Ласкаво просимо

Публіцистичність щоденникових записів Олеся Гончара воєнних років

к. філол. н., доц.
УДК 82-94

Олесь Гончар, видатний український письменник, один із найбільших прозаїків другої половини ХХ століття, незмінно перебував на передньому краю розвитку національної культури, формування суспільної думки багатомільйонної читацької аудиторії. Письменнику-громадянину характерна найвища відповідальність перед словом, народом, епохою.

Повною мірою осягнути цілісність духовного світу митця, усі складники його непересічної особистості, багатогранність таланту неможливо без дослідження його громадської діяльності як журналіста й публіциста.

Складним і багатовимірним філософсько-естетичним явищем у національній культурі є публіцистика Олеся Гончара. Різножанрові твори: есе, вступне слово, інтерв'ю, стаття, передмова, відгук, нарис — далеко не повністю окреслюють публіцистичну творчість письменника. Органічною складовою частиною її є ще й елементи публіцистичності, які ми знаходимо в мемуаристиці письменника (епістолярії, щоденникових записах, різноманітних нотатках), літературній критиці та художніх творах.

Великий інтерес у шанувальників високопоетичного та філософськи наснаженого слова Олеся Гончара й дослідників його творчості викликали публікації окремих письменницьких нотаток, підготовлених до друку дружиною митця — В. Д. Гончар, у журналах "Дніпро", "Слово і час", газетах "Літературна Україна", "Слово Просвіти", "Голос України" та книжки "Катарсис"(2000), куди ввійшли щоденникові записи письменника років Великої Вітчизняної війни (з 19 червня 1943 до 12 листопада 1945 р.).

З-поміж усіх оприлюднених мемуарів прозаїка "Катарсис" вирізняється особливою публіцистичністю в гостроті оцінок подій і фактів війни, побачених і осмислених Олесем Гончаром, безпосереднім їх учасником. Відчуття, переживання, емоції й настрої передають стан його душі, роботу думки в складних екстремальних умовах буття простого солдата на війні, що ніяк не можна порівняти з аналогічними записами О. Довженка чи П. Тичини, К. Симонова чи О. Твардовського, які бачили війну з фронтових штабів та тилових установ.

Документальні факти, пропущені через авторську свідомість Гончара-воїна, клалися запеченими кров'ю рядками "конспектів почуттів"[11, 532] у фронтових записах, формували його громадянську й національну свідомість, тренували спостережливість і вправність митця, стали основою його творчих задумів. Публіцистичні роздуми Олеся Гончара про війну і мир, вічне й скороминуче, ціну людського життя, природу подвигу, солдатське побратимство, невмирущість людського в людині споріднені з подібними у творчості таких же письменників-фронтовиків — американця Е. Хемінгуея, француза А. Барбюса, німця Е. М. Ремарка, росіян — В. Некрасова, Ю. Бондарева, В. Бакланова.

Сьогоденність авторських роздумів, зумовлених щоденниковим жанром, оцінюється в співвіднесеності з часом відтворених подій, історичної епохи їх здійснення й (що характерно для Олеся Гончара, який мав уже досвід літератора) досить часто у співмірності із загальнолюдськими цінностями. Елементи публіцистичності в щоденниках років війни, котрі, як і лаконічні поезії, написані в хвилини відпочинку між боями, під час солдатських маршів, теж є "згустком" фронтових вражень автора, "стиснутим конспектом" його почуттів [11, 532]. Згодом у майбутніх прозових творах вони розгорнуться болючими й щемкими філософсько-публіцистичними роздумами про складне людське буття й суперечливе наше сьогодення, вкладеними в уста героїв чи поданими в окремих ліричних авторських відступах, прочитаними в складному підтексті пейзажних описів, стануть тривожним спогадом й своєрідним знаком пам'яті в повоєнній мемуаристиці, зазвучать грізною засторогою від духовного знищення в газетній і журнальній публіцистиці митця, зверненій до найбільш масового читача, розуму й серця свого народу.

У розмові з автором цих рядків В. Д. Гончар згадувала, як письменник на схилі літ не раз наголошував на тому, що, якби він зараз писав усі свої твори, то публіцистичності там би було менше. Очевидно, звичка дивитися на свої твори поглядом суворого критика диктувала митцю думку про надмірність публіцистичності в його художніх творах. Однак, на нашу думку, активна життєва позиція Олеся Гончара, його високорозвинена свідомість громадянина й патріота, нерозривність з долею народу, який за життя прозаїка називав його своєю совістю й мірилом духовності, не дозволили б йому писати інакше. Та й суспільні умови тоталітарної системи радянського часу змушували письменника особливо ретельно працювати над прихованим змістом своїх творів, щоб через нього донести до читача актуальні думки, а отже, у белетристиці вдаватися до прийому прихованої публіцистичності.

Але ж хіба патріотизм, інтернаціоналізм, дружбу народів, те, що було гаслами тогочасної політики, письменнику треба було приховувати? Звичайно, ні. Однак написати про це так, щоб почуття патріотизму виховувати на ідеях спадкоємності поколінь, вдячної історичної пам'яті нащадків, щоб через інтернаціональне зазвучало наше національне, а духовні здобутки українського народу показати як частину загальнолюдських надбань — це вже ознака таланту, риси якого вже простежуються в щоденникових записах Олеся Гончара фронтових років.

Елементи публіцистичності "Катарсису" ми вбачаємо, по-перше, у доборі тих документальних фактів — згущених фрагментів воєнного лихоліття на окупованих землях та фронтового буття, які пізніше переростуть в окремі сюжетні лінії й публіцистичні роздуми художніх творів (романів "Прапороносці", "Людина і зброя", "Циклон", новел повоєнних літ); по-друге, у "конспекті" задуму письменника написати великий епічний твір, щоб увічнити подвиг своїх побратимів по зброї, а війну показати в усій жорстокій правді; по-третє, у реабілітації честі української нації, на яку почали вішати ярлики "зрадника", народу, що стікаючи кров'ю, одним із перших прийняв на себе віроломний удар ворога, перебував на території, тимчасово окупованій фашистами, народу, цвіт якого — молодь — як і маслянистий чорнозем пакували в ешелони й відправляли до Німеччини, сини якого на фронтах наближали перемогу; по-четверте, у самій оцінці історичних фактів, через які виявлявся патріотизм не тільки автора, а й мільйонів тих, кого доля закинула в горнило війни.

Різнопланову тематику публіцистичності "Катарсису" точніше було б назвати сукупністю мотивів. Запозичивши термін з музикознавства, поняття мотиву як найпростішої оповідної одиниці теоретично обґрунтував О. Веселовський у "Поетиці сюжетів". У визначенні публіцистичного змісту мотивів щоденника Олеся Гончара ми виходимо з розуміння мотиву як "максимального ступеня художнього абстрагування від конкретного змісту твору, закріпленого в найпростішій словесній формулі" [1, 231], як "теми дрібних частин твору", які вже не можна далі дрібнити [18, 71].

Спробуємо визначити "найпростіші словесні формули" щоденникового твору українського письменника, через які подається оцінка фактів другої світової війни з позицій того часу, через котрі автор постає перед читачем як громадянин і людина, причетна до творення світової історії:

1. Одвічний мотив протистояння добра і зла, життя і смерті.

2. Мотив реабілітації солдата-українця.

3. Мотив любові й вірності в екстремальних обставинах війни.

4. Мотив творчих задумів автора.

Розуміючи мотив складовою частиною літературного твору, Гете виділив п'ять його видів, серед яких виділив мотиви, "звернені в минуле" й "звернені до майбутнього" [6, 351]. Публіцистичні мотиви "Катарсису", фабула якого характеризується здебільшого пунктирністю й незавершеністю нотаток, уривчастістю й непослідовністю викладу матеріалу, спрямовані в історично вагомий день нинішній, що готує день прийдешній.

Творчість передусім становить собою "комбінацію мотивів" [3, 305]. У комбінації чотирьох провідних мотивів, які розкривають своєрідність бачення Олесем Гончаром дійсності, і виявляється творчість молодого письменника. Усі зазначені вище мотиви в тексті щоденника як і в будь-якому літературному творі характеризуються "виокремлюваністю із цілого й повторюваністю в різноманітності варіантів" [20, 203].

Однією з форм варіювання мотивів є мікротеми. Так, мотив протистояння добра і зла, життя і смерті втілюється через такі мікротеми, як згубність війни для всього живого, невмирущість людського в людині, місце солдата й народу в озброєному протиборстві держав, роль вождів у розв'язанні воєн, солдатське побратимство, туга за рідним краєм та ін. А мотив любові й вірності конкретизується через мікротеми вірності жінки-солдатки, вірності жінки-солдата, права на кохання радянського воїна жінки-іноземки.

У записах Олеся Гончара всі зазначені мотиви є основними. Це пов'язано з жанровими особливостями літературного твору — щоденника, та ще й написаного у фронтових умовах, коли бракувало часу глибоко осмислити окремі факти й події солдатських буднів, окреслити їх як головні чи епізодичні. Для Олеся Гончара, бійця стрілецької дивізії, автора щоденника, не має дрібниць: і численні акти величності людського духу (самовідданого героїзму, здатності на самопожертву в ім'я перемоги, готовності ділити з народом радощі та горе), і морального падіння (зради, жорстокості, боягузтва), і страшні картини загибелі однополчан, і вишневі сади в Бессарабії, і білі хати у долині серед Трансільванських гір, що так нагадують рідну Україну, і печені на пожарищах яблука, якими милосердна природа обдаровує солдат наступаючої армії десь у далекій Румунії, і мила вінницька говірка, і чудернацьке іноземне слово, котре так вразило молодого письменника — усе тоді було важливим в усвідомленні велетенської вселюдської трагедії, яку несла війна, у прагненні побачити головне, розкрити глибинну сутність подій. "Я видел за войну то, что видели немногие. Многое, многое понял" [7, 68],— занотовує Олесь Гончар 8 серпня 1944 року. Уже згодом в епічних полотнах письменника зафіксовані факти стануть то головними, то другорядними, то епізодичними.

На погляд О. Веселовського, письменник мислить мотивами, кожному з яких властивий стійкий набір значень, частково закладених у свідомості митця генетично, частково зумовлених його суспільним досвідом. Протягом усього подальшого життя художнє мислення Олеся Гончара, ветерана війни, живилося публіцистичними мотивами, сформованими в щоденникових записах.

Розкриття мотиву творчих задумів у "Катарсисі" допоможе знайти відповідь на запитання, для чого молодий прозаїк почав писати щоденник, адже до цього він не вів хронологічно систематизованих нотаток. За рахунок сну й коротких хвилин відпочинку Гончар-мінометник самовіддано творить хвилюючий літопис буття українського народу в роки війни, у записнику із цигаркового паперу дрібним почерком нанизує й нанизує факти, враження, думки й переживання з потреби висповідатись, очистити свою душу й серце перед тим, як принести їх у жертву кривавій війні. Але чи може бути щирою й відвертою сповідь у тогочасних умовах загальної підозрілості, сталінських репресій, які не припинялися й у роки воєнного лихоліття? Смерші, штрафні батальйони, заградотряди — історичне свідчення тому. Обставини творення щоденника — цього пристрасного документа про жорстоку правду війни — ще більше підкреслюють громадянську сміливість і подвиг його автора, що молоду свою "душу розбиту кожен день на розп'яття" [7, 35] ніс.

Щось є символічне в тому, що перший запис починається не констатацією фактів, а публіцистичним роздумом про те, скільки страждань, мук та поневірянь для народів принесла війна. Мабуть, сумні роковини, що наближалися ("Через три дні буде два роки як почалася війна" [7, 21]), зумовили такий характер нотаток. Олесь Гончар, який не раз дивився смерті у вічі, мав два поранення, звідав рабство полону, прагне для себе знайти відповідь на запитання, хто розв'язав війну, "чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа!" [7, 21]. "Мерзенними потворами", що "правлять народами", "вождями-кретинами" охарактеризував їх майбутній автор "Прапороносців" [7, 21, 33]. І хоча в тексті відсутні знаки документальних фактів — імена історичних осіб Гітлера й Сталіна, вони прочитуються в контексті щоденника, причому ніякої різниці між двома "творцями" всесвітньої катастрофи письменник не вбачає. З позицій сьогодення, коли оприлюднені матеріали про злочини тих часів, дивуєшся прозірливості двадцятип'ятилітнього Олеся Гончара. І коли б фронтові записи молодого прозаїка потрапили до рук каральних органів, то його б не минула доля капітана О. Солженіцина, який за свої "необережні" записи провів чимало літ у сталінських таборах, розплатився за це роками й роками вигнання.

Для Олеся Гончара як людини, що мала невеликий журналістський досвід, практику літератора, уміння філолога прислухатися до народного слова, відчувати глибинні семантичні пласти мови, цілком природним було звернення до писаного слова, для того щоб дати лад думкам, зрозуміти ціну людського життя, визначити своє місце в історичних подіях однієї з найжахливіших воєн світу, а, якщо треба — то гідно постати перед лицем смерті. Лейтмотивом через усі записи письменника проходять запитання: "Мучусь, мучусь, за что мне такие мученья?" [7, 69] (запис від 12.08.1944), "Из чего состоит моя жизнь?" [7, 67] (запис від 28.07.1944), "Неужели у меня еще есть счастье?" [7, 76] (запис від 12.12.1944), "Увижу ли я еще родину?" [7, 72] (запис від 2.09.1944). Дуже тривожило молодого бійця, чи "узнают ли те, счастливые люди будущего, которые будут уже нас называть предками, какие трудности и жертвы мы перенесли во имя их и будущего своей Родины?" [7, 73] (запис від 22.09.1944).

Так у Олеся Гончара з'явився задум написати хвилюючу повість про табір у степу, пережите в полоні, увічнити подвиг своїх побратимів по зброї, щоб не обірвався зв'язок поколінь. Мабуть, саме для цього від куль і снарядів уберегла його доля. "Твій обов'язок розповісти про товаришів — живих і мертвих. Адже ти не раз давав собі слово: "Якщо тільки залишуся живим…" [11, 532], — завжди пам'ятав письменник. З цього благородного пориву й народився щоденник.

З мотивом задуму Олеся Гончара створити велике епічне полотно пов'язується публіцистичність фронтових записів митця. Треба зазначити, що злободенність "конспектів" з "окопного університету" [11, 530, 532] слід розглядати в їх співвіднесеності з часом зображуваних подій повоєнних літ і водночас — з проблемами, які диктує нам сьогодення. "У той час, здається, всі, хто писав, брався зображувати війну, тож і не дивно, що поруч із творами правдивими, справді художніми, з'являлося чимало книг, де замість справжньої війни читачеві підносилася війна вигадана, легка, бутафорна" [11, 535]. Це обурювало Олеся Гончара, йому "здавалось блюзнірством, коли холодною рукою ремісника писали про величезне народне лихо, про те, як люди вмирали на полі бою" [11, 535]. На думку письменника, "якщо вже братися за перо, то тільки для того, щоб прорватися до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров'ю і потом, з її тяжкою солдатською героїкою" [11, 535].

У щоденнику мотив творчих задумів як складова частина лейтмотивів добра і зла, життя і смерті, що розкривається через одну з мікротем — реабілітація українського солдата, пов'язаний з актуальними проблемами сьогодення — переоцінкою історичних здобутків минулого, у тому числі й визвольної місії радянської армії в роки другої світової війни, спадкоємності поколінь, з пошуками відповідей на запитання: чи потрібен нам сьогодні роман "Прапороносці"; чи таким уже й страшним був фашизм? "Якби не старання дідусів, то, можливо б, ми всі давно пили б бургундське пиво", — утвердилося в мисленні далеко не кращої частини пересічних українців 90-х років. Яким передбачливим був Олесь Гончар, коли в першому записі занотував: "Я сповнений чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища вчених, які рабськи змиють кров мільйонів з рук цих мерзенних потвор, що зараз правлять народами" [7, 21].

"І нині вражає нігілізм щодо Гончарових творів про війну, мовляв, "Прапороносці" — данина режиму Сталіна, — з хвилюванням зазначає В. Д. Гончар. — У романі віддана данина не режимові, а людям на фронтах — живим і полеглим, і те знаю, що письменник вважав цей твір реабілітаційним щодо свого народу. І хай що там плетуть недоброзичливці, а "Прапороносці" писалися чесною рукою з болем в душі за полеглих і з шаною до живих" [19, 9].

З початку 90-х років ХХ століття й досі в колі методистів, педагогів точаться дискусії про те, чи потрібно роман "Прапороносці" включати до шкільних програм з української літератури, чи необхідний він учнівській молоді. Брудна метушня навколо твору, дорогого серцю самого Олеся Гончара, написаного "власною кров'ю" [15, 17], ранила його. У відповіді на наш лист письменник так прокоментував цю ситуацію: "Схильність декотрих методистів вилучати з програми навіть класику лише свідчить про їхнє невміння глибше глянути на ті чи інші явища національної культури. Правильно зорієнтувати молодь, застерегти її від нігілізму,.. — це ж має бути справою честі нашої інтелігенції, святим обов'язком її перед Україною" [4, 136]. За кілька місяців до смерті в листі до львівського вчителя А. Ф. Юрчука Олесь Гончар знову повертається до цієї болючої теми, зазначаючи те, що не збирається "переписувати" трилогію, уважаючи її "правдою" свого часу: "Мені приємно було дізнатися, що є вчителі, які так глибоко прочитують "Прапороносці", знаходять у них, як ви пишете, "багато українського матеріалу"… Звичайно, ми багато чого не знали. Не знали, скажімо, що десь є героїчна УПА, яка бореться проти того самого ворога, що й ми. І що десь у тилах піддаються депортації цілі народи. Багато було ілюзій. Вірилось, що після Перемоги світ зміниться докорінно, і що, скажімо, Україна житиме інакше, ніж було досі. Та не так сталося, як гадалося. Тоталітарна система ще довго глумилася над народами, і брежнєвські танки поганили ту саму Злату Прагу, якій ми колись принесли свободу. Гірко це все, однак дописувати трилогію автор не буде, полишає це на роздум порядним, мислячим читачам. Були ілюзії, в чомусь були ми ідеалістами, і хай такими, як були, залишаємось у трилогії. Твір завершений, у ньому — правда того часу, правда визвольного походу, і хай усе сприймається саме так" [9].

Здається, Олесь Гончар 1994 року писав ніби про самого себе, згадуючи О. Довженка, митця, "що побував у самому пеклі війни, побачив зблизька трагедію рідного народу, чиїх синів і дочок мільйонами гнали на Захід у фашистське рабство, а решту всіх, хто зазнав лиха окупації, кремлівські ідеологи вважають за необхідне "лікувати", бо ж Україна підокупаційна надихалась, мовляв, не тим духом, і довіряти їй повністю тепер не можна" [10, 6].

Письменник, котрий пережив "ночі оточенські" з тривожними пошуками залишків розбитої німцем армії, концтабір, розумів, що йому випала "доля найсумовитіша, на яку чиясь казенна, чиясь самоїдська злоба, згодом ще й начепить свій жорстокий ярлик" [14, 300]. Це роздуми митця 80-90-х років, коли історія зривала "з живих і полеглих ярлики наклепів", змивала "тавра несправедливості й чорних підозр" у благородному прагненні повернути рідним у чистоті імена безвинних. І в цьому письменнику вбачається "пам'ятливість", "милосердя й гуманізм" нового часу [14, 300]. Тоді ж, у грізні 40-ві роки, Олесь Гончар узяв на себе тягар відстояти свою людську гідність і честь солдата-українця, захистити свій народ від "вірусів наклепів і пліток" [14, 300], виношуючи задум написати правду про війну, поставивши "реабілітаційну мету" — "зняти з українців тавро колаборантів, якими зображувала офіційна пропаганда всіх тих, хто мав нещастя опинитись в окупації або в полоні",.. "показати, що українці не гірше за інших виявили себе в боях проти фашизму" [9].

Усім тим, хто виставляє "рахунки автору за оспівування у романі "Прапороносці" начебто загарбницького походу радянської армії в країни Східної Європи" й угодництво сталінському режиму, хочеться порадити: прочитайте "Катарсис", документ про "психологічну правду — від поруху душі до страхіття жорстокої бойні, якою є війна" [2, 48-49] — тоді повніше осягнете постать самого митця й зможете глибше прочитати підтексти твору, зрозуміти його ідею.

Мотив реабілітації українського народу виявляється через фіксацію різноманітної поведінки бійця на фронті й українського населення в тилу ворога. Свідомість воїна-українця, його оцінка дійсності найбільш типово виявляється в думках і переживаннях самого автора щоденника, через які проглядається наш національний менталітет сприйняття світу.

Рефреном-повтором через усі записи проходять рядки "Я не можу забути…". До розряду незабутніх письменник відносить побачені картини мобілізації молоді на роботи до Німеччини: "…Набори в Германію. Це такий невблаганний тисячоротий змій, який з нечуваним цинізмом і автоматичністю пожирає цвіт українського народу — його юнаків і дівчат, а тепер навіть і підлітків" [7, 24]. Автор намагається психологічно осмислити явище поневолення як всенародне горе: "Середи — тепер чорні дні. Скільки голосінь, скільки сліз у ці дні! Политі тими сльозами широкі українські степи!.. Скільки тепер осиротілих старих матерів і батьків прилучаються до числа тих мільйонів зруйнованих сімей, чоловіки й сини яких загинули або загибають на фронтах. Сироти, сироти, сироти навкруги. Беруть дочку — мати плаче, беруть сина — ридає. Беруть другого сина і третього — вона не рада тому, що живе на білому світі" [7, 22-23].

Незабутніми для Олеся Гончара є й приниження його людської гідності в полоні: "Я не можу забути, як ми в таборах стояли цілими днями під червневою спекою в черзі за півлітрою води!.. У таборі для нас вонюча баланда з червивим сиром, нагаї, мертві… Як нас роздягали на тюремнім плацу, як били голих…" [7, 29-30]. Не менше знущань звідав автор щоденника й на підневільних сільгоспроботах на окупованій ворогом території: "Не можу я забути багато чого, — продовжує гірку сповідь письменник. — Не можу забути, як мене на станції в Білгороді німець ударив обривком вірьовки… Він ударив мене без ненависті, здається, а просто так, як погонич коня. І я зрозумів, що це в них прийнято, що це в них у крові, це не злочин, а просто "треба" для "нижчих людей"… Не можу забути — він стоїть мені й досі в вухах — гаркавий гортанний вигук:

— Лрюсь, давай, давай!

І виляски канчука" [7, 28-29].

"Голий, закутий, гордий" [7, 30] Олесь Гончар-полонений уже тоді зрозумів, що його "ненависть буде невмируща" [7, 28], що він ніколи не примириться з цим, поки буде жити.

Пам'ятними й тривожними на все життя залишаться згадки про жорстокість німецького окупанта та великі страждання, які довелося витримати українському народу: "… В Полтаве фашисты при отступлении сжигали женщин, заперев их в дома. Девушкам отрезывали грудь. В Нижне-Днепровске детей бросали в Днепр" [7, 38] (запис від 10.10.1943); "…Пленных (мертвых и живых) складывали в машины везти на свалку. Сквозь доски кузова высовывались еще живые руки, шевелились. Пленных закапывали в землю еще живыми" [7, 55] (запис від 19.03.1944); "Немцы, говорят, подвозили вешать наших колхозников в бестарке. А потом бестарка отъезжает" [7, 65] (запис від 16.06.1944); "Развороченная хата… На развалинах хозяйка… Рядом на снегу чернеет могилка… Там трое ее детей" [7, 49] (запис від 20.12.1943).

Роздуми автора щоденника про патріотизм, у якому він, посилаючись на міркування Л. Толстого, дійшов висновку про те, що це "суєвір'я, обман, вигідний урядам", адже "для народів почуття братства й солідарності давно вже стали зрозумілими й прийнятними", передають бачення війни передусім очима українського солдата як "братовбивства", як "злочину", з жиру затіяного "вождями-кретинами" [7, 32-33].

Зі сторінок "Катарсису" постає воїн-українець, для якого рідне слово в далекому поході армії уособлює частку Вітчизни, що промовляє до нього голосом матері, дружини, сестри, стає знаком пам'яті своєї легендарної історії, символом України. Серед бійців 2-го Українського фронту "почти сплошь украинская речь" [7, 64] (запис від 26.05.1944),— занотовує Олесь Гончар. "Усатых украинцев — потомков запорожцев — бодрых, мягких, по-мужицки вежливых и предупредительных" [7, 64] (запис від 25.06.1944) представляють у письменницьких нотатках українські прізвища (Гупало, Хаєцький, Мукоїд, Худенко, Гарбуз, Теличко, Сагайда та ін.), які в незмінному вигляді або трансформованими стануть іменами прототипів героїв роману "Прапороносці", та милі говірки — кіровоградська, уманська, вінницька, подільська, котрі як документальний факт письменник теж фіксує в щоденнику.

У "Катарсисі" український солдат відтворений як людина, що серед жорстокості війни не втратила людських якостей, не розучилася й у тяжких обставинах війни мріяти ("…В тяжелые дни, когда над нами больше чем когда-либо нависла смертельная опасность, все особенно часто мечтают о жизни, даже и молчальники. И с какой страстью, бешеной жадностью!" [7, 81] (запис від 20.02.1945), не втратила почуття оптимізму, здатності до дотепного гумору, і серед крові й смертей помітити комічне, смішне, про що свідчать фольклорні твори (прислів'я, приказки, пісні, анекдоти), які фіксує автор щоденника, у котрих "сміється розум. Аж пашить крилом. Сміється дотеп, смутком перешитий. Добро сміється над горбатим злом" [17, 7].

Пейзажні деталі в щоденнику не лише вказують на особливість світосприйняття письменника та його однополчан і відчуття нерозривності їх буття з природою, а й виконують ряд інших функцій, що посилюють публіцистичний зміст записів. Вони зокрема підкреслюють філософську вдачу українського воїна, його вміння в чужому краю постійно мислити образами дорогої Вітчизни ("Черешні ростуть розкішні й великі, як у нас дуби" [7, 61], "Слышу аромат далекой родины, ее жестоких зим" [7, 77]), для того щоб знайти сили вижити, перемогти ("…Вспомнили далекую Украину. Привіт вам, голубий Дніпро, білі вишневі сади і ясне сонце моєї України! Тоска, тоска невыносимая! Не могу дышать чужим воздухом. О Родина!" [7, 62] (запис від 1.05.1944), відчути себе сином Землі, свою відповідальність за порушення гармонії у світі природи, осмислити великий Божий дар — життя ("Белеют домики в море деревьев, но, увы! — домики только белеют, а целого из них нет ни одного, одни только стены… Кажется, что там живут люди мирной, тихой, прекрасной жизнью, которая дается человеку только один раз, и люди — не звери, а все хорошие. Боже, какое ты счастье дал человеку и как он не умеет употребить его!.. Не могу писать — я рыдаю, рыдаю за вас, люди, прекраснейшие и глупейшие создания нашей Божьей Земли!" [7, 68-69] (запис від 13.08.1944).

Контраст — буяння природи і смерті людини — яскраво наголошує на трагізмі загибелі молодих бійців, допомагає відчути прагнення українського автора в кожному з них побачити чийогось сина, батька, чоловіка, брата, оцінити смерть солдата як передчасне вбивство, зруйнування, знищення. "З планети пішов її володар, пішло в небуття найвище створіння, найрозумніше, що є у всесвіті" [8, 140], — напише згодом письменник у "Людині і зброї", а поки що рука фіксує болючі факти: "Налет вражеской авиации… Жертвы. Убит Рыбак, мой друг, бухгалтер из Полтавы. Умный, тихий, мечтательный. Как-то сидит-сидит, смотрит в землю, думает:

— Дивись, і тут така трава, як у нас на Вкраїні!

І знову думає. Останній час я бачив його мимохідь: блідий, очі запалені, блискучі, наче він уже знав свою судьбу…" [7, 71] (запис від 29.08.1944). Загиблий земляк був згодом увічнений Олесем Гончаром в образі Гая, що підірвався на міні, доторкнувшись до кущика васильків ("Прапороносці").

Працьовиті від природи українці й на війні залишилися тими ж хазяйновитими селянами, з потрісканими від роботи руками робітниками, трударями фронту, які, пройшовши з безперервними боями шлях від самого кордону, зрозуміли, що героїзм і високі душевні пориви повинні поєднуватися з буденним солдатським умінням воювати, терпляче переносити неймовірні труднощі й втрати, виконувати в поті й крові тяжку ратну справу.

Протягом усього щоденника наводяться численні факти — підтвердження душевної краси, гуманізму й великодушності українського солдата, коли він, звільняючи від фашистів рідні села, поспіхом викопує землянку для осиротілих дітей і залишає їм хліба, коли намагається в німцеві, "здоровом рыжем верзиле" с "лицом детским, глупым" [7, 47] віднайти людину, коли він, санітар, однаковою мірою допомагає пораненому румуну й нашому солдату, вчорашнім ворогам [7, 73] і коли, намагаючись полегшити горе матері Юрченка, загиблого офіцера, прекрасної людини, відправляє на Кубань посилку [7, 98-99], і коли пише в листі коханій свого вбитого товариша: "Вам можна пишатися своїм другом" [7, 87].

Мотив добра і зла, життя і смерті пронизує весь щоденник, підпорядковує собі всі інші мотиви, органічно входить до їх змісту й розкривається через них. Автор постійно з документальною достовірністю фіксує найболючіші моменти — загибель товаришів по зброї. Це онтологічна основа авторської сповіді, спільна для типологічного ряду фактів теми "людини на війні": "Вакула умер по дороге в медсанбат" [7, 79], "Недавно погиб Юрченко" [7, 98], "Убит Рыбак" [7, 71], "Погиб комбат Худенко" [7, 75] "Хаецкий умер в медсанбате" [7, 79], "Брова убит, запевала наш, Мукоед убит" [7, 85]. Ці факти поряд з іншими "шматочками дискретної дійсності" [16, 68] реалістично, без прикрас створюють цілісну картину фронтового буття.

У щоденнику можна знайти багато підтверджень жорстокості війни. Вони для Олеся Гончара не самоціль, а прагнення зібрати матеріал для майбутньої творчості, зафіксувати думки про жахливі людські страждання й гіркоту втрат: "Лежать трупи. Ось один наш — босий, у вольному, ноги сині, чорне обличчя, як у блискучій чорній масці, і різким контрастом до нього сяють молоді міцні зуби, наче сміються" [7, 41] (запис від 30.10.1943); "Над дорогой танк вдребезги разможенный бомбой… Башню снесло… В ней лежит танкист, поднял желтую руку будто просится:

— Вытащите меня отсюда, из холодного тесного железа.

Нога с сапогом валяется рядом" [7, 48] (запис від 10.12.1943).

Пережиті картини не давали Олесю Гончару спокою й у 1945 році вилилися в поетичні рядки вірша "Танкіст", у яких психологічно вмотивовано показано руйнівну силу війни, смерть як "недомріяна мрія", як знищення:

Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець — одне вугілля —
Біля танка свого лежить.

Руку підняв до неба.
Крик занімів на вустах.
Бо жити йому б ще треба
В незайманих десь містах,

Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст.
Бунтуючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.

І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!

Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність йому комусь —
Напис на танку біліє:
"Жди — я вернусь!" [13, 42].

Здавалось би, для чого автору ще раз заново переживати побачене, з такою ретельністю відтворювати картини загибелі людини, описувати тіло померлого, в черговий раз нести душу на розп'яття. Це потрібно письменнику передусім для того, щоб зрозуміти сенс власного життя, усвідомити, ціною яких жертв наближалася перемога. Пізніше в "Прапороносцях" рука автора постійно підсвідомо додає нові й нові деталі до опису передсмертного крику солдата, руки загиблого, про що свідчить перший чорновий варіант твору [12]. Критика закидала митцю надмірність крові й натуралізму в романі, але автор нічого не змінив, уважаючи їх свідченнями страшної правди про війну.

Безпосереднє знання автором щоденника явищ фронтової дійсності переносить зазначені факти в логіко-гносеологічний план їх відтворення. Пропущені через свідомість і сферу чуття суб'єкта сповіді, вони досить часто "підключають" образ або ж переростають у образ — специфічний засіб переходу мислення в конкретно-чуттєву модальність.

Не можна без хвилювання читати такі рядки: "На дороге в с. Плавни лежит наш убитый. По нему едут — голова расплющена колесами машин. Думаю: пусть бы и по мне отак ехали — лишь бы армия шла вперед" [7, 51] (запис від 10.01.1944); "Одного нашего убило ночью: так и замер с наготовленной к выстрелу винтовкой в руках. Когда подошли к нему, уже мертвому, тронули за плечо, он в последний раз мертвым пальцем тронул крючок и выстрелил. Как будто хотел этим и после смерти передать товарищам свое стремление к победе" [7, 74] (запис від 30.09.1944).

Особливо тяжко письменник переносить смерть тих, кого особисто знав, чиєю дружбою дорожив. Їхня загибель здається йому величною:"Недавно погиб Юрченко. Стал на колени на дамбе, смотрит в бинокль, подал команду:

— Пять беглых — огонь!

И упал замертво. Подбежали все, стали, заплакали. Он с 22 года, старший лейтенант, учитель, замечательный человек. Любили как отца. Ни на кого не прикрикнул никогда. Дали пять беглых по его последней команде и похоронили" [7, 99] (запис від 19.04.1945).

Приклади загибелі товаришів породжують високопатріотичні думки, сповнюють автора записів рішучістю вмерти й бажанням вижити: "Я не жалею, если погибну в бою, это все-таки лучшая из смертей — погибнуть за Родину, за Украину. Я молод, я хотел бы еще жить, ну что ж, если нужно, я с гордостью скажу: "Несделанное мной, ненаписанное мной — сделают, напишут другие!" [7, 41] (запис від 27.10.1943);"Сегодня целое утро прячусь и плачу… Уйду в пехоту, пропаду, не хочу жить. Один я остался со своей осиротелой ротой… Проклятая война!" [7, 74] (запис від 23.10.1944); "Умрем, но в руки не дадимся" [7, 81] (запис від 17.02.1945); "Вынул пистолет, сижу один в разбитой хате. Танки уже гудут под селом… Считаю патроны. Все врагу — один себе" [7, 82] (запис від 20.02.1945);"Хочется жить, а может придется умереть" [7, 37] (запис від 25.09.1943).

Суб'єктивність у реалізації мотиву життя і смерті "дає можливість побачити концепцію певного історичного періоду в подіях і людях очима письменника" [5, 9], надає його записам високого громадянського звучання.

Мотив вірності пронизує весь щоденник Олеся Гончара й реалізується через фіксацію численних фактів зради й краси вірності. Ці вічні морально-етичні категорії осмислюються автором "Катарсису" на рівнях суспільної й інтимної сфери існування людини.

Пропущені через авторську свідомість, вони набирають психологічного вмотивування, несуть в собі ознаки української ментальності, передають здоровий глузд народу й патріотичні почуття автора. Зрада як суспільне явище розкривається на прикладах служіння німцям українців з пов'язками — поліцаїв, колабораціонізму на окупованій території, запопадливості перед фашистами окремих представників інтелігенції: "Харків взагалі зараз, за оповідями, це новий Вавілон. Життя кипить, але п'яне, нездорове, як бенкет під час чуми… На вулицях сморід від трупів, що десь поблизу розкладаються під сонячним промінням, і тут же поруч на розі — вже гримить ресторан, там німецькі офіцери розважаються з українськими дівчатами" [7, 22]; "…Шляхом з Кишіньки йшли валки, підвід півсотні, повні народу з поліцаями на варті… І ви, українці з пов'язками на руках, провадите своїх братів і сестер у холодну могилу…" [7, 24-25]; "Я був — босий, у подертій гімнастерці, зарослий, худий, у пилюці після далекої дороги, але мені не соромно було бути таким перед нею. Я відчував, як виправляє мене якась велика гордість. Я був теж студентом-філологом. Але в мене не було, дівчино, на руці пов'язки, в мене були тільки рани" [7, 28]; "У Харкові, як повідомляє "Нова Україна", відбулася конференція українських письменників… Яка мізерія зібралася репрезентувати українську літературу!.. Краще вже буду надриватись на каторжних роботах, ніж торгувати моїм ясним, моїм співучим українським словом! І вони ще сміють прикриватись іменем непідкупного Шевченка! Боже, яке ганчір'я, яка гниль наша інтелігенція!" [7, 27].

У записах письменника міститься багато матеріалу на підтвердження краси вірності як Батьківщині, так і в подружньому житті, коханні до жінки. Письменника турбують різні аспекти цієї проблеми, у щоденниках занотовано чимало фактів, які спираються на власні спостереження автора, розповіді однополчан, солдатські листи, фронтовий фольклор.

Усупереч офіціозним поглядам на мораль радянської людини, яка гучно декларувалася, Олесь Гончар відтворює реальні картини буття людини на війні. Письменник узагальнено передає ставлення бійців як до зради жінки-солдатки, так і до невірності жінки-солдата, фронтовички. При цьому автор не шкодує негативно забарвлених слів, використовує знижену лексику.

Олесь Гончар не приховував фактів пошуку солдатами тепла, домашнього затишку й розради у швидкоплинних зв'язках з іноземками.

Щирістю пронизані записи, в яких ідеться про зародження кохання молодого Гончара до словачки Юлії, символом якого стала голуба квіточка з тонким запахом — небовий ключ, засушене стебельце якої, за свідченням В. Д. Гончар, і до цього часу збереглося між пожовклими сторінками щоденника [7, 113]. Це велике почуття сповнило письменника-воїна світлою надією на життя:"Повторилась еще раз краткая весна моей жизни. Яркая, горячая, незабываемая" [7, 96] (запис від 4.04.1945); "Словакия, Словакия! Зеленая Гринава, легкие воздушные пейзажи и солнечные волны, и высочайшее небо, и чувство простора и красоты земной! Не забыть вас, не забыть. Среди угрюмых, черных колеров войны — тот край, те дни и та женщина — единственная светлая поляна как солнечный привал среди черных туч, сквозь которые спускаются тугие лучи солнца" [7, 98] (запис від 19.04 1945).

Чи має право радянський солдат на кохання до жінки-іноземки — мотив підказаний життям і фронтовими буднями. Гуманістичне вирішення цієї дилеми знайшло своє більш чітке відтворення в повоєнних оповіданнях митця "Модри Камень" та "За мить щастя", за що Олесю Гончару довелося ще довго спокутувати "гріх" свого неординарного мислення.

Говорячи про інтертекстуальні зв'язки мотиву вірності в духовній спадщині митця, який так чітко окреслився вже в щоденнику, варто додати ще один вагомий факт — вірність ідеалам, усьому тому, чим жив Олесь Гончар, його дружини — Валентини Данилівни, берегині творчості видатного прозаїка, завдяки якій опубліковано фронтовий щоденник.

Щоденник як жанр мемуарної літератури стоїть найближче до публіцистики, оскільки дає можливість автору оперативно відгукнутися на злободенні проблеми доби. Свідченням цьому є "Катарсис" Олеся Гончара, який суттєво доповнює його життєву й творчу біографію. Публіцистика письменника живилася, вбирала й випромінювала ті естетичні орієнтири й духовні шукання українського народу, які не підвладні моральній девальвації, скороминущим політичним та ідеологічним вимірам.

У даній статті досліджені мотиви публіцистичності щоденникових записів Олеся Гончара воєнних літ, а те, як виявляють себе в них факт, факт і образ, діалектика суб'єктивного й об'єктивного, публіцистичні елементи структури тексту, потребує ще подальшого вивчення.

1. Бем А. К уяснению историко-литературных понятий // Известия/ ОРЯС АН.— 1918. — Т. 23.— Кн. 1.
2. Бокий Іван. Тяжке, але правдиве щастя // Високоліття. Олесю Гончару 75: Збірник матеріалів.— К., 1993.— С. 27-58.
3. Веселовский А. Н. Историческая поэтика.— М., 1989.
4. Галич В. М. Доля дарувала дві світлі зустрічі. Роздуми над листами Олеся Гончара // Київ.— 1999.— № 9-10. — С.134-137.
5. Галич О. А. Українська письменницька мемуаристика: природа, еволюція, поетика.— К., 1991.
6. Гете И.В. Об искусстве.— М., 1975.
7. Гончар Олесь. Катарсис.— К., 2000.
8. Гончар Олесь. Людина і зброя // Твори: В 6 т. — К., 1978. — Т. 4
9. Гончар Олесь. Лист до Юрчука А.Ф. від 29.01.1995 року// Особистий архів Я. Г. Оксюти.
10. Гончар Олесь. "Пам'ятаймо, що належимо до партії художників"// Особистий архів В. Д. Гончар.
11. Гончар Олесь. Письменницькі роздуми // Твори: В 6 т.— К., 1979. — Т. 6
12. Гончар Олесь. Стрілка на Захід (перший варіант трилогії "Прапороносці"). Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Відділ рукописів.— Ф. 96/1; Альпи (другий варіант першої частини трилогії "Прапороносці"); — Там само. — Ф. 96/2; Прапороносці. Трилогія. — Виправлене видання. — Там само. — Ф. 96/3.
13. Гончар Олесь. Танкіст// Твори: В 6 т. — К., 1978. — Т. 1
14. Гончар Олесь. Уважному читачеві на роздум // Чим живемо. На шляхах до українського Відродження. — К., 1992.— С. 299-304.
15. Межелайтіс Едуардас. "Мені здавалося, що я сам пишу…" // Слово про Олеся Гончара. — К., 1988. — С. 16-17.
16. Пельт В. Д. Факт — документальная основа журналистики// Мастерство журналиста / Под ред. В. М. Горохова, В. Д. Пельта. — М., 1977. — С. 120-138.
17. Слово про Олеся Гончара. — К., 1988.
18. Томашевский Б. Поэтика: Краткий курс. — М., 1996.
19. Тріалог. З Валентиною Данилівною Гончар розмовляють Іван Драч та Віталій Абліцов // Гончар Олесь. Катарсис. — К., 2000. — С. 3-20.
20. Целкова Л. Н. Мотив // Введение в литературоведение / Под ред. Л. В. Чернец.— М., 2000.— С. 202-209.