Ласкаво просимо

Відгук офіційного опонента

УДК 811. 161. 2. 81'42

Як правило, відгуків офіційних опонентів на дисертації не публікують. А проте відгуки - це своєрідний жанр наукової літератури, який відображає діалог двох науковців. Опонент - водночас і критик, і співавтор дисертанта. Він не лише критикує, а й висвітлює нові для автора грані наукової проблеми. Тут ми публікуємо відгук доктора філологічних наук, завідувача відділу соціолінгвістики Інститу української мови НАН України Лесі Олексіївни Ставицької на дисертацію О. А. КОПУСЬ "Перифрази у творах О. Гончара: структурно-семантичний та функціонально-стилістичний аспекти", подану на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук.

Вивчення перифразів у системі національної художньої мови, окремого ідіостилю та структурі конкретного художнього тексту - складна і цікава проблема лінгвостилістики. Це й не дивно, адже перифраз як непряма, описова назва предмета чи явища дійсності безпосередньо пов'язана з основними характеристиками художньо-мовного світу як такого: створення нових смислових та естетичних цінностей, структурування тієї художньої реальності, що будується за образом і подобою дійсної, а ступінь такої адекватності дає правдиве уявлення про літературний напрям і стиль певної епохи, обов'язково - про характерні ознаки ідіостилю (жоден письменник не оминає цієї стилістичної категорії) та рівень розвитку виражальних засобів літературної мови, яка дає у розпорядження художника набір готових перифраз та перифрастичних словосполук. Попри важливість цієї проблеми, перифрази як структуротворчий елемент української художньої мови на різних етапах її розвитку або як стилетворча ознака індивідуальної художньої мови не стали об'єктом спеціального наукового дослідження. Цей троп завжди розглядається принагідно, у ряду інших мовно-виражальних засобів, як правило, без заглиблення у структурно-граматичні та семантико-стилістичні параметри перифаз.

Розглянемо дисертаційне дослідження О. А. Копусь, яка здійснила всебічний і глибокий аналіз перифраз у художній мові класика української літератури Олеся Гончара. Вибір об'єкта аналізу можна вважати цілком виправданим, адже ідіостиль О. Гончара неодноразово поставав предметом літературознавчого та лінгвостилістичного дослідження, отже концептуальне та лексико-тематичне тло творчості видатного прозаїка, можна вважати, на сьогодні визначене. Існуюча науковотеоретична та практична база, ретельно вивчена дисертанткою, уможливила поглиблене дослідження нею окремого стилістичного прийому як одиниці української літературної мови, її стилістичної системи та індивідуально-художнього мовлення О. Гончара.

Не викликає жодних сумнівів наукова новизна рецензованої дисертації, яка полягає насамперед у з'ясуванні антропоцентричних параметрів функціонування перифразів у художньому тексті. Антропоцентричний принцип у мовознавстві примушує шукати принципово нові методи і підходи до наукового вивчення традиційних категорій стилістики. Ці методи та й сама метамова антро-поцентричного опису мовно-художнього явища перебувають у стадії становлення, а пропонований у дисертації підхід, власне авторська наукова метамова, розкриває можливі шляхи подібного інтерпретативного аналізу. Актуальність та наукову новизну дисертації забезпечує лінгвософський підхід до вивчення прозової художньої мови, що підпорядковує антропоцентричний принцип, і водночас має вихід на глобальні філософські аспекти сучасної науки про мову. Йдеться про одне з кардинальних питань з усім супровідним комплексом лінг-восоціокультурних і навіть політичних рецепцій: у якій мірі українська мова здатна задовольнити метафізичні потреби людського духу? Які межі в українській мові того простору, що призначений для філософського мислення? Українська мова, закорінена своєю екзистенцією у художній дискурс, уповні реалізує свої філософські потенції у жанрі художньої та художньо-філософської мово-творчості. Аналіз творчості видатних майстрів слова, шукачів і тривіальної життєвої, і філософської, і художньої істин, якраз демонструє межі вищеозначеного простору кожної національної мови. Під таким кутом зору може розглядатися семантична перспектива будь-якого тропа, а перифрази в першу чергу, адже цей стилістичний прийом онтологічно призначений бути іншою назвою, у термінології філософії - іншим іменем денотативної сфери об'єктивного світу. Цей фактор дисертантка усвідомлює, зазначаючи у роботі, що "перифрази найбільш придатні для відбиття концептуального рівня авторської картини світу" (с. 66). Обраний О. А. Копусь саме такий підхід до вивчення ідіостилю продиктований актуальними завданнями сучасної філології, і пошук молодою дослідницею методів, принципів лінгвософсько-стилістичного вивчення художнього слова у ракурсі когнітивної лінгвістики заслуговує схвалення.

Результати індивідуальної художньо-пізнавальної діяльності О. Гончара, його гранично узагальнені концепти "людина у світі", "світ у людині", "внутрішній світ людини", що занурені у конкретний соціополітичний контекст духовного буття нації, знайшли максимально повне відображення в підсистемі авторських перифраз, визначити семантику яких на концептуальному рівні поставила собі за завдання дисертантка (с. 8).

Структурно доцільним у роботі є перший розділ дисертації, в якому стисло аналізується історія вивчення перифраз від античних риторик до сучасності. Ретельне опрацювання дисертанткою науково-теоретичного матеріалу засвідчує типологічний аналіз існуючої термінологічної парадигми перифрази у російському, українському та білоруському мовознавстві, хоча чомусь не враховане одне з останніх авторитетних видань [Лингвистический энциклопедический словарь - М., 1990 - С. 371], що подає відповідну статтю, зміст якої відповідає концепції дисертації і, до речі, не дублюється енциклопедією "Українська мова" (К., 2000).У цій частині роботи постулюється термінологічна відмінність перифраз - парафраз; вичерпно подано серію термінорядів на позначення аналізованого стилістичного прийому за семантико-стилістичними параметрами (фразеологічна перифраза; перифрази метафоричні / образно-оцінні та метонімічні; нейтральні та стилістично марковані; стилістичні і нестилістичні, описові / логічні й образні; оригінальні / художні, / індивідуально-авторські, / контекстуальні,/ контекстуально-ситуативні та традиційні / перифрази-фразеологізми / загальномовні), а також за структурно - граматичною будовою та за прагмасти-лістичним призначенням (класифікація О. С. Юрченка). На основі аналізу наукової літератури авторка проводить демаркаційну межу між перифразами та суміжними лінгвостилістичними категоріями: синонімічна ситуація, метафора, метонімія, порівняння, слово-ключ. У теоретичну частину роботи органічно вплітається обґрунтування таких принципово важливих моментів, як визначення обсягу контексту, у межах якого може бути декодований перифраз (с. 31) та ступеня близькості репрезентації номінанта і перифрастичного виразу в тексті (с. 32); авторка справедливо наголошує на необхідності функціонально-стильової та жанрової диференціації перифраз.

На основі аналізу існуючих дефініцій перифраза Ольга Копусь наважується дати своє, робоче визначення тропа: "Перифраз - це мовна та мовленнєва одиниця, співвідносна зі словом, словосполученням і реченням, він є вторинною назвою відомого суб'єкта чи об'єкта, часто оцінною, має тотожну денотативну частину значення та використовується в тексті зі стилістичною метою" (с. 43). Наведена дефініція може бути прийнята, але, очевидно, без дихотомії мова-мовлення, адже функціональний аспект мовлення забезпечує широкий терміноряд, що не обмежується сферою літературно-художньої комунікації.

Оскільки об'єктом аналізу у роботі стала індивідуальна художня мова, авторка змушена була встановити тонку методологічну грань між літературознавчою та мовознавчою стилістиками, оскільки у царині вивчення ідіостилю інтереси цих дисциплін перетинаються найбільшою мірою (цьому присвячений окремий параграф першого розділу). Встановивши вихідні засади дослідження у точці перетину двох стилістик, авторка формулює принципово важливу для лінгвософсько-стилістичного аналізу тезу: "Орієнтир на стилістичний аналіз художнього тексту в єдності змісту і форми органічно об'єднується з діалектикою художньо-образної мовленнєво-смислової діяльності, із завданням виявити дійсність художньо-образної думки в діалектиці її формування" (с. 38). Дисертантка формулює тезу про функцію перифразів саме у площині індивідуально-авторського художнього думання та емоції, авторського бачення світу крізь призму рідної мови.

Чимало місця у дисертації авторка відводить аналізу структурно-граматичних особливостей перифразів (однослівні лексеми, словосполучення, речення), не забуваючи простежити взаємозалежність між структурним типом та індивідуально-авторською інтенцією його семантичного наповнення. Наприклад, для однослівних - персоніфікація, складні слова - оказіоналізми, антропоніми; для словосполучень - прикладки типу людина-див, стилетворча функція яких забезпечується універсальним для художньої прози та індивідуально вираженим у мовотворчості Олеся Гончара - антропоцентричним спектром бачення світу.

Детальний, кваліфікований аналіз формально-граматичної природи та структурних моделей перифрастичних утворень у прозі Олеся Гончара демонструє глибоку обізнаність дисертантки з серйозними працями провідних українських граматистів. Класифікаційна схема аналізу, наявна у роботі, ще раз переконливо доводить, що творчість видатного прозаїка була і залишається невичерпним джерелом для поглиблення теорії національної літературної мови.

Послідовно дотримуючись принципу гносеологічної спрямованості лінгвостилістичного аналізу, дисертантка зосереджує увагу на вивченні перифраза як елемента концептуальної картини світу, подаючи когнітивну інтерпретацію процесів номінації в авторському тексті. Серед існуючого терміноряду на позначення можливих картин світу дисертантка зосереджується на проблемі взаємовідношення концептуальної та мовної картин у площині авторських світоуявлень, авторської картини світу з релевантним для неї поняттям "концепт", який виражається на логіко-семантичному рівні перифразом, що має, в свою чергу, імпліцитне концептуальне навантаження. Авторка акцентує насамперед термінологічну відповідність перифраз - поняття - концепт (с. 66), лише побіжно згадуючи про співвідношення художній образ - концепт. На нашу думку, останню термінологічну мікропарадигму слід було б посилити у дисертації та ввести поняття "модель світу", адже мова йде про моделювання художньої реальності, а не про фактографічний опис дійсності, а отже поняття "модель світу" та "образ" обов'язково опосередковують зв'язок картини світу і концепту. Тим більше, що аналізу естетично організованої концептосфери художнього світу О. Гончара у роботі приділено значну увагу. Так, у другому параграфі другого розділу, що читається з великим інтересом, дисертантка детально аналізує концептуально навантажені лексеми, які регулярно виступають об'єктом словесно-естетичного перифразування: собор, тронка, небо, степ, море, дорога, хмари. Зазначимо, що слова-концепти в авторському художньому світі можуть аналізуватися в одному з двох аспектів: як мікросистеми в словесно-образній системі авторської мови або як структуротворчий, організуючий елемент окремого твору. Авторка обрала другий шлях аналізу, що цілком закономірно, адже вивчення художньої прозової мови, до того ж роману чи повісті, обов'язково повинно спиратись на стилістику окремого тексту.

При характеристиці кожного слова-концепту розглядаються такі мікро-групи перифразів, що співвіднесені з різними змістовими ракурсами бачення реалії, а відтак - з гносеологічними та мовно-когнітивними аспектами мовного знака, що позначає цю реалію. Для собору, приміром, - мистецький твір, часові координати буттєіснування, прагнення та мрії будівників, пам'ятник людського духу та ін. Дисертантка слушно звертає увагу на семантичні координати слово-поняття у площині міфопоетичних дихотомій верх - низ, нематеріальне - матеріальне. Розглядаючи ті слова-концепти, що за своїм статусом посідають "вершинні" позиції в авторській системі, а отже до певної міри детермінують семантичні контури "пакувального" (за термінологією Л. В. Щерби) матеріалу художнього тексту, авторка встановлює характер подібної взаємозалежності, розкриває невипадковість появи, здавалось би, звичайного прийому. Мова йде про функціонування слова-концепту (небо) у ролі об'єкта зіставлення, еталону семантично включеної характеристики: "Грубі, як правда. Чисті, як небо".

Слова-концепти у мові О. Гончара підтримують загальнохудожню норму образного слововживання, своїм корінням вплетені у глибинну традицію. І тому цілком виправдане намагання дисертантки з опертям на існуючі теоретичні дослідження подати те художньо-мовне тло традиції, на якому виявляються інноваційні процеси в досліджуваних текстах: семантика цільнооформлених одиниць, типізовані парадигми, метафоричні словосполуки тощо.

Надзвичайно цікавого висновку доходить дисертантка вкінці параграфу, стверджуючи імпліцитний характер того концепту, що значеннєво об'єднує інші концепти: "... у жодному творі ця концептуально навантажена лексема [небо] не винесена у назву, не є центром оповіді, але для художнього світу Олеся Гончара саме небо... є головним концептом, що організує авторську картину світу" (с. 77). Це дуже і тонке і цінне спостереження, що має стосунок до діалектики художньої творчості: найбільш важливе і значиме в авторській моделі світу ніколи не лежить на поверхні, воно не виділяється частотністю вживання, не набуває статусу ключової лексеми, але формує такі глибинні, часто опосередковані системні зв'язки і відношення, реконструкція яких дає вихід на власне серцевину концептосфери художника. Висновок дисертантки ще раз підтверджує концептуальне навантаження образу неба в українській словесно-художній культурі.

Антропоцентричний підхід до вивчення мовно-художнього матеріалу природно зумовив виділення на правах окремого дослідницького аспекту роботи "перифрази на позначення осіб", що постають стилетворчою ознакою мови прози як функціонального різновиду літературно-художньої комуні-кації. Цей аспект гармонує з лінгвософським параметром людини як центру мови та мовленнєвої діяльності, що й знаходить відбиття у теоретичній частині відповідного параграфу дисертації з постульованою тезою про перифрази на позначення осіб як репрезентанти внутрішнього фактору суб'єктивності тексту. У цій частині дисертації цінними видаються висновки про те, що перифрази на позначення осіб соціально-ідеологічного спрямування мають, як правило, яскраво виражену негативну конотацію (с. 80). Дисертантка подає докладну сематико-стилістичну характеристику перифраз на позначення вікових, фізичних характеристик людини у їх кореляції з психологічними ознаками, її родинних стосунків. Суттєвим елементом розуміння художньої манери О. Гончара може слугувати висновок дисертантки про те, що найменшою групою є перифрази, що передають внутрішній стан людини, а естетично проакцентованими є характеристики богоподібних творчих особистостей. Цілком зрозуміло, що чимало уваги у роботі приділено аналізу однієї з центральних семантичних одиниць прозової мови - слову-концепту людина, що постає об'єктом індивідуально-авторського перифразування з відчутною експресією романтичного звеличення. У роботі проаналізовані характерологічні перифрази стосовно окремих персонажів творів, в т. ч. тих, що не мають у творі власного імені, а також словосполуки із значенням узагальненої множинності на позначення окремих соціальних прошарків людності.

Неабияке теоретичне значення у роботі мають положення про зовнішню та внутрішню реалізацію антропоцентризму художнього світу, віддзеркалену відповідно у мовних особистостях автора, реципієнта та мовних особистостей літературних героїв.

Від аналізу концептуального словесно-образного масиву авторка дисертації цілком логічно переходить до семантичної інтерпретації перифраз, що позбавлені світоглядно сутнісних характеристик, справедливо зауважуючи, що останні є найменуваннями об'єктів дійсності. Частотність та функціональна роль назв об'єктів, які існують у часопросторі реальності і віддзеркалені у перифрастичній підсистемі О. Гончара, дає змогу встановити сутнісні параметри його художнього світу. У межах кожної з виділених семантичних груп - "флора", "фауна", "природні явища", "предметний світ", "функціональні об'єкти", "зовнішність людини", "географічні назви" та ін. - дисертантка шукає і віднаходить такі семантичні ознаки функціонування, які, по-перше, забезпечують антропоцентричні параметри ідіостилю та креативний аспект реалії у художньому часопросторі і, по-друге, перебувають у рамках міфопоетичної символіки, художньої традиції. При цьому звертається увага на відмову автора від певного типу словоперетворення, тобто мінус-прийом, що сигналізує про певну ін-дивідуальну стилетворчу ознаку, як, скажімо у випадку відсутності відомої символіки дерев в аналізованому літературно-художньому матеріалі при актуалізації міфологеми сад. Не можна не відзначити тонкої естетичної спостережливості дисертантки, яка включає в антропоцентричну площину художнього світу О. Гончара креативну семантику "саду", виявлену шляхом сюжетно-змістової реконструкції тексту роману "Собор". Щоправда, не дуже переконливим, без відповідних текстових актуалізаторів, видається включення до лексико-семантичної групи "сад" перифрастичних найменувань рослин, дерев, птахів (с. 94).

Стилетворчою ознакою художньої мови О. Гончара можна вважати нечастотність перифраз на позначення абстрактних понять типу життя, старість, кохання. Однак існуючі перифрастичні словосполуки підтримують художню норму слововживання, адже названі поняття традиційно виступають об'єктом художньо-філософського перифразування, хоча рецепції у площині мовної норми, яка проакцентована дисертанткою, будуть іншими. Взагалі, слід зауважити, що основна трудність при дослідженні мови художньої літератури полягає в необхідності постійного балансування на перетині кількох типів норм, які перебувають у складних зв'язках взаємозалежності для кожного конкретного випадку слововживання. Зауважимо, що дисертантка правильно орієнтується в актуалізованих у кожному конкретному випадку типах норм, хоча й тяжіє до того, щоб мовну семантику перетворити на інваріантне і незмінне тло, що детермінує художній світ. Таке намагання при дослідженні реалістичної прози з превалюванням у ній дійсного світу, денотативної сфери буття цілком зрозуміле, і все-таки проза - це не фактографічний опис, а твір мистецтва, а тому в окремих моментах, очевидно, можна було обрати дещо інші координати інтерпретації та оцінки мовного явища.

Експресивно-стилістичну функцію перифразів дисертантка розглядає в аспекті співвіднесення аналізованого стилістичного прийому з метафорою та синонімією. Такий підхід уможливив виявлення глибинних лінгвальних засад експресивності перифраз, які онтологічно спрямовані на урізноманітнення інтралінгвальної дійсності в той час, як метафора називає нову річ через використання вже вербалізованого поняття. До речі, логічний висновок дисертантки про те, що більшість перифраз мають загальномовний характер, про логічну операцію ототожнення як основу творення перифразів (с. 110) до певної міри легітимізує (але не до кінця виправдовує, на наш погляд) посилений аспект мовної, а не художньої норми у роботі, про що йшлося вище. Дисертантка аналізує типовий випадок актуалізації стилістичної експресії перифраза тоді, коли він синонімізується з автологічним та металогічним, образно-метафоричним еквівалентом; формує синонімічні та антонімічні відношення у межах перифрастичної мікросистеми; розвиває енантіосемію та амбівалентну смислову сутність тощо. Слід відзначити у роботі тонку структурно-семантичну диференціацію тих механізмів, що сприяють появі образного значення при включенні простої метафори у структуру перифрастичної синтагми (соняшники - брати сонця), а також метафори, ускладненої додатковою семантикою (мрії - носії сокола в душі). Належну увагу приділено ускладненим асоціативним побудовам культурологічного спрямування (фоновий контекст), визначено орієнтири індивідуально-авторського кола асоціацій такого типу (Біблія, антична культура).

Паралельно з перифразами метафоричного типу дисертантка виділяє перифрази синонімічного типу, зауваживши, що останні відрізняються від лексичних синонімів. Визначення специфіки перифразів цього типу дає змогу встановити ступінь відриву авторської семантики перифраза від загальномовної. Кожен з виділених п'яти типів засвідчує інтенсивну роботу авторської думки в сфері пропонованих загальномовною нормою словесних уявлень, адже тільки два з п'яти різновидів перифраз виконують стилістичну функцію у тексті. Індивідуально-авторська стилістика сповна виявляється на рівні словотворення. Цю аксіоматичну тезу, без якої неможливо осягнути глибин поетики О. Гончара, дисертантка природно спрямовує в мікросистему складних слів, розкриваючи дериваційну оказіональ-ність перифраз у мові О. Гончара.

Індивідуально-авторську стилістику аналізованого тропа авторка аналізує через виявлення субституції одного з компонентів загальномовної перифрази: дошка роззяв (дошка пошани); продукування оксюморонних словосполук типу сухий океан степу. Останній тип іменується у роботі сполучуваною оказіональністю (с. 134), хоча, очевидно, він є зашироким для кваліфікації такого типу словосполук і міг би бути конкретизованим у площині переосмислення фразео-логічного фонду літературної мови.

До авторських перифраз синонімічного типу дисертантка повертається, аналізуючи текстоорганізуючу функцію тропа, який утворює градуальну "тематичну сітку" макроконтексту, звернену до концептосфери художнього світу О. Гончара.

У "Висновках", що повністю випливають із змісту роботи, дисертантка стисло формулює основні результати дослідження, а саме: розкриває лінгвософську сутність перифраза як стилістичного прийому та формулює структурно-граматичну, семантичну, словотвірну, стилістичну та соціофункціональну специфіку авторських перифразів.

Підсумовуючи сказане, слід відзначити, що кандидатська дисертація Ольги Антонівни Копусь є самостійним і структурно завершеним дослідженням, що, безперечно, має постульовану самою авторкою науково-теоретичну та практичну цінність. Особливо слід відзначити струнку і продуману структуру роботи: кожен наступний розділ чи параграф органічно пов'язаний з попере-днім і доповнює його; висловлена думка або теза у подальшому викладі, на новому мовному матеріалі конкретизується, доповнюється, що дає уявлення про ідіостиль як довершену цілісність, про художній світ як гармонійну сутність, в якій все взаємопов'язане і взаємозумовлене. Неабияку наукову цінність має додаток до роботи у вигляді покажчика перифраз до кожного роману О. Гончара, що дає матеріал для майбутніх студій та наукових узагальнень.

Як і кожне новаторське самостійне дослідження, дисертація не позбавлена певних недоліків, а окремі положення викликають заперечення.

1. Рецензована дисертація значно б виграла, якби авторка в процесі аналізу перифраз диференціювала авторську мову та мову персонажів, вказавши на соціо-функціональні параметри мовних партій, реплік, діалогів, монологів, процитувавши відповідні контексти. Тим більше, що категорія "мовець" доволі часто фігурує в тексті дисертації. Так, на с. 79 встановлюється симетрія суб'єкт мовлення - мовець - суб'єктивність художнього тексту; на с. 68 йдеться про "ставлення мовця до собору", але не наведена відповідна текстова ілюстрація та відсутня вказівка на соціокультурний тип мовця. На с. 87 - 88 авторка слушно зауважує про категорію мовної особистості героя твору як активного суб'єкта комунікації, на с. 89 пише, що "суб'єкти художнього світу є мовними особистостями, які не завжди виражають авторську позицію", але їх позиція все ж домінує (с. 89). Бажано було б, якби наведені цінні теоретичні постулати були підкріплені лінгвостилістичним аналізом мовних партій у структурі тексту. Адже художній текст стилізує уснорозмовну практику соціуму з необхідним набором тропеїчних засобів, варіативністю мовної гри, властивих спонтанному мовному самовираженню літературного героя. Якщо ж перифрази в аналізованому матеріалі є прерогативою авторської мови з її експліцитними та імпліцитними інтенціями, про що йдеться на с. 88, то цей висновок міг би фігурувати і бути обґрунтованим у висновках.

2. У теоретичній концепції роботи авторка схильна до розмежування мовних категорій "оцінка" та "експресія", що знаходить, зокрема, вираження у положеннях на кшталт "Перифрази [такого-то типу] лише виражають ставлення мовця до собору. Тобто, до основного значення лише додається позитивна оцінка, а експресії... тут немає " (с. 68). Тим часом незаперечним є той факт, що експресія - ширше поняття, ніж оцінка, воно обов'язково її включає, а експресивність наявна скрізь, де наявне вираження ставлення до змісту висловлюваного.

3. Не вдалось уникнути дисертантці термінологічних неточностей, зокрема, у формулюванні методів дослідження: метод естетичного спостереження (с. 8) замість "метод естетичного спостереження над словом у художньому тексті"; "кольорові перифрази" (с. 118) замість колірні; на с. 85 найменування типу людина завидної долі помилково названі складними, а не складеними. Інколи дисертантка синонімізує терміносполуки художній світ - поетичний світ Гончара (с. 90), забуваючи про жанрову закріпленість останньої; на с. 68 чомусь уводиться поняття "ліричний герой", яке органічне для ліричної поезії або ліричної прози, але аж ніяк для реалістично-наративного письма О. Гончара. Інколи спостерігається помилкове перенесення системи норм поетичної мови у прозову (с. 93; с. 130).

Трапляються стилістичні огріхи, що порушують органіку наукового стилю дисертації: власноруч створений художній світ (с. 96); на світанку історії, коли панували міфологічні уявлення про світ (с. 98) найбільш улюбленою конструкцією письменника є. (с. 130).

Висловлені зауваження і побажання не применшують цінності дисертаційного дослідження, зміст якого сповна відображений у восьми публікаціях та авторефераті.

Кандидатська дисертація "Перифрази у творах О. Гончара: структурно-семантичний та функціонально-стилістичний аспекти" відповідає вимогам ВАКу до робіт такого типу, а його авторка Копусь Ольга Антонівна заслуговує присвоєння їй наукового ступеня кандидата філологічних наук із спеціальності 10.02.01 - українська мова.