Проблема національного інформаційно-художнього мислення саме у контексті його інтелектуалізації посідає чільне місце у свідомісному розвитку людства. Виокремившись як інформаційно-свідомісна даність, художній та документальний типи мислення виробили чітку систему інтерпретації факту (інформації) на соціальному, історичному, естетичному, етичному, психологічному та художньому рівнях.
Як відомо, у центрі інформаційно-художньої свідомості як сукупності всієї системи сприйняття і відображення факту стоїть інформація. Інформаційною даністю найвищого буттєвого рівня є наявність матерії як первинного, що саме собою існує [1, 41]. Інформаційно-художня свідомість, вбираючи у себе весь спектр умовно реальної (міфологічної), реальної (публіцистичної, наукової) та відображеної (художньої) інформації, являє весь спектр інформаційно-свідомісного пізнання людини. Ефективність інформаційного впливу залежить від глибини інформаційного фонду (інформаційної пам'яті), який як система має етносоціальну "регламентацію поведінки" - своєрідний інформаційно-філософський погляд суспільства, індивідуальності на світ, а також синхронізується з усвідомленням плину часу. Інформаційний фонд пам'яті як система пізнання і відображення факту функціонує як засіб оволодіння людиною своїм власним внутрішнім суб'єктивним світом. Рівень суб'єктивізації інформації cвідчить про реалістичість (реальність) основи факту, що виявляється у трьох рівнях його реалізації: умовно реальному, реальному і відображеному. Відповідно виділяються типи пам'яттєвого мислення: почуттєвий (образний), логічний (інтелектуальний, науковий). Базовий інформаційний горизонт - архетипний (міфологічний), що не піддається зовнішній свідомісній обробці [2, 83]. Другий горизонт - новоархетипний (інформація, що втратила сугестивність сприйняття, але є реальним типізованим досвідом людства). Інтелектуальна сутність пам'яті виявляється в архетипізації інформації (інформаційній типізації), яка відбувається шляхом зіставлення, поглиблення образно-аналітичного мислення. Знакове інформаційне відбиття має узагальнюючий характер. Перший горизонт відбиття (відображення) інформації - хронікальний (реально не суб'єктивізований). Середньою суб'єктивізацією інформації характерне аналітичне мислення, а максимальною (повною, до створення паралельної новоутвореної моделі - суб'єктивізований факт) - художнє мислення.
Інформаційна пам'ять - поняття системне, оскільки інформаційна системність визначає свідомість як макросистему, що володіє процесом ієрархічності, багаторівневості, у якій наявні процеси передачі інформації і керування. Творчий процес як система організації інформації передбачає виявлення авторською свідомістю процесів управління, що реалізується даною системою, а також передбачає виявлення форм передачі інформації від одних підсистем до інших. Перший етап системності - це створення своєрідної інформаційної панорами, яка не була системою на рівні створення концепції, а являла собою суму фактів, що недостатньо логічно організовані. Ця "недостатність" була не що інше, як неусвідомлення того, що "загальна правдоподібність" є сумою окремих деталей, у яких ми легко впізнаємо частини зображувального явища життя [3, 23]. Дальший поступ інформаційної свідомості - створення загальної правдоподібності, у якій ми вже вирізняємо частковості. Мова йде про відтворення свідомістю паралельної уяви про світ, про модель-новоутворення, своєрідний аналог об'єкту (факту).
Першоосновою системного відображення факту стало спостереження. Його якість забезпечила ефективність аналізу і синтезу. Формування концепції вираження факту - найсистемніший рівень відображення, що свідчить про глибинну інтелектуалізацію аналітично-творчого процесу. Складовою інформації є факт. Відповідність факту - суттєва вимога у науковій теорії та публіцистичному мисленні.
Осмислення суті інформаційно-художнього мислення викликає появу нових теорій комунікативної природи свідомості. Проблема діалогічності як засобу вираження інформаційного мислення спонукала до радикальної трансформації гносеологічних схем і моделей у філософії [4, 8]. Учені прагнуть увести поняття комунікації в ранг основного поняття філософії. Основу теоретичних побудов у літературній герменевтиці утворюють ідеї М.М.Бахтіна про діалогічність прозових текстів [5, 100]. Виходячи з концепції М.М.Бахтіна, можна вважати, що свідомісні інформаційні горизонти (попередня свідомісна інформація) різних рівнів є своєрідним інформаційним претекстом. У жанрах відображеного факту (художні жанри) преінформація - це суб'єктивізований факт. У жанрах реального факту (публіцистичні жанри) преінформація зберігає свій фондовий масив (інформаційну достовірність) і слугує реальним модулем (головною структурою) для нових інформаційно-художніх новоутворень. Відображена інформація (художня творчість) стає претекстовою (преінформацією) у контексті людського свідомісного життя лише за умови реалізації високих естетико-художніх критеріїв, коли претекст (твір) стає супермодулем свідомісної інформації (видатний твір). Такий рівень свідомісної інтерпретації факту пройшов тривалу еволюцію.
Чітке визначення рівнів вираження факту (інформації): (умовно реальний (міфологічний), реальний (публіцистичний, науковий), відображений (художній) та їх освоєння, забезпечило пластичність свідомісного генезису в інтерпретації факту, зокрема, форм і методів фактологічного вираження. Це простежується від формування перших образів - до часів виділення людини з тваринного світу і становлення свідомості й мислення.
XVII-XVIII століття для української інформаційно-художньої свідомості виявилися базовими, бо це були часи утвердження системності індивідуального та суспільного мислення. Мова йде про формування модульних ознак етносвідомості, що вже могла продукувати особистісну (відображену) інформацію на рівні оригінальної (нової) свідомісної моделі вищої якості (якість інформації, що не лише продукує факт, а й дає високий рівень його осмислення у контексті вічного). Звичайно, цей процес для української інформсвідомості був тривалим через історичний катаклізм, відтік модульінформаційних особистостей до сусідніх етносів. Процес заповнення "вакуумних місць" у свідомісному контексті саме і виявлявся найболючішим для української суспільної інформаційної системи. Оскільки основним генератором етноінформації був низовий (архетипний) горизонт (народне мислення), то це вплинуло на специфіку інформаційно-художнього свідомісного горизонту [6, 23]. Зокрема, фіксуємо перевагу свідомісно-психологічних домінант, сміхове та мінорне (особливо XVIII - поч. XIX ст.) [7, 27]. Домінанти - це сталі архетипні ознаки свідомості етносу, що виражають його психосоціальну (геопсихоенергетичну) спрямованість дії ("сюжету долі"). Саме ці домінанти, по-перше, обумовлюють специфічний зображальновиражальний арсенал трансляції (ретрансляції) факту, який здебільшого виражає народну естетику, по-друге, відповідно до народного мислення - характер і поле типажів, що репрезентують чіткі риси етногероїв. Важливим чинником етноінформаційно-художнього мислення було синкретичне інформаційно-свідомісне тло вираження факту, де реальний та відображений елементи часто не диференціювалися і саме народне мислення таким чином мало риси лубковості, "віньєточності", коли умовно реальна (міфологічна) інформація сприймалася як реальна, а реальна як умовно реальна. Подальше виокремлення української інформаційно-художньої свідомості створить умови для появи суб'єкта свідомості модульного типу, що свідчитиме про відновлення гармонійного функціонування (взаємозбагачення) усіх інформгоризонтів: умовно реального, реального та відображеного (міфологічного, публіцистичного та художнього). У цьому синкретичному свідомісному інформаційному контексті відбувається поступове виділення модульособистісних інформаційних моделей (письменників-інформаторів, публіцистів-інформаторів).
XVII століття надає перевагу модуль-системі особистість реального факту (літописи, полемічна література), а XVIII століття засвідчує паралельне виокремлення свідомості реального факту (публіцистика) і свідомості відображеного факту (художня свідомість). Часто ці два типи свідомості поєднані в одному суб'єкті (авторі), але жанрове виділення інформації (жанрове окреслення) цілком помітне. Тобто можна говорити про те, що українська інформаційно-художня свідомість у XVII-XVIII століттях дає зразки і модульності (поява авторів-модулів) і фіксує диференціацію мислення на реальне мислення (мислення реального факту) та відображено реальне (мислення відображеного факту).
Для дослідження авторської модульності української інформаційно-художньої свідомості ХІХ - початку ХХ століття у контексті диференціації свідомості відображеного реального факту та реального факту ми визначили такі критерії: 1) рівень інформаційних горизонтів; 2) тематичний рівень; 3) рівень постановки ідей; 4) рівень сюжетної архітектоніки; 5) рівень композиційного мислення; 6) рівень жанрового мислення; 7) рівень аналітичності; 8) рівень світової інформації; 9) рівень сугестивності; 10) рівень континуума множинності; 11) рівень суб"єктивізації факту; 12) рівень інтелектуальної модульності;13) рівень антиміфологізації факту; 14) діапазон естетичного вираження факту; 15) рівень концептуальності. Визначення таких критеріїв, на наш погляд, дає можливість виявити горизонт інтелектуального насичення етнічної інформаційно-художньої свідомості на рівні створення супермоделей: публіцистичний твір, публіцистична свідомість, а також чітко виокремити генезис колективної та особистісної модульності як необхідного критерію інтелектуального руху інформаційно-художньої свідомості етносу.
Критерій таблиці еволюції авторської модульності - рівень концептуальності мислення одразу дає змогу виявити рівень інтелектуального інформаційно-свідомого поступу нації саме на шляху виявлення нових типів утворювачів і систематизаторів інформації (автор-модуль). Лише такий рівень особистісного аналізу і синтезу інформації здатен виокремити й інформаційний горизонт нації в цілому в європейському інформаційному просторі. Внутрішньоконцептуальні критерії, які ми залучаємо до визначення рівня модуль-особистості, це: 1) відрив від міфоінформаційного мислення і створення індивідуального інформгоризонту (власна система бачення), що базується на свідомості реального усвідомленого факту; 2) навність власних оригінальних, притаманних лише цій особистісній моделі, прийомів відображення факту (художні засоби); 3) використання власних видовоструктурних форм відображення (жанрів); 4) перенесення інформаційних реалій (суспільна інформація) у контекст власного свідомісного осмислення; 5) розбудова виражально-зображальної емоційної сфери (точна її передача); 6) здатність свідомості до широких узагальнень (інформаційно-свідомісна аналітичність і системність); 7) розбудова національної самосвідомості; 8) активізація форм особистісного вияву (громадський протест); 9) розробка етнічних типажів (героїв); 10) втілення у творах досвіду цілої епохи, народу без втрати особистісного рівня інтерпретації факту (інформації); 11) відтворення національної ментальності як інформсистеми; 12) початковий інформаційно-художній поліфонізм (панорамність показу суспільних, психологічних горизонтів буття та відповідна широта виражальних засобів, що підносять зображувальний факт до осмислення у контексті вічного); 13) творення публіцистики та літератури у європейському значенні (національна інформсистема, що розвивається за канонами світового жанрового і виражального мислення); 14) здатність свідомості до концептуальної новизни; 15) створення супермодульних авторських особистостей, що поєднують у собі інформгоризонти умовно реального, реального та відображеного факту, що володіють усіма рівнями виражальності (мистецтво, наука, філософія, публіцистика, що проекціюють вищий тип інформаційно-художнього мислення на рівні високого інтелектуального забезпечення суспільної свідомості в цілому).
Генезис інтелектуальної модульності української свідомості реального факту (публіцистичне мислення) ХІХ століття свідчить про поступове жанрово-інформаційне виокремлення публіцистичного мислення як окремого свідомісного горизонту в інтерпретації факту (інформації). Найпростіший інформаційний рівень, який був притаманний першим виданням (перевага хронікальної інформації), поступово протягом століття переходить в інформаційно-аналітичне мислення як систему інформаційно-суспільної свідомісної орієнтації з чітким окресленням національного диференційованого елементу. При цьому розробляються форми і методи інформаційної виражально-зображальної концептуальності, яка від свідомості інформаційного констатування переходить до рівня аналізу і синтезу, а в кінці століття - до філософсько-соціальних узагальнень. Ідеться не про виникнення новітнього мислення ХІХ століття, а лише про диференційність інформаційно-художньої свідомості на два рівні - свідомість реального факту (публіцистичне мислення) та свідомість відображеного факту (художнє мислення). Саме генезис свідомості реального факту дає картину соціально свідомісного генезису нації в цілому, оскільки індивідуальна та суспільні свідомості в етнічно-інформаційній площині виявляють нові форми концептуального осмислення життя. Виокремлюючись у видових формах реалізації факту (пошук жанрового мислення), ці свідомості стверджуються на рівні формування ідеї як інформаційного концепту свідомості. Мова йде про використання спільного інформаційно-художнього досвіду вираження факту (вираження проблем життя) - досвіду синкретичної обробки факту одночасно на рівні й художньому, і реальному.
Перші українські журналістські видання фіксують лише інформаційний рівень відбиття факту, відповідно, не використовуючи досвід літератури як спільного "інформаційно-свідомісного" (інформаційно-художнього) потоку інтерпретаційного мислення (літописи, полемічна література). Як приклад, "Gazett de Leopl" (Львів, 1776), де вісті політичного характеру, а іноді й приватного життя подавалися у формі телеграм та хронікальних заміток. Хоч це було XVIII століття, хронікальний принцип мислення ще надовго лишиться. "Харковский Еженедельник" (Харків, 1812) продовжує цю традицію, подаючи інформаційний матеріал, що стосувався Слобожанщини.
Спробу зміни частотності видання (інформаційна часова інтенсифікація) робить щоденник "Одесский Вестник" (Одеса, 1828-1892) та "Киевские Объявления" (Київ, 1835-1838, 1850-1857), що виходив щодня, але лише під час ярмарків. Говорити про інформаційно-свідомісний концептуалізм у поданні інформації тут не доводиться. З одного боку - специфіка видань, з іншого - відсутність аналогів, традицій інтерпретувати факт у контексті реального мислення на концептуальному рівні. Ідеться про концептуальність самого видання як специфічну систему подання суми фактів (або одного факту) і про концептуальність інтерпретації (форми інтерпретації, специфіка змісту, ідеї, засоби вираження та зображення).
"Украинский Вестник" (Харків, 1816-1820) - нова сторінка концептуалізації газетного (журнального) мислення. Тут чітко простежується концепція і видання, і матеріалів, що в ньому вміщені. Одним із провідних елементів концепції журналу було розширення інформації про ріднокрай, ознайомлення читачів з історією України, формування почуття любові до неї. Відповідні й публікації - "Гетьман Хмельницький" Ц. Маркова, "О Малой России" - історичний огляд І. Квітки-Основ'яненка, "Исторические замечания о Малороссии…" М. Грабовського та інші твори. Серед жанрів - критичні огляди, "листи до видавців", хронікальні матеріали, літературні твори.
За рівнем концептуалізації змісту (науковий виклад філософських теорій) вирізняється "Украинский Журнал" (Харків, 1824-1825). Тут присутній системний підхід у передачі суспільної інформації (друкується все, що торкається історії, питань науки та мистецтва, торгівлі, хліборобства, промисловості тощо). Інформацію відображеного факту подає "Харьковский демократ" (Харків, 1816). Відповідна і жанрова палітра - художні жанри: байки, епіграми, оди, оповідання, казки, подорожі, пісні, забави, шаради.
Соціальні обставини (повстання декабристів 1825 р., польське повстання 1830 р.) і відповідна реакція царського уряду надовго загальмують розвиток української журналістики. І все ж досвід першої половини ХІХ століття виразно свідчитиме про створення національного інформаційного соціально-свідомісного простору, який у контексті свідомості реального факту виробить свої стійкі критерії відображення (факту). Про це свідчить і таблиця інтелектуальних параметрів української преси ХІХ століття. (Система оцінок: 1 бал - відсутність досліджуваних елементів, 2 бали - наявність елементів, 3 бали - низький рівень елементів, що досліджуються, 4 бали - середній рівень досліджуваних елементів, 5 балів - високий рівень, 6 - максимальний).
Таблиця генезису інтелектуальної модульності українських видань ХІХ століття
Як бачимо, за шкалою інтелектуальної модульності українських видань ХІХ століття перша його половина свідчить про те, що рівень інформаційних горизонтів (етнічний, національний, світовий) поступово почне представляти національний горизонт. До середнього рівня підніметься тематичний діапазон інформації ("Украинский Вестник", "Украинский Журнал" - 4 бали). Відповідно ці видання поліпшать показники за пунктами рівень постановки ідей (3,5 бали), рівень сюжетної архітектоніки (3,5). Композиційне, жанрове мислення теж сягатиме до середнього рівня. Покращаться показники: рівень світової інформації, рівень суб'єктивізації факту.
Такі складні параметри тексту, як рівень антиміфологізації факту, рівень сугестивності, рівень континууму множинності тексту, що свідчать про високу планку інтелектуалізму при подачі інформації, хоч і не фіксують ще середній рівень, але вказують рух авторської свідомості як колективної (концепція журналу, газети), так й індивідуальної (концепція твору) до вищих форм і методів відображення факту.
Друга половина ХІХ століття для української інформаційної свідомості реального факту характерна дальшим поглибленням концептуального мислення. Концептуалізація відбувалася на рівні загальноінформаційному (інформаційно-художньому), бо часопис (журнал) як інформаційне джерело та інформаційне явище (факт) воднораз виражав зріз реальної суспільної інформаційної свідомості на рівні умовно-реальному (фольклор), реальному (публіцистика, етнографія, наука, історія) та відображеному (художня творчість). Концепція часописів будувалася з урахуванням усіх рівнів свідомості, які разом створювали реальне інформаційне свідомісне тло нації (етносу). Саме ця "національна інформаційність" диктувалася необхідністю національної інформаційно-свідомісної диференціації на рівні концептуального мислення. Скажімо, журнал "Основа" (Петербург, 1861-1862) велику увагу приділяв працям, "що носять в собі спробу пізнання суспільного процесу шляхом розкриття чинників, що впливать на систему взаємочинности в суспільних скупченнях. Звідси ж і спроба вияснити істоту таких суспільних форм, як: родина, рід, нація, держава" [8, 51] (праці М. Костомарова,
П. Куліша, Лазаревського, Ге, Чубинського). Загальна концепція журналу чітко виявляє структуру зацікавленості різними соціальними горизонтами, що представляють свідомість нації (праці історичного та літературно-критичного характеру, статті, присвячені питанням освіти, української географії, інформаційні дописи, які розкривають характер суспільної свідомості на різних рівнях; етнографічні дослідження, листи, щоденники видатних діячів культури; бібліографічні огляди). Ще глибше соціально свідомісний та науковий пласт інформації подається у "Киевской Старине", яка об'єднала навколо себе кращі наукові сили (М. Костомаров,
М. Грушевський, В. Антонович, П. Житецький, Б. Грінченко, М. Драгоманов, О. Потебня та ін.). Система предсталення інформаційних горизонтів уже нам відома - історичний, археологічний, історія літератури, етнографія, спомини, бібліографія, листування визначних людей тощо. Широким було інформаційне представлення і у журналі "Правда" (Львів, 1867-1870, 1872-1880, 1888-1891), особливо в останній період його функціонування (літературно-науковий та інформаційний розділи). Але найглибшої інформаційної концептуальності досяг "Літературно-Науковий Вісник" (Львів, 1898-1907; Київ, 1907-1914). Це помітно за системністю видання, за його розділами: 1) оригінальна белетристика і переклади; 2) оригінальні та перекладні статті наукового характеру (світові й вітчизняні відкриття); 3) літературно-критичні статті про творчість українських і закордонних авторів; 4) хроніка літератури і культурного життя; 5) огляди літератури і культурного життя у слов'янському та світовому контексті; 6) бібліографія. До редакційного комітету входили відомі діячі громадської і культурної думки: М. Грушевський, О. Боровиковський, О. Маковей,
І. Франко. Окрім глибокого представлення українського літературного процесу і безпосередньо творів письменників (майже весь цвіт українського письменства XIX століття), "Літературно-Науковий Вісник" мав потужний публіцистичний відділ. У фокусі відділу - всі рівні національного свідомісного життя, які репрезентували М. Грушевський та І. Франко. Один з основних акцентів відділу - формування національної духовності, пропаганда ідеї національної єдності, гідності. Видання за багатьма параметрами інтелектуальної модульності виходило на європейський рівень. Це - широта інформаційного горизонту (поява світового інформаційного контексту як постійного) (4 бали); представлення інформаційної свідомості на рівні вищому за національний (з елементами світового) (4,5 бали); широта тематичного діапазону (5 балів). Рівень постановки ідей, архітектоніки, композиційного мислення, жанрового, відповідно - 4,5 бали за кожен пункт. Підвищуються майже всі показники комунікативно-концептуальної інформаційності (сугестивність, континуум множинності, суб'єктивізація факту, інтелектуальна модульність і т. д.). Тобто можемо констатувати, що з початку ХІХ століття показник інтелектуальної модульності української свідомості реального факту зріс майже утричі ("Харьковский Еженедельник" - 23 бали; "Літературно-Науковий Вісник" - 62 бали). Це свідчило про те, що національна інформаційна свідомість виходить на рівень інформаційної інтелектуалізації при сприйнятті й обробці факту (інформації), а це, у свою чергу, свідчить про самодостатність (самоідентифікаційність) національного мислення.
Отже, генезис інтелектуальної модульності української свідомості реального факту (публіцистичне мислення) XIX століття свідчить про поступове жанрово-інформаційне виокремлення публіцистичного мислення як окремого свідомісного горизонту в інтерпретації факту (інформації). Найпростіший інформаційний рівень, що був притаманний першим виданням (перевага хронікального мислення), поступово протягом століття переходить в інформаційно-аналітичне мислення як систему інформаційно-свідомісної орієнтації з чітким окресленням національного диференційованого елементу. При цьому розробляються форми і методи інформаційної виражально-зображальної концептуальності, яка від свідомості інформаційного констатування переходить до рівня аналізу і синтезу,а в кінці століття - до філософсько-соціальних узагальнень. Інформаційно-художня свідомість чітко диференціюється на два рівні - свідомість реального факту (публіцистичне мислення) та свідомість відображеного факту (художнє мислення).
Перші українські журналістські видання фіксують лише інформаційний рівень відбиття факту, не використовуючи досвід літератури спільного "інформаційно-художнього потоку" (літописи, полемічна література).
Незважаючи на гальмування української журналістики у зв'язку з реакцією царського уряду на повстання декабристів та польське повстання, досвід першої половини XIX століття виразно свідчитиме про створення національного інформаційно-свідомісного простору, який у контексті свідомості реального факту виробить свої стійкі критерії відображення факту. Таблиця інтелектуальних параметрів української преси XIX століття (генезису інтелектуальної модульності) свідчить, що видання першої половини століття за рівнем інформаційних горизонтів (етнічний, національний, світовий) поступово почнуть представляти національний горизонт. До середнього рівня підніметься тематичний діапазон, рівень постановки ідеї, сюжетної архітектоніки. Поліпшаться показники рівня світової інформації, рівня суб'єктивізації факту. Такі складні параметри модульності тексту, як рівень антиміфологізації факту, рівень континууму множинності вже сягають початкового рівня, що свідчить про рух авторської свідомості (як колективної, так й індивідуальної) до вищих форм і методів відображення факту.
Друга половина XIX століття характерна дальшим поглибленням концептуального мислення. Концептуалізація відбувалася на загальноінформаційному рівні, бо часопис (журнал) як інформаційне джерело водночас виражав зріз суспільної свідомості на рівні умовно реальному (фольклор), реальному (публіцистика, етнографія, наука, історія) та відображеному (художня творчість). Концепція часописів будувалася з урахуванням усіх рівнів свідомості, які разом створювали реальне інформаційне свідомісне тло нації (етносу). Саме ця "національна свідомісна інформаційність" диктувалася необхідністю національної інформаційно-свідомісної диференціації на рівні концептуального мислення. Мова йде про соціально-свідомісний та науковий пласт видань "Основа", "Киевская Старина", "Правда", "Літературно-Науковий Вісник". Останнє видання за багатьма параметрами інтелектуальної модульності виходило на європейський рівень. Це широта інформаційного горизонту (поява світового інформаційного контексту як постійного), представлення інформаційної свідомості з елементами світової інформації, широта тематичного діапазону. Рівень постановки ідеї, архітектоніки, композиційного жанрового мислення сягає майже високого рівня (4,5 бали за кожен пункт). Підвищуються всі показники комунікативно-концептуальної інформаційності (сугестивність, континуум множинності, рівень суб'єктивізації факту, інтелектуальної модульності). Тобто рівень інтелектуальної модульності української свідомості реального факту зріс майже утричі ("Харьковский Еженедельник" - 23 бали, "Літературно-Науковий Вісник" - 62 бали). Це свідчило про вищий рівень інтелектуалізації обробки інформації та про самоідентифікаційність національного мислення.
1. Василев Стефан. Теория отражения и художественное творчество. - М., 1970.
2. Юнг К. Г. Об отношении аналитической психологии к поетическому творчеству // Архетип и символ. - М., 1991.
3. Лотман Ю. М. Лекции по структуральной поэтике // Труды по знаковым системам. - Тарту, 1964. - Вып. 1.
4. Библер В. С. О сути диалогизма // Диалог и коммуникация - философские проблемы // Вопросы философии. - 1989. - № 7.
5. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. - М., 1974.
6. Буряк В. Д. Магічно-величальна обрядовість як інформаційна система фольклорної свідомості // Народознавчі аспекти фольклору, мови та літератури Придніпровського регіону. - Дніпропетровськ, 1995.
7. Буряк В. Д. Модульний та психосоціальний домінантний горизонт свідомості етносу і постать Нестора Махна. (Спроба осмислення нових концепцій про роль особистості у бутті нації) // Політична і військова діяльність Нестора Махна: Матеріали науково-теоретичної конференції. - Запоріжжя-Гуляйполе. - Запоріжжя, 1998.
8. Животко Аркадій. Історія української преси. - Мюнхен, 1989-1990.