Я так боюсь тобі наснитись не такою,
як снилась досі.
Не квіткою, травою при дорозі:
така обпечена, засмучена і боса,
прийду у сні і попрошу води.
І крапельку солодкої отрути.
А ти… спитаєш, де поділась квітка,
де зник той промінь світла,
та, ну майже херувимська, ніжність цвіту?
Ні, не питай! Не повернути літа!
І я не квітка більше — я трава,
напоєна пилюкою, крива
в чуттях своїх, загоєна тим болем,
що я наснилася пожовклою травою.
І що моя відцвічена душа
блукає десь самотнім полем…
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові