Ласкаво просимо

Горизонти журналів "Нива" та "Божі сліди" під орудою Гавриїла Котельника

к. філол. н.
УДК 82: 176. 8

Редагуючи протягом тривалого часу світсько-теологічні часописи "Нива" (1920-1929) та "Божі сліди" (1939), Г. Костельник прислужився могутньому зростові не тільки релігійної свідомості мас, а й естетичних уподобань, їх моральному злетові та національному прозрінню у змаганнях за утворення незалежної України. Його злободенна публіцистика підносила до європейського рівня усвідомлення співвітчизників, що вони є давнім народом, якому властивий європейський менталітет, сформований на волелюбних традиціях, високого ґатунку культурних надбаннях, працьовитості, милозвучності мовної винятковості.

Поза сферами "Ниви" та "Божих слідів" знаменитий теолог не пропускав нагоди співпрацювати майже з усіма періодичними виданнями Галичини першої половини XX століття, друкуючи там у популярній формі статті про витоки християнства в Україні-Руси, богослужіння рідною мовою, органічну належність УГКЦ до Константинопольського патріархату, структуру й обрядовість нашої церкви, про шкідливість її латинізації.

Актуальність публіцистики Г. Костельника підносила його авторитет до таких вершин, як А. Шептицький, І. Огієнко, В. Липківський, Й. Сліпий. А літературознавчі статті та рецензії на сторінках "Дзвонів" заохочували творчу молодь до вдосконалення власної поезії та белетристики. Популярності додавало й те, що значна частина його віршів у музичній оздобі місцевих композиторів стали популярними піснями не тільки серед галичан, а й сербо-хорватів.

Журнал "Нива", адресований переважно сільським читачам, виходив систематично у Львові з 1904 року протягом десяти років. Культурно-політична та економічна криза, спричинена баталіями першої світової війни, на два роки перервала функціонування цього авторитетного часопису. І тільки з 1916 року з ініціативи А. Шептицького та Г. Костельника він продовжував виходити у світ аж до 1939 року. Видання вирізнялося широтою тематики в рубриках "Історія нашої Церкви", "З історичного минулого", "Наука і культура", "Новинки літератури", "Доля унії", "Куток мови", "З преси і журналів".

На шпальтах часопису найчастіше трапляються імена В. Гнатюка, В. Лаби, Л. Глинки, В. Масцюха, М. Бобовника, О. Годунька, Ю. Гірняка, І. Ковача, А. Іщака та багатьох інших.

"Дзвони" у своєму четвертому числі за 1939 рік надрукували рецензію на двомісячник "Божі сліди", перший номер якого вийшов у тому ж році й присвячений переважно стигматизації. Це перший журнал такого типу, зауважує автор рецензії. Звичайно, журнал аналогічного типу виходив і в Німеччині з 1928 року. Необхідність цього видання обґрунтовує Г. Костельник у вступній статті: "За становища чистої науки це був би грубий обскурантизм, якого майбутність не могла б нам вибачити, коли б ми не писали про дивні явища стигматизації, що в такій небувалій повні проявились у нашому народі в останніх роках. Ні, це не омана, не симуляція і не уроєння, а справжні факти, що їх можуть посвідчити сотні свідків з різних місцевостей, різного стану, полу та віку, і кожний, що має добру волю та критичний змисл, легко може й сам переконатись про їх правдивість. То з якої ж причини треба б укривати ті факти? Чи тільки тому, що вони неймовірні? Щоб незвичайні явища могли мати переконливу силу, нинішній рівень наукової свідомости домагається безпосереднього охоплення незвичайних явищ, за їх свідомости, з усіма їхніми характеристичними подробицями, щоб вони творили звичайну цілість, мали, наче кінова фільма, форму дійсних фактів, а не пізньої легенди. Себто конче треба відкрити трибуну для всіх тих осіб, що знають щось про явища інших стигматичок. Нехай же скажуть своє слово й розважно, беручи повну відповідальність за нього, люди, готові на явну чужу критику. Та й треба органу, де можна б опрокидувати фальшиві, схиблені думки про стигматизацію, що від часу до часу являються по часописах... Таки нема іншого виходу, як збирати, описувати та аналізувати явища наших стигматичок, щоб ті явища могли мати правильний вплив на нинішніх і майбутніх людей; а хто скільки зможе, стільки й візьме собі з того скарбу для поглиблення свого світогляду" [1].

Згаданий журнал з'явився на світ не випадково й не експромтом. Йому передувала копітка праця Г. Костельника над проблемою. Адже перед цим, у 1936 році, він написав розвідку "Настя Волошин", а у 1937 — "Пояснення стигматизації".

Часопис відкривається вступною статтею, що містить мотивацію появи такого органу. Звичайно, пише автор, з наукового боку його напрям не стільки теологічний, скільки містично-загадковий, спрямований на дослідження людського ясновидіння.

Появу "Божих слідів" ми не маємо наміру ані виправдовувати, ані піддавати осудові, розглядаючи його виключно як явище на тлі строкатого суспільно-політичного та релігійного життя Галичини першої половини XX століття. Тим паче, що журнали аналогічного характеру функціонували в Європі трохи раніше. Наприклад, поляки видали книжку про свою стигматичку Гелену Пельчар, а згодом, після її смерті, намагалися навіть канонізувати її.

Г. Костельник надавав стигматичним явищам релігійного, божественного характеру. "Всі познаки свідчать, — переконує автор своїх опонентів, — що це дійсно Боже діло. А якщо це Боже діло, то який великий вплив воно буде мати на релігійне відродження нашого народу?! Який це атут у боротьбі з комуністичним безбожництвом?!" [2, 3].

Перший номер журналу, формальним редактором якого був син протопресвітера — Іриней, укомплектовано повністю дослідженнями теолога ("Наші стигматички", "Що думати?", "Чайковичі", "Євстахія і Настя"). Частина названих статей знайшла своє продовження і в другому номері часопису, поруч з якими вміщено розвідки самого Г. Костельника — "Апорти Насті Волошин", "Чудесне відновлення хреста на архикатедрі св. Юрія у Львові і таємне світло", С. Хруцького "Чудесне позолочення хреста на вежі Успенської Церкви у Львові" та "Божа акція" І. Мащака. Останній, зокрема, стає на захист сміливих ініціатив Г. Костельника, зауважуючи при цьому, що він спершу намагався пояснити загадкове явище природним способом, і тільки згодом, не знаходячи вичерпних пояснень на науковому ґрунті, перейшов до метафізичних засад. "Чи це не тріумф для Христової віри, — запитує І. Мащак, — що такий тонкий, відважний і відкривничий ум не міг собі дати ради зі стигматизацією, коли хотів природно пояснити її? Я мав жахливе враження, коли до половини прочитав книжку "Пояснення стигматизації" о. Костельника, де він природно пояснює стигматизацію і всякі інші чуда" [3, 5].

Довершеності й доказовості у сфері стигматизації досяг Г. Костельник у працях "Справжнє джерело атеїзму", "Релігійні фальші нових віків", "Розмови з Христом", "Любов ближнього", "Юда зрадник", "Євангельські ради", "Гріх проти Святого Духа", де доведено, що добрий дух може промовляти через людину.

Серед галицького люду журнал "Божі сліди" зажив великої популярності, незважаючи на те, що навіть значна частина священиків ставилася до нього критично. Однак реалії життя були на боці редактора-популяризатора, який володів найглибшими і найтоншими аргументами пізнання. "Дав нам Бог, — констатує І. Мащак, — таке велике, дивно розгалужене явище стигматизації, якого в історії ще не було; воно завдяки о. Костельникові так сильно підперте після всіх модерних вимог, що і це в історії ще не було" [3, 128].

Філософсько-етичні проблеми українського богослов'я чи не найглибше розкрито у праці Г. Костельника "Границі демократизму", як своєрідному підсумку епохальних змін, що сталися після революції 1917 року в Росії й Україні. У цей час Г. Костельник плідно працював не тільки на теологічній ниві, а й був дійсним членом Наукового Товариства імені Шевченка, поділяючи науково-естетичні та ідеологічні його позиції. Саме зусиллями цієї наукової установи у 1919 році він видає релігійно-філософського напряму працю "Границі демократизму", у вступній частині якої зазначено: "Демократична ідеологія є суспільною частиною організму нашої просвіти" [2, 2].

Міркуючи над філософічними категоріями про рівність людей, теолог шукав їх витоків з часів французької революції, яка, на його думку, визначила магістралі поступу людства. Це — рівність, братерство, свобода.

Однак основа ідеї про рівність людей має подвійний характер: психологічно-культурний і матеріальний. Само собою зрозуміло, що давній поганський світ не відав ідеї, взятої на озброєння французькою революцією. Але й остання не є витвором новітніх часів. Її джерелом, уважав дослідник, є християнська ідеологія, оскільки найміцніші підвалини рівності заклав Ісус Христос. Після його науки про те, що Бог є один у трьох особах, котрі є рівними, зародилася й ідея рівності між людьми. "Всі люди, — йдеться у праці, — є дітьми одного Отця небесного; Бог усіх любить; безсмертна душа дає властиву вартість чоловікові, а не кров, не становище, не багатство. Найбідніші, послідні між людьми можуть статися першими перед Богом, адже Ісус Христос повчав: "І будуть послідні першими" [2, 7].

З ідеї про рівноправність людей перед Богом випливають засади про рівність людей перед соціальним правом та державою. Але якщо врахувати індивідуальні риси людей, їхні звички, то це правило не є універсальним, оскільки не можуть бути рівноправними, наприклад, злодій і чесна людина, не може Юда-зрадник вимагати від нас дотримання цих правил, як належить Христові. Звідси випливає, що без Христового почуття ідей про рівність людей все інше залишається мертвим шаблоном, пустопорожнім формалізмом. У сучасних умовах ця ідея трохи трансформована. Новітні соціалісти й комуністи повчають, що треба прагнути до рівності над усіма соціальними та політичними чинниками. Бо саме їм вбачається ідеал такої суспільної організації, де потреба в державі сама собою відпаде, оскільки пануватиме "вільне й щасливе братерство" всіх людей на світі. І під гаслом права, мовляв, настане "абсолютна рівноправність людей" на основі спільного майна, без будь-якого примусу й заборон. Але ж відома істина, що людина без моралі та обов'язків втрачає ознаки людські. "Соціалісти, — читаємо далі, — загалом є слабими психологами (недарма вони бачать усяке життєве питання тільки в економічнім сенсі)". Саме тому вони нехтують не тільки християнською мораллю, а й культурою, виглядаючи крізь узурпований світ справжніми вовкулаками; їм байдуже, з якого джерела пити, бо й болотяний настій долає спрагу.

Ніхто не буде заперечувати, що людство еволюціонувало разом з християнством, яке дало життя справжній культурі, від чого залежить сенс життя. А модерні соціалісти прагнуть реалізувати свої мрії на засадах атеїзму. Саме на цьому наголошував ще 1878 року А. Бебель, мовляв: я твердо вірю, що соціалізм доведе до атеїзму [2, 19]. Варто зауважити, що соціалізм виріс не з чого іншого, як з християнського кореня. І якби той корінь всох, то і мрії соціалістів стали б такими самими казками, як казки з "1001 ночі".

Роздумуючи над гармонією християнської віри, Г. Костельник стверджує, що ніде і ні в чому немає такої злагодженості між теологією і етикою, як у християнстві, ніде немає стільки здорової, послідовної логіки, як у цій вірі. Саме тому християнська ідеологія запанувала над світом. "Коли модерні соціалісти, — зауважує теолог, — прагнуть до абсолютної рівноправності, то ніщо іншого не роблять, як орудують християнським поняттям справедливості, мріючи реалізувати повну справедливість на цім світі" [2, 20]. Але втілення в життя цієї найгуманнішої ідеї вимагає особливої культури серця, яку соціалісти відкидають, спираючись на мізерний матеріалістичний атеїзм, позбавлений опори в суспільстві. Він може існувати тільки як опозиція. Адже хто вихований в християнстві, хто живе серед християн, той поступово акумулює в собі їхнє тепло. Українцям Галичини, зауважує протопресвітер, уявляється, що влада в їхнім краї повинна бути святим правом, тим часом, як полякам все це видається злочином, як і всякому колонізаторові, що вважає себе хазяїном на чужих землях. "Противники українського народу, — йдеться далі, — все голосили, що українського народу "нема", що це лиш маса, засуджена на асиміляцію або з москалями, або з поляками. Але історія останніх літ се ділом заперечила" [2, 43]. Саме на ґрунті імпортованої ненависті до тубільного населення зароджується в Галичині рятівна сила — націоналізм, що зумів у несприятливих умовах згуртувати людей на засадах спільної мови, єдиної історії, ідентичного природного характеру. Особливо важливе значення в цьому плані має єдина мова. Важливими чинниками розквіту націоналізму Г. Костельник визнає освіту, школу, літературу, газети й журнали, що друкуються рідною мовою і покликані розвивати національне чуття в народі. Однак усе це буде підривати націоналізм, якщо в руках чужинців буде уряд, суди й закон як важелі тиску та підривної діяльності навіть у прихованій формі. З подібними фактами наш народ стикався впродовж існування двофазової російської імперії — царської та радянської, коли не тільки українська культура, але й мова вважалися залишками безкультур'я, другосортними. Пригадаймо лишень ідеологічний лемент Д. Лебідя початку 30-х років, що ґрунтувався на злочинній ленінській політиці. Антиукраїнська ідеологічна трибуна "Комуніст" у 73-му номері за 1923 рік обнародувала вбивчі "перли" Д. Лебідя, засновані на "баченні" української душі: "Ми знаємо теоретично, що є неминуча боротьба двох культур. У нас на Україні через історичні обставини культура міста — це російська культура, культура села — українська. Поставити собі завдання активно українізувати партію, отже й робітничий клас... тепер буде для інтересів культурного руху захід реакційний, бо націоналізація, тобто штучне насаджування української мови в партії і робітничому класі при теперішньому політичному, економічному та культурному співвідношенні між містом і селом — це значить стати на погляд нижчої культури села в порівнянні з вищою культурою міста".

Важливу роль у розвінчуванні цих інсинуацій відіграла тогочасна преса, зокрема "Більшовик України", вмістивши на своїх шпальтах рецензію М. Скрипника "Лист тов. Лебедя", де значено: "Балачки про переваги російської культури і висунення засади про неминучість перемоги вищої культури над культурами відсталих народів (української, азербайджанської, узбецької, киргизької та ін.) є не що інше, як спроба закріпити панування великоруської національності". Зовні, як бачимо, і в тих умовах була дана свобода слову. Насправді йшла таємна війна проти української культури й моралі. Це були традиційні фальсифікації, підтримувані й зініційовані антинародним більшовицьким урядом, що використовував усі засоби: лекційну пропаганду, газети, журнали й радіо. Монополія на свободу слова обґрунтовувалась найпримітивнішими способами: аналогіями до конгломерату народів у США, Швейцарії, Австрії тощо. "Мадяри в Австрії, — зауважує Г. Костельник, — до 1867 року були свобідним народом, бо таке відношення мадярів до держави Габсбургів вже стало історичним. А молода Україна не могла бути свобідною навіть у злуці з демократичною, більшовицькою Росією і мусила відірватись від Росії. Та коли б Україна прожила з півстоліття незалежною, а потім знову злучилася б з Росією, то тоді вже могла би зажадати від Росії набагато більшої свободи. Треба спочатку, щоби москалі зжилися з тим, що українці є інший народ, Україна — інша держава, треба, щоби Україна сконсолідувалась як дійсно інший народ і інша держава" [2, 52].

Не слід забувати, що новочасне прагнення до рівності й незалежності людей і держав тісно пов'язане з революціями. І чим більший тиск на дух народу, його традиції й релігію, тим сильнішими будуть національно-визвольні рухи. Успіх боротьби маленької Чечні проти гігантської репресивної російської машини зумовлений чинниками чеченської ментальності, традиціями визвольних рухів. Це був вибух нових ідей, нових стремлінь, нових форм.

Революція — це крайній спосіб боротьби з несправедливим державним ладом, отже, в психіці революції лежить прагнення до крайності й рішучості, що зумовлює захист людських прав і свобод. "Християнське поняття та почуття загальної справедливості, — пише Г. Костельник, — довело на першім ступені розвою до соціалізації моральної сторони людського життя, тобто до соціалізації права та честі. На другім ступені відбувається соціалізація матеріальної сторони людського життя".

Якщо намагатимемось розібратися в кінцевій меті комунізму, то мусимо мати на увазі його як витвір часів християнства та новітню фазу як деформовану ідеологію, нафаршировану атеїстичними висівками. Якщо первісна його форма переслідує мету найбільшого людського щастя, то у програмі модерних комуністів ідеться про щастя, в умовах якого люди забули б про "небо", піклуючись виключно земним "раєм". А це, як неважко переконатися на конкретних сучасних прикладах, є метою нереальною, оскільки реалізується зречення надприродного Бога і Його царства, без чого життя втрачає сенс. Абсолютного щастя і радощів не може бути через поперемінну ієрархію добра і зла. В умовах нівеляції цих чинників сприйняття навколишнього світу, реакція на його позитиви й негативи притупляє роль і покликання людини, робить її абсолютно інертною. Враховуючи, що невдачі та горе супроводжують людський рід, наче його власна тінь, людина живе надією на переміни, очікуючи кращих часів. "Ми так створені, — зауважує теолог, — що все наше щастя є якимось плюсом між мінусами, а без мінусів плюси перестали б бути плюсами" [2, 69].

Християнська релігія просякнута духом жертовності, аскетизму, чого не всі здатні зрозуміти. Комуністи хочуть досягти найвищого блага на землі. Цього хотіли й первісні християни, бо, як мовиться в Діян. 4, 32-35, "в недостатку ніхто між ними не був, і все було у них спільне. Вони щедро офірували убогим та немічним, наслідуючи повчання Спасителя: "Іди, продай своє майно і роздай бідним, і ходи за мною!". Значить, Христос мав намір усунути лихо з життя людського. Але з таким імперативом він звертався не до кожного, а тільки до найкращих, обраних.

Нині, коли людство терпить безпросвітні, переважно рукотворні злидні, ця порада повинна братися на озброєння, а проповідувати її мали б засоби масової інформації як вияв доброчинності Ісуса Христа. У цьому й полягає сенс гуманізації, що, на жаль, спотикається об сатанинські бар'єри комуністичних кланів. Осквернені уста безбожників нерідко апелюють словом "Бог" для прикриття найстрашніших злочинів. Згадаймо, з якою "побожністю" агітував за себе напередодні виборів до парламенту П. Лазаренко, притискаючи до сатанинських грудей Біблію. А виявилося, що це як у його лукавих устах, так і куплених ЗМІ було відступництвом не тільки від Бога, а й звичайнісінької правди, моралі. Це доводить, що частина можновладців у посткомуністичних країнах охоче йде на змову зі совістю, з правопорядком в упаковці "свобода слова", "права людини". Поза всяким сумнівом, все це — залишки прогнилої продукції комуністичної ідеології. Не роздавати бідним навчали творці тоталітарного режиму, а красти й обдирати злиденних, нагромаджуючи астрономічні суми під прапором червоної моралі. А з цього випливає, що масовий комунізм перетворився б на темницю, насичену мутантами, покликаними гасити чорнобильські пожежі, виконувати "інтернаціональні" обов'язки в Афганістані, Чечні, Чехо-Словаччині тощо.

Цікаве в цьому плані ставлення комуністів та соціалістів до воєн. "Вони всі, — йдеться у праці Г. Костельника, — кидають анафеми на війну, на саму її суть та на її наслідки, — вони є "принципіальними противниками війни", одначе лиш доти, доки дивляться на "чужу" війну. А коли мають на думці "свою" (війну, спрямовану на перемогу соціалізму), тоді війна — свята та конечна річ. Тут соціалісти декларують про боротьбу, революцію, війну до послідньої краплі крові" [2, 107].

Багато уваги приділяє Г. Костельник у статтях, обнародуваних "Нивою" та "Дзвонами", проблемі свободи й незалежності української нації, що планово асимілювалася як поляками, так і москвитами, згідно з урядовими циркулярами про мішане подружжя, штучне переселення на ударні об'єкти п'ятирічок тощо. "А поляки, — пише автор, — перевертають небо і землю, щоб доказати, що Східна Галичина після всіх божих та людських прав повинна належати до з'єдиненої самостійної Польщі" [2, 117].

Пропустивши крізь призму сучасності проблему свободи слова, духівник підходить до неї з позицій поневолювачів і поневолених, зокрема ставлення до неї більшовиків. Чи ж більшовики в Росії, запитує він, не воювали за свободу слова доти, доки були підлеглими? А що сталося, коли захопили владу в свої руки? Вони так само обмежують свободу друку та слова, як і царський режим перед ними. Необмежену свободу залишають вони тільки своїм поклонникам. Але чи ж царський режим не чинив так само? Комуністична влада, перейнявши репресивну естафету царської Росії, ще потворніше цензурує думку громадян, які виступають проти неї, захищаючи народні традиції, мову, ознаки національного життя. "Нема ліпшої запоруки для широкої свободи слова, — наголошує слуга церкви, — як коли велика більшість населення вдоволена в державі. Вже з того слідує, що державна система повинна бути такою, яка вдовольнила б переважну частину населення. Значить: держава повинна бути демократичною" [2, 125].

Абстрагуючись від букви хижих російських законів щодо свободи слова, Г. Костельник вступає в колізії з ними: "Отруйне слово в наших часах посідає завелику свободу, і не звертається належної уваги на його шкідливість. Скільки-то друкується неморальних книжок, різного роду листів... Отруйне слово показує все більшу сміливість. Воно стремиться до неограниченої свободи, хоча в державі на жодній лінії не може бути такої свободи. Воно навіть прикрашується науковою формою та повагою, і жадає для себе призначення наукового патенту, обіцяє відновити ціле життя, завести новий моральний лад — "совершеннейший", ліпший, здоровіший, більш ущасливлюючий, більш гуманний, як нинішній моральний лад" [2, 127].

Наведені роздуми є типовим свідченням нашої дійсності, коли ворожа нам російська політика продукує аморальну літературу, заполоняючи український книжковий ринок бестселерами найшкідливішого ґатунку, винищуючи національну душу нашого народу. Щось подібне робиться й на театральних конах, засліплених антиукраїнськими ілюмінаціями Кіркорових та Пугачових, що викачують з України не тільки неоподатковані валютні суми, а й душу народу, виплоджуючи засобами безбожності відчуженість від релігії, від батьківських традицій. І це зветься проповіддю "братерства" та єднання на засадах "мистецтва", дарма, що такі "проповіді" закликають до зречення рідної мови та національної держави.

Ми маємо, на щастя, багато свідчень протилежного ґатунку. "Так, — пише Г. Костельник, — мусульманська держава в своїх початках була побудована на засадах спільної мови та релігії Магомета. Тоді сей елемент був сильніший від усіх інших. Але потім, коли релігія Магомета обняла широкі і далекі сторони, різні народи, вона стала заширока для основи держави і улягла в боротьбі з іншими елементами, приневолена увійти в компроміс з тими елементами та й зайняти другорядне місце. Постали держави маврів, турків, персів і т. д." [2, 143].

Водночас первісний стан Арабського халіфату засвідчує, що творити велику державу може кілька народів, але на засадах автономії, відсутність якої спричинилася до внутрідержавних антагонізмів. Кращим прикладом такого співжиття може служити сучасна Швейцарія, зорганізована на засадах рівноправ'я. Та коли одна нація, штучно порозкидувана поміж іншою, коли переслідує панування над тубільцями, то в цьому випадку не може бути мови про будь-яку ознаку автономії поневоленого народу, залученого до творення великої держави. Цей факт найкраще ілюструють взаємини українців та поляків з німцями. Тим часом, як поляки відсахалися навідріз від єднання з Німеччиною, що обіцяла їм автономію, вони засобами колонізаторів посягали на права українців, які є їхніми антиподами як психоетнічного, так і релігійного характерів. Але й це не зупиняло ворожих намірів створити "Історичну Польщу" від моря й до моря, підкоривши собі всю Україну.

Україною, на переконання Г. Костельника, повинні правити не російські царі чи польські королі, а національний її парламент, приймаючи важливі державні рішення більшістю голосів народних обранців. І важливу роль при цьому має відігравати державна мова, якою мусять послуговуватись усі без винятку, навіть неукраїнці. Депутат, що ігнорує державну мову, не має права на місце в парламенті.

Чи не резюмують ці роздуми Г. Костельника ганебне становище в сьогоднішньому парламенті незалежної України, де зливою бруду з чужомовного болота будь-хто охочий може осквернити 50-мільйонний народ, його найсокровенніше — історію, релігію, традиції й культуру. При цьому ніхто з тих зловмисників не несе відповідальності. На думку Г. Костельника, таку позицію антинародних депутатів повинна розвінчувати преса, лектори навчальних закладів, діставши на це право від найвищих державних інстанцій. На жаль, в умовах нашої дійсності справа набрала парадоксального характеру: не дозволу на розвінчення шкідників-депутатів удостоєні журналісти, а переслідуваннями і репресіями, увінчаними іменами В. Бойка, Г. Гонгадзе та ін.

Держава пожинає плоди вседозволеності й безвідповідальності за скоєне на ґрунті безбожності та розгулу атеїзму зло. Адже без гальмівних важелів, якими є релігія, віра в Бога, людство деградує, пориває в нірвану бездуховності. І, навпаки, якби релігія була шанованою в державі, якби вона стала обов'язковою дисципліною в школі, ми б не стикалися з убивцями, на совісті яких десятки безневинно замордованих. І чинять злочини подібні Онопрієнку не тому, що вони психічно хворі, а тому, що радянська дійсність вихолостила з них душу, тим паче, що на смертну кару накладено мораторій. З цього приводу Г. Костельника можна вважати ясновидцем нашого сьогодення. Він пише: "Модерною нині є квестія: чи кара смерти не повинна би бути знесена? Є могучий струмінь, який нині пульсує за знесення кари смерти. Російська революція зараз на своїм початку, хоч в Росії був воєнний стан, знесла кару смерти. Але якраз тим вона найбільше нашкодила собі… В нормальних умовах кару смерти можна би знести, а властиво: не уживати її. Се, без сумніву, було б гуманніше, як коли кара смерти уживається, але чи се було б вповні доцільно, про це можна бодай сумніватися" [2, 159].

Звичайно, мотивації злочинів Г. Костельник не подає. Йдеться передусім про грунт, що плодить їх — безбожність, узаконену державою. А правителі сьогочасної Української держави, мислячи стереотипами недавнього атеїстичного минулого, не поспішають робити належних висновків щодо становища релігії в державі та в школі зокрема. "Чи держава, — запитує теолог, — має усунути релігію із своїх шкіл? Чи се вийде суспільності та церкві на добро? Ні. Отже, держава не сміє усувати науки релігії із своїх шкіл. А коли держава таки усуває релігію із своїх шкіл, то хай не називає цього "розділом держави від церкви", але переслідуванням церкви та релігії, як воно в дійсності є" [2, 206].

Відокремлення церкви від держави в новітніх часах стало ідеалом широких кіл, пройнятих релігійним індиферентизмом, або атеїзмом. Цьому сприяє лібералізм, соціалізм, філософічний позитивізм тощо. "Большевики, обнявши владу в Росії, — йдеться далі, — зараз же відокремили церкву від держави і проголосили релігію "приватною річчю" [2, 70].

Ніхто не заперечує того, що церква повинна бути незалежною від держави, жити своїм власним духом, і лише тоді вона виконає притаманні їй функції, передусім — виховувати праведників. Сказано ж у Святому Письмі: "Праведник вірою житиме". А це стосується всіх людей, оскільки вони вірою живуть, що дає їм живу директиву. Релігія очищає наше чуття та порядкує його. Від звірства — до ідеального гуманізму, від грубої змістовності — до ідеального містицизму, від тріумфу — до розпуки, від ненависті — до співчуття — така схема людського життя. Без норми згори наше чуття так само є страшним засобом існування, як і воля без внутрішнього зобов'язання. Адже релігія культивує душу, ставить для неї ідеали, "дає взори, дає силу, зобов'язання". "А чим же, — запитує Г. Костельник, — атеїзм буде культивувати душу? Які ідеали він може ставити? Які взори? І яку силу може дати? — Атеїзм — се порожня, се ніч для душі" [2, 178].

Всі сили нашої душі релігія зводить в доцільну гармонію, програмуючи її абсолютну довершеність. Оскільки людина живе на землі не один раз, може статися так, що вдосконалення особистості в оболонці душі триває в другому, третьому і т. д. житті. Такий погляд на еволюцію душі не є відкриттям сьогочасним. Давні люди, мабуть, краще усвідомлювали це, ніж закопчений атеїстичними ідеями нинішній розум. Пригадаймо, наприклад, як еволюціонувала головна героїня драми індуського драматурга Калідаси "Шякунтала". Тільки виконавши завдання Творця на землі, вона здобула право оселитися в Едемі, маючи досконалу душу і зовнішність. Такий процес еволюції особистості не з галузі фантастики, а цілком реальна дійсність, про що відверто, відкрито й аргументовано заговорили (навіть в умовах розгулу совєтського атеїзму) вчені нинішнього століття: О. Чижевський, В. Вернадський, М. Амосов та ін.

Не можна заперечувати інтуїтивних висновків давньої людини про значення Сонця, що трапляються в міфології. Адже та людина спілкувалася з небом, зафіксувавши те спілкування у своїй творчості. Саме тому численні міфи стародавнього світу аж ніяк не є наївними казками. Це — підсумок колективного досвіду багатьох століть, результат праці геніальних спостерігачів природи, імена яких майже втрачені. Так, одне з найбільших наукових узагальнень — геліоцентризм — зародилося задовго до Коперніка, якого вважають його відкривачем. Адже геліоцентризм проповідував ще 2100 років тому Аристарх Самоський. "Поштовхом до виникнення геліоцентричних уявлень, — пише О. Чижевський у праці "В ритмі Сонця" (1969), — без сумніву, послужило отримане від предків переконання про зверхність Сонця у Всесвіті, яке було так співзвучне з "аполінічно-сонячною душею грека" [4]. Тому важко повністю оцінити ту шкоду, яку завдав розвиткові природничих наук автор схоластичної теорії творення світу Клавдій Птолемей, а за ним — марксисти-дарвіністи, запроторивши в пекельне полум'я душу людини.

Без сумніву, сказане стосується й найбільшого суспільного перевороту XX століття, що стався на ґрунті християнської релігії. І чи не ці постулати дійсності зафіксував пророк Ісайя: "Це ж бо сам твій Творець стане мужем твоїм, на ім'я йому Господь Саваот — він Богом всієї землі названий буде".

Людина, озброєна Господнім словом, завжди перебуває під його жезлом. Це повинен пам'ятати сучасний журналіст, обороняючи справедливість, свободу слова, волевиявлення. Адже віра в Бога була історично першим сприйняттям краси світу, яку безбожник не в змозі побачити. Чи не це мав на увазі німецький філософ Фейєрбах, який писав: першою моєю думою був Бог, другою — світ, а третьою — Я. Саме набожність відкриває людині нескінченну дорогу до духовного вдосконалення. "Найдавніші книжки, — твердить Г. Костельник, — повні глибокого змісту, які нам лишила історія, — се книжки релігійні. Найстарша і найглибша поезія також релігійна (наприклад, псалми, книги Зороастра). І навіки лишиться найглибшою та найвеличнішою та поезія, котра має релігійну підставу, містичний зміст... Те ж саме можна сказати про мистецтво та про музику. Малярство, різьбярство, будівництво, музика доводять до вершка своєї величності, коли вони перейняті релігійними, містичними ідеями. Найкращі та найвеличніші будови на світі через цілу історію і по всіх сторонах землі є храми. Готичний стиль, так своєрідний і так величавий, міг зародитися тільки в душі, перейнятій християнською містикою. Та й до загальної цивілізації найбільше причиняються релігійні погляди. Історики стверджують, що стан цивілізації в кожнім народі найкраще можна схарактеризувати тільки з позиції релігійних понять народу... Одним словом, нема і не може бути між людьми сильнішої, більш творчої ідеї, як ідея про Бога. Як сонце дає життя землі, так ідея про Бога дає життя і розвій людським душам" [2, 186].

Найсприятливішим місцем, звідки людина черпає натхнення, є храм Господній, де скопичується позитивна біоенергетика, що являє собою цілющий бальзам для душі. Крім усього іншого, церква є наймогутнішою школою для народу, в якій людина акумулює найсвітліші культурні чинники — релігійні ідеали. Не випадково церква здавна вважалася наймогутнішою організацією в державі, оскільки з її осередку, наче проміння від сонця, розноситься потужність слова Божого. І на небезпечну дорогу стає той, хто збирається воювати з церквою. Доводить це новітня історія Росії, нафарширована сатанинською ідеологією, виплодженою для руйнації душі. Та що найбільш прикро, опорою і рупором цього злочину були газети, журнали, радіо, приневолені сіяти чуму в більшовицькій упаковці. Щоб протидіяти цим стереотипам як найнебезпечнішим залишкам з недавнього атеїстичного минулого, державні мужі мусять усвідомити, що релігія як наука повинна стати об'єктом обов'язкового вивчення у всіх навчальних закладах. "Без науки релігії шкільне виховання буде одностороннім, — уважав Г. Костельник, — а школа не розвине всіх чинників, які ворушаться в людській душі" [2, 200].

У випадку, коли держава не має наміру запроваджувати релігію як дисципліну в школі, а загал цього прагне, вибір повинен бути на боці більшості. Подібні суперечки, що тяжіють до духовних антагонізмів, мають місце і в нинішньому українському суспільстві. Наприклад, обтяжені комуністичною ідеологією, Міністерство освіти та науки України й Міністерство оборони не йдуть на поступки віруючим виключно з приватних міркувань. Пригадаймо недавній факт запровадження капеланства у військових частинах, що більшість громадян України сприйняла як найгуманнішу і найдавнішу традицію. Але з волі зашкарублих "фельдфебелів" цей почин було зліквідовано. Аналогічно чинить і мінвуз, намагаючись, щоб вся освіта в незалежній державі набула виразу його атеїстичного обличчя. Це неприкрите свавілля, що дисонує не тільки з правами людини, а й поняттям "свобода" у високому розумінні цього слова.

Не прийнято відповідних законів і щодо взаємин церкви з державою. "Де-юре" церква відокремлена від держави, а "де-факто" вона грубо втручається в усі сфери церковного життя. Аргументів більше ніж достатньо, це і львівський псевдособор 1946 року, це і загарбання російськими православними попами найкращих в Україні храмів, монастирів, це і ганебно спровоковані мужами влади липневі події на Софійському майдані 1994 року, за які ніхто не збирається відповідати.

Теоретично держава надала церкві свободу, а на практиці контролює все церковне життя, обмежуючи й без того урізані права. "Так званий розділ церкви від держави, — констатує Г. Костельник, — це наслідок не дійсної потреби, але манії атеїзму. Між державою і церквою тут єствує тиха війна, котра кожного дня може перетворитись у явну війну. Держава фактично переслідує церкву, а церква бореться проти держави. В такій державі все тліє огонь невдоволення між двома найважливішими організаціями — державою і церквою" [2, 203].

Та ще гірше, коли держава являє собою апарат гноблення поневолених народів, їхньої духовності, мовної ідентичності. Чи не з метою нівелювання саме цих чинників була насаджена в Україні Берестейська унія, природу якої розглядає Г. Костельник у численнях працях?

1.Дзвони — 1939. — № 4. — С. 180.
2.Костельник Г. Границі демократизму. — Львів, 1919.
3.Божі сліди. — 1939. — № 2.
4.Чижевский А. В ритме Солнца. — М.: Наука, 1969. — С. 8.