УДК 002.701.1
Висвітлюючи в часи радянської епохи на своїх сторінках історію давньохристиянських церков або публікуючи матеріали з археологічних та біблійних досліджень, редакція українського православного часопису "Православний вісник" (офіційного друкованого органу Православної церкви в Україні) не зациклювалася переважно на матеріалах з дослідження лише новозавітної ери, що спостерігалося, наприклад, у "Журнале Московской патриархии" - офіційному органі Руської православної церкви. Цим принаймні наше українське релігійне видання вигідно відрізнялося від свого "старшого" видання, бо в усьому іншому ж, звичайно, московське видання було попереду від нашого: і за обсягом, і за кольоровою насиченістю, і за поліграфічною якістю.
Одним із найцікавіших біблійних досліджень можна вважати, на наш погляд, дослідження з історії зародження в часи Старого Завіту богослужбових традицій, становлення і розвитку практики утворення особливих місць для відправлення жертвоприношень чи богослужінь та вимоги до старозавітного духівництва.
Як пише священик Олександр Кубеліус [1], віруючі та благочестиві люди завжди відчували потребу приносити молитви і жертви, але спочатку робили це індивідуально. Такі факти нам відомі з Біблії, наприклад, у випадку з Каїном і Авелем, синами Адама і Єви (Бут.4, 3-4); із Ноєм (Бут.20, 20); з Аврамом (Бут. 12, 7) та ін. Пізніше виконавцями жертвоприношень ставали глави сімей і родів. При цьому немає вказівок на виконання жертвоприношень іншими членами родин, але не можна категорично заперечувати, що вони були співучасниками родових молитов і жертвоприношень. Це дозволяє припускати, що вже за найдавніших часів право виконувати жертву й молитву від усього роду - виняткове право - належало главам сімей і родів.
Пояснити це можна кількома чинниками: економічним - тому що жертвоприношення відбувалося з добра роду, єдиним розпорядником якого був глава роду; суспільним - адже глава роду був найбільш поважною, старшою та шанованою людиною в громаді. Він був водночас адміністратором, суддею і вихователем. Він вирішував усі важливі питання. Його авторитет був незаперечним настільки, що навіть спроба Авраама принести в жертву власного сина не викликала з боку останнього заперечень (Бут.22, 1-10).
Проте природне благочестя і побожна думка людини завжди відчували необхідність будувати особливі місця, призначені виключно для богослужіння і приношення жертв. Пізніше такі місця, як зазначає автор іншого біблійного дослідження [2], бували різноманітними, відповідно до часу і способу життя кожного народу. У давнину, коли люди вели кочове життя, вони не знали окремих домів Божих. Щоб принести жертву, вибирали якесь тихе місце в горах, під тінистими деревами або в дібровах, там ставили вівтарі і приносили на них жертви Богові. Про це свідчить біблійна історія Старого Завіту. Так, уже згадувані Каїн і Авель у певному місці приносили жертву Богові. Ной, якого Бог урятував від потопу, поставив із каменю вівтар і приніс на ньому Богові жертву. Аврам іде, за наказом Божим, на гору Моріа, ставить там вівтар, кладе на нього дрова і хоче свого сина Ісака принести в жертву Богові, але Бог, бачачи послух Аврама, не допускає до цього і замість Ісака приймає в жертву кров ягняти. З цих прикладів ми бачимо, що в часи патріархів люди не мали визначених домів Божих.
Тільки коли Бог вивів ізраїльтян із єгипетської неволі [3], то наказав, щоб Мойсей поставив скінію завіту, тобто малий дім Божий, де зберігалися святі речі і приносилися жертви Богові. Бог дав Мойсею детальні вказівки, якою мала б бути скінія. Оскільки вона була образом новозавітного храму, то також складалася з трьох частин (як і нинішні християнські церкви). Першою частиною був притвор (тобто подвір'я), друга частина називалася святилищем, а за нею було Святе Святих.
На подвір'ї перед святилищем стояв вівтар (спеціальний стіл), на якому приносили жертву Богові. Цей ритуал складався з того, що священики кололи і палили на жертовнику призначених на жертву тварин [4]. Коли жертва горіла, величезний хор левітів (духівництва) гармонійно співав псалми під акомпанемент музичних (духових і струнних) інструментів. У співі брав участь також хор левітських жінок. Закінчення псалмів та приспів "алілуя" підхоплювали всі богомольці, падаючи при цьому долілиць. Потім читався закон. Богослуження цим закінчувалось, і старший священик з підвищення давав благословення народові, причому всі присутні на богослужінні падали ниць.
Великі свята - Пасха, П'ятидесятниця та ін. - відзначалися особливо урочистими богослужбовими обрядами.
Слід зазначити, що у другу частину храму мали право заходити тільки священики, а в третю - Святе Святих - тільки первосвященик (старший з священиків) і то один раз на рік.
Значення стародавніх жертвоприношень полягало в тому, що людина ними засвідчувала свою відданість, розкаяння, любов до Бога і готовність іти його шляхом. Хоча навколо цієї чистої основи згодом і наростала потворна кора магії, і на жертву стали дивитися, як на механічний засіб заслужити прихильність таємничих сил, примусити їх служити собі [5].
Для священнослужіння Бог вибрав коліна Аарона і Левії. Обряд обрання і посвячення священиків полягав у виконанні певних ритуальних дій: обмивання, облачання і жертвоприношення [6].
Виконуючи своє громадське служіння, священики повинні були:
1. Навчити народ вимог закону, щоб народ умів відрізняти святе й погане, чисте й нечисте.
2. Безперестану нагадувати своєму народові про Бога під час воєн, які мали релігійний характер. Нагадування виявлялося у виголошуванні промов. Священики повинні були трубити у срібні труби і цим скликати народ, щоб сини Ізраїлеві "були згадані перед Господом і врятовані від ворогів (Числ.10, 9).
3. На священиків покладався обов'язок виконувати певні судові функції. Однак слід зазначити, що повноваження священиків були обмежені справами релігійного життя народу, наприклад: обвинувачення жінки в порушенні подружньої вірності; очищення від прокази та іншої нечистоти і т.п.
Центральним пунктом служіння старозавітного священства є служіння первосвященика. Його особливе становище підкреслювалося зовні одягом, носінням особливих символічних предметів, які свідчили про виняткову близькість первосвященика до Бога. Зовнішньою формою зв'язку первосвященика з народом та безпосередньої близькості до Бога було виняткове право доступу до Святого Святих, куди він міг заходити раз на рік. Там він кропив жертовною кров'ю, кадив перед "лицем Господнім" - видимим місцем присутності якого був "Ковчег заповіту" із скрижалями Мойсея. Автор допускає, що в обов'язки первосвященика входив також нагляд за богослужінням та всім священством, а також за скарбами храму.
Куріння фіміаму, тобто у нашому розумінні кадіння, у Християнську церкву прийшло з старозавітної традиції [7]. У законі Мойсеєвому дано було приписи, як готувати фіміам, щоб приносити з нього гідну жертву Богові (Вих.30, 1-8, 34-37). Згідно з суворим приписом Мойсеєвого закону, ладан мав у іудеїв виключно богослужбовий ужиток.
З тих стародавніх часів пішов звичай і спеціального одягу для священнослужителів [8]. Психологічно така потреба пояснюється природженою віруючій людині повагою до Бога і переконанням, що тільки в такому вбранні людина може наблизитися до нього, яке відповідає молитовним і побожним настроям душі.
1. Священик Александр Кубеліус. Пастирське служіння старозавітного священства // Православний вісник. - 1982. - № 5. - С. 25-27.
2. Протоієрей Николай Новосад. Бесіда про богослужіння в Церкві Старозавітній // Там само. - 1989. - № 8. - С.15-16.
3. Там само.
4. Ієромонах Іоанн. Священство старозавітне і новозавітне // Там само. - 1957. - № 6. - С.183-187.
5. В. К-н. Богослужіння // Там само. - 1971. - № 4. - С. 20-24.
6. Священик Александр Кубеліус. Пастирське служіння старозавітного священства // Там само. - 1982. - № 5. - С. 25-27.
7. Прот. І. Никитенко. Кадіння в православному богослужінні // Там само. - 1970. - № 10. - С. 319-320.
8. Протоієрей Николай Новосад. Священне облачення і ознаки сану в Православній Церкві // Там само. - 1978. - № 6. - С. 27-32.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові