Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Погляд з-під капелюха

Олександра Чувакова

Її поглинав водограй хвиль, що своїми непричесаними кучерями розбивав дівочий погляд на уламки думок минулого, клаптики ідей сучасного і шматки мемуарів майбутнього. Вона немов боролася з вітряками, які мололи зерно спогадів про чудернацькі країни, смутні шляхи фатуму, різкі слова у м'якій невагомості гір.

Марево тремтячого віяла юнацьких вій бентежило її, і вона пекла раків, однак у багатті біля намету була тільки почорніла картопля, як помисли друзів чи ворогів, що раз у раз штовхали її у прірву. Але крислатий ковбойський капелюх захищав її від пекучих сонячних променів у пустелі людських сердець. Безтурботні метелики на полонині оббризкали її пістрявою зливою крилатих думок та розхлюпаних почуттів. Залізні ґрати звужували її простір, брови народжували вранішні зморшки на мармурово-чистому дівочому чолі. Це перші рядки її книги чи холодна тонка лінія на полотні. Губи марили у пелюстковому шовку, заплямованому спогадами гостроніжних аркушів.

Аж ось, несподівано тонкий голос розрізав тишу на полонині, стадо молочних хмар задзвонило у дзвони, а вона поринула над вогняними кулями церковних бань, щоб омити душу, оновити почуття.

Сірий серпанок зав'язав чорною хусткою її прозріння, а може, вів підземеллям до істини. Вона завжди дивилася на манекенів, обгортки, оболонки і нічого не помічала там, глибоко всередині. Мабуть, не вміла... Вона ніколи не звертала увагу на руки, але пальці вранці падали холодною росою дотиків, коливаючи маятник чоловічих сердець, а ввечері стрімко летіли у рукотворний ставок колишньої пристрасті —алтар жертвоприношення її душі на догоду Богу, долі чи космосу.

Гостроносі черевики розчищали дорогу, ведучи шляхом самотності, як Христа по бурхливому морю, серед зневіреного бруду людського натовпу. Аркуш паперу схожий на корабель надії, який потопав у гранітному піску чорнил ще до того, як зняв свій якір. Дюни піску таврували її мрію.

Сірникові коробки будинків розбивали скляне каміння дощу, і нитки небес вишивали калюжі на безликому полотні асфальту. Сльози легким пір'ям лоскотали похололі щоки. Вода висихає скрізь, однак рубці спотворюють нас — як зовні, так і всередині. Вона розкриває широку, майже неосяжну парасольку і з-під лоба насміхається зі світу, тобто з самої себе, бо навколо тільки прозорий міраж, де живуть примари, навчені акторської майстерності геніальним вчителем — розумом з великою кількістю звивин, тобто завитків людських проблем.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові