висловлювання на адресу імператора опинився на засланні в палестинській Кесарії, де навідався до товариша юності - Корнилія. "Мав він, - читаємо у творі, - повну душу слів, думок і споминів і хотів відразу все те вилити перед своїм товаришем, давно небаченим. Але, як у парний літній день, коли вже давно не було дощу, збираються чорні хмари та не можуть відразу проломити посухи й тільки раз у раз спускають грубі теплі краплі, так і сотник Нігер через довший час не міг знайти відповідного русла для своїх думок і слів" [2, 121].
Під час застілля господар дому, проголошуючи тост за гостя, супроводжує його звичними словами: "Хай тебе Бог благословить!". "Щодо мене, - мовить Нігер, - то я не знаю, який Бог мав би мене благословити? Для мене вони всі однакові!.. Як бачу, ти якось уникаєш історичних назв римських богів".
"Вірю тільки в одного Бога, - стримано відповів Корнилій, - але його ймення не знаю" [2, 125].
У гущі новітніх римлян домінантою Нігерових помислів зробилися "розум, критика, самокритика та вільнодумство". З таким світоглядом Нігер не може збагнути консерватизму Корнилія та його оточення. Це йому не до снаги. "А ось прийшов я до вашого намісника, - обурюється засланець, - по паспорт до пекла... А щоб їм усім сам Гефайст підкови на п'яти прибив... Мене, вицвіт римської, чи ліпше - грецько-римської культури, кидати в пустиню Арабії між диких азіатів!" [2, 126 - 127].
Корнилій відчув, що Нігера розділяє з ним якась "бездонна пропасть", чорний яр. Адже його розум дійшов до точки, де починається темрява. По від'їзді Нігера в душі Корнилія зостався сумний слід, а через його душу наче "перейшла смерть і оставила по собі свої сліди". Намагаючись відтворити образ відбулого гостя, Корнилій уявляв собі обдерту, напівперегнилу деревину із сухим листям, якій вторив сумний мотив: "Осінь Риму! Осінь Риму!"
Роздумуючи над хаосом, що заполонив світ брудом безбожності, Корнилій просить Всевишнього послати на землю ангела-хранителя. І Бог почув його молитву: "В ясних білих ризах, витканих ніби з сонячних променів, стояв перед ним молодець зовсім на людську подобу, та не чоловік. Через його тіло пробивалося якесь дивне світло, якого на землі нема і яке приносило з собою славу, радість і певність" [2, 150].
Не випадково Г. Костельник останньою в книзі помістив новелу "Коли новий світ родився". Тут завважуємо прорахунки попереднього твору: розпливчастість, недоречні й затяжні описи, публіцистичні відступи з елементами історизму. Вже під початку твору мимоволі закрадається думка, що теолог, персоніфікуючи сили природи, перебуває в полоні язичницької віри. Адже його сонце й море - слухняні, й набожні вони догоджають тільки тому, "чиє слово згідне з божим словом". У письменника навіть древні міста Римської імперії наділені людськими рисами. Рим у нього - це серце, що приймає в себе кров з тіла, Атени - розум і знавець усього, що діється в тілі, Ефез - біла шия, оперезана блискучим намистом, Мілет - рука, із золотим зап'ястком. Названі міста з їхніми дефініціями - своєрідний кістяк єдиного християнського організму, що став опорою нової релігії та змагань із поганством. Дороговказом у справі прокладення русла новому річищу у творі Мілет, де відбувається описана подія. В описах вузьких Мілетських вулиць та міської метушні неважко вловити ритм львівського ранку. "Камінням виложені гостинці, - малює автор наче рідне місто, - стали дудніти після нічного спочинку. З підміських сіл їхали люди до міста з яриною, м'ясом, з усякою поживою. Їхали, йшли пішки, несли товар у руках... Купці відчиняли свої склепи, виходили на вулицю, горлаючи захвалювали свій товар" [2, 154-155].
У цьому гаморі "кожна свідомість ішла своєю дорогою спостерігала тільки те, що їй дошкулювало або що її тішило". І несподівано в сюжет твору вривається контраст: по один бік міста рішуче та впевнено крокувала військова сотня римських жовнірів у шоломах. Військо скидалося на залізні обручі, що стискали в суцільній єдності народи Римської імперії. "І здавалося своїм і чужим: ні, ці обручі не тріснуть ніколи! Нема проти них сили, нема на них іржі!" - іронізує автор, маючи на увазі Совєтську імперію, що душила світ. "Невже дивуєтеся, - звертався згодом теолог до поневолених в Совєтськім Союзі, - що перший християнський світ мусив перемогти, а поганський Рим мусив пропасти?!" [28]. Бо до того йшлося. В іншому кінці міста до морської пристані йшла невеличка групка людей на чолі з апостолом Павлом. "Ці люди, - мовиться в іншому описі, - сторонилися від усіх інших, зайняті самі між собою якоюсь дуже важливою річчю. Були сумні. Однак, якась внутрішня, притаєна і постійна радість життя пробивалась через той їх сум. Видно було, що не Римська імперія зродила їх душі, але хтось инший" [2, 159].
Отож, пропаганді науки "когось іншого", тобто Христового вчення, присвятив усе своє життя апостол Петро, постать якого протиставлено в новелі "могутнім обручам" поганського Риму, що рано чи пізно стануть здобиччю неминучої корозії. "Костельник, - пише в одній з рецензій П. Ісаїв, - це якраз учений конкістадор, що відважно й сміливо вибирається в похід за правдою, а її здобування вважає за ціль свого життя. Це ще й конкістадор-ветеран, вправний і загартований, що примруженим оком дивиться на всі небезпеки, а свого противника в полеміці кількома вдатними хватками кладе відразу на лопатки, ветеран із вродженою інтуїцією орієнтації, в котрім напрямі, хоч би й без компасу, плисти на широкому морі по здобич правди" [4].
А правда як солодка, так і гіркувата, клювала на його принаду в пишній обгортці, назва якої - вишукані експресії.
1. Нива. - 1922. - № 5. - С. 193.
2. Костельник Г. Великі люди. З біблійного музею. - Львів, 1925. - С. 14.
3. Костельник Г. З глибин провалля // Мета. - 1934. - 7 січ.
4. Дзвони. - 1925. - № 12. - С. 548.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові