Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Білий дощ

Валентина Олійник

Весна яріла чорнотою, куди б не подивилося Мартине око.

І ця дитина, яку вона носила вже рівно три місяці, вперше стала для неї небажаною. Батьки, їй здавалося, ще нічого не помічали, та серце все одно краялося, бо рано чи пізно ознаки її вагітності і сліпувата баба Капшучка, сусіда, зможе побачити.

Вчора староста відібрав у них корову, аби у колгоспному будинку їх було парне число. Батько, Полікарп Семенович, а для села — отець Полікарп, не міг нічим на те заперечити, лише оте оскомне: "На все воля Божа, і з цим треба миритися". Марту дратувало те, що віра в Бога засліплює йому очі на правду. Вона намагалася доказати батькові, що Бога нема, коли той таке допускає над людьми. Та він потопав у своєму "Отченашев", хоч з часом чомусь особливо розтягнуто промовляв: "Хліба нашого насущного дай нам сьогодні..."

Опецькуватий Данило Гунька-Каленик заходив у кожен двір, тарабанив у двері та вікна палицею — чи нема покійників.

І сьогодні Орися Очерет вже мовчала. Мовчала із печі. Мовчали і її порожні горщики. Отак вони всі разом мовчки дивилися у вікно, де, приклавши козирком руку, до хати вглядався збирач. Так його називали в Бабанах. Він забирав померлих на підводи, відвозив їх на цвинтар, а там кидав до кагатів, які копала спеціальна команда.

Ніхто не йшов услід за підводою і ніхто не оплакував мертвих, бо сльози у всіх повисихали. По них пробіг вітер і зразу ж став, зачепившись за десятки тіл на Даниловій хурі... Здавалось, і сам вмер, може, і його зараз везли на цвинтар.

Бабани повзли повз купу труп'ятини, іще живі пізнавали рідних, та мовчали. Всі добре розуміли, що, можливо, завтра поїдуть так само, на цій же посмертній колісниці... На поталу опаришам — добре, що хоч в когось буде банкет! Добре, що хоч хтось жируватиме.

Грабарка мирно котилася під важкою поклажею. Колеса встрягали в болото, і бідна конячина мало не витягувалась зі шкіри, аби перейти цей участок.

Зсипав. Закурив, опершись на віз. З-під купи почулося легке стогнання, чиїсь руки хотіли відгорнути десятки інших, намагалися дістатися сонця.

— Іч, стерво, ще не нажилося! <Та Онися не звертала уваги на слова. Вона, вибравшись, кволо підвелася і хотіла було поклигати назад, додому, та Данило схопився і штовхнув її знову на кагат:

— До завтра все одно не доживеш, тож не пручайся, бо більше не прийду.

Орися не мирилася, тоді збирач опустив їй на голову кілька разів лопатою. Потім поплів назад, у село.

Зверху кагату майоріла червона маківчина з Онисіної спідниці...

* * *

Колгоспи у Бабанах ще тільки думали будувати — звозили цеглу із району, цемент аж з-під Умані. Марта ходила з подругою дивитися, де буде народжуватися комунізм, хоч значення цього слова ще ніхто не розумів. Не розуміли навіть того, що здійснюватися все це буде за рахунок їхнього, особистого майна.

* * *

Світанок ледь-ледь займався. Одарка агукнула у завішене марлею вікно і аж присіла, коли з-за кутка хати вийшов отець Полікарп у протертих на колінах підштанниках.

— О, це ти, Дарочко, заходь до хати. Марта якраз на кухні млинці смажить — матушка сьогодні на базар вибралась. От у мене дочка зараз за господиню.

— А-а... ні! Я снідати не хочу, ви гукніть її у сіни, я маю їй дещо сказати, та й назад скоренько бігти, щоб мама не сварила, бо череду вже давно прогнали, а вона ж не знає, що я до Мартуні зайшла. Ще, гляди, подумає про мене щось лихе. — Та й замовкла присоромлено. А коли розпізнала у отцевій бороді легку усмішку, аж перехрестилася, бо чомсь їй здалося, що вона щойно висповідалась.

Отець Полікарп потупав до хати, підштанники дивно якось виглядали на ньому. Одарка ще не бачила його у такому звичайному для чоловіків одязі. Він завжди асоціювався їй з довгим золототканим одіянням, густо усіяним хрестами. Вона аж усміхнулася сама до себе, пригадавши, як чудно на нім сиділа маленька чорна шапочка, яка їй із самого дитинства про себе завжди скидалася на обсмалений банячок, в якому мати варить на Святвечір кутю. Раптом надвір вискочила Марта і, побачивши, що Одарка густо осипає себе хрестами, аж засміялася.

— Дарусю, я що — в муці чи схожа на якусь мару, що ти при моєму вигляді аж хреститися почала?!

— Та ні ж бо, ні, — схопила Марту за руки, — перестань насміхатися. То я згрішила щойно. Господи, таке гріховне про твого батька подумала...

— Та не звертай уваги — то він вертав із вборної. То що ж ти хотіла мені сказати, так рано ще ніколи не прибігала. Щось важливе трапилось?

— Ой, да, ой, важливе... Вчора дізналася, що до нас приїде робоча бригада з города. І завтра ввечері буде концерт, де виступатимемо і ми з тобою.

— Ми?! — викотила Марта очі.

— Да, ми. Ну чого ти дивуєшся? Щоб мала спасибі сказати, то робиш такі страшні очі.

— Та не ображайся, Дарунь... Ну Дарунь...

Одарка, вдаючи із себе ображену, надуває губи і хоче буцім-то йти до хвіртки та, піддаючись умовлянням, продовжує:

— Бригада будівельників із самого Києва прибуде. Будуть тут, доки не побудують ферму, а може й кілька ферм — це вже скільки треба буде.

— Даруню, а що нам із того?

— Як що? — Не вловила подруга. — Хлопці ж то всі молоді, щойно з технікуму, — підморгує Дарка.

— Тю, дурна! Вони ж хлопці городські, навіщо їм сільські дівчата? В них, гляди, по троє пансіонних краль, як не більше...

— Та що ти таке говориш, Марто, — обурюється та і поправляє хустину, що злізла на очі, — вони ж будуть у нас ціле літо, осінь, гляди, може, і цілий рік. Де тоді будуть ті "пансіонки"... Ну?

— Ну?!

— Що "ну"?

— Що ж тоді з концертом?

— О, це вже інша річ… Ми будемо тільки співати, танцю- вати ти ж не вмієш, і це мінус.

— А чому?

— Бо будуть танці, одразу ж по концерті. То як запросить тебе якийсь жевжик…

— Може, одразу після виступу — додому, щоб і не запро- шували?

— Тю, Марто, а навіщо тобі буде на сцену дертися, аби потім цілий вечір сидіти на печі і слухати молитов свого батька.

Полікарп Семенович якраз вийшов із сіней, вбраний по-звичайному, і Дарці аж скрутило щелепу од своєї необтесаності. Відтак спробувала одразу ж виправитися і од того мало не закричала:

— Ой, отче Полікарпе! — Той на мить зупинився, чекаючи на якесь запитання, та все ніяк не міг прочитати його у переляканих Дарчиних очах.

— То вона, тату, — вирішила рятувати ситуацію дочка, — говорила, що хоче, аби її Дем'янко вивчив іще якусь молитву, окрім "Отче наш" і "Богородиці". Батько з матір'ю так тішаться, як воно, таке мале, лепече їм напам'ять.

Отець Полікарп задоволено всміхнувся, глянувши на Дарку, що стверджуюче закивала головою.

— Що ж, приходь з братом на вечірню.

— І як ото в мене хватило розуму, — обурювалася Одарка, — на вечірню ж ніяк не можна. Треба репетувати, цебто репе... репетирувати. До того ж, Дем'ян іще не вивчив "Отче наш", я підказувала йому...

— Дарунь, ну треба ж було хоч щось сказати, аби не виглядати вже по-дурному.

— Ну добре, Марто... Тільки ж ця вечірня... Може, мені захворіти, аби Дем'янко сам пішов?

— А концерт?...

— Тю, до концерту я би вже брикалася, — витрусила із себе Одарка добру жменю масних реготів. — Ну все, Мартуню, прасуй плахту, і не забудь вкоротити, щоб хоч коліна добре видно було.

— Коліна? — Здивувалась та.

— Ага, коліна... можна й іще щось. Ні, "іще щось" відпадає, бо ж мами-тати в залі будуть. Байдуже, що городянам то сподобалось би, — обійдуться. Ми ж чесні дівчата, а не якісь там пансіонатки.

— Ну, Дару’, може не вкорочувати? Шкода, я тільки-но вишила хрестиком низ.

— Можеш і не вкорочувати, — спалахнула завчено Дарка, — обвішайся тими хрестами вздовж і впоперек, коли вони тобі дорожчі за хлопчачі цілунки. — І, бовкнувши таке на все горло, перелякано прикрила долонею рота… Озирнувшись навколо, перепитала зовсім спантеличену Марту: То, кажеш, матушки зара' вдома нема? — І, не дочікуючись відповіді, яку без того вже знала напевно, байдуже кинула:

— Ну, про мене, можем і не вкорочувати, коли хочеш, аби мені встидно було за нас, сільських дівок-задрипанок, що відстали від города на років так з двісті...

Марта мовчки дивилася услід подрузі, а та, вже навіть вийшовши на шлях, продовжувала викрикувати: "...про мене...", "були, є і будем задрипанками... хрестів їй жалко! Тьху ти!" А Марті так хотілося окликнути її і сказати, що зараз же візьме ножиці і вкоротить ту кляту плахту, і сорочку, і... і... все, та з гордості цього разу не схотіла одразу потурати занадто вольній і впевненій у своїй правоті Одарці.

* * *

Отець Полікарп без усякого апетиту їв підгорілі млинці і думав, як то могло трапитись, коли олії було по саму горлянку... "Правду кажуть, що капарниці дай цілого бика і бідон олії, так вона і котлети путньої не зробить — все перепартачить..." Але, поглянувши на Марту, таку молоду і вродливу чорнооку дівку, всміхнувся. У нього зронився з пам'яті спомин, як колись, ще простим свічкогасом, вперше побачив її — Василину, майбутню Мартину матір. Тоді саме був Великдень. І він, зовсім втративши розум від її краси, підійшов і погасив маленький недогарок свічки в руках.

— Да, я добре пам'ятав першу фразу, — вів сам із собою внутрішню бесіду. — …Дівчино, не можна, щоб свічка сама тухла в руках. То ж ваше життя... А вона тоді так довірливо глянула в очі, що я аж засоромився від своєї вигадки. І щоб хоч якось виправдатись бодай перед собою, подав їй нову, підпаливши...

На його зубах захрумкотів чорний огарок млинця, але отець його не викинув, бо поважав дочку, поважав її молодість. "Нічого, — думав, — навчиться. Ще й доброю хазяйкою буде."

Донька ніби відчула, що батько подумав про неї:

— Вибачте, татуню, не догледіла. Вина моя, я спокутую, — і, всміхнувшись, глянула йому в саме серце.

— Доню, щастя моє, річ не в земній їжі, а в духовній. Бережи духовність, бо це найцінніше.

* * *

— Марто, от коли співаєш, що "…любила хлопця, — забути трудно..." і в "Білих каштанах" — то не всміхайся!

— Як це не всміхайся? Ти ж завжди вчила, що крізь усі пісні, окрім похоронних, треба проводити тонку нитку посмішки.

— Казала, та в цій ні тонкої, ні тоншої, ніякої не треба, тому що ця пісня сумна, і треба бути сумною... — вчить Дарка, уявляючи себе на місці своєї колишньої вчительки Олени Гнатівни. Пародіюючи, так само починає мружитись і жестикулювати лівою рукою.

— Ха-ха-ха... — Марта од сміху спирається на штору-завісу, а та від ваги дівчини, починає дертися прямо на верхньому шві, що кріпиться до гачечків.

— Ма-а-а... — лиш скрипнула Одарка в іншому кінці сцени. А завіса вже впала Марті на голову, здійнявши цілу хмару пилу — її вже два роки ніхто не прав, бо завклуб, Орися Кадуб, була у декретній відпустці, а окрім неї, цією справою і не було кому займатися...

Одарка кілька секунд стоїть спантеличена.

— Марто!.. — вирвався нарешті лавинний, та все ж наляканий Одарчин зойк… Врешті, підбігає до подруги, намагаючись вигребти її із купи віковічного праху.

Марта витрушує із себе дзвінке "ха-ха", що повністю вибиває з колії подругу.

— Що, що з тобою, ти не забилась? — І перелякано вдивляється в очі.

— Дарунь... ха-ха, а ти настільки вдало показала Олену Гнатівну, що я аж злякалася і перебрала в голові, чи хоч зроблене в мене домашнє завдання... Ха-ха!.. Дарунь, тобі б в артисти.

— Що? В цирк?! То це я — тварина? — Надувається Дарка.

— То я ж про театр, про Театр, розумієш — сцена
декорації
глядачі
і...
і...

— І завіса, — пирскає та, по-доброму піддакуючи...

Потім перестає сміятися і вже зовсім серйозно додає:

— А знаєш, якщо ти нікому не розкажеш, я відкрию тобі одну таємницю.

— Хрест святий кладу, щоб біля мене такий вчинили, коли кому проговорюся.

— Так от, Марто, я, можна сказати, з самого дитинства мрі- яла стати артисткою. Тоді я знала просто це слово, без його значення, а тепер... тепер я б хотіла виступати. Виступати в Києві, Москві, Петрограді.

— Дари-и...

— Мене б представляли не якоюсь там Одаркою Василів- ною, а можливо, леді Дар'я, або я би взяла собі творчий псевдонім. І вже б постаралася із видумкою, повір мені... — замріяно говорила сама до себе, мнучи в руках запилюгану завісу, — і мені поклонники носили б квіти. Квіти справжні — троянди, піони, а не лісові колокольчики чи польові... ну, нашенські… У-у, Марто, — Дарка піднесла шматок штори до обличчя і, ніби внюхуючись в аромат вигаданих квітів, потягла весь пил у себе. Закашлялась...

— А тут, у Бабанах, доводиться в запилені штори внюху- ватися. Тьху ти, гидота яка. А що, Марто, виперемо до завтра? І прошити зверху треба, та ще й шов якось прикрасити.

— Може, барвінком якось.

— Можна й барвінком. Тоді побачимо, що краще підійде...

— Ти радше скажи, як Орися Остапівна скажуть...

— Може, як Орися, хіба це має значення?!

* * *

У клубі ще з самого ранку була справжня метушня. Орися стояла на розчепіреній драбині і чіпляла випрану і відпрасовану завісу. З обличя аж сонце сяяло. І так любо було дивитися на цю маму, що задля такого благородного діла аж на один день вийшла з декрету, аби, як вона сама висловлювалася, зробити все, як положено. А як то "положено" — знала тільки вона, а отже, що б вона не запропонувала, було наче з державним штампом і не вимагало жодних обговорень. Сліпе виконання, і все. — "Оббріхана демократія"... Вона — хазяйка гори, хазяйка сільського будинку культури...

Хлопці настроювали музичні інструменти, і Марті було якось чудно стояти тут, на сцені, у вкороченій сорочці. Їй здавалося, що всі хлопці знають про цей Дарчин прийом і тільки й норовлять, аби підкусити:

— А що, Марто, скількох сьогодні сподіваєшся порішити білизною своїх литок. Га?

— Га-а-га-га... — саме в цей момент загудів контрабас, і Марта аж підскочила на місці.

— Даря... — схопила за рукав подругу, яка намагалася хоч якось та розспівуватися... — Даря, давай одягнемо щось інше. Мені здається, що там, із залу, видно буде все... Все.

— Що? Ти про що, Марто, я тебе не розумію?

— Дарусь, мені вже не хочеться виступати у такому вигляді. Мені незручно. Що, коли приїжджі подумають, що нас легко можна дістати.

— То й що, — вдає Дарка, ніби не розуміє, до чого та хилить. — Дай, нехай поцілує раз-другий, а тоді скажи, як не заплатить гроші, всім розкажеш, що він тебе хотів згвалтувати. — Марта мало не задихнулася від почутого. Од цих слів у неї аж затряслося підборіддя, і якби Дарка не відкинула цей зверхній тон, мабуть-таки, розридалася.

— Та що ти, от дурна. Та перевдягнемося, звісно. Та й Одарка не затвердила нашу ідею. Так що буде по-твоєму — довгі сорочки, довгі плахти... А це лялькове вбрання… шкода, звісно, викидати ці рюшечки, оборочки... — вчора ще тільки нашивала, — будуть нам за нічні сорочки. Думаю, Марто, хоч це тебе заспокоїть, а то, їй богу, наче маленька — заради такого діла й пожертвувать не можна.

— Дарко, це ти дурна, бо над душею так не жартують. Це гріх!

— Ну, гріх — не гріх, але якщо ти не навчишся керувати собою до виступу, оце

* * *

Репетиція йшла повним ходом. Ведучою була, звісно ж, Орися Остапівна. Яка, жертвуючи часом своєї дитини, — саме це вона викрикувала з трибуни — прийшла, аби провести вечір так, щоб не впасти обличчям у болото. Отже, вже вп'яте на повен голос повторювала свою промову й аж сама починала схлипувати під час тих місць, де йшлося про їхню побудову ферми, про розбудову колгоспної системи господарства: "Всі ми, товариші, приходимо на цю землю, аби залишити по собі якийсь світлий слід у майбутньому. Для наших Бабанів це історична мить, бо саме тут буде покладено початок будівництву не тільки першого колгоспу, а й комунізму взагалі — цебто нашого з вами майбутнього.

Ура! Товариші!.."

Нижче промови було віддруковано:

"Зал: бурхливі аплодисменти під вибухове нестихаюче "Ура.!" Про цей пункт наперед були повідомлені всі жителі, що обов'язково мали бути на концерті. Та Орися Остапівна все одно продовжувала хвилюватися, аби хтось, не доведи Господи, напившись, не зірвав своїм ревом ключового моменту.

* * *

П'ять вантажівок в'їжджали у Бабани з великою внутрішньою радістю. Вони відчували, як історія дихає їм у обличчя-кабіни, і від цього їм було на душі дуже легко, незважаючи навіть на бакаї, в які вряди-годи доводилося вскакувати, а потім і вискакувати, розгублюючись гвинтиками, гайками і ще таким же маловажливим хламом.

У кабіні першої вантажівки сидів молоденький виконроб із збитим білим кашкетом. На нього була покладена велика місія. Сам він відчував всю ту відповідальність, що лягла на його плечі. Якимсь додатковим тягарем лежала на ньому й віра його батьків, яка зараз таки відігравала чи не найголовнішу роль. Річ у тім, що рідних батьків він ніколи не знав і все дитинство провів у дитячому будинку. Харчувався однією ячмінною кашею, а на свята — картопляними котлетами. Зараз він згадував Новий 1921 рік, коли до них у Київський будинок № 37 прийшов Дід Мороз із Снігуркою. (Вони представляли комуністичну партію). Микола тоді читав вірш про Леніна — як той добре ставиться до дітей, приходить до них у гості з подарунками. Він з такою душею читав цю поезію, що настільки розчулив партійців, що ті запросили його, простого сироту, зустрітися із живим, справжнім Леніном. Микола дивився на них великими очима та все ніяк не міг повірити своїм вухам. Відчував, як на нього позиркують друзі і вороги, як із вдаваною шанобою всміхаються вихователі... Та все ж нічого не міг відповісти. Йому перехопило подих. Не вірилось: "Я і Ленін, — крутилося в голові, — мабуть сон", — подумав і втратив свідомість...

А потім були цукерки, печиво, була велика, аж до самої стелі, ялинка, і був він — Ленін — із якоюсь дівчинкою на руках. Малий дивився на нього із пошаною, в очах світилася любов, любов така, як йому, дрібному хлопчику, здавалося, має бути до батька. Потім він пронесе її крізь усе життя...

Так, Ленін говорив із ними, а той відповідав — стримано і скупослівно, так, наче боявся проговоритися у чомусь, але в чому, так і не міг збагнути...

Зараз Микола їхав Бабанами. Машина підскакувала, пірнаючи і виринаючи з бакаїв. Підскакував і Микола зі своїм кашкетом. Але це його аж ніскільки не дратувало, бо думками він був далеко, там, у своєму дитинстві — гицався на колінах у самого Леніна...

— Товаришу Бізновський! — Порушив задуму Митрик — молодесенький шофер із тримісячним стажем. — Миколо Степановичу...

— ...

— Як думаєте, он там — ліворуч чи праворуч?

— Га? — повертався в сучасність інженер. — Не знаю, ти ж шофер... Хоча, мабуть, праворуч. Там же клуб, та й людей спитати можна буде, як доїхати до місця будівництва.

— Гов, дівко! — Пролунало Миколине громове і зразу ж стихло, втопившись десь на дні горла, коли Марта підвела голову, затмивши цілий світ волошками своїх очей. Марта від спантеличеності й сама не могла нічого відповісти, і якби Дарки не було поруч, хто знає, чим би закінчився цей безсловесний діалог.

— А що, хлопці? — Гигикнула Дарка і підскочила до вантажівки. — Чи не з Києва?

— ?.. З Києва.

— Чи не будівельний майданчик шукаєте?

— Так, шукаємо, — оживився Микола. — А не були б ви такі ласкаві, дівоньки, показати туди дорогу?

— Та вже ж покажемо. Правда, Марто?.. Марто!

Марта стояла, опустивши квіти кульбаби у правій руці. Лівою, од незручності, теребила червону ниточку, що виторочилася з кишені. "Клята Одарка, — думала, — знов причепилася до хлопців, і то ще й не до знайомих, Бабанівських, а до городських... Ще й мене у таке незручне становище поставила. От Одарка… і чого я з нею дружу? Мітлою треба гнати таких подруг... Але ж шкода — з самого дитинства товаришки..."

— Ма-а..., ідеш? — Уже мало не горлає Одарка, термосячи її за руку. Марта так і не зрозуміла чому побрела за подругою в машину, але одне вона знала напевно — сьогодні з нею трапилося щось таке, чого раніше ніколи не бувало...

— Ой, а ви знаєте, — не вгамовувалась цокотуха, — ми для вас сьогодні концерт ставитимемо. Приходьте раніше, кращі місця займете.

— А може, ви і займіть — вам же краще знати, — гагакає збоку Митрик, підморгуючи.

— А чьо, можемо і ми... Ось тут повернути ліворуч... Ліво- руч, бо праворуч церква, зараз там молебінь з приводу початку будівництва.

— О-о!

— Да, хлопці!.. А це правда, що ви тут будете ціле літо і осінь?!

— Та будемо, поки не виженуть. Ви ж не виженете?

— Та що ви, шофере, таке кажете. Ми ж, знаєте, вас так чекали, — намагалася виправдатись вона і штовхнула Марту під бік. Марта закусила губу, стиснула букет кульбаби так, що аж біля нігтів біле молоко виступило, але нічого так і не промовила.

Одарка зрозуміла, що, як завжди, бовкнула зайве, а щоб якось виправдатись перед подругою, витрусила з себе жменю голосних реготів — аж півень Насті Сліпчихи, коли машина проїжджала повз садиби, уривчасто закукурікав. (Його зляканий спів помалу перейшов на кудахкання, а потім і взагалі на сокотання). Марта було подумала, що це недобрий знак, та Одарка, втерши сльози, махнула рукою навхрест, наче перекреслила все щойно сказане, і повідомила:

— Все, хлопці, зупиняйте машину — приїхали. Я побіжу до Корнія Сигизмундовича, щоб відкрив шлагбаум. Він за весь цей склад під відкритим небом відповідає, а ключ тільки один, — стрельнула Одарка дзвінко і, обминувши Марту, вискочила з вантажівки.

Микола дивився на цей великий майдан і вже бачив довжелезні білі будинки з дюжиною великих вікон, вифарбуваних зеленим, чотири в'їзди — два поздовж, два поперек. Он там, під лісом, і буде свинарник і конярник — один будинок розділений на дві ланки. Ех, комунізм! А я всього-навсього маленький гвинтик у його складному механізмі. Але ж цей гвинтик має відношення й до головної шестерні, відтак, теж щось та значить, і на ньому тримається вся побудова. Що не кажи, а місія, покладена на мої плечі, — всесоюзного значення.

"Леніне, я вас, батьку, не підведу. Мені б лише знати, що й ви вірите в мене..."

— Ну, хлопці, проїжджайте, — дзеленькнула Одарка, відвівши убік відімкнений рукав шлагбаума... — О, куди це ви вже Марту запроторили? — помітивши, що в кабіні її вже нема, зачудувалася в подиві.

— Марту? — вигулькнув, наче з води, Микола.

— А он вона урвала вже, мабуть, в клуб. Ну все, хлопці. Зараз прийде староста зі своїми, і потім вже разом розберетеся. Бо мені й так перепаде — репетиція вже закінчується. — І вона хотіла додати, що Марта ще не зовсім навчена правильно мімікувати, співаючи пісень, та збагнула: це може видати більшу частину концерту, відтак, просто розсміялася і побігла за подругою, нагадавши новим знайомим, аби не забули прийти на свято.

— Файна ця цокотушка…і не кажи. Правда, Миколо?

— Ну, те, що цокотуха, то це так. А те, файна чи ні — то й взагалі не знаю — не розглядав, — відгризнувся той, сумно захрапотівши яблуком.

— Та ну, не вигадуй! Вона ж тобі мало на шию не вішалася, а ти — не розглядав! Та не бреши!

— Чого ти причепився — брешу я чи ні? Нема мені до їх діла: баби вони і є баби — всі однакові. Я приїхав сюди будувати колгосп, а не сім'ю.

— Тю, та чого ти збісився! Як на мене, то та мовчазна дійсно краща... — але, перехопивши нудотний погляд Миколи, зірвав і собі яблуко й почав мовчки гризти, од образи колупаючи носком черевика землю. — І що я такого сказав? Подумаєш, теж мені — відданий робітник...

А в цей час Бізновський міркував: "От вже й Митро — такий несерйозний. Усе діло може запартачити. Що тоді скажу партії?! Питатимуть мене й за добре, й за зле. Скубтимуть чуба. Ох і дам йому прикурити!" — Але так захопився тим внутрішнім монологом, що останню фразу аж викрикнув, мало не з'ївши хробачка, що вистромив свою голову між двома насінинками…

Його водій мало не випустив з рук качанчик нишпорячи по кишені в пошуках сірників... Потім всміхнувся перекошеним ротом і сказав: "А, шановний батьковичу, я поняв — це перевірка: чи не порушу я техніки безпеки поряд із каністрами з паливом... Я зразу так і подумав. Га-га, от уже ці ваші жартики. Прям тобі, на цирковій програмі можна показувати. Ви ж не курите. Я знав. Самі ж і сказали.

— Ну і клоун!.. — Досадував Микола. — А терпіти все ж доведеться — партія надіється. Підвести з-за такої дрібної причини, роздертись — а не можна…

На початку вулиці з'явилася куца незграбна постать сільського старости, що од радості весь час поривався бігти, а не міг — не давало дихати, а кинути палити для нього було все одно, що світ зав'язати. Так він гальмував і без того свою слимакову ходу, а то виглядало так кумедно, що було смішно не тільки малим дітям, що із прутами сунули за ним по п'ятах (хто гуси пас, а хто корів на попас випустив), а навіть дорослим, які, будучи обачними і далекоглядними, приховували свій глум, бо не ясно було, як він міг для них самих іще обернутися).

— Здо-о... здорові, — ху-у! — були, хлопці-молодці А ми чекали вас тільки надвечіл... Петло Глиголович Голоболодько, — прокартавив староста і потряс руку товаришу Бізновському. — Ладий з вами налешті познайомитись. Наслюханий — начитаний і навіть набачений вашими доблими славами, виписую "Комсомолку", вивчаю від колочки до колочки. Власне, там і найпелше вичитав пло ваш тепелішній плиїзд...

— Ну, власне, це була передруківка з "Правди". Як не помиляюся, то за 17 березня, — грайливою гордістю зауважив Микола Степанович, — повертівши у руках газетою, складеною увосьмеро.

Староста вже шкодував, що не підписався на "Правду", а "взяв" натурою. Мішок круп з комори пошкодував , так свині з'їли "Правду". Нема, щоб виписати на півроку путню газету, а не якусь там "Комсомолку", яка і тліти не хотіла у самокрутках. Він аж трохи впав у краску і не знав, що се його робити і що казати, бо вперше перед ним стояла така висока партійна особа з самого Києва. Але тут настигли й інші селяни, які хоч трохи розрядили нагнічену обстановку своїми розпитуваннями про плани і їх подальше втілення у життя.

Товариш Бізновський аж засвітився, зрадівши, що нарешті зачепили ту тему, на яку він ладен був говорити і говорити безкінечно, бо саме в ній він і почувався, мов риба у воді . Ніхто не міг вибити його з цієї колії, бо тут він таки дійсно знав свою справу.

* * *

Бізновський почав ходити повз купи цегли і піску, розмахував руками і тикав на ліс, який попід край треба буде вирубати, бо будинки доведеться будувати трохи далі, щоб вмістилася іще й літня обора, куди б худобу можна було заганяти у спеку, не турбуючись, що та кудись розбредеться…

— Бетонну яму, — нарешті ввійшов у свою стихію Микола Степанович, — будемо будувати частково під будинком, аби сеч добре стікала рівчаками, а нам добре було її вичерпувати для поливу культур…

Петро Григорович так уважно слухав, що аж рота трохи роззявив: "От і ловкий же малий — так розказує! Тільки ставить мене трохи у незручне становище — бо я ж, так би мовити, хазяїн цього села та й досі не знаю не те що про план, а про раціоналістичність даного будівництва. Сказали — колективне господарство. Слово то гарне, але що за ним криється — Бог його знає..."

— Товариш Голобородько! Скількох чоловіків робочих можете обіцяти для виконання партзавдання на весну-осінь 1946 — 1947 років?

— Та усіх, що здатні плацювати, беліть...

— Усіх?

— Усіх, товалишу. Мужчин лоботоспосібних у Бабанах 96 душ. — Сталиків багато. А ці хлопці лобоці — не підведуть. Побудуємо все вчасно!

— Да, бо план дійсно не любить збоїв... Та-ак, товариші, ходімо оберемо місце під вівчарник. Люблю, знаєте, овець. В дитинстві, хай не буде це схвально сказано, сам Ленін мені баранячого тулупчика подарував. Весь такий кучерявий. Ще й прізвисько таке дали мені — Бублик. Бо, як ви добре і самі знаєте, коли вівці здорові, кучерики в них — як один: кругленькі такі, ну, чим не бублики — га? Ха-ха...

* * *

— Мартуню, чого ти так образилась? Ну, що я не так сказала?!

— ...

— Марто, ну сподобався мені той Микола. Хіба я не сказала тобі, що городські хлопці всі такі душки?! То як, Ма-а? Ну, чого ти набурмосилася? Га?! — Почала підлещуватися Одарка, та вмить, зробивши серйозне лице (це був таки її вроджений, дійсно акторський талант), випалила:

— Мартуню! Тільки не кажи, що й тобі Микола втрапив ув око!

— Хіба ж я кажу?! — Вистрелила Марта і присоромлено додала: — Дурна ти, Одарко, і городяни твої дурні.

— О-о, це вже добре, бо я подумала чи не захочеш ти мені перейти дорогу. Бо тоді я б тебе... я б тебе задушила — і, регочучи, Одарка кидається Марті на спину: — Гей, чорна конячко, з білими яблуками на боках, ой вези мене в чисте поле — буде битва на мечах.

Дівчата вже обоє регочуться, біжучи до клубу так прудко, що за ними аж курява, стоїть хвилин десять...

* * *

Останню репетицію Орися Остапівна проводить символічно, бо вже всі вивчили свої номери, розібралися з ролями, налагодили інструменти, заправили гасом лампи... Все готове до урочистості!..

За три години до початку артисти розбігаються по домівках. Дівчата прихорошуватись, хлопці — за компанію покурити і з'їсти кілька ложок борщу. Чому кілька? Та просто зазвичай, коли якесь свято — чи то весілля, чи хрестини, — ніхто не їсть, аби тоді, коли пригощатимуть, не сидіти, мов засватаний. Не будеш же розказувати про жінчин або материн борщ, коли під рукою хтось чавитиме свинину чи запечену локшину.

Марта довго сидить перед люстерком. Видивляється на себе і так, і ось так, перекривлюючи свою подругу та, авбачивши в ньому відбиток материного обличчя, кидається її обнімати:

— Мамо, ви вже повернулися! Тато десь щойно були тут, видно, вийшли.

— Він коней ув'язує під грушею. Ой, доню, а що я тобі купила! — Трохи лукавить матінка Василина.

— А що, мамо?

— А ось дукатів тобі гарних втрапила якраз.

— Ой, мамусю, та не треба було, — сокоче Марта, тішачись дарунком.

— Ну, приміряй. Дай, хай батьки подивляться, якою їхня донька вже красунею стала.

— Ма-а, — засоромилася Марта слова “красуня” і чорними опахалами вій прикрила почервонілі щоки.

— Ну-ну, доню, ти ж і сама це добре знаєш. І всі у селі знають, що ти у Бабанах найвродливіша. І бог це знає теж. — При цьому слові вона обертається до червоного кутка і віддано хреститься, шепочучи молитву. Марта теж стає поряд і покладає хрести. Входить батько і, домолившись сім'єю, сідають підвечіркувати.

— Знаєш, Полікарпе я сьогодні чула, що всіх цих робочих-киян поміщатимуть пожильцями по сім’ях. І як то воно має бути, коли оно такі дівки в хаті?! — Кидає оком на Марту, що красується перед мискою у нових дукатах. — Боюся я, щоб хто не зіпсував їй долі. Ненадійні вони, ці городяни, розбещені. Навіть малий Степанидихи — янгол порівняно з тими. Для таких обійми — то дитячі ігри... Ну, ти розумієш, до чого я веду?

— Да, хоч і сумніваюся, що хтось захоче стати до нас на постій. Господи, аби хоч так і було. Дім священника…хіба він підійде комусь із них? — Але, глянувши на свою доньку, таку дитинно-ніжну, вродливу, трохи з сумом додав: Я зроблю все, аби тут нікого не поселили. Василино, це я тобі обіцяю тут перед Богом і нашою з тобою дитиною.

Матушка поцілувала чоловіка у руку і, змахнувши сльозу, пішла переодягатися до концерту. На урочистостях мали бути усі. Це — закон, затверджений Орисею Остапівною.

* * *

Марта йшла праворуч від матері. Батько був трохи незадоволений, сьогодні він мусив одягнути костюм — про звичне вбрання не могло бути й мови! Та отець все ж пішов у звичайному, а тепер почував себе не дуже добре, бо біля двору старости, зловив на собі вельми необнадійливий погляд Голобородька, та все таки видушив своє "доброго вечора", на що Петро Григорович теж чемненько відповів… Хоч, може, на цю вдавану чемність подіяв товариш Бізновський зі своїм водієм, що стояли в нього на обійсті. Мабуть, на постій зупинилися.

Марта, побачивши це, трохи... зраділа, бо тепер він вже не буде мітити до них. Їй стало легше, хоч, мабуть, трохи додався смуток, адже вона, знаючи батьківську розмову, хвилювалася за Одарку. Разом з тим вона зловила себе на думці, що починає заздрити подрузі, що та має таку щасливу долю: тільки кинула оком на хлопця, а він і на тарілочці — в хату ввійшов, щоб жити там... не зна’ скільки збирається... Марта пригадала весь інтер’єр хати Голобородьків і зробила для себе висновок: "Ну, звісно ж, Миколу, — і, злякавшись своєї внутрішньої сміливості, враз виправилась, — товариша Бізновського, безумовно, поселять в Одарчиній кімнаті, а Одарка спатиме на печі із Дем’яном. Все одно той ще малий, та й охорона яка-неяка". Марта все частіше підсмикувала себе до злих думок про Дарку: "Ось і матимеш, подруго, городського кавалєра. Знатимеш, як насміхатися..."

— Марто! — окликнув її десь здалеку такий заблудлий Одарчин голос. Марта випросталась від материнської руки і повернулась назад. Одарка вибігла з-за тину у файній плахті, чоботах. Сорочка була її матері — Марта раз на базарі бачила її в ній...

— О, добряче намисто! Ох, важкеньке…— і взялася підки- дати на долоні Мартині прикраси.

— Мама купили...

— О-о, то ти, значить, оце й зразу ж наділа його, аби городянів зваблювати, Марто? — Марта проковтнула образу і, як ні в чому не бувало, продовжила розмову.

— Одарю!

— Ну...

— Я чула, що у вас на постій зупинилися ті хлопці, яких ми вздріли сьогодні вдень.

— Зупинився тільки один з них...

У Марти тьохнуло серце :

— Хто ж?! <— Той, що чорнявий... Микола?..

— Микола, — із вдаваною байдужістю підтвердила Марта.

— Угу, він ше окликнув тебе, коли ти кульбабу на завісу рвала.

Марта подумки знов пережила той момент і їй стало так соромно, що вона більше ні про що не хотіла говорити, аби не видати своєї зацікавленості згаданою особою.

* * *

Зала уже була заповнена. Але люди все підходили і підходили. Ввійшли Голобородьки. Ялина Ксенівна вдавано шкірила свого перекошеного рота (підфарбовані вареним бурячком губи рухались так, ніби вона все примудрювалася пригубити чарку, та ніяк не могла вирішити, з якого саме боку то краще зробити). Петро Григорович із прилизаним водою чубом урочисто ступав клубом, викидаючи ногу перед ногою так, що навіть Орисі Гудзик то почало скидатися на коня, що випендрюється перед молодою лошицею, аби хоч своєю сухою дупою і високою, мов телеграфний стовп, шиєю справити на неї бодай малесеньке, а враження. Коровай у його руках ще був теплий. І пальці вдушувалися під боки, лишаючи чималенькі виямки, але того ніхто не помічав, окрім самого Голобородька, бо м'якиш починав його пекти, відтак, він перебирав руками цей хліб-сіль, аби хоч якось полегшити собі це десятитиметрове сходження до лаврів.

Поки сільський староста із дружиною розкланювався з городянами, Одарка стояла збоку і дивилася як тов. Бізновський так незграбно відколупує собі маленьку скоринку:

— Іч, хи-хи, городські... не навчені ви, Миколо Степановичу, — осміхалася під ніс…

Стара баба Капшучка стояла осторонь: мовчки, плюючи жовчю, спостерігала за цим цирком: "От морди, тільки б задницю лизати. О-о, диви, як кланяється, — вказувала своєму внутрішньому "Я". — У церкві так би ніколи не нагнулася, хіба як за копійкою, щоб у кишеню кинути. А отуто… як упадає. От... підлабузники. Лижуть зад кожному, хто б тільки не приходив вищий у Бабани. Чи то наші... чи німці. Все одно. От, руда воша, а ще й корчить з себе, прости Господи, ге-ро-ї-ню-ю".

Ялина Ксеніївна мило всілася біля тов. Бізновського, відіпхавши чоловіка у самий край. Той і не виступав — тупий був, як оселедець.

— Кака була, кака єсть... — бурчала Капчушка. Як не мали його ні за що, так і не мають. Валька Кирячиха, перша дружина, гарного облизня йому підкинула. За якусь там пукавку вибила для нього сім літ тюрми. А то як же: після першої війни всяку зброю мали поздавати в державу. Іще й комісари ходили, і наче б ото роззброїли вже Бабани, а насправді, я ж то добре знаю, понаховував хто що міг.

Ображав Вальку оцей йолоп, бо коли напивався, то куди там… таке сміливе ставало — руки тягнуло і за все, за все хороше віддячувало. Оце Валька і не витерпіла. Хоч скільки хрест на собі не клала, а не витерпіла. Пішла і здала свого чоловіка, що, буцімто, він пістолет переховує у погребі: "Що це ви мене за якогось пістуля на сім років запроторюєте?" — Розкисав.

"Е-е, — єхидно кривився комісар, — той же пістуль аж на двох колесах. Якраз на сім років. Не менше".

— О-о, дивися, і жовторота Дарка крутиться перед цим городянином! Бабиці б ти крутилося, а-га-а, щоб тобі добре не було, — вертає на мить у сучасність, та за мить знов, мов у сон, провалюється в далекі 20-ті...— Отож і розлучився з Валькою. Вона сама їх розлучила — вийшла за іншого і виїхала на Донбас. Де зара’ — хто знає... Кажуть, вчителює...

...Оце ж як німці входили, теж тако-о: хлібом-сіллю зустрічала, мов рідню якусь з далекої дороги. Квартирували в них, ста-а-роста ж! Штаб там організували, — трусить баба головою, смішно вирячуючи очі. — А само ж весь весь вік за спідницю дружини протрималося. Помню 1927 рік… Пусто в хатах. Ані трісочки, щоб до рота вкинути. А весна… нерест… так не дозволяв і наближатися до ставка. Все ходив з ружжом. — А малий мій якось зловив матку. З’їли. А той кістки в саду під яблунею вигрібав. Ніколи не забуду, як останні копійки відібрав, сина і чоловіка на роботу погнав, а вони ж, бідні, сили і ходити не мали. Сам шоколад їв, какаво... з людей знущався. В другу війну всю молодь випроторив у Німеччину, в концта-бори, а своїх дівок… де там — кобили такі! Мою Досічку, дівчинку малесеньку, — жує баба кінці хустини, — теж забрали. Дорогою німота куряча знущалася. Зробили з нею все, що хотіли. Потім поголили голову, мов хлопцеві, і запроторили в публічний дім. А вона ж що, — мале, тринадцять літ тільки було. З ума з’їхало й померло. Що я маю на старість — життя прожила... Один бовдур — і той ще парубкує. Сивина скоро в скроні вдарить. А я ж онуків хочу...

А він, Голоштанько... чи як там його, скаржився, що в селі немає молоді… а його дівки?! А, щоб вас бабиці взяли… Буцім вони мусили за 25 кілометрів ходити на роботу на трактор, що на дровах був. Казав, що це ж не жіноче діло... А-га-а, що-об тебе самого жінкою було вродити — був би ти на місці Досічки моєї — не пожаліла б. А за його "коз" у газети писали — мабуть, сам і писав. Не інакше ж. Ордени давали, грамоти... Плакав... А сам же викупив їх, аби в Німеччину не взяли. Поробив довідкою нетрудоспособними, каліками. Самі ж — кобили, дуби б вернули... А він: "Дєточки... дєточки... Набідувались, село підтримуючи у війну".

* * *

Марта сиділа у гримувальній (так називали занедбану комірчину, забиту старими декораціями, костюмами фріців і пасічника... та ще якимсь лахміттям іще, мабуть, з часів зведення будівлі залишилось від робітників. Було у фарбі та глині...).

Марта краєм ока виглядала у перші ряди. Так, він там вже був. Поряд — багато будівельників, що впродовж дня наїхали. Вони гиржали, матюкалися, і Марті було гидко з того та водночас — приємно, бо Він був не такий, як усі ті інші городяни. Він сидів собі сумирно, закинувши ногу на ногу. На чашечку коліна повісив свій кашкет. Марті він чимось нагадував ленінського (вона бачила на портреті), просто був іншого кольору, іще, здавалося, навіть личив йому більше, бо був же на Миколі! Початок концерту затягувався. Зал починав нудитися. Ніхто не знав, що трапилося, окрім задіяних у вечорі, — десь зник сценарій. Всі, разом з Орисею Остапівною, ходили на вухах: переривали всі закапелки, заглядали у кожну шпарину, але жодних втішних результатів. Вони б, може, ще довго затримували початок, коли б за куліси не прийшов товариш Бізновський.

Марта перебирала у комірці всі ті завалені історією речі, сидячи спиною до дверей. І коли почула Його голос, думала, помре. Та раптом — наче з води, виросла завклубша. Вона оцінила не вельми гарний настрій партійця, а тому із вдаваними спокоєм і люб’язністю повідомила, що вже все в порядку (звісно, жодним словом не обмовившись про причини спантеличення) і концерт от-от розпочнеться. Сценарій так і не знайшли... Марті не здалося, що ця новина хоч трохи його втішила, бо він, не промовивши жодного слова, крутнувся на місці і пішов до зали, вистукуючи завжди начищеними до блиску хромовими чоботами. До цього стукоту вслухалися всі, мабуть, як і сам клуб... Орися Гудзик була ніяка: весь концерт — губляча самоплинність. Ніхто не знав, за ким мав іти. Переляк зробив свою справу. Похнюпленість. Зал помалу вмирав, тільки відчеканена промова завклуба витала між стільцями і непорушними, здебільшого байдужими тілами. Орися ніколи нічого не читала монотонно. В ній був якийсь внутрішній двигун, що налагоджено робив зупинки, наголоси на буквах, окремих словах...

Вона вміла заворожити слухача, завоювати його увагу. І коли Марта, принижуючи свою дівочу честь, вже вкотре визирнула в залу (маленька кульбабка вгорі над шторою ледь ворухнулася і впала, та того так ніхто і не помітив), Микола сидів із широко розплющеними очима, спрагло вслухаючись у слова: Ленін, комунізм, союз, обов'язок... Марта розуміла, що той був закоханий не тільки у їх фонеми, а й склади, що глибокий зміст. Потроху і для неї самої ці слова ставали святими, хоч тут, у далекому від міської цивілізації селі, мало хто знав про вищі ідеали партсистеми. Знали одне — коли треба, значить

ТРЕБА...

Не було ніяких зводин і дотошних з'ясувань. Так і тут — весь зал зривався аплодисментами, і кожен розумів їх так, як вважав за потрібне. Хтось дійсно кохався у справі побудови комунізму. Хтось любив слухати, як вправно виступала Орися (або взагалі любив саму Орисю), а хтось, так нічого і не зрозумівши, теж плескав у долоні і викрикував високі слова, аби не здатися селом перед затятими городянами.

Товариш Бізновський так розчулився, що, не втримавшись, зі сльозами на очах вискочив на сцену і, розцілувавши трохи засоромлену Орисю (ну, не звикла вона іще до такого вияву комуністичних емоцій), прочитав мало не цілу лекцію з історії зародження, і взагалі… що означає слово "комунізм".

Так, він був природженим оратором: навіть Марту, таку далеку від усього цього державного процесу, він заворожив настільки, що самі по собі ці слова стали асоціюватися з ним, а він — з усіма цими словами... Зал давно звівся зі своїх місць і дружно, наче у великі гучні барабани, бив своє "Ура!", а якийсь малесенький хлопчик (мабуть, батьки випхали) вештався сценою, аби вручити Миколі Степановичу букет синіх півників. Марта літала: зав'язувала товаришу Бізновському широку червону краватку із зображенням Леніна у юнацькому віці, а коли тому не подобалось, діставала іншу, але теж червону, на якій Ленін уже був таким, яким Марта його бачила на великих картинах, написаних масляними фарбами... Від людського реву Марта повернулася у тогодення і глянула на сцену. Він саме підійшов і поцілував той малесенький портретик вождя, який Марта ще вчора, знайшовши у комірчині, повісила у глибині сцени. Малесенький хлопчик (аж тепер Марта роздивилася) був Дем’янко, Одарчин брат. Орися ж Остапівна була в ейфорії. Вона аж засміялася, коли побачила цей жест з боку колеги по ораторству. Її тішило ще й те, що ніхто не послухав і не зняв його ще вчора, коли їй самій він здався невиразним та недоречним. Але зате сьогодні він був вершиною її завклубівського злету. І вона це прекрасно розуміла. Товариш Бізновський поклав щойно вручений йому букет на підлогу прямо перед портретом. І, кілька секунд постоявши (Марті здалося, що то він так віддавав честь), спустився назад у залу. Далі концерт не мав для нього відчутного значення. Найголовніше пройшло прекрасно, а тому, що б більше не відбувалося на сцені (а було й кілька негарних моментів: то захрип баян, а то Марта забула приспів, хоч мало хто це помітив), усе іще з самого початку поклало на його серце відбиток задоволення всім сьогоднішнім днем. Дійством.

* * *

Цілу ніч Марта не могла заснути — їй примарювалися страхіття. Ніби вона знов стоїть на сцені й має уже співати, навіть відкрила рота, а голос десь пропав. І все. А Марта нібито проходить конкурсний відбір у якесь музичне училище, з неї сміються, особливо той, зовні, як дві краплі води, схожий на Миколу Степановича. Боже, який сором! Марта, як викинута на берег рибина, хапає повітря, молить Бога допомогти їй, дати останній шанс, але нічого хорошого не відбувається. Обличчя Миколи змінюється на обличчя Леніна, і той, не приховуючи сарказму, сміється над бідною дівчиною, що готова провалитися крізь землю, говорячи:

"Ан, моя хорошая, нет Бога, мне молиться надо, как товарищу...", — і тут, звідки не візьмись, з'являється Одарка <Голобородько і, тримаючи в руках великий букет синіх півників (того, що Миколі вручив її брат), єхидно шкіриться спантеличеній Марті та починає пристрасно цілуватися з Леніном — Бізновським. За мить Марта переноситься у стару церкву. Вона добре знає, що ця церква їхня, бабанівська, але ніяк не може зрозуміти, чому та виглядає так древньо... З’являються юрби незнайомих їй людей, але вона добре розуміє, що це городяни, судячи з одягу і манер. Марта тут грає роль хрещеної матері — тримає на руках сина Одарки і Миколи, що, обійнявшись, стоять поряд і миленько посміхаються, обоє тримаючись за Одарчин живіт, який інтенсивно росте прямо на Мартиних очах. Марті стає страшно. Їй здається, що вона от-от випустить з рук свого похресника, якого нарекли Володимиром, але тут їй подають іще якесь маля (Одарка щойно розродилася прямо тут, у церкві, під образами), Марта просить допомогти потримати малюків, але ніхто не виявляє такого бажання. Збоку стоїть Ленін із дружиною, тримаючи букет прив'ялої кульбаби, який після хрестин вручають їй. У Марти підкосилися ноги. Вона втратила свідомість.

* * *

Ялина Ксенівна товчеться із дочкою біля печі, готуючи сніданок. У діжці підходить тісто на хліб. Сьогодні вони знов печуть із першосортної муки, яку використовують тільки на великі свята... Ну, словом, довелось зрадити своїм принципам. Одарка кришить цибулю, аби вмішати у квашену капусту, і мати роздратовано поцикує на неї, аби не так голосно гупала по дошці ножем: "Ти ж не чечітку вибиваєш, Дарко!".. Одарка трохи сердиться, але мовчить, не огризається, не хоче, аби гість почув, як вони гризуться. "Та що ви, матусю, — лестить у відповідь, сподіваючись роздобрити — то я задумалася: різати квадратиками чи трикутниками. А взяла та й побатала шматочками. То як, матусю, зарадьте мені, ви ж на тому знаєтесь". Тітка Ялина всміхається, проковтнувши чергову порцію доччиних лестощів, і відповідає, наче солодом сипле: "Поріж, доцю, на троє дольку — будуть тобі квадратики. Ось так," — сміється вже більше сама до себе, що так вправно виходить, потім передає Одарці ножа. Одарка до кухні не привчена, тому робить все незграбно, але видно, що дуже старається, бо для Миколи ж готує. "Отого чорнявого..." — пригадує, як пояснювала Марті, котрий із хлопців їй сподобався більше.

— Хм... чорнявий, — говорить собі під ніс, — вродливий чортяка, ох і буде ж мені з ним мороки, — зітхнувши, додає згодом.

Ялина пішла у клуню по яйця, щоб підсмажити яєчню, та зачепилась язиком із сусідкою Маланкою, бо дуже вже їй хотілося, аби село швидше взнало, що саме в них виявив бажання квартирувати товариш Бізновський.

— Ну да, — хмикнула Маланка, — краще жити в хоромах, ніж у такій мазанці, як у мене, — махає маленьким викрученим кулачком у бік своєї хати.

— Ото треба було виходити заміж за мого Петра Григоровича, коли він ще мій не був, — відповіла Голоборо- дьчиха і, крутнувшись на бідолашному слимачкові (мав нещастя підлізти їй під шльопанця), вертнула спідницею та юркнула в хату. Маланка ще довго стояла біля виплетеного з лози тину і, дивившись на сусідський штахетний, злісно ціпилася, мало не плюючи зубами: "Хто ж думав, що з того обслиняного придурка щось путнє буде, а тепер бач — староста. Знав, кому могоричі тре’ возити. Якби не Ялина, де б то він зараз був?! Крутив би хвости, пастушуючи..." — сичить сама до себе Маланка та, згадавши, що в неї там уже, мабуть, борщ увесь википів, зривається з місця і, зафутболивши Мухтара, що сиво-рудою кулькою підкотився їй до ніг, ховається у сірому роті сіней своєї напіврозваленої халупи...

Ялина, влетівши у хату, хотіла було похвалитися доньці, що щойно обгавкала Некудишківну (так вона позаочі називала Маланку Нетудишворінь), та встигла вчасно прикусити язика, бо побачила, що гість уже давно прокинувся (судячи з того, що був уже повністю вбраний і стояв біля печі, перевертаючи щось на ринці).

— Господи, — тебелькнуло у Ялини в грудях. — Вже і сало згоріло, поки я відгавкувалась від тієї чортихи. І яка її сатана витягнула на двір, коли я вийшла за яйцями. Яйцями?! Я ж і яєць-то не принесла. Це ж таке: зайди з самого ранку із Нікудишкою, то цілий день толку не буде.

— Доброго ранку, Миколо Степановичу, — всміхнулася 20-м розміром галош. І всі 31 усміхнено глянули на гостя (32-й, передній, вибив під час сварки чоловік). — Дайте-но мені цього ножа, не ваше це гостівське діло — біля черепків поратись. Я сама, а ви вмийтеся та сідайте до столу.

Йому стало трохи незручно, та, сполоснувши руки (бо ручка ножа була в тісті), примостився скраю лавки за стіл із новозастеленою царатою в червону квіточку на тоненькій ніжці. Царата відгонила якоюсь паленою гумою. Це було настільки відчутно, що Микола Степанович, аби хоч якось загладити провину, згладити бар'єр незручності для господинь, сказав: "О, пахне революцією, відчуваю... А гвоздики (хоч то були ромашки, тільки чомусь червоні) підкреслюють її своєю гостротою".

Голобородьчиха нарешті всміхнулась, та, побачивши, що ледве вловима усмішка товариша Бізновського не натискає "стоп-крану", рішуче зареготала, ставлячи на стіл полумисокварениками. В пательні вже догорали чорнотою великі лапті шкварок, і Одарка мусила їх викинути й смажити яєчню тільки на витопленому щойно смальці.

Заіржали під воротами коні, а за хвилину до хати вкотився господар, за великий живіт якого його часто називали кодубом. Він, привізши від кума бідон горілки, розрядив скованість двостороннім розумінням. Староста добряче впився і був неспроможний виконувати свої забов'язання ні перед державою, ні перед товаришем Бізновським, — мусив конче відіспатися, аби хоч надвечір з'явитися на будівництво, щоб прикрикнути на якогось спустярукавника... Товариш Бізновський, хоч теж випив багато, п'яним не був. Він загорнув у папір кілька квашених огірків і подався до Митра, що квартирував по-сусідству. Вони сіли в машину, і тільки курява за ними лягла п'яно, осівши на сиво-рудій кульці, що, зірвавши голову, помчала їм навздогін.

* * *

Ішли дні, тижні... Марта згасала, наче свічка, од своєї любові. Не виходила на вулицю, хоч за нею кожного вечора заходили хлопці й дівчата. Вона кожного разу знаходила якусь роботу, якою можна було відмазатись від набридливих умовлянь. Друзі заходили усе рідше і рідше, а потім і зовсім перестали. Марти не було не те що в Бабанах, а й на світі. Батьки почали помічати Мартину тугу, але навіть не підозрювали, що вона — через того городянина. Мати, Василина Йосипівна, просила чоловіка вимолити дочку бо, може, то якась хвороба бісова вчепилася і ссе з її дитини життя. Але нічого не допомагало — ніякі води святі, ніякі молитви...

* * *

Наближався Великдень. Цього року він припав мало не на Мартин день народження — на другий день. Мати, щоб якось розрадити дочку, наготувала всіляких смачних страв, які та завжди любила, і запросила її друзів. Галаслива компанія вдерлася до хати, коли Марта ще лежала в ліжку, і почала виспівувати хрестувальних пісеньок:

Як Христос народився і помер,
а сього-одні воскре-ес...
Воскресай і ти, Марто,
вижени із душі мару, що душить тебе!..

Так найголосніше за всіх кричала Одарка і тицяла Марті до рук крашанку, щоб похрестуватися. Марта була настільки спантеличена, що дивилася то на матір, що стояла збоку, то на неочікуваних гостей. І... от, Господи, цілий світ перевернувся для неї — глянувши в кінець юрби, побачила Миколу. Той стояв на порозі, як завжди неприступний. Вигляд у нього був такий, наче його сюди притягнули силоміць: трохи незадоволений, трохи розчарований. У Марти заніміли ноги, в душі відбувалося щось непевне. Мати не знала про суперечливий стан душі своєї доньки, бо, як кожна мати, зрозуміла все по-своєму: "Марта вражена приємним вчинком друзів. Нічого, ще хвилинка і очуняє. А я поки що піду накрию на стіл". Гості вийшли з Мартиної кімнати, залишивши її одну, аби та переодяглася.

Якусь мить Марта ще посиділа на ліжку, звісивши ноги (між мізинцем і безіменним пальцями правої ноги біліла маленька зламана пір'їнка), а потім, згадавши, що тут є Микола, підбігла до скрині й почала шпортатись, вишукуючи найкращий одяг. Зараз вона була щаслива. Сьогодні вона вперше побачила Його після концерту, на якому сама собі сказала: "Марто, ти впала обличчям у болото, так осоромившись перед Ним". То був провал, але сьогодні... Сьогодні могло вирішитись усе-е-е... Сьогодні вона — королівна. А король... і Марта моргнула до себе в дзеркалі. Чорна брова вигнулася зміючкою над оком і за мить спокусливо простяглася поздовж тоненьким шнурочком. Марта схопилась було йти, та надумала іще підвести послиняним пальцем вії, від чого очі здавалися великими соняхами із чорними метеликами вій...

Дукати солодко зітхали на грудях, ховаючись у вирізі сорочки, а потім знов вигулькуючи назад, коли Марта обходила гостей, пригощаючи. Одарка реготіла у відповідь на хлоп’ячі жарти, Марта теж трохи всміхалася, але коли бачила, що це Миколі не здавалося зовсім смішним, переводила погляд на малу Голобородьчиху, що сиділа поряд, і думала, дивлячись на її відкинуту назад голову (у роті палахкотіла червона перчина язика): "І чого... якби різав хто, то й кров би не йшла..." Микола сидів мовчки, жуючи квашену капусту, яку брав прямо пучками із полумиска з-під самого ліктя. Він думав над здійсненням свого проекту в загальних рисах хоча б до жовтневих свят, аби, хоч трохи звільнившись, з'їздити до Києва на парад, а разом вже й звіт здати за умовний рік...

Гості вже давно порозходились, а Марта, спершись підборіддям на руки, слідкувала, як мати прибирає зі столу і, судячи з того, з якою радістю вона це робить — дуже тішиться, що змогла влаштувати для доньки маленький празник і розвіяти, хоч трошечки, її печаль, Марта відчула, що та в душі чекає хоч одного слова подяки, а тому, підвівшись із лави, обняла її. Так мовчки й стояли, не знаючи скільки.

— Та годі вже, Марто. Дівка! Уже 16 виповнилося.... — Марта всміхнулася і нарешті видушила із себе "Спасибі!", а воно дійсно було сповнене сердечної і душевної вдячності.

Цілу ніч Марта думала про Миколу. І зрозуміла, що жити без нього вже не може, тому твердо вирішила піти до ворожки, аби дізнатися, чи судилося їм бути разом. Для неї, доньки з віруючої сім’ї, було великим гріхом ходити по бабах, але її моральність потроху божеволіла. І це був ідеальний вихід, так їй здавалося, із цієї ситуації, коли юнак на неї зовсім не звертав уваги. Хоч насправді він не звертав уваги ні на кого з дівчат, зосереджуючись тільки на своєму будівництві. Він марив ним. Їв і спав тільки з однією думкою — вже на 10-15 метрів квадратних будівництва менше...

Марта любила його, а разом з тим і ненавиділа. Дві дівчини боролися у ній. Визначитись із чимось одним було складно, а то і неможливо. Ворожка в її серці була величезною, мов всесвіт, надією.

Вночі Марта так і не заснула....

* * *

Ранок, мукають корови, бредучи на пасовисько. Діти женуть кіз, і ті голодно посмикують травичку, на ходу хапаючи попід тинами вищі стебла молочаю... Малий Саньо (Ксеня Опанасовича син) брикається верхи на барані, а Ксень навздогінці лупить його по спині кімаком. Марта дослухається до балачки, поспішаючи у сусіднє село.

"А-га-а, щоб тобі добра не було! Чого гзишся, зламаєш Йосьці спину, підеш в школу голий, на долонях писатимеш... Злазь, паразіт, бо тобі спину самому переломаю".

Саньо нюняв у засмикану солдатську гімнастерку і набурмосено зиркав на батька: "А як мені хребта переламати, то що — Йоську відправиш в перший клас? Да-а, він навчиться писати... своїм копитцем. І картини намалює такі гарні, як ікони в церкві... Да-а, ото розумник буде: Куди там мені!.."

Марта їх обминула, поспішаючи в Ліщишинну. Було до неї кілометрів сім. Дорога ця — недалека й неблизька, та Марта над цим анітрохи не задумується. Її турбує одне — що скаже ворожка. Вночі Марта переймалася з того, як повідомить батькам про те, куди збирається, але склалося все значно простіше — вони і самі зібралися аж у Зюбриху, де мали повінчати молодих (церква там була, тільки батюшка три місяці як помер, а відтак, село стало під юрисдикцію отця Полікарпа). Мати їхала заради підтримки, хоч була ще й далекою родичкою молодої. Марта лишалася на хазяйстві сама. Це її дуже тішило, хоч і не зручно якось було обманювати батьків і... Бога. Але щодо Бога, то в тому, що він є, Марта почала сумніватися із приїздом у село київських хлопців. Не можна ж на світі бути такими гарними! Для них існувала тільки партія, Ленін і комунізм. Все це було свіжим повітрям для Миколи, і Марта воліла б розчинитися у цих словах, аби змогти проникнути в нього і... померти.

— Ні! — майже закричала страшна бабера Каздоя. — Ні! Забирайся, нічого про твою долю не розкажу, забери свої дукати, мені нічого від тебе не треба.

— Тьо-о...

— Іди геть!

— Тьотю, — кинулася в ноги зблідла Марта. — Не сердіться, в мене ж більше нічого нема, окрім них. Де я візьму гроші?! Візьміть намисто, воно ж дороге, тільки скажіть чи будемо ми разом. Тьотюню, — ковтала сльози, — скажіть. — Стара відкидала її своїми коростявими руками, але Марта хапала її в обійми, терпіла всі стусани і образи. І коли стара вже втомилася відмахуватись, а Марта нишком сиділа на підлозі, беззвучно плачучи, Каздоя врешті прохрипіла: "Будете, але не скоро, і..." — та Марті основним було перше слово, всього іншого вона і не слухала від радості. Мов лебідочка, підпорхнула до відьми, цьомнула у велику бородавку на щоці і гайнула у двері, перекинувши у сінях іржаві відра з якоюсь смердючою водою.

Вона термосила спідницю над високими будяками, які на добру сотню метрів заросли на подвір’ї старої. А відьма, вся розпатлана від морального бою з дівчиною, стояла перед вікном (в одній руці із намистом, в іншій — з піковою вісімкою) і тяжко зітхала:

"Ох, дівко, наплачешся іще, що й сама не рада будеш своєму соколику..." Котяра схвально нявкнув. Стара недбало, наче якесь сміття (наступивши на давній, іще дореволюційний мозоль), вкинула Мартину платню, здавалося б, у віковічну, таку, як сама, скриню і в той самий момент, коли дукати стукнулись одне одного, гупнула кришкою, наче загнала у вікно домовини один цвях. Тоді ж Марта відчула на серці якусь тривогу, що трохи похитнула її безмірну радість, але, зрозумівши її так, що це батьки вже, напевно, наближаються додому, підібрала спідницю ще вище і, мов молоде лоша, на крилах свого щастя помчала попід кукурудзяним полем : "Швидше б до села.... до Миколи..."

Батьки приїхали пізно ввечері. Над хатою здійнялася, мабуть, трьохсота зірка. Марта тричі розігрівала вечерю, і борщ уже був схожий на овочеве рагу, а гречана каша в баняку мала вигляд глевкого хліба з поцвілими краями. Та Марті (ох, ці закохані дівчата — з усіма однаково) було все одно. Батьки так і не вечеряли (Марта навіть забула, що ті на весіллі були). Марта, слухаючи їхніх оповідок (хоч сама насправді думала про слова ворожки), випорожнила мало не обидва баняки. Затиснувши у колінах, черпала великою ложкою. Батьки не розуміли, але все одно всміхалися одне до одного. А Марта... ой, а вона тільки-но пригадала, що в роті і крихітки не мала...

Вночі спала сумирно, хоч сусідів собака цілу ніч вив у розчинене навстіж вікно. Їй снилося море червоних хризантем, які вона жне серпом при самій землі, а ті за мить знов виростали, за хвилину викидали зелені бубляхи і... цвіли. Цвіли.

* * *

Вересніли дні. Давно вже минуло шістнадцять років її безтурботного життя. І вже чотири довжелезних будинки здалеку бовваніли своєю зовсім не простою величчю. Марта, дивлячись на ті далекі горби, раділа комунізму, а найбільше його сину — Миколі, який, десь там, у тому далекому і водночас такому близькому світі, вершив свою великодержавну справу... Марта, звівши козирком долоню, ще раз глянула у той бік, намагаючись розпізнати людину, любу її серцю, і знов захиталася на заступі, копаючи картоплю...

Починалися дощі. Вони йшли нудно й затяжно, та Марта раділа, що товариш Бізновський таки не встигає виконати свій план до жовтневих свят. Відтак, не поїде до Києва. А потім, обдумавшись, вона жаліла його, а себе картала за нелюдяність, оскільки молилась, аби природа відібрала у нього оте, давно вимріяне. Марта бачила, як його вже заїздило це будівництво. Він був не схожий на себе: щоки обвисли, гостре, мов висічене з каменю, підборіддя... А водночас... скільки у них було вогню! Скільки жаги! Він (як колись твердили про Землю і китів) відчував себе одним із тих трьох китів, що тримає на своїх плечах мало не всю систему. І від цього він тішився, мов дитина. Раділа і Марта, бачучи його щасливим. І чекала, коли ж прийде той час, коли вони будуть разом?!

Робітники приїжджали і від’їжджали, змінюючи одне одного за це важке літо. І Марта весь час боялася, чи не приїде якийсь комуніст, аби замінити Миколу. Але такий і близько не з'являвся. Марта цвіла і пахла, мов сама революція...

* * *

Перед самим початком жовтня у її хату ввірвалася захекана Одарка. На її очах були сльози:

— Ма-арто! — кинулася із ревом їй на груди<— Одружуватись? — тьохнуло у Марти всередині, хоч вона і взагалі не здогадувалась, про кого йде мова. — Хто? З ким? — втішливо взяла подругу за плечі і зрозуміла — Микола...

— Я при-прибирала, — почала, захлипуючись, розказувати Одарка, — ну, там пилюку протирала, постіль перестилала. В хаті нікого не було, от я вирішила заглянути у стіл, де в нього всі документи лежать. Я ж не знала, що в нього є дівчина. І ці листи... я ж про них теж не знала. А от іще прізвище таке кумедне було — Іжак О. Я ж так, заради сміху, схотіла подивитись, про що перепис вели. А листів, мабуть, з тридцять від цього Іжака . Я ж думала — колега, партієць. А тут — Оля, вчителька молодших класів, уже рік зустрічаються і говорять про весілля... — Марта вмерла. Цього вона не чекала... Їй і самій хотілося зараз розридатися, але ж Одарка... вона не хотіла, аби подруга дізналася, що із самого початку вони через злий жарт долі закохались в одну людину. Це була катастрофа. Перед очима руйнувалися всі мрії, вона жаліла Одарку по голові так, як жаліють біду, прагнучи приспати її пильність, аби потім, коли та засне, порішити. Але було пізно, Марта проспала сама. Одна тільки думка роїлась у голові: "Будемо разом, проклята ж відьма сказала. Усе це треба пережити. Станеться. Дукати ж дорогі". Одарка плакала. Марта тупо дивилася у вікно. Ішов дощ. Наступного дня вони вже вдвох перечитали усі листи страшної Олі, дівчини-мегери, що мала відібрати їхнього (!) Миколу.

Микола на пальцях рахував дні, коли мав їхати до Києва. Доповідь уже давно булу готова. Вночі Микола лежав у ліжку і довго невимушено посміхався сам до себе.

Дівчата ж гірко кривилися на своїх холодних ліжках, проклинаючи Бога, початок жовтня, дівчину Олю і той день, коли зустріли Миколу. Одарка так і засинала зі скривленими образою губами. Марта, мов заклинання, повторювала відьмине "будете" і, трохи відійшовши, теж засинала із втішено-єхидною посмішкою, по якій вряди-годи пробігали нотки сумніву у винесених назовні тяжких зітханнях.

Зрештою, якогось ранку вони з Митром таки поїхали в Київ. Одарка спрагло вслухалася у притишене шурхання по хаті — збирався. Потім чула його бубоніння з батьками. Микола пообіцяв, що за тиждень обов'язково повернеться добудовувати. Одарка згадала, що тиждень — то не один день і не два, а цілих сім. Зітхнула, перевернулася на живіт і з усієї дурості заціпила в зубах край подушки. Як і скільки вона плакала, ніхто не чув. Це знала тільки покушена подушка, яка була зовсім ні при чому.

Марта стояла у нічній сорочці біля вікна, побачила, як юркнула машина крізь туманну завісу, і в один голос обоє вимовили: "Поїхав"... Потім, гидливо закопиливши губи (так буває тоді, коли дуже хочеш плакати), колодами гепнулись у ліжка. Пружини під ними голосно ойкнули, і щоб теж не плакати, тільки здригнули бильця своїх жил. Того дня вони з ліжок так і не вилізли.

Далі буде...


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові