Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Як полонити читача з першого рядка

Пилип Селігей


УДК 070:41

Розглянуто деякі змістові й формальні прийоми, що допомагають привернути увагу читача. Серед них - побудова композиції та сюжету, використання початкової принади та драматичного конфлікту, врахування потреб людини й несвідомих регуляторів уваги тощо. Матеріал адресовано майбутнім журналістам.

Ключові слова: прагматика, мова преси, мовний вплив, регулятор уваги, сюжет, композиція, драматичний конфлікт.

Some content and formal ploys that help to attract readers' attention are analyzed. Among them there are the following: composition and plot structure, use of initial enticement and dramatic conflict, taking into consideration human needs and unconscious regulators of attention, etc. The issue is intended for future journalists.

Key-words: pragmatics, language of press, influence of speech, control of attention, plot, composition, dramatic conflict.

Спитаємо себе: чим професійний журналіст відрізняється від звичайного автора? Журналіст уміє вишукувати в буденному житті цікаві факти й усілякі сенсації, скажуть одні. Журналіст уміє вправно написати статтю на будь-яку тему, скажуть другі. Журналіст уміє знаходити підходи до людей і може розговорити навіть затятого мовчуна, скажуть треті.

Усі ці відповіді, безперечно, правильні, скажемо ми. Але все-таки в журналіста (якщо тільки він не графоман, а майстер своєї справи) має бути ще одна важлива фахова навичка. Нею може похвалитися далеко не кожен, хто вміє тримати перо. Вона є критерієм високої професійності, і саме за нею досвідчені редактори відразу визначають придатність людини до роботи на журналістській ниві.

Професійний журналіст повинен уміти не просто написати доладний і змістовний текст, а написати його так, щоб заволодіти увагою читача й не відпускати її до останнього рядка. Така стаття захоплює нас, мовби футбольний матч, детектив або трилер. Варто лише пробігти очима її заголовок або прочитати перші речення, і ми вже не в змозі від неї одірватися. З кожною наступною фразою ми дедалі глибше поринаємо в текст, і всі наші клопоти спочатку відходять на другий план, а потім і зовсім забуваються. Пастка замкнулася: автор узяв нас у полон і не відпустить, доки ми не перечитаємо все, що він хотів нам повідомити.

Отже, написати статтю може кожна грамотна людина, а от зробити її цікавою... Як навчитися писати цікаво? Що для цього треба знати й уміти? Якими прийомами привертання уваги варто послугуватися журналістам?

Побутує думка, що привабливим писемне мовлення роблять насамперед лексичне розмаїття, багата фразеологія, художні тропи, риторичні фігури. Так воно і є. Про це докладно йдеться в посібниках зі стилістики. Але самими мовними ресурсами не обмежується арсенал засобів, якими можна спокусити читача. Оці інші засоби й стануть предметом нашого дослідження. Відразу зазначимо, що нам доведеться трохи вийти за межі самої лінгвістики та познайомитися, зокрема, із секретами професійної майстерності досвідчених кінодраматургів. Адже для того, щоби збудити й постійно підтримувати увагу читацької аудиторії, статтю слід будувати з урахуванням деяких важливих законів драматургії та психології сприйняття. Про здобутки в цих галузях ідеться у фахових працях [1], про які, на жаль, часто-густо журналісти не відають. Крім того, не відразу можна збагнути, як саме уміння драматургів тримати увагу глядача можна використати на сторінках преси.

Чому журналістові-початківцю варто витратити трохи свого часу на опанування цих наукових премудростей? Ми не будемо згадувати, що кожен журналіст прагне, аби його статті радо приймали до друку. Не будемо тут описувати, як важливо, щоб усі вони діставали суспільний розголос. Не будемо й доводити, що кожен автор, нарешті, мріє про успіх, відоме ім'я та армію постійних шанувальників.

Скажемо лише, що сьогодні ринок ЗМІ - це арена шаленої боротьби за споживача. Щороку з'являється дедалі більше цікавих видань і талановитих авторів. І всі вони просто-таки змагаються між собою за читацькі симпатії. Справа ускладнюється ще й гострою конкуренцією друкованих ЗМІ з телебаченням, яке зазвичай висвітлює ті самі події і робить це оперативно, наочно, доступно. Крім того телебачення, на відміну від багатьох газет і журналів, подає інформацію в максимально скороченому вигляді, що за умов хронічного браку часу теж досить привабливо.

Тим-то газетярам, редакторам, а надто видавцям слід повсякчас пам'ятати: якщо газета виявиться нецікавою, то читач, позіхаючи від нудьги, кине її та візьме іншу, або взагалі увімкне телевізор. А треба, щоб він не просто зголосився читати газетний матеріал, а дочитав його до кінця, отримав задоволення й захотів придбати наступний номер газети.

***

Отже, ви взялися за перо. Здається, що успіх матеріалу залежить від обраної теми. Це правильно, але є ще одна причина успіху, яка полягає у вдало зробленій композиції. Перед тим, як писати саму статтю, слід продумати її композицію або план. Це означає з'ясувати для себе: з чого почати статтю, чим її закінчити, на які частини поділити, що повідомити відразу, а що потім, про що розповісти докладно, а про що побіжно. Корисно уявити й коротко записати її "каркас" - основні події та думки початку, середини та кінцівки. Це дасть вам змогу відчути ціле, з'ясувати, за чим стежитиме читач і як розвиватиметься ідея статті. Попереднє обмірковування композиції - справа складна, але необхідна, бо від неї великою мірою залежать стрункість і доладність вашого матеріалу. І якщо ми прагнемо завоювати увагу читача, нам треба передусім з'ясувати, якою ж має бути композиція цікавої статті?

Для невеликих газетних заміток (до 300 слів) здавна практикують такий нехитрий прийом. Найцікавіший, свіжий чи сенсаційний факт виносять на самий початок - у лід або й у заголовок. Стаття, власне, починається з родзинки або горішка - найважливішого, що хоче повідомити журналіст. А далі вже йдуть інші факти в порядку зменшення їхньої важливості: деталі, обставини, передісторія, додаткові пояснення - вся та інформація, яку випусковий редактор може безболісно опустити, якщо є потреба скоротити статтю. Наприклад:

Син віце-прем'єра Семиноженка потрапив у аварію

Син віце-прем'єр-міністра України Володимира Семиноженка Андрій у вівторок увечері потрапив у автомобільну аварію. Дорожньо-транспортна пригода трапилася у Коломакському районі Харківської області. За попередніми даними, Андрій їхав у машині, яка обганяла рефрижератор. Харківське "Агентство Телевидения Новости" повідомило, що санітарним вертольотом сина високопосадовця відразу допровадили у відділення нейрохірургії місцевої обласної клінічної лікарні. Діагноз: черепномозкова травма. Від інших коментарів медики відмовляються (Хрещатик. - 2002. - 26 вересня. - С. 3).

Розташування матеріалу в такій послідовності відоме під назвою "перевернутої піраміди". Для статей трохи більшого обсягу можливий інший варіант: перший і другий абзаци вводять у суть справи, далі йде родзинка, а потім уже наводяться деталі та подробиці.

Цей ефектний композиційний прийом цілком годиться для "малих" газетних жанрів - інформаційної замітки, коротких новин, репортерської хроніки, репліки, звіту про якусь подію. Але ж тільки ними не обмежується жанрове розмаїття нашої преси. На її сторінках друкують і матеріали з великим обсягом - розлогі проблемні статті, журналістські розслідування, аналітичні огляди, житейські історії, портретні, історичні, науково-популярні, дорожні нариси.

Чи можна перевернуту піраміду застосувати до цих жанрів? Ні, не можна. Бо якщо й тут "головний козир" винести в лід, то подальший текст виявиться нудним і його сприйматимуть як баласт. Читача, котрий гадає, ніби вся стаття буде такою ж цікавою, як її початок, під кінець спіткає велике розчарування. Він почуватиметься, наче той покупець, який, спокусившись на яскраву упаковку, придбав товар, а вдома побачив, що змарнував гроші. Урешті-решт, навчений "гірким досвідом", читач почне ковзати очима тільки по перших абзацах статей, а все інше залишати непрочитаним.

Що ж робити? Може, тоді родзинку приберегти на кінець? Така тактика теж не зовсім правильна, бо якщо все найцікавіше міститиметься аж у самому фіналі, то читач до нього попросту не дійде - спиниться десь на півдорозі й статті теж не дочитає. А нам треба збудувати композицію з таким розрахунком, щоб напруження читацької уваги не спадало, а посилювалося.

Якщо ми вразимо читача тільки на початку чи тільки наприкінці статті, то вплив на його психіку буде одноразовим, короткочасним. Набагато ефективніше розтягнути цей вплив у часі. Для цього слід узяти на озброєння прийом, який апробували ще античні драматурги та красномовці. Відомо, що тримати увагу в напрузі дозволяє очікування чогось цікавого чи несподіваного. На початку статті ми не розкриваємо всі наші секрети, а тільки натякаємо, що далі йтиметься про щось важливе чи несподіване, що все найцікавіше попереду. Можна трохи навіть відхилити завісу таємничості, дозволити читачеві краєчком ока подивитися на родзинку статті. Тим самим автор ніби показує, на що він пропонує читачеві витратити його час, гроші й увагу.

Ось, приміром, як починається біографічний нарис про одну відому кінозірку:

Її доля незвичайна - казка про Попелюшку, яка відбулася наяву. Вона вийшла заміж за справжнього принца...

Її знав увесь світ - спочатку як зірку Голівуду, потім як керівника європейської держави.

Хоч би що вона робила, це було талановито. Її загадкова смерть - одна з найбільших таємниць ХХ ст.

(С. Цалик. Грейс Келлі: кінозірка, яка стала княгинею // Президент. - 2001. - № 6. - С. 85).

Далі йде життєпис кінодіви, але заінтригованому читачеві одірватися від тексту вже не так легко. Йому кортить дізнатися, як це Попелюшці вдалося знайти справжнього принца та вийти за нього заміж, стати кінозіркою, талановито керувати державою і в чому саме полягає таємниця її смерті.

Отже, на початку великої статті, зазвичай у врізі, автор підкидає читачеві принаду, а найважливіше залишає ближче до кінця. При цьому всередині тексту також варто "порозкидати" кілька отих родзинок і вести читача від однієї до наступної, максимально підсилюючи змістову інтригу, а водночас і читацьку напругу. Композиція великої статті тепер уже нагадує не перевернуту піраміду, а пісковий годинник або смачний кекс із родзинками.

Що конкретно може слугувати зачіпкою? Все, що зачіпає нас за живе. А "живе" - це те, що відповідає нашим потребам, може бути вигідним, збуджує цікавість. Таких гачків безліч: цікавий факт, яскравий приклад, сенсаційна подія, випадок з особистого життя, несподіване запитання, оригінальна думка, суперечливе твердження, якийсь парадокс, влучна цитата, анекдот до теми тощо. Піде навіть вигукове речення типу "Ну, такого в нас іще не траплялося!". Попервах цього достатньо, аби читач втягнувся й захопився статтею.

Натомість не варто розпочинати статтю із загальних міркувань, прописних істин, заяложених цитат: "Збільшення фінансування збройних сил спрямоване на підвищення їхньої боєздатності", "Усі знають, що найдорожчий скарб для людини - це її здоров'я", "Подолання бідності - невід'ємна складова державної політики". Такі надто банальні початки відразу налаштують на беззмістовність і нецікавість усієї статті. А ще бажано уникати в першому реченні "заспівів" штибу "Як відомо...", "Не є таємницею...", "Давно доведено, що...", "Цілком очевидно..." тощо. Коли з цього починати статтю будь-якого жанру й обсягу, читач засне.

Майже завжди трюїзми та "загальні місця" можна усунути без істотної шкоди для змісту - ми ж бо пишемо не шкільний підручник і не доповідь для Л. Брежнєва, а подаємо нові цікаві факти. Треба відразу хапати вола за роги й не зволікаючи переходити до суті справи. Зачин має бути щільно пов'язаний із темою статті, так само як і задавати ту інтонацію й темп, що лежать в основі всього матеріалу.

Принада має бути короткою та сильною. У добу кіно й телебачення читач, звиклий до відповідного темпоритму, навряд чи буде захоплений млявим уповільненим початком. Ліпше зробити його динамічним, провокаційним, за інтонацією навіть до певної міри знервованим. Він має виконати своє головне призначення: спонукати читача прочитати наступний абзац і весь текст до кінця.

Узагалі для багатьох журналістів перший абзац - чи не найважче місце в статті. У муках і сумнівах перелопачується безліч варіантів. А час іде. На цей випадок колеги по перу жартома радять: починати відразу з другого абзацу. Або: написати перший і другий абзаци, потім перший викреслити й перейти до третього...

***

Отож, здається, придумали ми вдалу принаду, й читач спинив на нашій статті зацікавлений погляд. Однак привабити на початку - це лише половина справи. Стаття наша велика, треба рухатися далі, й тепер важливо не упустити читацьку увагу. Як це зробити?

Якщо зачіпка здатна привернути увагу тільки на початку, то найголовнішим засобом утримати її протягом усієї статті є сюжет. Існує чимало всіляких визначень сюжету, але ми, не претендуючи на новизну та вичерпність, називатимемо цим терміном різні події, дібрані й організовані автором у певній послідовності. Головне призначення сюжету, за словами Сомерсета Моема, - скеровувати інтерес читача [2]. Сучасні західні літературознавці вважають сюжет дієвим засобом, який дає змогу контролювати увагу й емоції читачів, змушує їх невідривно стежити за розвитком подій.

Але дозвольте, спитаєте ви, зі шкільної лави ми пам'ятаємо, що сюжет - це властивість насамперед художніх творів: романів, повістей, оповідань, п'єс. Чи припустимо вводити його в журналістський матеріал? А чому б і ні! Якщо сюжет може допомогти нам спокусити читача, то було б нерозумно віддавати його на відкуп представникам красного письменства. Більше того, завдання журналіста й літератора, по суті, те саме - розповісти читачеві щось цікаве, чимось його вразити, у чомусь переконати. Але є й істотна відмінність: у змалюванні подій письменник має право на фантазію, а журналіст такого права не має. Тим часом, як ми побачимо далі, побудувати сюжет можна й на цілком реальних подіях (згадаймо документальне кіно чи телевізійні розслідування). Головне, щоб не передати куті меду: знати жанри, де його можна застосовувати, і зберігати достовірність.

Збираючи в поті чола інформацію, журналіст стикається із силою-силенною різноманітних ситуацій, подробиць, думок, підходів, оцінок. Йому варто не просто назбирати й викласти на папері голі факти, а спробувати вловити в цьому розмаїтті якусь зв'язність, послідовність. І якщо в зібраному матеріалі намічається схильність до руху, до розвитку дії чи думки, тоді він піддається оформленню в сюжет. Отже, сюжет - це не хаотичне нагромадження епізодів, ніяк не пов'язаних між собою, а ланцюг подій чи думок, які залежать одна від одної. Залежність ця може бути і часова, і логічна, і причинно-наслідкова.

В ідеалі сюжетна стаття від першого й до останнього рядка складається з елементів, настільки щільно пов'язаних між собою, що вилучення хоча б одного з них неминуче призводить до роз'єднання та руйнування тексту як цілого. У такій статті зміст кожного речення закономірно випливає з попереднього і продовжується в наступному реченні. Так само й кожний абзац чи епізод логічно випливає з попереднього абзацу чи епізоду й підводить читача до наступного. Всі ці елементи відчуваються як кільця одного ланцюга. Ланцюга, який і приковує увагу читача до нашого тексту.

Безперервний розвиток сюжету неминуче напружує увагу. При цьому сюжет має бути відносно завершеним - доходити якогось логічного кінця, показувати певний результат, наслідки. Якщо автор відчув можливість вибудувати цей лан-цюг, він починає формувати сюжет, тобто, добирати й розташовувати події у відповідному порядку.

Звісно, не всі жанри періодичної преси надаються до сюжетної побудови. Скажімо, коротенька заміточка повідомляє лише про одну подію, має обмежений обсяг - який тут сюжет? Але якщо ми пишемо журналістське розслідування, проблемний репортаж, історію з життя, фейлетон, портретний чи історичний нарис, тоді нам і карти в руки. Тут є де показати себе, тож і не скористатися можливостями сюжету в цих жанрах - просто гріх.

Вибудовуючи сюжет, журналіст, з одного боку, мусить зберігати достовірність, тобто, оперувати самими фактами, документами, свідченнями, висновками фахівців. З другого ж боку, не варто сліпо копіювати життя, бо тоді сюжет не виконає своєї головної функції - утримати інтерес читача. Аби цього не сталося, факти й події слід художньо опрацювати, розташувати так, щоб напруження зростало з кожним абзацом. Саме така послідовність дає змогу зацікавити, схвилювати чи здивувати читача. Тільки в кінці статті напруга сягає критичної межі, відбувається якісний стрибок - і проблема дістає своє вирішення.

Отже, основний закон побудови сюжету полягає в тому, що інтерес читача має постійно наростати. Цього вдасться досягти зокрема тоді, коли в основу статті буде покладено не будь-які події, а конфлікт. Саме конфлікт породжує напруженість і динамічність. Образно кажучи, для сюжету він є головною пружиною, двигуном, джерелом живлення.

Конфлікт - це суперечність, зіткнення, боротьба, протиборство, контраст, антитеза, колізія. Зав'язується він тоді, коли в житті порушується нормальний, гармонійний стан речей, виникає якась несподіванка, неузгодженість, неоднозначність, коли людина потрапляє в незвичайні обставини чи в якусь "конфліктогенну" ситуацію. Звичайно, порушення, що лежить в основі конфлікту, не може довго зберігатися як таке, воно неминуче має бути усунене.

У журналістиці конфлікти розуміють вельми широко. Вони бувають політичними, військовими, релігійними, господарськими, побутовими, моральними. Конфліктувати можуть ідеї, світогляди, інтереси, бажання, наміри. Між людьми конфлікт виникає, коли вони чимось схвильовані й напружені, зазнають невдоволення, щось втрачають або хочуть щось отримати, чогось домогтися, зазнають поразок чи перемагають.

Яскравий, драматично напружений епізод змальовує у своїх спогадах Валентина Малишко. Якось на день народження батька завітала вона до нього в гості:

"...Як водиться, застала там теплу компанію. Батько, розчервонілий, збуджений, потирав руки від задоволення: збиткувався над своїми гостями, що вони, мовляв, ні чорта не знають. <…> Товариству ставилися запитання на кшталт: а хто мені скаже, скільки Долинючка [Є. Долинюк, знатна колгоспниця - П. С.] дала кукурудзи у минулому році? А, не знаєте... А от хто мені скаже, коли вийшло паризьке видання "Кобзаря"? Не знаєте... А ліонське видання Коцюбинського? <…> "А хто знає, коли загинув козак Нечай, де його поховали, коли саме, ще й насипали височезну могилу? Знову не знаєте. А сало українське жерете..." Компанія не ображалася, звикли. "А загинув Нечай тоді-то, похований там-то і там-то, об одинадцятій годині ночі"... Тут мене як кольнуло. <…> Я й виступила зі своїми двадцятьма копійками: зараз я тебе про таке запитаю, чого ти точно не знатимеш.

- А, давай, давай, - і руки потирає.

- А коли у твоєї дочки день народження?..

- А чого ж я не знаю? Я знаю... Ти народилася під Новий рік.

- Так ти ж, - кажу йому, - знаєш навіть те, що козака Нечая поховали об одинадцятій годині ночі, а про мене навіть числа точно не запам'ятав...

- А я про тебе точно не знаю, бо я тоді у Грузії був, на декаді.

- А де ти був, коли козака Нечая ховали?

Регоче компанія - ну, дівка, переговорила-таки батька...

(В. Малишко. Тату, я люблю тебе // Дзеркало тижня. - 2002. - 9 лютого. - С. 13.)

Перегляньмо пресу, й побачимо, що чималий шмат її площі відводять саме під висвітлення всіляких конфліктів. Це і перебіг передвиборчої боротьби, і господарська суперечка, і судовий розгляд резонансної справи, і пошук серійного вбивці, і боротьба за життя постраждалих в авіакатастрофі, і ліквідація руйнівних наслідків землетрусу, повені чи екологічного лиха. Конфліктують влада й опозиція, банки та їхні вкладники, жеки та місцеві мешканці, продавці та покупці, батьки й діти. Виробники гризуться за ринки збуту, церкви борються за паству, чоловіки змагаються за прихильність жінок. Та й самі мас-медіа конкурують між собою за симпатії споживачів. Спортивні змагання - це теж конфлікт, але штучно змодельований: між кількома гравцями чи командами точиться запекла боротьба за призові місця, а з трибун ціла армія вболівальників, затамувавши подих, стежить, чия візьме.

Для побудови сюжету важливо знайти не просто конфліктний випадок, а конфлікт у розвитку. В його перебігу мають відбуватися важливі зміни - в долі, в поглядах, у суспільному становищі. Один політик іще вчора був "на коні", а сьогодні - "на дні", натомість його опонент досі був ніким, а нині пожинає лаври перемоги. Одвічний нещасливець нарешті вибився зі злиднів, а визнаний лідер ринку раптом, як то кажуть, вилетів у трубу. Учорашнього кумира закидали тухлими яйцями, а новачок у шоу-бізнесі зірвав шквал оплесків. Показати, як сталися такі разючі зміни, - ось вдячний матеріал для сюжету.

Розвиток конфлікту відзначається істотною рисою - непередбачуваністю. Він порушує наші очікування й тим самим збуджує увагу. Читачам важко спрогнозувати фінал, їм кортить дізнатися, чим усе закінчиться, тому вони й не можуть відірвати очей від статті. Правда, тут важливо не перебрати через край: вводячи несподіванку штучно, для зовнішнього ефекту, ми ризикуємо втратити достовірність. Загалом же родзинка, найцікавіше, суть статті мають не прив'язуватися збоку, а логічно випливати з матеріалу.

Конфлікт сприймається найгостріше, коли на початку він ледь намічається, а згодом розгортається на повну силу. За цей час у нього втягується дедалі більше людей, і якщо жодна зі сторін не йде на поступки, а, навпаки, виявляє принциповість, починає активно протидіяти суперникам, то конфлікт посилюється. Нарешті, коли проблема максимально загострюється й конфлікт досягає найвищої точки, кульмінації, відбувається "якісний стрибок" і проблема розв'язується. Після цього гострота йде на спад.

Типова ілюстрація цієї схеми - політичні вибори. Під час виборчої кампанії емоційна напруга все наростає, сильно загострюється в день виборів, сягає піку в момент оголошення результатів, а потім швидко слабне. Правда, в реальному житті хід конфліктів може варіюватися. Відомий "касетний скандал" за своїм перебігом мав протилежну спрямованість: почався відразу з кульмінації, потім іще тривалий час оголялися наслідки цього конфлікту, але напруга поступово спадала.

Художньо осмислюючи життєвий матеріал, журналіст намагається "вичавити" з нього максимум гостроти. Він не просто відтворює життя, а драматизує його. Певна драматизація подій у журналістській практиці цілком прийнятна. Бо якщо факти подавати як побачені очима пересічного громадянина, якщо газета один в один копіюватиме життя, тоді її просто буде неці-каво читати. Міцно збудований сюжет чи інтрига дозволяють так надійно заволодіти увагою читача, що він і не помітить вашої драматизації. Але й тут слід дотримуватися міри.

У чому ж полягає драматизація? Якщо ми, скажімо, розповідаємо про долю чи кар'єру певної людини, то важливо показати, як вона завдяки величезній життєвій енергії досягає поставленої мети. Цей шлях буває легким і коротким хіба тільки в обранців долі, натомість усім іншим доводиться долати різні перешкоди. Вершини успіху - в бізнесі, в політиці, в мистецтві й навіть у коханні - беруть боєм. Драматизм загострюють такі чинники, як, наприклад, слабкі стартові позиції, брак часу, сильний супротивник, великі й малі невдачі. Журналіст показує людей у скрутних ситуаціях і стежить, як вони з них виплутуються. Одне слово, драматизм породжують ситуації, коли щось заповітне чи вкрай потрібне людині лишається недосяжним або виявляється під загрозою.

Посилює напруженість прийом "один проти всіх". "Один" - це головний герой статті, якому журналіст і читачі співчувають, щиро бажають перемоги, а "всі" - це ті, що встромляють йому палиці в колеса. Наприклад, хтось поневіряється по чиновницьких кабінетах, намагаючись поновитися на роботі чи зареєструвати фірму, або прагне повернути собі чесне ім'я. Тут дається взнаки почуття справедливості, природне бажання читача встати на захист, допомогти слабшому.

Щоправда, як зазначають дослідники сучасної преси, нині вихідний матеріал сам по собі настільки гострий, сюжети настільки непередбачувані, таємниці настільки привабливі та сенсаційні, що поглинають увагу не гірше від детектива чи мелодрами. І часто в журналіста просто відпадає потреба вносити в цей матеріал іще якусь додаткову драматизацію [3].

Але найвищий журналістський пілотаж маємо тоді, коли репортеру вдалося побудувати конфлікт на фактичному матеріалі, який сам по собі не є конфліктним. Точніше кажучи, коли конфліктним є не стільки зміст, скільки форма його подачі, його "обгортка".

***

Композиція та сюжет, початкова принада й конфлікт - це ті формальні властивості, що їх треба закласти в статтю, аби вона привернула та утримала читацьку увагу. Йдемо далі. Нашу статтю призначено для певного читача, і в нього, у цього читача, теж є свої "внутрішні властивості" - психічні процеси, які активізують увагу. І їх ми також зможемо поставити собі на службу, якщо з'ясуємо, в чому саме вони полягають.

Що спонукає людину читати пресу? Які свої потреби вона при цьому задовольняє? Дізнатися про новини - так здається на перший погляд. Відповідь слушна, але надто загальна, а точніше, дуже поверхова. Насправді ж, якщо копнути глибше, можна побачити, що поведінку читача зумовлює, мотивує ціла низка різноманітних потреб: біологічних, соціальних, духовних. Звісно, публіка майже ніколи не усвідомлює тих глибинних спонук, які підштовхують її брати до рук газету чи журнал. Але нам, журналістам, знати психологію читача до- конче потрібно. І не просто знати, а й враховувати в нашій роботі.

Потреби людини, мотиваційну сферу її поведінки досліджує психологія. Відомий американський психолог Абрагам Маслоу запропонував свого часу ґрунтовну класифікацію людських потреб, яка нині вже стала хрестоматійною [4]. Їх він розташував у такій ієрархії: 1) фізіологічні потреби (фізичний добробут, харчування, здоров'я, секс); 2) потреба в безпеці (інстинкт самозбереження, почуття захищеності); 3) потреби в прихильності (прагнення кохати й бути коханим, потреба в добрих стосунках з іншими, потреба мати родину); 4) потреба у визнанні та високій оцінці з боку інших (тобто, потреба відчувати свою значущість, мати гарну репутацію, почуття власної гідності, потяг до успіху чи влади); 5) потреба в самоактуалізації (прагнення реалізувати свої здібності й таланти). Додайте сюди ще економічні інтереси (усе, пов'язане з грошима й вигодою), наші громадські інтереси (авторитет влади, національна та релігійна гідність, почуття справедливості), прагнення до пізнання нового, а також потребу в розвагах і відпочинку.

Хоч як дивно, але майже всі ці потреби свідомо чи несвідомо, прямо чи опосередковано, повністю або частково задовольняються в акті читання. Наприклад, репортаж про вилучення фальсифікованих чи зіпсутих продуктів із торговельної мережі апелює до потреби якісно харчуватися й бути здоровим. Кримінальна хроніка діє на інстинкт самозбереження. Життєві історії (надто в жіночих журналах), де йдеться про складні стосунки між коханими чи батьками та дітьми, розраховані на потребу в прив'язаності. Читаючи пресу, людина може навіть частково задовольнити свою потребу посідати високе суспільне становище, але як саме це відбувається, ми розповімо трохи далі.

А поки що можемо зробити два важливі висновки. По-перше, пишучи статтю, журналіст щоразу має усвідомлювати, на яку потребу людини вона розрахована. По-друге, завжди слід починати статтю "на полі" читача, виходити з його інтересів.

Якщо розпочати матеріал з того, що якийсь там завод у Кривому Розі через застарілість устаткування зняв із виробництва фільтри, то цей факт зацікавить хіба тільки директора цього підприємства. "Що мені з того? - майне в читача думка. - Чому, власне, це мене має цікавити?" А якщо з'ясується, що фільтри було призначено для водоочищувальних станцій Києва, і що через їх відсутність стічні води можуть забруднити Дніпро, де купається півміста, то тоді ця "виробнича драма" мало кого залишить байдужим. Тим-то спочатку доцільно намалювати в уяві читача жахливу картину забрудненої річки, а вже потім перенестися до Кривого Рога й показати причину цього неподобства.

Отже, стаття приковує до себе увагу, якщо вона зачіпає життєві потреби пересічних громадян. Кому ж не цікаво дізнатися про будівництво нових станцій метро, зниження податків чи підвищення пенсій? Ці теми ніби приречені на увагу. Але преса не може обмежуватися тільки такою тематикою. Професійний журналіст пише цікаво й про те, що масового читача загалом не надто цікавить. І тут йому стануть у пригоді навички апелювати до підсвідомих регуляторів уваги.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові