Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Масова комунікація як соціальне явище

В.Ф.Іванов

д. філол. н., проф.
УД К 32. 019. 51: [070. 1: 621. 397. 13: 654. 19]

Перш ніж аналізувати зміст комунікації, звичайно, слід з'ясувати, що ж таке масова комунікація, які її складові, як вона функціонує, які особливості діяльності окремих засобів мас-медіа тощо. Це тим більш необхідно тому, що й досі у вітчизняній науці про журналістику точаться суперечки навколо поняття "масова комунікація". Ці суперечки залишилися нам унаслідок протистояння Сходу і Заходу, яке відбивалося не тільки в політиці чи гонці озброєнь, але й в науці.

Узагалi, термiн "комунiкацiя" виник вiд латинського communicare, що означає "радитися". Поняття "масова комунiкацiя" виникло на початку ХХ століття у США. Його автор психолог Ч. Кулi.

Повідомлення масової комунікації відіграють велику роль у житті людей, тому, звичайно, привертають до себе увагу дослідників. Треба зауважити, що й досі в соціології масових комунікацій залишається чимало "білих плям".

Цим, зокрема, зумовлені різні погляди на ключове поняття "масова комунікація".

Більш-менш широке визначення дано у "Філософському словнику": Масова комунікація — це "процес поширення інформації (знань, духовних цінностей, моральних і правових норм тощо) за допомогою технічних засобів (преса, радіо, кінематограф, телебачення) на кількісно великі, розміщені у різних місцях аудиторії" [1]. Через 12 років це визначення було трохи удосконалено "передача інформації за допомогою технічних засобів (через пресу, радіо, телебачення, кіно, звуко- і відеозапис) на масову, розташовану у різних місцях, неоднорідну і анонімну аудиторію з метою утвердження духовних цінностей і здійснення ідеологічного, політичного, економічного і організаційного впливу на оцінки, думки і поведінку людей" [2]. Деякі дослідники звертають увагу насамперед на момент спілкування: масова комунікація — це "аналіз спілкування, що здійснюється шляхом використання засобів масової комунікації (передусім преси, радіо, телебачення" [3], "процес масового духовного спілкування, обмін соціальною інформацією між соціальними суб'єктами, опосередкований спеціальними технічними засобами і соціальними інститутами, які їх обслуговують: засобами масової інформації і пропаганди" [4]. Білоруський дослідник О. Т. Манаєв уважав, що соціальна інформація трансмісіюється у рамках масової комунікації і складається з кількох потоків комунікації: потік інформації від комунікатора (редакцій газет, радіо, телебачення та їх видавців) до комуніканта (масової аудиторії), потік інформації від комуніканта до комунікатора ("безпосередній" зворотний зв'язок) і потік інформації від одного комуніканта до іншого через ЗМІП ("опосередкований" зворотний зв'язок). Автор "Словника масових комунікацій", американський вчений Х. Джекобсон вважав, що "масові комунікації — це технічна форма комунікації, яка дозволяє швидко передавати інформацію публічно великій, різнорідній і об'єктивно безособистісній аудиторії" [5]. Т. А. Глоба, розглядаючи поняття масової комунікації, враховувала їх специфіку — органічну єдність соціальних і технічних моментів. Вона визначила масову комунікацію як "специфічний суспільний інститут, що історично склався і розвивається та який реалізує шляхом швидкої передачі інформації за допомогою спеціальної техніки завдання формування світогляду і громадської думки великої, різнорідної, анонімної аудиторії і спонукає її до діяльності відповідно до настанов комунікатора". Г. І. Хмара писала, що "масова комунікація — це соціально обумовлений процес впливу інформації (пропагованого) за допомогою каналів пропаганди та інших технічних засобів на особистість, різні групи населення, суспільство у цілому, процес, який враховує соціальну, демографічну структуру аудиторії, її інтереси, запити, психологічне сприйняття, і спрямований на формування наукового світогляду, гармонійний розвиток людини" [6].

Термін "масова комунікація" вживається як у вітчизняній, так і в закордонній літературі неоднозначно. Їм позначають як мінімум три явища: 1) процес передачі та поширення інформації на масову аудиторію, 2) власне інформацію, 3) засоби масової комунікації. Проблема неоднозначності цих визначень усвідомлюється вже достатньо давно. Ще у 1967 році на зустрічі соціологів, що досліджували проблеми масової комунікації, у м. Кяеріку була зроблена спроба прийняти спільне рішення — розуміти під масовою комунікацією соціальний процес поділу інформації у суспільстві засобами преси, радіо, телебачення тощо. Для позначення змісту комунікації було запропоновано користуватися терміном "соціальна інформація", а інститути розповсюдження комунікації "засобами масової інформації".

Масова комунікація завжди спрямована на велику, неоднорідну та анонімну аудиторію. Прийнято вважати, що аудиторія має бути такою великою і масовою, щоб складатися з такої кількості членів, яку не зможе охопити комунікатор при безпосередньому спілкуванні. Мається на увазі, що аудиторія бере участь у процесі спілкування протягом незначного періоду часу, за який передається повідомлення. Під неоднородністю аудиторії розуміється те, що вона складається з сукупності індивідів різної статі, віку, рівня освіти, становища у суспільстві, які живуть у різних населених пунктах. Анонімність аудиторії означає, що її окремі члени невідомі комунікатору [7]. На наш погляд, ці визначення розпливчасті, і краще визначати аудиторію засобів масової комунікації за сукупністю якостей, а не за якоюсь однією.

Цікаві думки висловив з приводу терміна "масова комунікація" відомий російський вчений Б. М. Фірсов. Він уважає, що "масова комунікація — це соціально обумовлений процес поширення інформації (знань, духовних цінностей, моральних, правових та інших норм) у суспільстві на кількісно великі та розташовані у різних місцях аудиторії за допомогою спеціальних інститутів, які використовують для цього технічні засоби (преса, радіо, телебачення)" [8]. Це визначення охоплює кілька моментів. Масова комунікація тут подається як різновид спілкування, який здійснюється у масштабах суспільства в цілому і є таким же необхідним для підтримки життєдіяльності суспільства, як і міжособистісне спілкування для окремих індивідів. Засобами масової комунікації (інструментами спілкування) виступають преса, радіо, телебачення — інститути, за допомогою яких здійснюється комунікація. Характеристиками структури змісту інформації охоплюється не тільки спектр психологічного впливу (тобто різна модальність), але й окреслюється напрям соціального впливу на рівні суспільства (інформування і формування настанов). Це теж є функцією масової комунікації у суспільстві. Спосіб поширення інформації подає також її семіотичну спеціалізацію. Як будь-яке суспільне явище, масова комунікація має організований характер. Формою її соціальної організації є інститути — засоби масової комунікації, тобто преса, телебачення, радіомовлення тощо. Діяльність цих засобів поширення інформації та її соціальні наслідки дають можливість зрозуміти особливості процесів масової комунікації, які притаманні певному суспільству.

Слід зазначити, що процеси масової комунікаціїї досліджували не тільки вчені-соціологи і журналісти, а й представники суміжних галузей науки, зокрема культурологи. Вони дали своє визначення масової комунікації — "об'єктивно-історичний процес культуроспадщини, який обумовлений соціальними потребами і сприяє соціалізації особистості і функціонуванню культури" [9]. Свої підходи у культурологів до генезису і структури, до визначення основних компонентів і методології аналізу масової комунікації, типології і системи категорій.

Багато моментів є загальними для вивчення процесу масової комунікації. Так, технічні засоби визнаються нейтральними щодо аудиторії. Міра, характер і ступінь впливу ЗМК на аудиторію залежать від настанов комунікаторів, від змісту і форми подачі повідомлень. В. Ю. Борев уважає, що засоби масової комунікації одночасно служать: 1) каналом моментальної доставки інформації, що є умовою масового спілкування у рамках даного соціуму (по горизонталі — у просторі); 2) формою консервації інформації, що створює передумови для передачі фактів культури від покоління до покоління (по вертикалі — у часі). У системі ЗМК будь-яке повідомлення підлягає двом основним перетворенням: консервації (фіксація чи реєстрація) та тиражуванню (репродукуванню). Поступ суспільства викликає утруднення культурних повідомлень, що стимулює розвиток масової комунікації і сприяє створенню систем, які задовольняють вимоги складностями тексту, який передається у поєднанні з інформаційною компактністю, наочністю [10]. Існують й інші погляди на процес комунікації. Так, деякі вчені вважають, що масова комунікація є непрямою, однобічною і не має зворотного зв'язку. Одночасне поширення ідентичних повідомлень (інформації) розглядається як передача сукупності соціальних норм, знань і цінностей масової культури, які доступні великим групам населення [11].

Розглядаючи соціологічну модель масової комунікації, можна погодитися з тим, що основними елементами цієї моделі є: 1) соціальні суб'єкти, які взаємодіють в інформаційному процесі, 2) специфічні соціальні інститути цих суб'єктів, які опосередковують цю взаємодію, 3) сама масова інформація як сукупність знань, цінностей і норм. Остання виступає, з одного боку, предметом виробництва і поширення, з іншого — сприйняття і споживання. У цьому значенні масова комунікація — це "діяльність соціального суб'єкта з виробництва і поширення соціальної інформації, спрямована на формування напряму думок і дій соціального суб'єкта" [12]. Ця діяльність здійснюється за допомогою засобів комунікації.

У закордонній соціології масових комунікацій прийнято також виділяти поняття "комунікаційна культура", яка відбиває ступінь соціального сприйняття повідомлень комунікативних засобів та їх вплив на свідому активність при практичному використанні для задоволення потреб соціального суб'єкта [13]. Поняття "комунікаційна культура" можна конкретизувати за допомогою таких запитань:

1. Наскільки розвинена система комунікативних засобів і каналів?

2. Наскільки наочні засоби і канали соціально засвоєні різними групами і соціальними спільностями?

3. Яке охоплення комунікативної діяльності і взаємодії і яка їх інтенсивність?

4. Які типові комунікативні структури при різних соціальних групах і об'єднаннях відповідають специфічному стилю життя людей?

5. Які функції (загальносоціальні, групові і особистісні) здійснюються в процесі комунікативної взаємодії?

6. Які соціальні потреби та інтереси реалізуються і репродукуються в процесі комунікації і з дотриманням яких комунікативних цінностей і норм?

7. Як здійснюються деякі соціально значущі стосунки під час комунікативних взаємодій, а також на післякомунікативному етапі? Коли ефект масового спілкування є соціально значущим та для яких вікових і професійних груп?

Масові комунікації вивчаються соціологією з двома цілями. По-перше, ставиться питання, що можна зробити, якщо використовувати засоби соціологічного та соціально-психологічного вивчення для поліпшення роботи радіо, кіно, телебачення тощо. Ця мета має прагматичний характер і саме такі дослідження найбільш поширені на Заході. Друга мета, мабуть, протилежна. Вона полягає в тому, щоб вивчати суспільство за допомогою засобів комунікації, які функціонують у суспільстві.

Узагалі, треба погодитися з тим, що за допомогою комунікації здійснюється обмін думками між людьми, а сама комунікація є процесом передачі й свідомого сприйняття знаків, що мають інформаційне значення. Вони бувають чотирьох основних видів: словесні, кінетичні, музикальні та графічні, можуть використовуватися чи окремо, чи разом. У процесі масової комунікації долається ряд перепон: фізичні — як простір і час, соціальні — позначають статус індивідів у суспільстві, гносеологічні — виникають через відсутність досвіду чи знань, психологічні — ставлення у представників аудиторії до дійсності. Відповідно у процесі комунікації прийнято відрізняти ознаки зовнішні, пов'язані з подоланням фізичних перепон, і внутрішні, які стосуються інших.

Зовнішні ознаки, тобто час, за який інформація надходить від комунікатора до аудиторії, частота й інтенсивність контактів, масштаби охоплення аудиторії, впливають на ефективність комунікації. Велике значення мають і внутрішні ознаки, наприклад, стиль матеріалу, умови його сприйняття тощо [14].

Підбиваючи підсумок численним визначенням, справедливим здається розумiти під масовою комунікацією процес поширення соцiальної iнформацiї (тобто iнформацiї позагенетичної, семантичної, яка фiксується в знаках) за допомогою технiчних засобiв (преса, радiо, телебачення, вiдео, кiно тощо) на велику i розташовану в рiзних мiсцях аудиторiю.

Як ми вже зазначали, серед сучасних дослідників комунікативного процесу точаться дискусії щодо того, як краще називати процес масової комунікації: засоби масової інформації, засоби масової комунікації, засоби масового впливу, мас-медіа тощо [15]. Підставою для всіх цих визначень є бажання об'єднати журналістику та її засоби загальною дефініцією, яка б спрямовувала як практиків, так і дослідників мас-медіа, показувала б загальні орієнтири розвитку. Визначення журналістики передбачає пояснення її сутності, тобто того, що її поєднує при автономності окремих каналів комунікації.

Кожен із цих каналів диктує свої умови пошуку, збору, обробки, зберігання та поширення інформації. Зараз актуальним стало питання не тільки пошуку ефективних шляхів взаємодії різних засобів комунікації, але й створення на теоретичному рівні цілісної системи. Деякий час панувала думка, що більш новітні засоби комунікації витіснять традиційні — пресу та кіно. Але такі сподівання виявилися безпідставними.

Кожен засіб комунікації посів своє місце, свій сегмент загальноінформаційного ринку.

Поширеною точкою зору є те, що поняття "засоби масової комунікації" вважається більш широким, ніж "засоби масової інформації". Як актуальне, це питання постало при обговоренні Заключної доповіді Міжнародної комісії ЮНЕСКО з питань вивчення проблем комунікації. Ця доповідь, яка за іменем голови комісії дістала назву "доповіді Макбрайда", узагальнила результати досліджень розвитку засобів масової комунікації в усьому світі. У виступі радянського представника критикувалися загальні висновки комісії в галузі термінології: "1. Термін "комунікація" визначений не точно, що призвело до термінологічних викривлень у доповіді. Терміни "комунікація і інформація", "комунікація і засоби масової інформації" часто плутаються. 2. Особливий жаль викликає те, що через надто загальне визначення терміна "комунікація", проблеми інформації не були розглянуті належним чином. У багатьох випадках було би неправильним перекладати на російську мову слово "комунікація" інакше, як "інформація". 3. Становище країн, що розвиваються, викривлене. Особливо явно це стосується проблем суверенітету країн, що розвиваються, у галузі інформації та культури... 6. Внаслідок цього, у своїй термінології і підходах Заключна доповідь орієнтується тільки на Захід" [16].

Цікаво звернути увагу на те, як різні дослідники підходять до визначення цих термінів. Так, Ю. П. Буданцев уважає, що інформація включає в себе не тільки технічний бік справи, а і природний аспект [17]. А. П. Суханов також уважає, що термін "засоби масової комунікації" більш широкий за змістом і включає в себе сукупність людей і технічних засобів, які здатні створювати і передавати різного роду інформацію (політичну, наукову, пізнавальну, культурну) найрізноманітнішим аудиторіям, що знаходяться в найрізноманітніших просторово-часових і соціально-демографічних умовах. А термін "засоби масової інформації і пропаганди" має деякий політичний і класовий зміст на відміну від об'єктивістського підходу західних соціологів [18]. Думається, цей підхід цілком зрозумілий. Справді, багатьох радянських дослідників (за винятком, мабуть, тільки Б. М. Фірсова) не задовольняв об'єктивістський підхід у вивченні явища масової комунікації. Час вимагав ідеологічного підходу до всіх явищ життя, а тим більш до такого важливого інструменту впливу на свідомість людей, як засоби масової комунікації.

Необхідно зазначити, що окремі дослідники пропонували свої терміни для позначення процесу масової комунікації.

Так, О. М. Алексєєв запропонував термін "інформаційно-пропагандистський процес" як синонім "масової комунікації" [19].

Перші визначення масової комунікації виникли в радянській літературі у середині 60-х років. Ю. А. Шерковін розглядав комунікацію, як "однобічний потік інформації, адресований порівняно анонімній, достатньо великій за кількістю і різнорідній за багатьма ознаками аудиторії" [20]. Л. Н. Коган пропонував розглядати масову комунікацію як спосіб поділу духовної культури (звичайно ж, у це поняття вкладався насамперед ідеологічний, класовий зміст) [21]. Погляди Б. М. Фірсова з цього питання нам вже відомі, але наведемо ще одне визначення, яке він дав: "Масова комунікація — соціально обумовлений процес передачі інформації у супільстві за допомогою технічних засобів (преса, кіно, радіо, телебачення) на кількісно великі, структурні, але розташовані у різних місцях аудиторії. Інформація розглядається тут як поєднання знань, цінностей і норм, а її поширення порівнюється з поширенням культури" [22]. Естонський дослідник Ю. Вооглайд вважав, що "масова комунікація як специфічний вид соціальної комунікації визначається як інституціоналізована, однобічна, опосередкована, публічна, яка не має безпосереднього зворотного зв'язку, поширюється одночасно чи за короткий період часу за допомогою технічних засобів у масовій і, з точки зору комунікатора, — анонімній, розташованій у різних місцях аудиторії" [23]. Звичайно, у всіх цих поняттях проглядається класовий підхід. Причому деякі автори давали їх у незакомуфльованому вигляді. П. Н. Матюшевич характеризував масову комунікацію як "одну з соціально обумовлених форм спілкування між людьми, яка має безособистісний, керований і масовий характер, виражає класові інтереси певної громадсько-політичної системи" [24]. Аналогічні визначення давали і вчені країн народної демократії. Так, дослідник із Східної Німеччини О. Мюллер уважав, що "масова комунікація — це така форма комунікації, при якій має місце публічна і однобічна передача повідомлень аудиторії, розташованій у різних місцях, за допомогою технічних засобів, і дозволяє подолати просторову чи часову дистанцію, що має за мету здійснити керучий вплив... на поведінку максимально великої частини населення в інтересах групи чи класу, який володіє технічними засобами" [25]. Може виникнути запитання, чи варто вести дискусії з суто термінологічного питання. Але визначення терміна "масова комунікація" — це дуже важлива проблема хоча б тому, що дозволить знайти єдине родове ім'я для всіх складових журналістського процесу, двозначність тут може призвести до втрат часу і зниження рівня наукових досліджень.

Тепер розглянемо визначення, які дають процесу комунікації західні вчені. Американський дослідник В. Вівер уважає, що комунікація — це "усі процеси, за допомогою яких один розум може впливати на інший" [26]. Француз Ж. Фол'є уточнює це положення: "при посередництві комунікації одна свідомість пробуджує в іншій картини, концепції, почуття, позиції, глобальні психологічні ефекти" [27]. За Ж. Фол'є, інформація — це така комунікація, за допомогою якої повідомляється про новий, раніш невідомий факт, подію, явище тощо. Без цього елемента новизни комунікація перестає бути інформацією. Для ілюстрації він наводить ряд прикладів.

Приклад перший. Ситуація, коли закоханий вже не вперше освідчується своїй дівчині в коханні. Вона вже знає про це і тому для неї це не інформація. Але якщо б він заявив про це у мерії чи її батькам, то це було вже новиною, інформацією.

Другий приклад. Група людей зазначає, що пішов дощ.

Коли вони обговорюють це питання, то є комунікація, але не інформація, тому що наявність дощу очевидна і не є новиною.

Але якщо б це було повідомлення метеоцентру, то для людей, які не знали про погоду в даній місцевості, це є новина.

Отже, "інформація, — робить висновок Ж. Фол'є, — це тільки окремий випадок комунікації". На наш погляд, це невиправдана спроба звести серйозні та глибокі поняття до суто побутового рівня. Новизна не є обов'язковим атрибутом інформації, але ця хибна логічна схема відразу була використана тими соціологами, які хотіли штучно відокремити поняття "засоби масової комунікації" та "засоби масової інформації". Так, Н. С. Бірюков зазначає, що масова комунікація — це "спілкування, адресоване не високорозвиненим членам суспільства, а "чуттєвій масі", безособистісному натовпу" [28].

Інші вчені, наприклад І. А. Федякін, уважають, що інформація вужче ніж комунікація, бо не охоплює такої важливої частини, як інформування, тобто процес передачі інформації. Він зазначає, що термін "засоби масової інформації і пропаганди" неточний, бо інформація як зміст не може називатися масовою.

Масовим може бути поширення інформації, інформування [29]. Він пропонує замість терміна "засоби масової інформації і пропаганди" (ЗМІП) використовувати "засоби масової комунікації" (ЗМК). "Вже сама назва "засоби масової інформації і пропаганди", — на думку І. С. Кона, — містить у собі завдання.

У нас їх частіше називають засобами масової інформації. Доки весь потік інформації був переважно офіційним і односпрямованим — преса, радіо і телебачення інформували читачів і глядачів про прийняті десь рішення і події і тим самим впливали на аудиторію, — даний термін був повністю точним" [30]. Треба зазначити, що І. С. Кон мав на увазі, насамперед, засоби, а І. А. Федякін пропонує розглядати весь процес в цілому, як цілісне соціальне явище. ЗМК, з одного боку, відбивають факти і події, а, з іншого — самі впливають на їх формування. Є. А. Ножін з позицій семантичного аналізу цілісного утворення не вважає за доцільне повністю виводити значення подібного складного знака-терміна зі значень одиниць, які його складають. Синтез додає нову якість. "Власне (чи буквальне) значення терміна "масова комунікація" дає тільки приблизну уяву про характер поняття, яке їм позначається.

Уточнюючи значення терміна "масова комунікація", слід виходити не з етимологічних пошуків щодо його термінокомпонентів, як це найчастіше роблять, а з аналізу того поняття, яке називає цей термін" [31]. Хоча, звичайно, і значення складових терміна "масова комунікація" теж відіграє важливу роль.

Масова комунікація несе в собі соціальну інформацію як зміст, включає процеси обміну цим змістом, а також семіотичні й технічні засоби, які використовуються при цих обмінах, і технічні канали цих обмінів. На думку В. Г. Афанасьєва, соціальна інформація циркулює у суспільстві й використовується в управлінні суспільними об'єктами, відносинами і процесами [32]. Він уважає, що "соціальна інформація ідеальна, духовна за своїм змістом, хоча і набуває матеріальну оболонку мови, знака, символа, моделі тощо" [33]. А. Н. Малахов та В. В. Почепко вважають масову комунікацію основною формою передачі та поширення інформації [34]. Цікаву закономірність у цьому плані зафіксував естонський філософ Я. К. Ребане. Він зазначив, що поняття інформації у різних науках вживається з суттєвою відмінністю в його змісті та обсязі: від математично точних способів визначення кількості інформації до багатьох варіацій змісту інформації у біології та гуманітарних науках. Унаслідок маніпуляцій з нечітко визначеним поняттям "інформація" іноді створюється тільки вид пояснення [35].

Згідно з В. Г. Афанасьєвим, інформаційна взаємодія — специфічна форма соціальної взаємодії. Від того, наскільки ефективно та раціонально вона організована, багато в чому залежить поступ суспільства. "Міра налагодженості, ефективності інформаційної взаємодії — важливий показник суспільного поступу" [36]. В. З. Коган називає інформаційну взаємодію "однією з необхідних та фундаментальних передумов існування людини" [37]. Отже, масова комунікація включає в себе і зміст і організацію інформаційної взаємодії.

Л. В. Петров проаналізував, які доводи наводять противники терміна "масова комунікація" і якими термінами вони хочуть його замінити. Виділено три основних доводи: 1) термін не виражає класової належності засобів; 2) він притупляє політичну спрямованість змісту засобів, приховує їх пропагандистські функції; 3) термін охоплює тільки момент зв'язку, передачі інформації і не показує інших функцій цих засобів.

Натомість різні дослідники пропонували терміни: пропаганда (А. Власова, І. Іванов, А. Панфілов, О. Строганов), засоби масової пропаганди (Є. Губський), засоби впливу на маси (В. Бровіков, І. Попович), засоби впливу (І. Федякін), засоби масового впливу (Г. Зборовський, Т. Глоба), засоби масової інформації (Я. Засурський) [38]. Легко помітити, що жодна із запропонованих замін не відповідає тим вимогам, які висувають самі вчені. Тим більш, що ці вимоги мали підстави тільки в часи протистояння двох супердержав та двох ідеологій. У наш час позиції цих учених, і це закономірно, змінилися і більшість із них не заперечує проти використання у науковому обігу терміна "масова комунікація". Цікава деталь, захищаючи право на використання терміна "комунікація", Л. В. Петров наголошував на тому, що це слово має спільний корінь зі словом "комунізм".

А от як дивилися на цю справу філологи. Вони вважають, що термін "масова комунікація" "свідчить про те, що наука має справу з явищем, яке знаходиться у ряду тотожних явищ: масове виробництво речей, масова будівля споруд, масова культура, масове мистецтво, масовий спорт, масові організації і, нарешті, масова інформація індустріально відтворювані тексти, що належать до різних типів знакових систем" [39].

Великий інтерес до засобів масової комунікації пояснюється тим, що вона відіграє надзвичайно велику роль у житті мільйонів людей. Американський фахівець з проблем телебачення Н. Джонсон писав: "Ми вийшли з часу, в якому політична і економічна влада вимірювалася земельними володіннями, чи капіталом, чи працею, а перейшли у час, який значною мірою визначається доступом до інформації мас. Та людина чи орган, які мають доступ до максимального обсягу потрібної інформації і використовують її в найбільш зручній формі у максимально короткий час, мають сьогодні найбільшу політичну, військову чи економічну владу" [40].

Щоб детальніше розібратися в проблемах масової комунікації, треба подивитися на значення окремих складових цього терміна. Проблема теорії комунікації, окрім пітань, які розроблені в теорії інформації Шеннона, включає в себе питання лінгвістики, психології, семіотики та інших наук. Теорія передачі інформації досліджує трансформацію сигналу під час його передачі, характер і вплив перешкод, можливість їх обмеження, питання модуляції сигналів, так званої пропускної здатності інформаційного каналу.

Коротко розглянемо історію розвитку комунікації. Революційний крок у галузі обміну інформацією був зроблений тоді, коли людство винайшло писемність і систему рахування.

Таким чином, люди здобули універсальний спосіб для накопичення і обміну інформацією про будь-які явища і процеси. Водночас удосконалювались і способи передачі інформації — вістових гінців змінило телебачення, радіомовлення, космічні супутники тощо.

Найважливішим акустичним засобом спілкування у людському суспільстві є мова. Писемна мова протягом багатьох століть виступала в ролі універсального способу передачі інформації.

Писемність виникає у поєднанні протилежностей: оптичної (графіка і колір) і акустичної (звукова мова) інформації. Протягом кількох тисячоліть писемність була єдиним засобом передачі і зберігання інформації, засобом, який дозволяв долати просторово-часовий інтервал, який розділяє комунікантів.

Після винаходу телефонного зв'язку, фонографа і радіозв'язку, а потім кіно і телебачення ця унікальність писемної мови була втрачена [41].

Глибоко розглядалося поняття комунікації у філософії західних учених, зокрема К .Ясперса. "Проблема комунікації, — зазначав Ф. Кауфман, — пронизує всю філософію Карла Ясперса" [42]. Поняття "комунікація" вживається Ясперсом як категорія, що характеризує спілкування, зв'язок людини з іншими людьми. Цей зв'язок має соціально-психологічний характер.

Комунікація "Я" з іншими індивідами може виражатися у формі "екзистенціальної комунікації", "комунікації існування" [43]. Тобто в Л. Ясперса і його багатьох послідовників комунікація виступає як функція зв'язку в суспільстві самотніх, як результат розумової діяльності абстрактних індивідів.

Радянські філософи і соціологи стверджували, що комунікація тотожна поняттю спілкування і являє собою процес взаємозв'язку і взаємовпливу всіх основних компонентів, які відіграють певну роль у створенні, переробці, передачі та прийомі соціальної інформації. При цьому мова йде про інформацію, розраховану на визначену "масу" людей, тобто цей процес соціально детермінований. Техніка, за допомогою якої поширюється певна інформація, виконує роль інструменту, який забезпечує необхідний масштаб і якість такого роду діяльності [44]. Таким чином, наголос робився саме на соціальну природу інформації.

Узагалі, багато хто ототожнює спілкування з комунікацією. У "Соціальній психології" наголошується, що "спілкування, чи комунікація — одна з форм взаємодії людей в процесі їх діяльності" [45]. Думку про те, що ці процеси подібні, висловлював і В. М. Соковнін [46]. Комунікація розглядається як складний процес взаємозв'язку та взаємовпливу всіх складових комунікативних компонентів, кожен з яких відіграє певну роль у створенні, обробці, кодуванні, прийомі повідомлень.

Інший підхід у представників суміжних дисциплін. Так, у кібернетиці під комунікацією розуміють "обмін інформацією між складними динамічними системами чи їх частинами, які спроможні приймати інформацію, накопичувати її, переробляти тощо" [47]. Психологи позначають цим терміном процеси обміну продуктами психічної діяльності, а деякі соціологи передачу "соціальної (негенетичної, семантичної, зафіксованої у знаках) інформації у суспільстві" [48].

Причому суспільний напрям комунікації, а особливо масової комунікації, підкреслювався не тільки радянськими, а й західними соціологами. Наприклад, Г. Гербнер писав, що комунікація в її наближеному до суспільного життя значенні, тобто як інструмент передачі "повідомлень", які мають "загальну значущість", завжди становить інтерес для сфер влади і політики. Суспільна цінність комунікації підвищилася у наш час, коли соціальна взаємодія за участю масових засобів набула настільки широких (національні та більш) масштабів, що стала відчутно впливати на форми політики і громадського устрою [49]. Таким чином, усі найрізноманітніші визначення масової комунікації зводяться до того, що це складний процес, пов'язаний з передачею інформації.

Якщо підбити підсумки численних визначеннь, то здається справедливим розумiння під масовою комунікацією процесу поширення соцiальної iнформацiї (тобто iнформацiї позагенетичної, семантичної, яка фiксується в знаках) за допомогою технiчних засобiв (преса, радiо, телебачення, вiдео, кiно тощо) на велику i розташовану в рiзних мiсцях аудиторiю.

Американський соцiолог Г. Д. Лассуелл висунув загальну формулу масової комунiкацiї: хто говорить (тобто мається на увазi комунiкатор), що говорить (змiст повiдомлення), по яких каналах (газети, радiо, телебачення), кому (аудиторiя), з яким ефектом (тобто який вплив справляє повiдомлення).

Пiзнiше цю формулу намагалися вдосконалити й сам Лассуелл, й iншi вченi, але це були невдалi спроби. Автор дотримується саме парадигми Лассуелла, не вiдкидаючи, звичайно, того, що є позитивним в iнших теорiях масової комунiкацiї.


1. Философский словарь. — М.: Политиздат, 1972. — С. 229.
2. Философский энциклопедический словарь. — М.: Политиздат, 1983. — С. 348.
3. Современная западная социология: Словарь / Сост. Ю. Н. Давыдов, М. С. Ковалева, А. Ф. Филиппов. — М.: Политиздат, 1990. — С. 180.
4. Манаев О. Т. Методическое обеспечение комплексного социологического исследования эффективности функционирования республиканских СМИП // Проблемы эффективности средств массовой информации и пропаганды / Отв. ред. В. С. Коробейников. — Минск, 1981. — Ч. 1. — С. 124.
5. Jacobson H. Introduction // A mass communications dictionary. — N. Y., 1961.
6. Глоба Т. А. Буржуазная социология массовых коммуникаций: Критический анализ: Автореф. дис. ... канд. филос. наук: 620 / Урал. ун-т. — Свердловск, 1969. — С. 4; Хмара Г. И. Некоторые проблемы управления системой массовой коммуникации // Из опыта конкретно-социологических исследований: Сб. ст. / Редкол. Д. Д. Лубсанов (отв. ред.) и др. — Улан-Удэ: Бурят. кн. изд-во. — 1968. — Вып. 11. — С. 67.
7. Социология и пропаганда / АН СССР. Институт социологических исследований; В. Н. Иванов, Г. А. Аванесова, С. Н. Быкова и др.; Отв. ред. В. Н. Иванов. — М.: Наука, 1986. — С. 101-102.
8. Фирсов Б. М. Массовая коммуникация в условиях различных социальных систем: Автореф. дис. ... докт. филос. наук: 09.00.09. — М., 1979. — С. 13.
9. Борев В. Ю., Коваленко А. В. Культура и массовая коммуникация / Отв. ред. А. И. Арнольдов; АН СССР. Ин-т философии. — М.: Наука, 1986. — С. 2.
10. Борев В. Ю. Аудиовизуальные средства в структуре массовой коммуникации: (К синхронно-диахронному анализу художественно-коммуникативных систем): Автореф. дис. ... канд. искусствоведения: 17.00.03. — М., 1976. — С. 4-11.
11. Кордобский О. С. Некоторые социологические проблемы телевидения в системе средств массовой коммуникации: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. — М., 1969. — C. 7-9.
12. Алексеев А. Н. Массовая коммуникация как объект социологического исследования // Массовая коммуникация в социалистическом обществе: Сб. ст. / АН СССР. Ин-т социально-экономических проблем и др.; Под ред. А. В. Дмитриева и др. — Л.: Наука, 1979. — С. 43-57.
13. Петев Т. Масовото общуване и личността. — София: Наука и изкуство, 1984. — С. 147.
14. Шерковин Ю. А. К вопросу о природе и функциях массовой коммуникации в современных условиях // Материалы встречи социологов I: Методологические проблемы исследования массовой коммуникации: Кяярику-I. — Тарту, 1967. — С. 8-40.
15. Симкин Я. Р. Единство теории журналистики // Методы исследования журналистики / Отв. ред. Я. Р. Симкин. — Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1981. — С. 4-14.
16. ЮНЕСКО. Международная комиссия по изучению проблем массовой коммуникации. Заключительный доклад. 1980. — С. 243.
17. Буданцев Ю. П. Системность в изучении массовых информационных процессов. — М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1986. — С. 52-55.
18. Суханов А. П. Проблемы эффективности массовой информации и пропаганды: (На материале Алтайского края): Автореф. дис. ... канд. филос. наук: 09.620. — Томск, 1972. — С. 12.
19. Алексеев А. Н. Массовая коммуникация как объект социологического исследования // Массовая коммуникация в социалистическом обществе: Сб. ст. / АН СССР. Ин-т социально-экономических проблем и др.; Под ред. А. В. Дмитриева и др. — Л.: Наука, 1979. — С. 43.
20. Шерковин Ю. А. О природе и функциях массовой коммуникации // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. — 1967. — № 6. — С. 42.
21. Ценностные ориентации личности и массовой коммуникации. — Тарту, 1968. — С. 92-93.
22. Фирсов Б. М. Социальные проблемы телевидения: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. — Л., 1969. — С. 9.
23. Вооглайд Ю. Опыт социологического и социально-психологического исследования структуры читательской аудитории городской и районной газеты: Автореф. дис. ... канд. филос. наук. — М., 1970. — С. 4.
24. Матюшевич П. Н. Массовые коммуникации, их структура и социальные функции: (По материалам Ленинграда 1965-1967 гг.): Автореф. дис. ... канд. филос. наук: 620. — Л., 1969.
25. Mueller O. Zum System unserer Massenkommunicationmittel (Rundfunk und Fernsechen) // Rundfunk Journalistik in Teorie und Praxis. — H. 11 Berlin, 1967. — S. 29-30.
26. Shannon C., Weaver W. The mathematical theory of communication. — Urbana, 1964. — P. 116.
27. Folliet J. L`information moderne et le droit a l`information. — Lyon;Paris, 1969. — P. 7.
28. Бирюков Н. С. Буржуазное телевидение и его доктрины. — М.: Мысль, 1977. — С. 147.
29. Федякин И. А. Общественное сознание и массовая коммуникация в буржуазном обществе. — М.: Наука, 1988. — C. 4.
30. Кон И. Эстафета поколений // Коммунист. — 1987. — № 4. — С. 99.
31. Ножин Е. А. Проблема определения массовой коммуникации // Психолингвистические проблемы массовой коммуникации / Отв. ред. А. А. Леонтьев. — М.: Наука, 1974. — С. 6.
32. Афанасьев В. Г. Мир живого: Системность, эволюция и управление. — М., 1986. — С. 329.
33. Афанасьев В. Г. Человек в управлении обществом. — М., 1977. — С. 36-37.
34. Малахов А.Н., Почепко В. В. В тупиках лжи... — М., 1980, — С. 7-8.
35. Ребане Я. К. Информация и социальная память: К проблеме социальной детерминации познания // Вопр. филос. — 1982. — № 8. — С. 45.
36. Афанасьев В. Г. Системность и общество. — М., 1980. — С. 239.
37. Коган В. З. Маршрут в страну информологию. — М., 1985. — С. 10.
38. Петров Л. В. Проблема термина и понятия "массовая коммуникация" // Семиотика средств массовой коммуникации: Науч. семинар: В 2 ч. — М.: Изд-во Моск. ун-та. — М., 1973. — Ч. 1. — С. 42.
39. Волков А. Г. Семиотика в системе средств массовых комуникаций // Семиотика средств массовой коммуникации: Науч. семинар. — М.: Изд-во Моск. ун-та. — М. — 1973. — Ч. 1. — С. 11.
40. Джонсон Н. Как реагировать на телевизор // США: экономика, идеология, политика. — 1971. — № 1. — С. 100.
41. Шералиева Р. Информация и коммуникация // Философско-психологические проблемы коммуникации: Сб. ст. / Отв. ред. А. А. Брудный. — Фрунзе: Илим, 1971. — С. 21-25.
42. Kaufmann F. Karl Jaspers und die Philosofie der Kommunikation // Schilp P. Hrsg @Karl Jaspers. — Stuttg., 1957. — S. 193.
43. Jaspers K. Philosophie. — Bd. II. — Berlin, 1932. — S. 51.
44. Cоциология средств массовой коммуникации: Учеб. пособие. — М.: Изд-во МГИМО, 1991. — С. 14-19.
45. Социальная психология: Краткий очерк / Г. Г. Дилигенский, И. С. Кон, И. Т. Левыкин и др.; Под общ. ред. Г. П. Предвечного и Ю. А. Шерковина. — М.: Политиздат, 1975. — С. 154.
46. Соковнин В. М. О природе человеческого общения. — Фрунзе, 1974. — С. 9.
47. Урсул А. Д. Информация: Методологические аспекты. — М., 1971. — С. 186.
48. Алексеев А. Н. Некоторые проблемы социологического изучения массовой коммуникации (на примере прессы): Автореф. дис. ... канд. филос. наук. — Новосибирск, 1970. — С. 13.
49. Gerbner G. Mass media and human communication theory // Sociology of mass communication (Selected readings) / Ed. by D.McQuail. — Harmondsworth, 1972. — P. 35-58.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові