УДК 054(477):430
2000 року виповнилося 90 років від часу виходу у світ першого числа "Українського Голосу" - найстарішого на сьогодні українськомовного видання на теренах Канади. Українська спільнота Канади немало зробила для того, аби відзначення цього ювілею видання перетворилося на подію міжнародного значення. Ювілейна тематика була домінуючою на сторінках газети. У багатьох містах Канади протягом року відбувалися урочисті зібрання і конференції. Вони завершилися в Колегії Св. Андрія Манітобського університету у Вінніпезі великим бенкетом, на якому були виголошені дві головні доповіді: президента видавничої спілки "Тризуб" Анни Фігус-Ралько та автора цих рядків [1]. За ініціативою всеканадського ювілейного комітету було створено півторагодинний відеофільм про історію цієї газети та її творців. Урочиста презентація фільму відбулася 6 травня 2001 року у Вінніпезі [2]. У представленні цього фільму зокрема зазначено: "На честь 90-ліття "Українського Голосу" виготовлено відеофільм "Headlines" про історію часопису від 1910 по 2000 роки. Ця історія є не тільки історією славного тижневика, який вірою і правдою прослужив українській громаді, був її оборонцем і захисником, порадником та вчителем. Це є історія всього українського поселення в Канаді, з ким "Український Голос" ішов поруч та морально підтримував у часи незгод і щиро радів з приводу досягнень та успіхів українців Канади" [3].
Вивчаючи в Канаді архівний матеріал, немало часу довелося провести над вивченням пожовтілих від часу підшивок перших на канадських теренах українських часописів, серед яких - і "Українського Голосу". Вникаючи в зміст цих видань, роздумуючи над долею перших емігрантів, для яких вони призначалися, мимоволі спадають на думку слова Уласа Самчука: "Колись на ринку бібліофільства ці видання цінуватимуться на вагу золота. І майбутньому досліднику української журналістики і красного письменства важко буде збагнути місійну силу нашого гнаного з рідної землі слова без прочитання, без перепущення через власне серце десятків, сотень таких сторінок..." [4].
Вага і велич тих сторінок видається сьогодні, на відстані часу, тим більшою, якщо бодай уявити, в яких умовах писалися і друкувалися вони. Були ті умови такими, коли, за словами того ж Самчука, "ні стола, ні стільця, ні паперу, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні словника". За повного абсолютного "ні" творцям перших українських видань у Канаді хотілося стверджувати "так". Так" - українській мові, українській спільноті, Українській церкві, українському духові на цій, розділеній тисячами миль і глибинами океанів від матері-України, ще не обжитій і неосвоєній людьми канадській землі, яка мала стати для них новою домівкою.
Понад сто років тому перші емігранти з українських земель їхали в пошуках кращої долі у невідомі й тривожні їм світи, кладучи з-поміж найнеобхідніших у дорозі речей клаптик рідної землі, а нерідко - й томик Шевченкового Кобзаря чи Біблію. Потрапивши в чуже оточення, не знаючи тутешніх законів, звичаїв та мови, будучи в переважній більшості малописьменними, розпорошеними на великих відстанях, вони потребували доброго і надійного порадника, учителя, носія бодай якоїсь інформації про рідну сторону, чогось такого, що могло б їх просвічувати і об'єднувати. Таку роль перебрали на себе перші друковані органи.
Відомо, що першим українськомовним друкованим органом на американському континенті стала "Свобода", заснована у Джерсі-сіті 15 вересня 1893 року. Газета швидко здобувала все більшу кількість передплатників, у тім числі й серед канадських українців. Але задовольнити сповна потреби останніх вона не змогла. І тому вже на початку XX століття в Канаді виникають свої друковані органи для українців. Були то "Канадійський фермер" (1903), "Слово" (1904) та журнал "Ранок" (1905). Спільною характерною ознакою цих трьох видань стали їхня політична заангажованість і залежність від засновників. Часописи виходили на чужі гроші, і виступали за інтереси передусім англійської ліберальної буржуазії, а не українців-переселенців. Не сприяли довір'ю в українського читача і гостра полемічність публікацій та нетерпимість ряду авторів, надто ж у міжконфесійних питаннях.
Таким чином, на порядок денний поставало актуальне питання заснування справді народного і справді українського часопису. Така місійна роль волею історії випала на долю "Українського Голосу", перше число якого побачило світ 16 березня 1910 року.
Напевне, у добрий час, добрими людьми і з Божою поміччю закладалася ідея заснування такого часопису. Бо саме благородною ідеєю добротворення, чистих і чесних намірів її засновників щодо сіяння просвіти і знань серед українців, об'єднанння їх в одну свідому й активну спільноту наповнені перші й наступні десятки і сотні шпальт. Вчитаймося, вдумаймося в ось ці речення першої редакційної статті, яка починалася з туги за рідним далеким краєм і закінчувалася оптимістичною нотою:
"... Та і наша доля в заморській країні не облята медом, не обсипана золотом. І нам нелегко приходиться лупати каміне, корчувати ліси, сушити мочари. Ми не застали тут колачів на вербах, а мусимо так само тяжко працювати, щоб з голоду не згинути, а до сего ми тут чужі, ми ще не знаємо тутешніх законів... Ми повинні іпянупяти людську гідність і не бути рабами інших народів, а показати себе, що й ми народ. Та щоб ми могли обстоювати за собою, ми повинні вчитись. Встид і сором буде нам, непросвіченим..." [5].
І цим щирим намірам, толерантному тонові, цій благородній програмі повірили спочатку десятки, сотні, а затим і тисячі все нових і нових читачів та передплатників "Українського Голосу". Повірили й залишалися вірними своєму улюбленому часописові протягом десятків років, передаючи цю вірність своїм дітям і онукам.
Феномен "Українського Голосу" є не пізнаним і не поцінованим досі ні в Канаді, ні в Україні. Сутність цього феномену коротко можна охарактеризувати такими чинниками.
Перше. "Український Голос" як один із головних чинників у самоусвідомленні та самоствердженні емігрантів з українських земель як представників однієї нації, одного народу.
Уперше за всю історію української видавничої справи і журналістики поза Батьківщиною слово "український" стає у заголовку цілого часопису; їхали наші земляки за океан наприкінці минулого століття, та й пізніше зосібна русинами, буковинцями, галичанами, волиняками, наддніпрянцями, лемками, чернігівцями. Їхали такими тому, що й сама наша Україна була тоді розшматована, роздерта поміж сильнішими сусідами - Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією. Історично несправедливе слово "рутешш", "рутенійці" надовго стало ознакою свого національного "я" серед чужинців. Та поступово, впевнено і гідно ставали переселенці з українських теренів у далеких європах і канадах саме українцями. Ставали значною мірою тому і завдяки саме своєму рідному друкованому слову.
Друге. "Український Голос" як чинник національного і духовного об'єднання українців у діаспорі.
Одночасно з облаштуванням свого життя на нових землях українці стверджували свій дух повсюдною розбудовою церков і храмів, шкіл і народних домів, десятків і сотень національно і добротворчо зорієнтованих громадських, жіночих, молодіжних, дитячих організацій, просвітніх, культурологічних, наукових і навчальних інституцій, видавництв і книгарень. І цією своєрідною з'єднувальною ланкою, акумулятором кращого прикладу і ентузіазму для поширення на величезній території цієї колосальної роботи став саме "Український Голос".
Третє. "Український Голос" як чинник розвою і ствердження української літературної мови серед нашої спільноти на чужині.
Часопис одним із перших у діаспорі підтримав гасло редагованого українським ученим-емігрантом Іваном Огієнком (згодом Першоієрархом Української православної церкви у Канаді митрополитом Іларіоном) у Варшаві часопису "Рідна мова": "Для одного народу - одна літературна мова, один правопис". І це було тоді, коли із активним запровадженням цілим рядом наших часописів так званого галицького, русинського, буковинського правописів нависла реальна загроза втрати не лише україн-ської мови, а й своєї національності. Адже за влучним виразом того ж професора Огієнка, мова - душа нації. Немає мови - немає народу, немає народу - немає нації, немає нації - немає й держави. Народ без своєї єдиної мови поступово розчинюється поміж дужчими народами. Такий закон історичного поступу людства.
Четверте. "Український Голос" як чинник поширення по цілім світі правдивої і чесної інформації про Україну і українців.
Коли уважно проаналізувати ті публікації про Україну, які подавали і подають сьогодні іншомовні зарубіжні засоби масової інформації (будь то в Росії, США, Німеччині чи Канаді), навіть неупередженому до нашої держави читачеві впадає в око однобічність і упередженість їх авторів щодо України. Про нас світ знає переважно в контексті Чорнобильської катастрофи, корупції, відсутності свободи слова і економічної відсталості. Друкується суцільний негатив. Про все те добре, що твориться руками простих українців, про наші великі набутки в царині і культури, і цивілізаційного поступу, про наші справжні турботи і наміри газети світу просто не згадують навіть у коротких інформаціях. Чесний підхід у цьому питанні "Українського Голосу" є добрим уроком для всіх зарубіжних колег по перу.
П'яте. "Український Голос" як чинник ствердження і розвою на канадських теренах української видавничої справи.
Одночасно з виданням газетних чисел засновники часопису стали дбати про поширення серед своїх читачів невеличких, різноманітних за змістом і призначенням та дешевих книжкових видань. На початку то було переважно перевидання класичних творів краєвої літератури. Затим стали готуватися до друку книги місцевих авторів. Таким чином, часопис ставав причетним до творення і розповсюдження нової літератури - канадських українців.
Шосте. "Український Голос" і кадри української журналістики та видавничої справи в діаспорі.
Українську періодику за кордоном засновували не професіонали. Були то молоді хлопці, здебільшого з учителів, яким, безумовно, бракувало професійного журналістського досвіду. Але в їхніх неспокійних серцях нуртували любов до цієї справи і любов до України. Коли тепер перегортаєш десятки книг, виданих цією редакцією в різний час, то нерідко на їх сторінках неможливо віднайти, скажімо, рік видання. Про час виходу таких книжок можна дізнатися, хіба що вивчаючи рекламні оголошення про збір накладу чи повідомлення на газетних шпальтах про надходження у продаж того ти іншого видання. Перші видавці навіть не знали про загальні правила оформлення, кажучи сучасною мовою, вхідних і вихідних даних книги. Вони тоді й не замислювалися, що творять історію і що самі потраплять своїми діяннями в нашу історію. Вони просто працювали для людей, дбаючи про їхній духовний і національний поступ. Саме з таких активних дописувачів і творців газетних шпальт і формувалися майбутні кадри для українських видань у діаспорі.
Сьоме. "Український Голос" і дух меценатства.
Усе, що збудоване, створене, надруковане й видане канадськими українцями для матеріального й духовного ствердження своїх громад, своєї національної самобутності поміж іншими національностями, стало можливим завдяки власним силам, власним матеріальним пожертвам. Від самого початку перебування далеко від Батьківщини наші піонери постійно відкладали незайві для них, зароблені тяжкою працею, центи для громадської справи, привчаючи до цього і своїх дітей. Цю благородну рису доброчинності, що віддавна жила в нашому народі, толерантно і послідовно формував і формує тепер "Український Голос".
Восьме. Феномен тривалості існування "Українського Голосу".
Часопис першим поламав і заперечив печальну традицію української преси про її короткотривалість в умовах бездержавності української нації. Перші видання, які засновувалися в Росії, завжди утримувалися на кошт уряду. За державні кошти завжди видавалися газети й журнали для корінних народів у інших країнах, зосібна в Канаді. Не так було з українськими часописами. Їхнє існування і на Батьківщині, і в діаспорі ставало можливим лише за рахунок пожертв самих українців. Тому й існували вони в часі зовсім недовго, тому й відроджувалися вони щоразу новими назвами і з допомогою нових меценатів та нових небайдужих до долі свого рідного друкованого слова, але здебільшого небагатих жертводавців.
Дев'яте. "Український Голос" і сьогоднішня Україна.
"Український Голос" сьогодні прийшов до Краю. Завдяки активній діяльності комітету "Допомога Україні", створеного при часописі невтомною громадською діячкою Анною Фігус-Ралько, підшивки часопису є в багатьох читальнях і наукових бібліотеках нашої держави. Його з цікавістю читають школярі й учителі, науковці й студенти. Читають і глибше пізнають феномен українства, феномен незнищенності українського духу і слова у далеких заокеанських краях. І цей феномен є прикладом для українців, сущих в Україні, є спонукою для болючого думання над тим, чому рідна мова, рідне слово й тепер почуваються незатишно і непевно у своїй державі, омріяній мільйонами наших співвітчизників. А студенти-журналісти Київського національного університету імені Тараса Шевченка отримують зі сторінок "Українського Голосу" не лише уроки гарного журналізму, а й справжнього патріотизму, любові до своєї мови й країни.
Десяте. "Український Голос" і майбутнє української спільноти в Канаді.
Йдеться про безперервність нашої традиції, про передання молодшому поколінню духу і прагнення наших піонерів, мрій і сподівань творців часопису. "Український Голос", який гідно і чесно пройшов такий тривалий і непростий шлях, мусить мати майбутнє. Кому ж, як не йому, збагаченому і наснаженому такими традиціями, талантом і знаннями таких попередників, і, далі стверджувати ідею нашої неповторності і самобутності, ідею незнищенності українського духу по цілім світі, вірності і відданості українців своїм першовитокам, своїй матері-Україні.
1. Тимошик М. Місійна роль українського друкованого слова: ствердження українського духу в Канаді "Українським Голосом" // Український голос. - 2000. - 13 лист.; Фігус-Ралько А. До історії заснування "Українського Голосу" // Український Голос. - 2000. - 20 лист.
2. Запрошуємо на відкриття відео 90-ліття "Українського Голосу" // Український Голос. - 2001. - 6 трав.
3. Український Голос. - 2001. - 30 квітня.
4. Самчук У. Плянета Ді-Пі. Вінніпег, 1979. - С. 329.
5. Від редакції // Український Голос. - 1910. - 16 бер.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові