За руки взявшись із собою,
Пустивши погляд навмання,
Ціджу бруківкою сухою
Свою печаль у спеку дня.
Підошви згорблені втомились
Пекельну землю цілувать.
На дощ акації молились,
Не в змозі затінку віддать.
Лише на вільному причалі
Вітався чемно свіжий бриз,
Змивало хвилею печалі
І несло на безлюдний мис.
Здалося: незліченні сходи —
Трап на небесний корабель,
Котрий під парусом свободи
Не досягне буденних скель.
Та плескіт днів, як шум прибою,
Мене вертають в рідний дім.
Хотів Її забрать з собою,
Але Вона — належить всім.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові