УДК 70.19
Розуміння - найбажаніша мета для будь-кого, хто звертається до іншої особи, до кількох осіб чи до їх маси. Але чим воно є? Герменевтика вже дві тисячі років шукає відповіді на запитання. Від Арістотеля до екзегетиків часів Реформації, знавців історії XVIII століття та засновників і класиків герменевтики XIX-XX століть це питання ("Що таке розуміння?") настільки захоплювало тих мислителів, які потрапляли у надзвичайно потужне поле інтелектуального тяжіння теорії розуміння, що з'ясування механізмів досягнення розуміння займало другорядне місце.
Отже, зворотний бік головного питання герменевтики: "Як розуміння настає?" - допоки лишається фактично навіть не поставленим. На шляху до цього є лише один помітний орієнтир. Г.-Г. Гадамер [1], його попередники та послідовники створили (але не розвинули детально) теорію герменевтичного кола. У її основі знаходиться спостереження за рухом розуміючої думки від частки до цілого та від цілого назад до частки. Але з неясних причин ніхто з її авторів не придивлявся пильно до руху тієї ж думки від істинного до облудного та назад до істинного - або від істинного релевантного до істинного, що не має значення у цьому контексті, і - назад до істинного важливого.
Отже, механізм розуміння діє на основі свідомого вибору. Для його здійснення перед суб'єктом, який робить вибір, повинні бути наявні принаймні два судження, з яких, в ідеальному випадку, одне істинне. Насправді їх буває набагато більше й усі вони можуть виявитися облудними, тоді неминучим стає пошук нової кількості варіантів для відокремлення серед них істинного.
Вдивляючись у сутність як істинного, так і облудного, ми можемо висунути наперед їхню об'єктивну або суб'єктивну сутність. У першому випадку ствердження справді є істинним або облудним. У другому воно тільки здається нам таким. Ми вільні навіть розуміти під "облудним" теж істинне, але істинне в іншому контексті: його можна уявити собі як рух думки від релевантного до нерелевантного та назад.
Наприклад, мітинг шахтарів, на який направлено репортера, проходить на сусідній вулиці з мітингом Партії зелених, однак ці дві події ніяк не пов'язані між собою. Журналіст подумки ставить їх поруч, шукає між ними зв'язок, не знаходить його - й відкидає так само, як він відкинув би облудну інформацію щодо першого мітингу, скажімо, нібито на ньому були представники закордонних компартій.
І те, й інше разом можна назвати відокремленням, відділенням. Великий філософ О. Ф. Лосєв називає це відчуженням [2, 95]. Погодимося з таким терміном, адже у цьому розумінні відняття істини від неістини або від такої істини, яка не є істиною у цьому контексті і тому зараз прирівнюється до неістини, є подібними діями та віддаляють від істини те, що їй чуже.
Тим часом саме механізми розуміння, їх знання та використання забезпечують досягнення бажаної мети, а те, у який спосіб розуміння досягається та через що воно може не відбутися, є надзвичайно суттєвим на шляху до істини.
Пошук Абсолютної Істини, як правило, не входить до редакційних завдань, отже, можемо зосередитися на двох інших механізмах розуміння, а саме: відокремлення конкретної істини ("істини факту") від конкретної ж брехні та відокремлення істини, що не стосується даної справи, від істини, яка стосується справи.
"Поїдь, розберись", - як часто журналіст чує ці слова від редактора. "Треба розібратися", - ще частіше каже він собі сам.
О. Ф. Лосєв, розвиваючи думку про протилежність речі та ідеї речі, називає два різновиди відчуженості [2, 95]: відчуженість міфічна (від значення, від ідеї факту) та поетична (від факту). Як і в безлічі інших випадків, автор ігнорує журналістику й зосереджується на мистецтві. Величезний проблемно-поняттєвий пласт залишається поза його увагою, причому пласт, який саме у цій позиції принципово відрізняється від мистецтва.
Ключовим у з'ясуванні проблеми механізмів розуміння у журналістиці є питання про її принципову невідчуженість від факту. Поезія легко відчужується від факту - він їй чужий, а з ним відкидає й журналістику. Факт для неї або нецікава, непоетична буденність, або тільки привід для того, щоб розпочати поетичне відчуження в бік особи поета, героя, персонажа, відображення їхнього внутрішнього стану, переживань тощо.
Для журналістики факт - зміст її існування. Їй, навпаки, байдужий внутрішній світ репортера, й навіть коли на теренах публіцистики автор дозволяє собі відкрити перед читачем свій внутрішній світ - це робиться задля тієї ж кінцевої мети: більш повного розкриття соціального змісту факту.
Якщо поезія відкидає факт, тоді журналістика, прикута до факту, починає відкидати міф, тобто зводить себе до ролі простого дзеркала, що відображає то одне, то друге, без порядку й значення.
Але є ще один висновок із процитованої фрази О. Лосєва. Міф у цього автора - не жанр усної народної творчості, це - спосіб розуміння світу, шлях, яким йде не тільки мистецтво, а й наука: кожна нова наукова теорія доводить міфічність попередньої, але й сама згодом буде оголошена міфом: "Коли "наука" спростовує "міф", то це значить лише те, що одна міфологія бореться з іншою міфологією" [3, 21].
Утім, наука тут сприймається не як реальність, а як віддзеркалена або відчужена реальність, отже, навіть Лосєв не зможе відкинути факт, він відчужує міф та поезію від факту, а сам факт (річ) як явище реальної дійсності відкинути неможливо.
Тоді виходить, що відчуження як акт розуміння в журналістиці насправді є наближенням до факту. Це підтверджує й інший параметр журналістики як діяльності соціокультурного масштабу: вона має справу не просто з фактами, а з соціально значущими фактами, які, набуваючи якості масовості, стають фактами соціальними, тобто спожитими, засвоєними, а тому верифікованими та прийнятими за істину або облуду масовою аудиторією.
"... Ніхто й ніколи не сприймає голих та ізольованих речей поза їхнім особистісним та, внаслідок цього, соціальним контекстом" [3, 95]. По-лосєвськи чудове "внаслідок цього"! Не протиставляти, а доповнювати індивідуальне соціальним - ось у чому річ, ось на чому має триматися механізм розуміння-верифікації у сфері масової комунікації.
Отож, істина, за Лосєвим, є ділимою і неділимою. Виходячи з цієї її діалектичної особливості, спробуємо розділити нероздільне, щоб збагнути механізми здійснення герменевтичного феномену в сфері масового розуміння. Журналіст тут береться нами як суб'єкт, який досліджує об'єкт - "щось", подію, факт, інформацію, тобто, у кінцевому підсумку - ту річ, яку він має, зрозумівши сам, передати для подальшого розуміння своїй аудиторії.
Таким чином, першим має зрозуміти журналіст. Але він, як правило, розуміє людину, яка повідомляє йому інформацію.
Будь-який факт у будь-якій пресі повинен відповідати п'яти параметрам: дати читачеві інформацію (тобто дати змогу зрозуміти), хто, що, де, коли та навіщо зробив те, що ми бачимо як факт. Це й є те саме "правило п'яти дабл-ю", на якому стоїть уся світова журналістика. Їх можна розглядати й як п'ять напрямів ідентифікації факту, достатніх для відчуження його змісту й подальшого розуміння. Отже, через ці п'ять воріт і приходить до внутрішнього світу людини (журналіста, читача) розуміння того, що відбулося. Через них і виходить назовні облудне або нерелевантне.
Механізм відчуження-повертання герменевтичним колом загалом по цих п'яти напрямах має, напевно, універсальний характер. Уявімо собі, як визначається у незнайомій та складній місцевості людина - скажімо, альпініст серед скель та урвищ. Він спочатку визначається з власним місцеперебуванням: наскільки воно безпечне, чи легко з нього рухатися далі. Потім кидає оком навколо, розуміє ближнє оточення й вертається подумки до власного місця: чи поєднуються вони між собою та з його задумом й інтересом? Потім оглядає дальні скелі - й вертається подумки назад, до свого місця. І вже перед тим, як прийняти рішення, порівнює своє становище та те, що йому вдалося зрозуміти, з кінцевою метою - з далекими верхівками, куди він прямує. Можливо, саме цей рух людської думки Гадамер мав на увазі, розробляючи ідею герменевтичного кола та створення шедеврів мистецтва методом "накидання".
Отже, запропонуємо схему того, як може відбуватися перебіг розуміння-верифікації під час збирання фактажу та обдумування вже отриманих фактів. Подана нижче таблиця дає наочне уявлення про етапи та послідовність відчуження-наближення, при цьому ми виходимо з того, що для даного контексту цілком досить уявити собі процес розуміння (як на загал, надзвичайно складний та багатокомпонентний) у двох основних позиціях: зрозуміння та інтерпретація, або першоусвідомлення та верифікацію через власний життєвий і професійний досвід.
Зазначимо, що перший стовпчик таблиці характеризує тільки привідовий бік справи, другий - тільки персональний, третій - тільки просторовий, четвертий - тільки часовий, а п'ятий - її аксіологічний бік. Взаємовпливом розуміння між стовпчиками (коли осягнення того, хто це зробив, дає відповідь на запитання "навіщо?", а зміна відповіді на перше запитання змінює зміст другого), згадуванням, інтуїцією та іншими сторонніми для даної таблиці речами - поки що доведеться знехтувати.
Зіставлення кожного запитання з кожною відповіддю відчужує того, хто запитує, від досліджуваного факту, а віднайдення відповіді повертає до нового, більш точного його розуміння.
Відчуження-повернення відбувається тут ніби горизонтально, герменевтичні кола запитування-відповідання розташовані як кільця дзиги навколо питання. Але існує ще й вертикальний вимір відчуження.
У цій схемі заглиблення у логіку журналістського розуміння ми не піднімаємося від речі та змісту речі до її інобуття у свідомості журналіста: О.Ф.Лосєв проклав цей шлях по 68 етапах цілком досконало [4, 36 і далі]. Тут лишається спрямувати по ньому читачів, які настільки прагнуть зрозуміти сутність герменевтики, що їм вистачить терпіння розв'язувати звиви вишуканої лосєвської думки, від фонеми й семеми через ноему, меон до енергеми й далі до ідеї й імені. Струнку філософсько-лінгвістичну теорію розуміння слова, розроблену
О. Ф. Лосєвим, ми цілим блоком включаємо до створюваної теорії масового розуміння як її готовий елемент, але взятий від рівня індивідуального розуміння. Увесь лосєвський герменевтичний ряд (хоч сам автор жодного разу не вжив слова "герменевтика") з його ноемізацією семеми, тобто відокремленням змісту від речі, її меонізацією, тобто переходом до інобуття речі в думці, потім створення її ідеї в інобутті й наступне використання енергеми як єдності речі й її розуміння - усе це ніби передує нашій таблиці: мається на увазі, що журналіст все це знає й сприймає як істину.
Отже, щоб зрозуміти - треба не просто відокремлювати: треба відчужувати. І не тільки себе від речі, як це довів О. Ф. Лосєв, а й річ від іншої речі, що в його побудовах присутнє скоріше як фон.
Для журналіста це не другорядна позиція, а власне серцевина методики його роботи. Щоб зрозуміти - треба відокремити: цю подію від усіх інших подій, цю людину - від інших, що брали участь у події... А щоб відокремити - треба відмежувати все, про що пише журналіст, від загальної "злоби дня".
Відчуження - неодмінний етап розуміння, і в певному сенсі розуміння - це поступове осмислене відчуження аж до тієї межі, за якою нічого, крім того, що треба зрозуміти, не лишається перед очима того, хто розуміє. У такому стані "очищена" інформація легко увійде у масовий обіг та буде зрозуміла читачем у його масовості без тих принизливих для автора зауважень: "Не розібрався, а пише!".
Герменевтичний феномен, від повного нерозуміння до повного розуміння, може складатися з великої кількості елементів. Однак тепер ми будемо спиратися на три головних, без яких ланцюг розуміння не існує. Це - першорозуміння (зрозуміння), це інтерпретація, яку ми розглядаємо як пропускання нового знання крізь власну особистість, та випробування, або дія.
Шар зрозуміння
Етап 1 - називання речі, усвідомлення речі-і-себе, себе у зв'язку з річчю. "Я пишу про це," - означає "Я зв'язав себе з цим, відтепер я і це - одне, доти, доки матеріал не вийде у світ, і навіть після цього, адже під ним стоятиме моє прізвище".
Етап 2 - відмежування зрозуміння від речі. Перший сумнів, перша спроба віддалитися від речі, щоб пізнати її істинність через подолання сумніву.
Етап 3 - відрізнення зрозуміння від речі. Перше повертання назад до суті речі, спроба "витягти" цю суть із уже відомої інформації та вже подоланого сумніву.
Етап 4 - протиставлення зрозуміння речі. Спроба дійти до причини, яка також є відчуженням, але в інший бік, у бік причини існування речі, через яку легко зрозуміти важливе у її суті.
Етап 5 - віддалення зрозуміння від речі. Зрозуміння віддаленості цієї речі від інших речей, від "речей взагалі", від будь-яких речей, розширення розуміння "саме цієї" речі.
Етап 6 - відокремлення зрозуміння від речі. Визначення місця речі в ряді подібних речей. Зрозуміння неповторності цієї речі.
Етап 7 - відчуження зрозуміння від речі. Усвідомлення речі як самодостатньої, як "речі в собі", зрозуміння завершеності речі. Завершене зрозуміння протистоїть речі, яку воно розуміє.
Етап 8 - повне відчуження речі від зрозуміння. Останнє випробування зрозуміння. Зібрані разом аспекти зрозуміння остаточно підтверджують або остаточно не підтвержують адекватність розуміння.
Результатом зрозуміння виступає повне уявлення про факт (за п'ятьома основними параметрами) та повна впевненість щодо того, що у зрозумінні немає помилок - в усякому разі, суб'єктом, який розуміє, були вжиті необхідні заходи до того, щоб уникнути помилки при розумінні.
Шар зрозуміння дає знання того, чим річ є і чим вона не є, чим вона відрізняється від інших речей.
Далі настає група нових запитань, зрозуміння входить у шар інтерпретації. Журналістові належить "пропустити" своє знання про факт крізь свою особистість, своє світосприйняття, свій життєвий і професійний досвід. Це - природний та неуникненний шлях журналістського матеріалу до масової аудиторії та єдино можливий спосіб досягнення розуміння. Про це О. Ф. Лосєв висловився досить категорично: "Особистісним сприйняттям просякнутий буквально всякий найменший акт нашої свідомості" [3, 76].
Взагалі питання про інтерпретацію є одним із найскладніших у теорії розуміння. Чимало філософів, від Ф. Шлейєрмахера та В. Дройзена до Г.-Г. Гадамера та П. Рікьора, створювали власні теорії інтерпретації й нараховували як на загал добру дюжину її типів - від граматичної до психологічної, від історичної до індивідуальної. Тут не час і особливо не місце з ними розбиратися: приймемо як робочу формулу, що інтерпретація поєднує річ з інтересом індивіда. Тож у кожного своя, власна інтерпретація: "Скільки людей - стільки й думок". Польський вчений В. Хріневич так сформулював цю особливість: "Інтерпретація має творчий характер. Вона вносить щось нове. Вона є розумінням, що відбувається, переходить через особистість конкретної людини, яка живе й мислить у певному місці й часі" [6, 24].
У чому інтерес журналіста? Побачити соціальне значення факту й донести це бачення до масової аудиторії.
Шар інтерпретування
Етап 9 - повернення до речі-і-себе, завершення зрозуміння, початок інтерпретації. Розуміння ідеї факту, яка тільки зараз стала зрозумілою у повній мірі.
Етап 10 - розуміння задуму, осягнення рівня "Я - Ти". Надання імені факту.
Етап 11 - розуміння місії факту, а отже, спільної мети, осягнення рівня "Я - Ми" ("Я - Всі").
Дванадцятий етап - дія - розгортається поза цією структурою. Тут можна лише позначити основні етапи дії. Це має бути написання тексту, опублікування тексту, сприйняття тексту масовою аудиторією, результат (у розумінні ефективності чи дієвості журналістського виступу). На кожному з них має бути своє власне розуміння, а отже, відчуження. Усі ці етапи наслідують перший, розглянутий вище. У ньому все починається - і осягнення істини, і ризик помилки, тому й так корисно професіоналам знайти шлях, можливо, приблизний або й не єдино можливий, яким власна думка приходить до істини.
1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. - М.: Прогресс, 1988. - 704 с.
2. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. - М.: Изд-во МГУ, 1982. - 480 с.
3. Лосев А.Ф. Миф - число - сущность - М.: Мысль, 1994. - 919 с.
4. Лосев А.Ф. Философия имени. - М.: Изд-во МГУ, 1990. - 169 с.
5. Рикёр Поль. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. - М.: Московский философский фонд, "Асаdemia-центр", "МЕДИУМ", 1995. - 416 с.
6. Нryniewicz Waclaw. Hermeneutyka w dialogu. Szkice teologiczno-ekumeniczne. Tom 2. - Opole: "Wydawnictwo Sw. Krzyza, 1998. - 290 s.
7. Рузавин Г. И. Герменевтика и проблемы интерпретации, понимания и объяснения // Вопр. философии. - 1983. - № 10. - С. 62-70.
8. Шпет Г. Г. Герменевтика и ее проблемы // Контекст-90. - М.: Наука, 1990. - С. 221-260.
9. Рикер П. Герменевтика и метод социальных наук // Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. Московские лекции и интервью. - М.: Academia, 1995. - С. 3-18.
10. Филатов В. П. К типологии ситуаций понимания // Вопросы философии. - 1983. - № 10. - С. 71-78.