Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Журналісти — не курчата, вони не вилуплюються з яєць

— Теоретично, журналістика — це вид громадської діяльності що-до періодичного поширення соціальної інформації каналами масової комунікації. Наскільки і як саме це твердження відрізняється від дійсності?

Лариса Івшина: Знаєте, ці глобальні теми аби обговорити їх у газетній публікації є надзвичайно складними. Звичайно, теорію необхідно знати. Це треба зрозуміти, як двічі два. Потім піде інтегральна математика. Спочатку ж має прийти арифметика. І тому до всього, чому вас вчать, до основ комунікації, треба ще додати фундаментальну гумані-тарну освіту. Простіше кажучи, треба більше читати.

Свого часу так робили і ми. Без цієї гуманітарної культури, без добротного знання історії журналіст є трохи неповноцінним, бо, вивчивши жанри, бути підставкою для мікрофона — це зовсім не та журналістика, на яку чекає суспільство.

Якщо говорити про шлях, який пройшов Інститут журналістики, я думаю, що він в усі часи, а особливо, в темні реакційні, був таким собі "світильником вільнодумства", який не згас. Він існував у різних формах. І (як у п"єсі Івана Кочерги "Свіччине ве-сілля") цю свічку носити по валах було дуже складно тому, що це тоді зовсім не заохочувалося. І навпаки, коли прийшли часи нібито абсолютної свободи та розкутості, завдань перед Інститутом журналістики не стало менше. Тепер йому треба готувати професіоналів і, водночас, людей широкого мислення. Чому сьогодні редакції, телеканали переповнені людьми інших професій? Куди ж поділися журналісти? Ці питання звернені до всієї системи освіти.

Наш час вимагає волі до ЗМІ та розуміння самими студентами, чого вони, власне, прагнуть. Зараз цікавить результат, а отже, людина з своїми знаннями. Я дуже хочу, аби зусилля, докладені викладачами, дійсно сприяли якісному зростанню української журналістики, бо зараз вона тяжко хворіє.

— Журналіст-профе-сіонал має усвідомлювати, що йому дійсно потрібно прогнозувати, як люди реагуватимуть на те, що він робить. Він просто мусить писати те, чого від нього вимагає час. Ви із цим погоджуєтеся?

Лариса Івшина: Це якісь трошки надзавдання. Зараз мало говорять про "чорний хліб" журналіста — вміння точно взяти і перенести: візьми те і перенеси сюди. Над питанням якісного збору та подачі інформації мало хто замислюється.

Всі хочуть публіцистично представити свій внутрішній світ. Але чи він когось цікавить? Чи він є достатньо багатим, щоб заповнювати ним інформаційний простір? Зараз спостерігається певна ідіосинкразія людей на ЗМІ, бо інформації як такої немає або її дуже мало. Переказаного, трохи розбавленого "водою", Інтерфаксу недостатньо для п"ятдесятимільйонної країни.

Люди чекають інформації про життя держави — дайте її. Вже потім ідуть версії, тлумачення, коментарі фахівців, експертів, спеціалістів, а лише після них — особиста думка журналіста, який може точно сперечатися з фахівцями. У нас зараз відбувається абсолютне "спрощення мізків". Людина, яка тільки-но навчилася писати, каже: "Я вважаю щось". Це просто вульгарно.

— Чи дотримання принципів гуманності, етичності, об"єктивності, правдивості і т. ін. є можливим в Україні?

Лариса Івшина: Це ніколи не буває масовим явищем. Кожен для себе робить цей вибір сам. Вас же мають попередити, що дотримуватися цих принципів дуже дорого, що за це в усі часи, в усі системи не одразу падають лаври на голову, а буває дуже багато випробувань. Але якщо людина хоче цього, її ніхто не втримає. Якщо вона буде в гармонії з собою, це називатиметься етичністю, об"єкти-вністю, правдивістю тощо. Ні законом, ні вердиктом це не вводиться. Від кожного залежить, ким він хоче бути. А від кількості цих особистих виборів залежить те, чи будемо ми жити в суспільстві, яке нам подобатиметься. Що ви зробили для того, щоб Україна стала кращою? Коли це питання постане перед кожним, тоді можна буде судити про час, країну та інших людей.

— Ваші побажання нам, студентам, та Інститутові.

Лариса Івшина: Інституту журналістики — мати таку критичну кількість самовідданих, енергійних людей, які б навіть за умов постійного дефіциту фінансів кували таку марку, яка б прирівнювалася до кращих університетів світу. А студентам я б побажала відчувати, чого ви хочете і якомога раніше це усвідомити для того, щоб або стати журналістами на все життя, або змінити професію. І не витрачати даремно часу, якщо це не "гріє". Життя дуже коротке, а справ дуже багато.

Ксенія Харченко


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові