Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Цілий уривок

Ксенія Харченко

Будинок мусив постійно жити. Тобто слід було його підживлювати, додавати в нього дрібку життя, щоб він не відчував себе самотнім, а з ним і самій ставало якось погідніше.

Так почалися ліжкові мандри.

Коли вона була ще зовсім мала, то вночі полюбляла розмовляти з подушками, ковдрою, пір'ям, що воно перешіптувалось потроху всередині, а на ранок її знаходили оповиту маревом, що здаля нагадувало куряву у курнику, чи то накурили (батько з люльки), чи то вже вкрай скурвили... Та ні, тоді вона ще була надто мала.

Поволі підростала. Тоді впоперек на ліжку вже не вміщалася, доводилося або стільця підсувати на ноги, або піддаватися "дорослості" — лягати повздовж. Тільки була такою, що легко забивалася в шпару між стінкою і ся тримала лиш повітрям, була ж бо такою легкою.

Коли ставала дорослішою усвідомлювала, що розмовляти зі стінами стає дедалі важче, її вже ліпше розумів шашіль, але доводилося його виганяти, він-бо постійно порушував неписану угоду "Не зруйнуй". Проте її потягнуло до гусені: восенило, її можна було повідшукувати у яблуках, повідкусюючи яблука, погомоніти, поспитати. Цікавило, власне, таке: як можна жити в їжі? Вона жила серед яблунь-яблук, а гусінь — у них. Як? Гусінь не пояснювала. Казала, щоби верталася до шашеля і його питала, він також живе в їжі. тісноти, якого так довго намагалася позбутися. Тоді зрозуміла, що і терміти, і гусінь шукали простору. Мали замало того, що мали б мати.

Саме в той час розпочала своє поступове, повільне повернення до будинку. Щоб якось розворушити його, доводилося пересипляти на кожному ліжку по черзі. До свого повертатися вже не хотілося — повздовжність не любила вкублювання.

Тоді ж крізь шпарини почав просичуватися дивний запах: він змушував її никати порожніми коридорами, поскиглювати, як песка, помуркувати, як кітка, поплакувати, як дитя. І він її зменшував. Вона потроху набувала тих розмірів, які мала, допоки не перебралася до саду, тобто таких, як у дитинстві. Пахло з горища. Там спав дідо, після того, як померла бабця, бо саме там було сховище її неземних багатств: клуночки, підв'язочки, букетики, дзбаночки, скриньки, горщики, мітельця, квіти, насіння, кора, коріння, ситечка, віночки, чобіточки... У кутку стояла стара повидовбана колода — то і було дідове ліжко. Колись йому розповіли про дивовижні човни, в яких плавають по магічних водах, вони повирубувані з величезних, старезних дерев маленькими, позморшкуватими людьми. Ті люди чорні, як наша земля, проте на їхній землі вона жовта, як сонце, бо то країна Сонця. Люди мають золоті очі, а по сутінках кліпають ними, посяваючи з боку в бік. Так вони збивали спантелику човнярів-мандрівників, що полювали на їхні очі, бо ж коли вони упіймували їх, вставляли собі в рота замість зубів, а очі плакали.

Тепер у тій колоді спав старий чорний кіт. Він мав золоті очі. А дід жив своїм життям, допоки вона там була зайва, бо ще не минуло того строку, коли бабині трави порозсипаються в попіл. Тоді їй час буде збирати свої, а попіл розвіяти над гори. Зараз вона ще замала. І вона боялася кота, що жив життям її діда й бабці, а на неї мотиляв хвостом. У шерсть його було повплетувано давні квіти. І у матері такі були в косах. Вона пішла до батьківської спальні.

Те ліжко видалося вкрай... Вона лягла впоперек і заснула.

А ліжко було особливе. Його вимайстрував батько. Закінчив якраз у переддень весілля. Його наречена була вражена. Наступного дня вона мала древні квіти у волоссі, покерамовані тернини на шиї і марево на тілі. Такою лягла до нього. Такою народилася Соломія. Квіти стали родимками на тілі, а пасми волосся поскручувалися, як виноградні вусики. А поміж ними — синенькі квіти барвінку. Її колихали лози і поїли молодим вином. Уважали за свою.

Тепер теє ліжко пустувало. На ослоні поруч лежало тернове намисто, вдягла. Тої хвилі усвідомила, що панна — не дитя —воно лишилося на горищі, коли заснуло в човні-колоді під дідове бурмотіння. Він-бо так замовляв на сон. Паннині коси пахли любистком. А старі простирадла оповідали історії про її створення, показували плями на доказ і дивувалися її невтаємниченості. Її-бо не встигли посвятити в таїни зародження життя. Вона розмовляла з ними і відчувала, що історія розчинялася в повітрі разом із непромовленими словами, а її історія ще навіть не почалася, бо вона щойно виросла. Тоді на простирадлах поз'явилися інші плями, бруднувато-брунатно-червоні. Вони також зникали — їм не місце в чужій історії. Панна знала. Мусила піти. Темно вже. Ніч.

Час шукати інше сонце. Створення своєї історії таке ж важливе, як і знаття свого початку. Без нього не знати, де піти. Без нього ніц не знати...


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові