Ласкаво просимо

Періодичні видання православної церкви для інтелігенції (1900 - 1918)

УДК 070.281.96"20"

На початку XX століття у церковному житті України відбувалися складні процеси, зумовлені пошуками нових шляхів розвитку православ'я. Саме вони знайшли своє віддзеркалення у пресі. З одного боку, ці процеси були тісно пов'язані з аналогічними рухами в Росії, але з іншого - мали свою яскраво виражену індивідуальну спрямованість.

Маються на увазі не лише проблеми національного самоусвідомлення, хоча вони у 1914-1917 роках висувалися на перший план для деяких українських церковних діячів. Однією з принципових відмінностей російського варіанта православ'я від українського була поглибленість прихильників останнього у проблеми етико-ціннісного розуміння ролі людської особистості у суспільному житті, ставлення людини до буття, смерті, безсмертя, моральної відповідальності тощо. Тоді як і релігійні, і світські російські філософи передусім приділяли велику увагу космогонічним проблемам, дослідженню безпосереднього зв'язку людини з Богом та Всесвітом, не переймаючись екзистенціальними аспектами релігії, а у розгляді суспільно-політичних проблем обмежуючись лише критикою матеріалізму (винятком стала поява у 1909 році збірника релігійно-філософських статей "Віхи", що мало широкий резонанс у пресі та у церковних й інтелігентських колах). Ці чинники обумовили певні розбіжності у концептуальних засадах багатьох публікацій на сторінках церковної преси, що виходила в Україні та у Росії.

Українська і російська інтелігенція переважно складалася з представників духівництва. Проте якщо у 1860-1870 роках в інтелігентне російське середовище влилися представники різних прошарків населення, так звані різночинці, то в Україні ці традиції не переривалися, і тому значна частина культурного і суспільного життя оберталася біля церкви.

Одним із центрів цих процесів можна вважати Київську духовну академію, що на той час була не тільки навчальним закладом, в якому виховувалися і здобували ґрунтовну гуманітарну освіту майбутні священики, богослови, філософи, теологи, але й своєрідною альма-матер усіх духовних рухів. Саме там проводилися теологічні дослідження і наукові розвідки, присвячені головним проблемам існування людини, зв'язку суспільства і церкви, політичним, історичним, соціальним аспектам буття тощо.

Красномовним свідченням і своєрідним результатом духовних і наукових пошуків учених академії стало щомісячне періодичне видання 'Труды Киевской Духовной Академии", засноване у 1861 році. І якщо на початку свого існування воно було суто богословським, усі статті були присвячені тлумаченню положень християнства, догматів церкви і офіційній хроніці, то у 1900-1917 роках цей часопис набув відверто публіцистичного характеру на противагу академічності, яку він мав у XIX столітті; у ньому стали з'являтися матеріали, присвячені суто соціальній тематиці.

Але "Труды Киевской Духовной Академии" як орган, повністю підпорядкований офіційній церкві та розрахований на спеціалістів-теологів, викладачів та студентів Київської духовної академії, не міг, незважаючи на суттєві зміни у проблематиці, уповні відповідати потребам суспільства в цілому і церковній інтелігенції зокрема. Перешкодою став не тільки сформований десятиріччями імідж видання, його відданість традиціям, консерватизм і догматизм більшості авторів, але й свідома тенденційність публікацій, великий обсяг і наукова обгрунтованість статей, риторизм, дидактизм, слабка оперативність.

Усе це викликало потребу у створенні нового типу періодичного видання, яке б поєднувало тематику і проблематику "Трудов Киевской Духовной Академии" з вимогами часу і суспільства, відповідало б за формою і способом подання матеріалу вже сформованій на той час "якісній" журнальній пресі та приваблювало б аудиторію актуальністю, публіцистичністю і загостреною полемічністю.

Постійні автори "Трудов Киевской Духовной Академии", які відзначалися не тільки ґрунтовною філософсько-релігійною освітою і відданістю ідеалам православ'я, але й прагненням до більш повного, відкритого діалогу з суспільством, зокрема В. Екземплярський, П. Кудрявцев,

В. Зіньківський, П. Завітневич та ін., у 1907-1908 роках створили у Києві Релігійно-філософське товариство, яке у 1914 році за ініціативою В. Зінківського було перейменоване у Київське науково-філософське товариство, що дало змогу залучити до нього багатьох творчо і плідно працюючих науковців різних галузей.

Саме серед учасників цього товариства і зародилася ідея заснування власного друкованого органу, яким став щомісячник "Христианская мысль" (виходив у Києві протягом 1916-1917 років). Цей журнал був свідченням прагнення інтелігенції до оновлення церкви, до зміцнення безпосередніх зв'язків з широкими колами віруючих і з усім народом України. Слід зазначити, що офіційна православна церква мала досить розвинену систему періодичних видань, які мусили задовольняти духовні запити та інтереси широкої аудиторії, але вони вже не могли відповідати прагненням інтелігенції. Тому й "Христианская мысль" стала унікальним виданням, в якому представники церкви розвивали на нових засадах православ"я, ставлячись до нього як до світоглядно-філософської доктрини, а не як до релігій, яку в Російській імперії перетворили у служницю ідеології.

Редакційний колектив, силами якого видавався цей журнал, складався з постійних авторів "Трудов Киевской Духовной Академии". На сторінках "Христианской мысли" обговорювалися саме ті проблеми, до яких зверталися в академічних "Трудах...", але увага у новому журналі не зосереджувалася на богословських моментах православ'я чи тлумаченнях біблійних текстів, а приділялася передовсім проблемам соціального й політичного життя, морально-етичним аспектам існування особистості, мистецтву, науці.

Редакція і автори часопису, які належали до найосвіченіших інтелектуальних кіл церковної еліти, виходили у своїх статтях з принципу провини офіційної церкви та "казенних місіонерів"-священиків перед народом за те, що вони не зуміли стати справжніми духовними проводирями, відірвалися від потреб та інтересів пастви і допустили у своє середовище людей, які підривали авторитет не тільки церкви, але й віри.

Метою цього видання було прищеплення й утвердження ідей православ'я, а також формування світоглядних засад суспільства на фундаменті християнства і загальнолюдських цінностей. І хоч редакційний колектив звертався до широких прошарків населення, рівень публікацій красномовно свідчив про те, що читачами могли бути тільки освічені, інтелігентні люди, які, принаймні теоретично могли б впроваджувати ідеї єднання церкви і народу в маси. Редакційна колегія, виходячи з власних позицій, ідей і концепцій, зуміла не тільки безпомилково знайти аудиторію, виокремити сегмент з великої маси віруючих, але й заповнити в системі церковно-православної преси України лакуну, яка на той час пустувала.

Слід визнати, що спробу заповнити її робила ще у 1906 році у газеті "Народ" група вчених, філософів, культурних і церковних діячів з України та Росії, до якої входили

М. Лосський, Д. Мережковський, П. Флоренський, І. Четвериков, Сергій та Євген Трубецькі, Д. Філософов, С. Булгаков,

В. Ерн, В'яч. Іванов, а також В. Зінківський, П. Кудрявцев, Є. Капралов, В. Лашнюков та ін., які пізніше стали членами редколегії "Христианской мысли".

Щоденна газета "Народ" виходила у Києві протягом 1906-1907 років, її концепція багато в чому була близька до концепції журналу "Христианская мысль". Створення так званого "релігійного суспільства", "синтез особистого і соборного", прагнення до пошуків власних шляхів у православ'ї - риси, які, без сумніву, були спільними у цих двох виданнях.

Але якщо газета "Народ", яка стала своєрідним спадкоємцем ідей російських журналів "Новый путь" і "Вопросы жизни", пропонувала, як і ці часописи, аудиторії своє розуміння віри, що розходилося з церковними догматами (саме це і стало причиною конфлікту між "неохристиянами", тобто

Д. Мережковським, С. Булгаковим,

М. Мінським, В. Розановим, М. Лосським й ін. та офіційною церквою), то українські релігійні діячі, зокрема, В. Зінківський,

В. Лашнюков, В. Екземплярський, П. Кудрявцев, навпаки, намагалися наблизити церковну ідеологію до народу. Вони не прагнули до створення власних філософських і релігійних учень, а пропонували оновити церковне життя на засадах "класичного" православ'я, збагативши його сучасними їм ідеями, концепціями, думками.

Тож, не пориваючи з церквою, вони (мається на увазі інтелектуальна верхівка Київської духовної академії) пропонували підходити до всіх проблем того часу з позицій не офіційного, а "загальнолюдського" "морально-етичного православ'я" (термінологія В. Екземплярського).

Звідси й обгрунтована критика на сторінках "Христианской мысли" концепцій Д. Мережковського, Л. Шестова, В. Розанова та ін. Так, В. Германов у статті "Релігія Мережковського", розглядаючи ставлення цього філософа і письменика до церкви та визвольного руху інтелігенції, писав: "І у визвольному русі, і в церкві Мережковський бачить лише один бік явища, не помічаючи загального значення... Він дуже любить інтелігенцію та упереджено ставиться до церкви, щоб сприймати її об'єктивно" [2, 147]. Як резюме, В. Германов пише: "Його (Мережковського. - А. Б.) публіцистика вкрай тенденційна, керуватися нею при загальних оцінках подій небезпечно" [2, 136].

Саме на таких позиціях стоїть В. Германов і, як свідчить аналіз статей інших авторів "Христианской мысли", його думки були близькими всій редколегії. У розгорнутій рецензії на книгу В. Розанова "Уединенное. Опавшие листья", він пише: "Релігія Розанова - релігія інертного мовчання, без боротьби з гріхом і без життєвого подвигу... Розанівське розуміння релігії - типовий індивідуалізм" [3, 34-35].

Звинувачуючи російського філософа у "релігійному естетизмі", В. Германов аргументовано доводить, що сприйняття церкви як соціального інституту у творчості В. Розанова, а також і у Мережковського - цілком суб'єктивне, однобічне, навіть примітивне. В. Германов уважає, що гострий конфлікт їх з церквою - наслідок свідомого індивідуалізму, спроба самовираження, а не глибоко усвідомлена концепція християнства.

Такої ж позиції дотримувався автор статті "Деякі думки про минулий рік у житті російської церкви", який сховав своє авторство за ініціалами Б. П. Він уважав В. Розанова, Д. Мережковського, М. Бердяєва тільки "шукачами, а не вчителями церковними" і стверджував, що "уся цінність їх ... у щирості пошуків і поривань" [1, 134].

Така негативна оцінка поглядів російських філософів зовсім не свідчить про те, що київські теологи повністю підтримували всі дії офіційної церкви, як-то: запровадження духовної цензури, догматизм, консерватизм, виправдовували невисокий рівень освіти священиків та багато іншого. Але вони бачили і здорові паростки в церковній ідеології і не збиралися відривати релігію від церкви, вважаючи цей шлях руйнівним для суспільства.

На жаль, обсяг цієї роботи не дає нам можливості докладно зупинятися як на концепціях російських філософів, так і на позиціях їх опонентів - авторів "Христианской мысли". Ми вважаємо, що викладене нами дає змогу зробити висновки, що цей журнал, орієнтуючись на ту ж аудиторію, що й "Новый путь" і "Вопросы жизни", був не продовженням їхніх ідей і аж ніяк не повторенням їхніх концепцій, а самобутнім і глибоко оригінальним виданням. Українські філософи не переймалися проблемами Всесвіту, з одного боку, а також марксистськими утопіями побудови ідеально ситого суспільства, з іншого, а намагалися спрямувати віруючих у плані християнського розуміння морально-етичних, а іноді й політичних проблем.

Корені цієї різниці знаходяться у національному сприйнятті релігійних аспектів. Ще на початку XX століття дослідники психологічних особливостей віри робили спроби довести національний характер релігій і стверджували, що наднаціональних релігій нема і бути не може, бо кожна релігія - це конгломерат етичних, естетичних, філософських поглядів народу на буття, складний синтез історично сформованих уявлень про місце людини у системі Всесвіту тощо. Тому й, звичайно, норми православ'я в Україні та Росії формувалися не ідентично, тому й різними шляхами розвивалися релігійно-філософські уявлення народу і богословські доктрини.

Продовжуючи традиції, що були сформовані у Київській духовній академії і відбилися на сторінках її друкованого органу, автори "Христианской мысли" досліджували історію України, аргументовано доводячи своїй аудиторії, що український народ - це єдина спільнота, якій властиві певні етичні, культурні, історичні та ідеологічні цінності і що ця спільнота, тобто нація, повинна зберігати неповторні національні характерологічні риси, стабільність етичних норм, мову, традиції, уподобання, які, врешті-решт, і складають її ментальність.

Ці проблеми на сторінках "Христианской мысли" тісно пов'язувалися з питаннями еволюційного розвитку. Будь-яка соціальна революція сприймалася авторами цього журналу насамперед як спроба руйнування сформованого тисячоліттями світогляду, як насильство над свідомістю та підсвідомим нації і окремої особистості. Найповніше та найяскравіше ця думка відбилася у статті

В. Соколова "Ідея еволюції у християнському світогляді", в якій доводиться, що революція не вичерпується фізичним насильством, а вона є насамперед насильством над психологією народу.

Цей момент симптоматичний. У 1916-1917 роках ще ніхто в Україні, та й в Російській імперії взагалі, не порушував питання охорони колективної психології і взагалі ментальності нації. Ми не маємо на увазі подвійно-іронічне значення цього поняття, яке вичерпується цензурою, а користуємося науковою термінологією, запропонованою теж київським ученим, членом Релігіозно-наукового товариства Густавом Шпетом, який вже тоді впровадив дослідження з етнопсихології, що пізніше вилилися у ґрунтовну роботу "Введення в етнічну психологію" [15]. Наукові положення етнопсихології, зокрема, вивчення таких аспектів, як ставлення індивіда і всього колективу (народу) до соціальних явищ, мови, міфів, моралі, науки, релігії, деяких історичних моментів, на думку Г. Шпета, є основними в ознаках нації. Етнічна психологія, вважав він, явище, яке схильне до еволюції і ніякі інші колективні форми не можуть його замінити: "Духовний устрій" народу є змінна величина, але незмінно існуюча при всякому повному соціальному переживанні", - писав він [15, 574]. І далі вчений робить висновки: "але "народ" у психологічному розумінні є історично плинна форма, і якщо б на наших очах ця форма перелилася в нові форми, скажімо, сучасні народи розділилися б на класи, які, переливаючись з народу в народ, створили б нові, ще не бачені колективи … ми б визнали, що народилися нові народи" [15, 576].

Теоретичні концепції Г. Шпета, ймовірно, були методологічною базою для багатьох співробітників "Христианской мысли". У всякому разі наукові пошуки цього філософа і журналістів цього часопису велися у одному руслі - вони чітко усвідомлювали, що теорія класової боротьби призведе врешті-решт до руйнування свідомості нації.

І В. Зіньківський, і П. Кудрявцев, і В. Екземплярський вважали, що колективна свідомість під впливом карколомних подій може руйнуватися частково, а повністю лише за умов нечуваного гноблення, неможливого у ХХ столітті. Добре розуміючи, що в кризові епохи, у часи соціальних катаклізмів зростає тяжіння народу до церкви, автори "Христианской мысли" намагалися зберегти етичні настанови, традиційно існуючі в українському народі. Їм була потрібна ідея, яка змогла б згуртувати націю, зберігаючи її головні ознаки і культурні цінності. Природно, що для українських богословів такою ідеєю став християнський гуманізм, який втілювала, у їхньому розумінні, саме православна церква.

Але ми не можемо стверджувати, що ставлення до революційних подій у всіх тих, хто виступав на сторінках "Христианской мысли", було однозначним. Більшість із них раділа можливості вільного розвитку, але їх турбував вплив революційних подій на ментальність нації. В. Зінківський у статті "На новом пути" писав: "... якщо політичне оновлення країни пройшло з вражаючою... чудовою швидкістю та рішучістю, - то її психологічне оновлення відбувається повільно" [6, 200].

Ці ж проблеми хвилювали і П. Кудрявцева, який попереджав: "Для християнської свідомості революція жахлива не своїми прагненнями... які є своєрідним відображенням євангельських істин, а своїми засобами, які не забороняють у боротьбі за свободу пролиття крові" [9, 195].

Усвідомлюючи, що старими засобами вже неможливо утримувати народ під впливом християнства і церкви, київські богослови шукали нових шляхів для зміцнення своєї влади над свідомістю людей, особливу увагу приділяючи молоді. У статті О. Прохасько "Деякі думки про релігійне виховання" йдеться про неправильне виховання молоді, про неспроможність батьків, учителів, священиків знайти відповіді на духовні запити у юнаків і дівчат. Автор вважає, що ідеологи марксизму вибрали правильну домінанту - потяг молоді до подвигу, який, до речі, був сформований християнською міфологією і глибоко вкорінений у ментальність нації. Експлуатуючи це, соціалісти досягли того, що молодь йшла боротися за пригнічених, відстоюючи ілюзорну ідею рівності.

Але на сторінках "Христианской мысли" немає і не могло бути вульгарно-соціологічного пояснення популярності марксизму, яке трапляється у багатьох інших церковних виданнях, "Миссионерском обозрении" зокрема. Автори "Христианской мысли" пропонували шукати причини занепаду впливу християнства у суспільстві у недостатній пропагандистській роботі церкви, у невизначеності щодо призначення людини, у вузькому світогляді пастирів, нарешті, у відірваності церкви від народу. "Чому ж "Капітал" Карла Маркса володіє думами і розумом молоді? А - Євангеліє Христа?.. - ставила перед аудиторією питання О. Прохасько і знаходила відповідь. - Але послідовники К. Маркса пропагують у дусі його вчення, невтомно, без страху пропагують... Якби християни так відданно служили Христу - не йшли б їх діти до соціал-демократів" [11, 84]

Але треба було, щоб християнські ідеологи знайшли шляхи роботи з народом, зрозуміли, що відрив церкви від пастви - ситуація не просто штучна, неприродна, а гибельна для ментальності нації. "У народній свідомості під впливом перевороту відбувається переоцінка усіх цінностей, - писав А. Доровський. - Разом з різноманітними політичними вченнями у совість народу йде отрута протихристиянських доктрин. Ми бачимо, як представники різних політичних і соціальніх вчень жорстоко і самовіддано б'ються за владу, ігноруючи інтереси особистості" [4, 24].

Розуміючи, що класичні засоби проповіді вже не діють, автор пропонує користуватися "зброєю" опонентів. Він радить "з Євангелієм у руках піти на саме дно життя, зазирнути у всі куточки... Казарма, завод, село, народна школа, університет, гімназія, в'язниця, нічліжний будинок, дім розпусти - ось місця, де... Євангельське слово має звучати клично і владно" [4, 102]. Збільшення аудиторії мало привести до поширення самого вчення Христа, його нового розуміння. У цій статті, як і у багатьох публікаціях на сторінках "Христианской мысли", розвивається думка про реальну чи вдавану провину церкви перед суспільством.

Аналізуючи зміст публікацій 1916-1917 років, ми можемо виокремити кілька основних проблем, які стояли перед публіцистами-теологами. По-перше, це відірваність церкви від народу, про яку писали у часописі. Цей аспект траплявся досить часто і в інших православних виданнях для інтелігенції, зокрема, у російських журналах "Новый путь" та "Вопросы жизни", але специфіка "Христианской мысли" полягає в тому, що питання взаємовідносин церкви і народу порушувала не світська інтелігенція, а саме церковна, та, яка знала ці проблеми не ззовні і вболівала за них, а не пристрасно й іноді упереджено судила.

Тісно пов'язаною з цими аспектами була проблема стосунків між церквою і державою. Автори "Христианской мысли", на відміну від усієї церковної періодики, стояли на позиціях відвертого протесту проти гноблення церкви самодержавством. Це знаходило своє віддзеркалення у деяких аспектах, які розроблялися ще на сторінках "Трудов Киевской Духовной Академии", а саме: відстоювання самостійності української церкви як основного чинника формування нації, протистояння, хоча й пасивного, деяким діям влади (наприклад, протест проти освячення російською церквою смертної страти, який мав великий резонанс у пресі 1907-1910 років), виступів у пресі проти національної політики уряду і церкви тощо.

Коло проблем, пов'язаних з останнім аспектом, активно розроблялося на сторінках "Христианской мысли". Концептуальною основою у висвітленні цього питання стала теза, висловлена священиком В. Щукіним у статті "До питання про реформу православної церкви": "... неприродно тісний союз між церквою і державою... не тільки не укріплює їх стан, а навпаки, розхитує і ослаблює… І церква, і держава мають стверджуватися тільки на власних основах, користуючись своїм специфічним ладом" [14, 22]. Історія внесла свої корективи у цю справу. Як уже зазначалося, редколегія "Христианской мысли" виступила проти тісного союзу церкви і держави, вважаючи ці соціальні інституції протилежними одне одному.

Цей факт дає нам змогу зробити висновок, що деякі представники духівництва розуміли ворожість царизму українському народу, його руйнівну політику і щодо морального, і щодо фізичного стану нації. Тому й створення у 1918 році Української держави сприймалося ними як чинник, що позитивно впливає на ментальність нації. Саме тому

В. Екземплярський, П. Кудрявцев, С. Голубєв та багато інших професорів Київської духовної академії, постійних авторів вищевказаних видань, увійшли до складу уряду УНР.

У 1916-1917 роках церковна інтелігенція шукала шляхів до побудови національної церкви, першим пунктом цього була боротьба за вживання у церкві української мови. Протоієрей С. Остроумов у статті "До оновлення богослужіння" писав: "У ряді удосконалень, яких вимагає наша церква, одно з найважливіших місць займає виправлення богослужебної мови. У той час як інородці, що мешкають у Росії: латиши, чухонці, зиряне, мордва, якути, чукчі мають православне богослужіння на рідній для них мові, - сто мільонів православних не мають можливості молитися Богу свідомо" [10, 51].

Відстоюючи право росіян звертатися до вищих сил рідною мовою, публіцисти захищали і права українців на власну мову, а отже, й культуру: "Молитва, яка потребує перекладу, перестає бути молитвою," - вважав С. Остроумов [10, 52]. Цю ж думку розвивали у "Христианской мысли" В. Завітневич,

В. Екземплярський, В. Лашнюков. Більш повно, виразно і відверто вона пролунала у статті П. Кудрявцева "О богослужебном употреблении русского (украинского) языков", опублікованій у "Церковно-общественной мысли" (часопис, що виходив у 1917-1918 роках і до складу якого входила переважна більшість авторів "Христианской мысли"), а потім і ряді виступів професора М. Скабаллановича, присвячених українізації богослужіння, деякі з яких були надруковані у щомісячнику "Свободное слово христианина".

З цією проблемою тісно пов'язана інша, яка теж активно обговорювалася на сторінках "Христианской мысли". Ми маємо на увазі проблему національної ідентифікації як народу, так і окремої особистості. У "Христианской мысли" була опублікована стаття священика Сергія Соловйова "Національні боги і бог істинний", в якій він, спрощуючи і вульгаризуючи ідеї Володимира Соловйова, філософа і теолога XIX століття, доводить, що його видатний родич дотримувався думки про уніфікацію національностей, які всі рівні перед богом, аргументуючи свою думку постулатом про те, що у "царстві Божіїм немає ні елліна, ні іудея".

Ця публікація змусила взятися за перо філософа і богослова В. Завітневича. Невеличкий відгук на статтю С. Соловйова свідчить про глибину аналізу і досконале вивчення проблеми українським філософом. Буквально на кількох сторінках він роз'яснює не тільки погляди Володимира Соловйова на цю актуальну проблему, але й вводить її у тогочасний соціальний контекст, чітко показуючи наслідки нехтування цим питанням чи неправильного вирішення його.

"Володимир Соловйов, - писав В.Завітневич, - вимагав зречення не від народності, а від "націоналізму", під яким він розумів національний егоїзм" [5, 156], що, на думку автора відгуку, суперечить християнській моралі і сенсу всесвітньої історії. "Філософ Соловйов, розуміючи під націоналізмом національний егоїзм, відокремлював його від народності, про благодатний вплив якої він мав високі думки. Священик С. Соловйов цієї різниці не розуміє", - вважав В. Завітневич [5, 157].

І далі він дає свою концепцію вирішення національного питання, ніби передбачаючи на початку XX століття той складний комплекс проблем, з якими суспільство зіткнеться наприкінці цього ж століття: "Історія знає греків, римлян, французів, німців, англійців, росіян... але вона не знає взагалі людину" [5, 158]. Справді, наступні історичні події довели справедливість і правильність позиції В. Завітневича, який у даному випадку був виразником думок усієї редколегії.

В. Завітневич уважав, що ідеї С. Соловйова - це позиція царського уряду і російського православ'я з його хибною національною політикою. Також піддав критиці теорію безкласового і безнаціонального суспільства, яку запропонували марксисти, що на практиці виявилась у створенні нової суспільної формації - "радянської людини".

Актуальність цього питання підтверджується тим, що автори журналу не обмежилися аморфною фразою "Редакція не завжди поділяє точку зору виступаючих", а надала сторінки журналу для полеміки видатним тогочасним філософам М. Бердяєву, В. Розанову, В. Ерну. З цих же питань виступали у "Христианской мысли" В. Зінківський, В. Екземплярський, П. Кудрявцев.

Ця полеміка тривала з 1916 до 1918 року, заявляючи про себе публікаціями у багатьох виданнях як церковних, так і світських. Без сумніву, що у такий насичений соціальними катаклізмами час вона зіграла свою роль у формуванні свідомості аудиторії тогочасної преси. Багатогранність цієї проблеми, її варіативність, глибина і важливість для суспільства уявляється нам безперечною, і примусове припинення обговорення у пресі цих питань, яке сталося внаслідок заборони ленінським декретом виходу всіх недержавних періодичних видань, не тільки не зменшило гостроту їх, а навпаки, призвело до трагічних результатів, які зараз переживає посткомуністичне суспільство.

Феномен православної преси кінця XIX - початку XX століття не можна розглядати як зрілу історичну форму чи підгрунтя для виникнення сучасних церковних ЗМІ. Досвід формування національної свідомості таких видань, як "Христианская мысль", дає змогу більш повно та об'ємно розглянути цілу низку проблем сьогодення, бо статті, опубліковані у часописах такого типу, наповнені по-справжньому філософським змістом, і цей підхід на даному етапі розвитку суспільства уявляється необхідним і актуальним.

Ми розглянули лише деякі питання, порушені в "Христианской мысли", але слід зазначити, що вони тісно пов'язані не тільки з проблемами формування громадської думки у релігійному і політичному аспектах, але й у суто моральних, у проблемах формування особистості тощо.

Введення феномену православної преси у науковий обіг та сучасний суспільний контекст, певно, надасть можливості не тільки підвищити рівень ЗМІ, але й по-новому подивитися на їх роль у суспільстві, яка не вичерпується тільки інформаційними та рекреативними функціями чи здатністю служити полігоном для випробувань нових ідеологічних технологій, а бути, за словами В.Екземплярського, "відповідальною за ті думки, настрої, чекання, які преса викликає у суспільстві" [16, 365].

1. Б. П. Некоторые мысли о минувшем годе в жизни русской церкви // Христианская мысль. - 1917. - № 1.

2. Германов В. Религия Мережковского // Христианская мысль. - 1916. - № 1.

3. Германов В. Религия быта // Христианская мысль. - 1916. - № 10.

4. Доровский А. Что делать? // Христианская мысль. - 1917. - № 11-12.

5. Завитневич В. По поводу статьи священника С. Соловьёва "Национальные боги и бог истинный" // Христианская мысль. - 1917. - № 3.

6. Зеньковский В. На новом пути // Христианская мысль. - 1917. - № 3-4.

7. Історія релігії в Україні. - К., 1999.

8. Кудрявцев П. В добрый путь // Христианская мысль. - 1917. - № 3-4.

9. Кудрявцев П. О богослужебном употреблении русского (украинского) языков // Церковно-общественная мысль. - 1918. - № 1.

10. Остроумов С. К обновлению богослужения // Христианская мысль. - 1917. - № 7-8.

11. Прохаско О. Несколько мыслей о религиозном воспитании // Христианская мысль. - 1916. - № 4.

12. Скабалланович М. Об упрощении богослужения // Свободное слово христианина. - 1918. - № 1.

13. Соловьев С. Национальные боги и бог истинный // Христианская мысль. - 1917. - № 3-4.

14. Щукин В. До питання про реформу православної церк