Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Заголовок як актуалізатор текстової інформації

Алла Євграфова

УДК 81'42

У статті крізь призму категорій тексту розглядається роль заголовка як конденсату текстової прагматичної інформації.

Ключові слова: заголовок, задум, вплив.

The present article deals with the role of title the rule of a condensate of the textual pragmatic information through the prizm of text categories

Key-words: title, idea, igluense.

Інтерес до вивчення проблем компресованих форм мовлення, таких, як реферат, анотація та заголовок, в останні роки значно зріс. Хоча перші спроби аналізу заголовків, зокрема газетних, відносяться до 20-30-х років ХХ ст., на той час вони все ж таки не стали безпосереднім об'єктом лінгвістичних досліджень. У подальшому вивчення проблеми заголовків у науковій літературі головним чином було пов'язане з їхніми синтаксичними та структурними особливостями. Робилися неодноразові спроби аналізу функцій заголовків. Лише перелік функцій у працях різних науковців дає уявлення про ту роль, яку вони (заголовки) виконують. Зокрема називають: номінативну, інформативну, експресивно-апелятивну, рекламну, розділяючу та інші функції. Ці проблеми можна вважати "суто" лінгвістичними та лінгвостилістичними. Зрозуміло, є праці й загального характеру [9], але переважно розглядаються питання, пов'язані зі способами номінації, вдалішого вживання частин мови, граматичних форм, зі співвідношенням повнозначних частин мови та "часток мовлення", способами вираження експресії, особливостями синтаксису. Тим часом проблема заголовка цілком очевидно пов'язана з проблематикою тексту.

На сучасному рівні розвитку лінгвістичної науки підхід до тексту базується та пов'язаний з розумінням функціонування одиниць структурних ярусів, які, взаємодіючи, утворюють єдиний феномен мови. Текст, який розглядається в ієрархії синтаксичних одиниць, на відміну від дотекстових категорій, відзначається завершеністю і несе в собі певну інформацію. Під інформацією будемо розуміти будь-яке повідомлення, що може бути оформленим навіть як словосполучення, тим більше як речення, складного синтаксичного цілого і, нарешті, - тексту. Саме текст асоціюється зі смислом, змістом, тобто є завершено інформативним.

Категорія інформативності, як ознака тексту, виводить дослідника за межі суто лінгвістичних проблем, бо інформація про щось як отримання нового, досі невідомого не може розглядатися поза соціальними, психологічними, науково-теоретичними, загальнокультурними, віковими, часовими та іншими факторами. Ця проблема має і інший бік - цінність отримуваної інформації. У межах цієї статті це питання стає актуальним для текстів, які мають естетико-пізнавальне значення, тобто є культурним надбанням у скарбниці людської культури.

Текст можна розглядати принаймні у трьох аспектах: змістовому (про що йдеться), структурному (як його побудовано, яка композиція, архітектоніка), прагматичному (яке його призначення, з якою метою це було написано, сказано, повідомлено). З погляду прагматики можна виділити кілька типів інформації: а) змістовно-фактуальну (ЗФІ), б) змістовно-концептуальну (ЗКІ), в) змістовно-підтекстову (ЗПІ) [3, 27]. Змістовно-фактуальна інформація містить повідомлення про факти, події, процеси, які відбуваються у реальному або віртуальному світі. Змістовно-концептуальна інформація повідомляє читачеві індивідуально-авторське розуміння відношень між явищами, описаними засобами ЗФІ. Така ЗКІ виводиться з цілого тексту і є творчим авторським переосмисленням того, що сприймається, відтворюється автором. ЗКІ потребує тлумачення, що стає можливим в разі занурення не лише у текст, а й у дискурс. Тому декодування тексту потребує знання епохи, мовних особливостей жанру, стилю, індивідуальності автора. Отже, ЗКІ складається із замислу автора та змістової інтерпретації. Змістовно-підтекстова інформація (ЗПІ) пов'язана з глибинним змістом, який криється у конотативних співзначеннях та породжується асоціативними зв'язками читацького сприйняття.

Серед конституентів тексту більшість дослідників називають заголовок. Заголовок, який є очевидним і розташованим на певній відстані від основного тексту, входить в систему тексту, передаючи, як і будь-який словесний знак, змістовно-фактуальну інформацію, виконуючи номінативну функцію. Заголовок виступає найпершою ознакою творів різного характеру. Крім деякої частини поетичних творів, які є неозаглавленими, решта літературних текстів супроводжується заголовком, який є їх обов'язковою прикметою.

Назва як лінгвістичне явище висвітлювалась у працях багатьох лінгвістів, а саме: І. Р. Гальперіна, В. А. Кухаренко, Н. О. Фатєєвої, О. В. Джанджакової та інших. І кожен намагався підійти з різних сторін до вирішення кола проблем, інтегрованих з назвою тексту, її статусом, кількістю функцій, класифікацією заголовків тощо. Але, мабуть, складність полягає в тому, що різнобічність вирішення цих проблем пов'язана з різнохарактерністю підходів до класифікування (семантичний, структурний, стилістичний).

Дослідники, розглядаючи параметри тексту, не залишили поза увагою й категорії інтегративності, яка дає можливість оперувати окремими різними за обсягом текстовими фрагментами як автосемантичними одиницями. А коли розглядається весь текст, то всі фрагменти інтегруються в єдине ціле, одним із засобів зв'язку при цьому виступає заголовок, бо саме він має властивість зв'язувати всі частини тексту. Крім того, заголовок обмежує текст і наділяє його завершеністю, підпорядковуючи певному задуму (концепту твору), тобто назва виявляється в усіх конкретних формах реалізації способу інтеграції тексту. Саме заголовок інтегрує всі види текстової інформації.

Обираючи заголовок, автор чітко уявляє собі, що він створює, на чому хоче сконцентрувати увагу читача. Вибір заголовка залежить і від самого автора, тобто від його внутрішнього "Я", та від суспільних умов, в яких живе і творить митець.

"Турбота про композицію починається вже з самої назви, без неї я просто не можу розпочати працю, в ній я втілюю свою ідею. Назва - це цілий світ, у якому повинні жити твої герої, хай він не справжній, а лише такий, що виникає у твоїй уяві, але це правдивий світ, зі своїми законами, своїми суперечностями і в ньому існують свої межі, чітко окреслені назвою - заголовком", - зізнається П. Загребельний [5, 24].

У творі заголовок виступає своєрідною тезою самого корпусу тексту. Як специфічний смисловий та психо-соціолінг-вістичний вузол, ядро ідеї твору, заголовок вірша - це ключ до змісту, до всього, що відображено поетом [4, 55]. Заголовок у віршованому творі через багатоплановість своїх смислових і семантичних зв'язків з текстом виявляє більше потенційно-функціональних можливостей, ніж прозовий. Заголовок, представлений одним словом, через можливу багатозначність лексичної одиниці значно ускладнює очікування змісту, бо не дає вичерпної уяви про реальний смисл.

Заголовок-слово може створювати хибну пресуппозицію, провокуючи виникнення результату, на який читач не сподівався, що по-різному може позначитися на подальшому ознайомленні з текстом.

Уже у "передтекстовий період" заголовок починає впливати на потенційного читача, формуючи ефект очікування і прогноз щодо твору у цілому. Заголовок-слово та заголовок-словосполучення через можливу багатозначність не створюють певного уявлення про зміст тексту. Якщо ж у заголовок буде винесене речення, то воно формуватиме стійкішу проспекцію на розгортання сюжету, але, звичайно, воно відірване від змісту і являє собою "лише перший етап контекстуальної конкретизації значення" [8, 94].

Заголовок імпліцитно або експліцитно "виражає основний задум, ідею, концепт творця" [3, 133]. Таку саму думку висловив свого часу відомий психолог Л. С. Виготський: "... назва дається оповіданню, звичайно, не випадково, вона несе у собі розкриття самої важливої теми, вона намічає ту домінанту, яка визначає собою всю побудову оповідання. Це поняття (мається на увазі домінанта. - А. Є.), яке ввів в естетику Христиансен, виявилося надзвичайно плідним, і без нього рішуче неможливо обійтися при аналізі будь-якого предмета" [2, 200].

З точки зору дихотомії мови та мовлення деякі параметри тексту мають вихід у парадигматику і синтагматику, серед них - і заголовок. Обране для назви слово, залишаючись одиницею статичної мовної системи, входить до динамічної стихії мовлення. Заголовок-слово у тексті функціонально збагачується, слово починає сприйматися у відповідному контексті не стільки прямо, у лексикографічно закріпленому значенні, скільки переносно, - цьому може сприяти актуалізація значень через повтори заголовного слова у тексті. Наприклад, у романі П. Загребельного "Диво" спостерігаються багатократні наскрізні повтори, що веде до гіперсемантизації слова "диво", яке вживається близько 20 разів: "... очі втуплені в те диво, що висіло в небі, мов барвиста хмара" [6, 81]; "Диво брало, як могло вміститися на такому скупому клапті землі стільки будівель, стільки люду, стільки руху, гуку..."[6, 84]; [про церкву]: "... диво велике там", - сказав Сивоок Лучуку" [6, 90]; "... тринадцятиглаве диво" [6, 188]. Дивом називає автор врятовані очі Сивоока [6, 269]. "Саме тоді викінчено в камені Софію Київську, і собор стояв рожевим дивом" [6, 505]; "... звідусіль заквапився люд, щоб поглянути на те диво"[6, 539]; "... треба називати Собор Софії просто: диво" [6, 532]; "Ішли поглянути на диво... щоб розносити вість по всіх землях про київське диво" [6, 555]; "І диво це ніколи не кінчається і не переводиться" [6, 568].

Задане у заголовку слово "пронизує" весь текст, формуючи категорію зв'язності. При цьому з самим словом неминуче відбуваються семантичні зміни, які ведуть до утворення індивідуально-художнього значення. Усвідомлення цього значення відбувається ретроспективно, під час повернення до заголовка після завершення тексту. Заголовок, з якого почалося знайомство з твором, виявляється рамковим знаком, який потребує повертання до себе. Цим він ще раз зв'язує початок і кінець, тобто, безпосередньо бере участь в актуалізації не лише категорії зв'язності, а й категорії ретроспекції [8, 92].

Слово "диво" означає "те, що викликає великий подив" і синонімізується зі словами дивина, чудо, дивовижа, чудасія, сон наяву, дивогляд, дивоглядь та ін. У романі "Диво" заглавне слово, ввібравши в себе ці значення, набуває колосальної енергії тугої пружини. Диво залишається чудом як до входження у текст, так і після завершення його сприйняття читачем, але численні повтори цього слова наповнюють його новим, додатковим змістом, оскільки контекст уточнює смисл, збагачує і не дає читачеві ні на мить позбутися відчуття того, що слово "диво" стає камертоном до осмислення проблем історичної пам'яті, осмислення зв'язку часів, морально-етичного досвіду минулого.

Можна виокремити ще й такий поворот у слововживанні "дива". Спочатку диво - то церква Богородиці, а потім через увесь роман образ неповторного дива - Софії - стає центром, навколо якого розгортаються різночасові події. І, нарешті, на останній сторінці роману дивом називає автор народження дитини: "І диво це ніколи не кінчається і не переводиться" [6, 568]. Отже, за допомогою семантичної парадигми лексеми "диво" стверджується думка про незнищенність зв'язку поколінь [7, 156]. Так заголовок роману сприяє розкриттю змістовно-підтекстової інформації.

Звичайно, "діалог" між автором і читачем, про який багато пишуть як у західній літературознавчій критиці (Р. Барт, У. Еко, Ганс Р. Яусс, В. Ізер), так і вітчизняній (М. Бахтін), буде змістовним лише за умови, що сприйматиме твір підготовлений читач. Але у будь-якому разі, навіть коли потенційний читач може пропустити передтекстові відомості (автор, жанр, видавництво) через недосвідченість або неуважність, то заголовок обов'язково й необхідно бере участь у створенні читацького ставлення - очікування. Ще не маючи опори на текст, заголовок у передтексті здатен апелювати лише до попереднього досвіду читача. Для виконання прогнозної ролі заголовка потрібні зв'язки практично з усіма галузями читацького тезауруса - його "таблицею знань" [8, 93].

Назва - це скомпресований нерозкритий зміст тексту. Принагідно наводимо тут деякі висловлювання класиків літератури та вчених. А. П. Чехов писав, що "вся суть... у назві книги", а С. Крижанівський вважає, що "заголовок - це те, що автор видає за головний зміст книги". Л. М. Толстой вимагав, щоб "назва випливала зі змісту оповідання". Деякі вчені, прихильники породжувальної семантики, як, наприклад Дресслер, вважають, що глибинна структура тексту виявляється у відношенні, яке існує між назвою та основним корпусом тексту" [Цит. за: 3, 133]. Ці відношення досить різні.

В деяких творах заголовок лише називає проблему, вирішення якої дається у тексті. Напр., роман Р. Андріяшика називається "Сторонець". Оказіоналізм чітко зорієнтований на дієслово сторонити, сторонитися, відступати, відходити. Сторонній // Який прийшов, з'явився з іншого місця, іншої місцевості тощо. Людина непричетна до кого-, чого-небудь. У романі йдеться про видатного західноукраїнського письменника Юрія Федьковича, котрий залишився чужим, стороннім серед своїх. Вся канва роману лише розкриває трагедію письменника, - "не свого", незбагненного чужого. В інших творах назва - ніби теза самого корпусу тексту. Так, В. Дрозд називає свій роман "Катастрофа". Назва однозначно формує очікування раптового лиха, події з трагічними наслідками, знищення, загибелі, руйнації. Інтрига полягає лише в тому, з чим буде пов'язана катастрофа - з природними катаклізмами чи з тяжким потрясінням, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті.

У багатьох творах назва настільки глибоко закодована, що її декодування можливе лише після прочитання твору. Напр.: "Вир" Г. Тютюнника, "Собор" О. Гончара. І навпаки. Є твори, де змістовно-концептуальна інформація очевидна. Напр.: "Людина біжить над прірвою" І. Багряного, "Хіба ревуть воли, як ясла повні" П. Мирного. Інші назви викликають певні асоціації, і їхнє спрямування стає зрозумілим навіть при знайомстві з назвою. Напр.: "Сад Гетсиманський", "Маруся Богуславка" І. Багряного.

Автор може використовувати і так званий "нульовий заголовок". Р. О. Будагов надає цим заголовкам особливої уваги. "Це певний стилістичний прийом - розкрити те, що саме по собі очевидне, прийом певного відчуження" [1, 188]. Читач насторожується, його цікавість гострішає, він неодмінно прагне прочитати такий текст. "Нульовий заголовок" не повідомляє про зміст, хоча функція заголовка - натякнути читачеві завчасно, інформувати його про наступні події. "Нульовий заголовок" цього не може зробити, але він підсилює інтригу, і бажання прочитати твір і тим самим теж виконує свою цілком специфічну - контактоутворювальну функцію.

Безперечно, заголовок у тексті виступає однією з найсуттєвіших ознак, він є авторським концептом і конденсатом усього змісту. Заголовок координується із семантикою тексту, він є домінантою, яка утворює в художньому творі смислову та емоційну єдність. Тому є всі підстави стверджувати, що заголовок актуалізує всі типи текстової інформації: змістовно-фактуальної, змістовно-концетуальної та змістовно-підтекстової.

1. Будагов Р. А. Поэтика заголовков в "Дон-Кихоте" Сервантеса // Будагов Р. А. Писатели о языке и язык писателей. - М.: МГУ, 1984. - 280 с.

2. Выготский Л. С. Психология искусства. - 3-е изд. - М.: Искусство, 1986. - 572 с.

3. Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования. - М.: Наука, 1981. - 138 с.

4. Грицюк Л. Ф. До питання про лінгвістичний статус заголовка // Мовознавство. - 1989. - № 5. - С. 55 - 58.

5. Загребельный П. Идея - зерно произведения // Вопросы литературы. - 1974. - № 1. - С. 23 - 26.

6. Загребельний П. Диво. - Твори в шести томах. - Т. ІІ. - К.: Дніпро, 1979. - 574 с.

7. Задорожна С., Бернадська Н. Українська література. Запитання і відповіді. - К.: Femina, 1996. - 232 с.

8. Кухаренко В. А. Интерпретация текста. - М.: Просвещение, 1988. - 188 с.

9. Харченко А. Заглавия, их функция и структура: АКД. - Л., 1978.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові