ЛЕКЦІЯ 5. МАСОВА ІНФОРМАЦІЯ І ДЕРЖАВА

 

1. Інформаційний простір держави

2. Органи керування інформаційним простором

3. Інформаційна політика держави

4. Типові задачі інформаційної політики

5. Інформаційна безпека держави

 

6.1. Інформаційний простір держави

 

Інформаційний простір держави — це множина текстових, аудіо- чи відеоповідомлень, які були оприлюднені чи плануються до оприлюднення на її території.

Розрізняють два типи держав:

—       держави, які є інформаційно незалежними;

—       держави, які є інформаційно залежними.

До числа держав першого типу належать ті, в яких: а) громадяни для забезпечення своїх інформаційних потреб не потребують звертатися до іноземних джерел інформації (звичайно, не більше ніж ххххххх); б) держава має власні джерела отримання потрібної інформації в інших державах (крім закордонних кореспондентів, це, звичайно, також служби розвідки — військової, промислової, фінансової, науково-технічної тощо); в) держава має власні засоби доведення потрібної інформації до урядів і населення інших держав. До числа держав другого типу належать  ті, які не мають хоча б одного з перелічених критеоріїв.

Розрізняють також внутрішній і зовнішній інформаційний простір держави. Внутрішній інформаційний простір, обмежується, звичайно, кордоном держави. Зовнішній інформаційний простір — це території тих держав, де певна держава має якісь свої інтереси (фінансові, військові тощо).

Те, що потрапляє в інформаційний простір держави і стає об’єктом уваги, перетворюється в реальність. Те, що в інформаційний простір не потрапило, реальністю може й не вважатися.

Україна поки що не належить до числа інформаційно незалежних держав. Зокрема це має місце тому, що Україна не має мережі своїх кореспондентських пунктів у найрозвиненіших країнах світу. Тому часто інформацію про стан справ в Україні до відома урядів і населення інших країн доводить не Україна, а треті держави у потрібному для них, часто здеформованому вигляді. Тому формування інформаційної незалежності України — одне з її чільних завдань, адже, як відомо, той, хто має потрібну інформацію, той і править світом.

 

 

6.2. Органи керування інформаційним простором

 

Органи керування інформаційним простором в Україні:

1) законодавча влада:

— Комітет ВР з питань свободи слоова;

— Комітет ВР з питань культури і духовності;

2) виконавча влада:

центральні органи:

— Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо);

— Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (8 членів) — позавідомчий контролюючий державний орган;

— Головне управління з питань радіочастот при Кабінеті Міністрів україни;

— Департамент по авторських правах Міністерства освіти і науки України;

— Міністерство культури України;

регіональні органи:

— обласні відділи Держтелерадіо;

— обласні відділи культури;

3) судова влада:

— суди першої інстанції;

— суди другої інстанції (апеляційні суди);

— Верховний суд україни.

 

Громадські організації:

— Національна спілка журналістів України;

— творчі спілки театрільних діячів тощо.

 

Міжнародні органи регулювання керування масової інформації.

 

6.3. Інформаційна політика держави

 

Законодавчі норми регулювання інформаційної політики держави в Україні встановлює ВР. Готує проекти законів Комітет ВР з питань свободи слова. Реалізує (виконує) це законодавство Держтелерадіо України.

 

Основні принципи інформаційних відносин (Закон про інформацію, ст. 5):

— гарантованість права на інформацію;

— відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;

— об’єктивність, вірогідність інформації;

— повнота і точність інформації;

— законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

 

Напрями й способи інформаційної політики (Закон про інформацію, ст. 6):

— забезпечення доступу громадян до інформації;

— створення національних систем і мереж інформації;

— зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

— забезпечення ефективного використання інформації;

— сприяння постійному оновленню, збагаченню та та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

— створення загальної системи охорони інформації;

— сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації та гарантування інформаційного суверенітету України.

 

Суб’єкти інформаційної політики (Закон про інформацію, ст. 7):

— громадяни України, інших держав, особи без громадянства;

— юридичні особи України та інших держав;

— українська держава та інші держави.

 

Об’єкти інформаційних відносин (Закон про інформацію, ст. 8):

— публічно оголошена документована інформація;

— публічно оголошена недокументована інформація;

у ділянках політики, економіки, культури, а також соціальній, екологічній, міжнародній та інших (?) сферах.

 

Інформаційний простір нашої держави регулюють такі законодавчі акти:

— Конституція України;

— закони України (на цей час — це десять законів);

— Цивільний, Кримінальний кодекси та Кодекс України про адміністративні правопорушення;

— Рішення Конституційного Суду України;

— декрети й постанови Кабінету Міністрів України.

 

Інформаційна політика держави повинна відрізнятися в періоди стабільності й нестабільності (політичної, економічної, воєнної тощо).

На період політичної нестабільності в державі повинні вводитися відмінні закони про регулювання надходження масової інформації населенню. Такі законодавчі акти повинні бути готові й затверджені заздалегідь (можливо, з грифом секретності). На випадок нестабільності органи керування інформаційним простором держави разом з іншими органами (наприклад, службою безпеки, МВС, розвідкою) повинні забезпечити інформаційну безпеку держави.

 

6.4. Типові задачі інформаційної політики

 

Рівні формулювання журналістських задач. Виділимо три рівні журналістських задач. Це такі рівні:

— рівень мікрокомунікації (мікрорівень) — одного окремого повідомлення (окреме книжкове видання, радіо- чи телепередача) або одного збірника повідомлень (книжки-збірника, газети, журналу);

— рівень макрокомунікації (макрорівень) — однієї рекламної чи агітаційно-пропагандистської кампанії, коли одночасно використовують різні повідомлення в різних ЗМІ, як правило, на окремих територіях, наприклад під час висунення кандидата в депутати, реклами автомобіля, реклами придбання квартири тощо;

— рівень мегакомунікації (мегарівень) — усієї держави, коли для досягнення стратегічних цілей, встановлених на найвищому державному рівні (парламентом, президентом), одночасно використовують різні повідомлення в різних ЗМІ (книговидавничих, газетних, журнальних, радійних, телевізійних, інтернетних) в більшості ЗМІ усієї держави і, як правило, на всій її території, наприклад забезпечення потрібної кількості голосів на референдумі щодо входження країни в Європейське економічне співтовариство, роз’яснення неселенню необхідності входження держави в НАТО тощо.

Загальні математичні моделі вирішення журналістських задач. Основною вимогою до моделей опису журналістських задач є те, що вони повинні описувати такі операції, як передача повідомлень від ЗМІ до реципієнтів.

На нашу думку, найбільш придатним для створення моделей і, відповідно, розв’язку журналістських задач є апарат теорії дослідження операцій [2]. До числа таких моделей належать моделі знаходження оптимального значення функції та моделі теорії масового обслуговування.

Типову задачу знаходження оптимального значення функції (максимального, заданого чи мінімального) формулюють у такий спосіб: досягнути оптимуму якоїсь функції, дотримавшись при цьому заданих обмежень (їх може бути кілька). Вибрану функцію називають цільовою. Дамо приклад такої задачі для випадку створення нової газети (нового ЗМІ): максимізувати прибуток ЗМІ (це пов’язане з виданням максимально можливої кількості примірників газети), забезпечивши мінімальну собівартість кожного примірника і найвищу продуктивність праці персоналу редакції.

Такі задачі ділять на два види: прямі й оберенені. Дамо приклад прямої задачі (для простоти — без обмежень). Пряма задача: який відсоток населення віддасть голоси за кандидата А, якщо в пропагандистську кампанію, реалізовану через якісь конкретні ЗМІ, вкласти 10 млн. грн.? Обернена задача: скільки треба вкласти грошей в пропагандистську кампанію, реалізовану через якісь конкретні ЗМІ, претендента в президенти А, щоби відсоток голосів, поданих за нього, досяг 52%.

В якості цільових функцій тут доречно вибирати величину або (1) отриманого фінансового прибутку, або (2) впливу, виміряного, наприклад, у кількості голосів на виборах (при агітаційно-пропагандистських кампаніях), кількості проданих одиниць продукції (при рекламних кампаніях), у кількості нових слів, термінів і зв’язків між ними (при передачі знань), зміні емоційного чи естетичного задоволення (при засвоєнні реципієнтами творів художньої літератури) тощо. Звичайно, вимірювати величину отриманих знань, емоційного або естетичного задоволення значно важче, ніж фінансовий прибуток.

В якості обмежень в ЗМІ найчастіше виступають: а) величина вкладених у готування й розповсюдження повідомлення фінансових ресурсів; б) час публікування повідомлення (як відомо, з плином часу повідомлення втрачають свою актуальність); в) тривалість готування повідомлень (в журналістиці це ще називають „оперативністю” готування повідомлень; г) норми, зокрема юридичні, політичні, естетичні тощо, накладені суспільством на повідомлення (див. їх повний перелік у роботі  [3]). Звичайно, до числа обмежень можна було б віднести й обмеження щодо якості інформації [4, с. 85-88]. Проте таке обмеження є безпідставним: як відомо, в ЗМІ іноді навмисно використовують дезінформаційні повідомлення.

Теорія масового обслуговування подає дві групи дійових осіб: суб’єктів дії (організації, що обслуговують реципієнтів; їх називають каналами; у нашому випадку це ЗМІ) та об’єктів дії (отримувачів послуг; у нашому випадку це реципієнти). Модель пропонує розглядати реципієнтів як таких, що стоять в черзі до ЗМІ за повідомленнями. Виділяють два види черг: черги, які рецитпієнти можуть покинути в будь-який момент (у нашому випадку це може бути тоді, коли ЗМІ не подало своєчасно потрібне реципієнтові повідомлення й реципієнт перемкнувся на інший канал передачі інформації, наприклад купив іншу, ніж завжди, газету), і черги, які реципієнти не можуть покинути (наприклад, у старих радіоприймачах, що були в СРСР, не було діапазону УКВ-хвиль, на який іноді хотіли б перейти слухачі).

Типова задача теорії масового обслуговування для мегарівня може мати, наприклад, таке формулювання: скільки треба мати державних ЗМІ (в кількості штук і, відповідно, їх видів), щоби забезпечити виконання стратегічних і тактичних завдань, встановлених керівництвом держави, при тих фінансових ресурсах, які виділила держава на інформаційну підтримку своєї політики.

Крім того, в цих задачах може виникати потреба встановити такі показники як імовірність задоволення інформаційного запиту реципієнт й  час задоволення цього запиту. Ці два на перший погляд малозначущі показники насправді мають першочергове значення для кожної держави. Річ у тому, що при зменшенні вказаної імовірності нижче певного рівня і при одночасному зростанні часу задоволення інформаційного запиту реципієнти почнуть покидати чергу на отримання релевантного для них повідомлення і почнуть перемикатися на отримання повідомлень альтернативних (“антагоністичних”) ЗМІ інших держав, що іноді може навіть  загрожувати безпеці держави (наприклад у час інформаційних війн).

У наш час дослідження функцій, що описують зв’язки між переліченими вище перемінними (наприклад, повідомленнями, фінансовими ресурсами, реципієнтами, ЗМІ), практично відсутні, а тому записати їх більш точно не видається можливим. Проте виміряти на практиці й зафіксувати результати виконання операцій передачі повідомлень від ЗМІ — реципієнтам, змодельованих цими функціями, можна. Так, по-перше, величину отриманого фінансового прибутку, що базується на кількості розповсюджених примірників повідомлення, можна встановити експериментально за результатами його розповсюдження. По-друге, для визначення величини впливу достатньо використати дані про стан реципієнтів до і після спрймання повідомлень:

ΔS = S₁ – S₂,

де S₁ — стан реципієнтів до сприйняття повідомлення, а S₂ — стан реципієнтів після їх сприйняття.

Такі емпіричні результати можуть допомогти встановити типи потрібних функцій, зо мають місце у журналістськиї задачах.

Типові задачі мікрорівня. Дамо перелік цільових функцій, які постійно виникають на цьому рівні в працівників ЗМІ.

 

1. Скільки реципієнтів (R) придбає повідомлення М (збірник повідомлень)[1], якщо в його готування вкласти фінансові ресурси в розмірі F?

2. Скільки треба вкласти в повідомлення М (збірник повідомлень) фінансових ресурсів (F), щоби його придбало R реципієнтів?

3. Яким буде вплив (V чи ΔV) повідомлення М (збірник повідомлень) на реципієнтів, якщо в його готування вкласти фінансові ресурси в розмірі F?

4. Скільки треба вкласти в повідомлення М (збірник повідомлень) фінансових ресурсів (F), щоби його вплив досягнув V (чи зріс на ΔV)?

 

Для перелічених цільових функцій працівники ЗМІ можуть вибирати ті обмеження, що були перелічені вище.

 

Для тих, хто віддає перевагу математичному запису цих моделей, їх традиційний запис у вигляді системи рівнянь[2]:

	{

 

f (M, F) = R Þ opt;

T₁ ≤ T₂;

N₁ ≥ N₂,

 

 

де M — повідомлення (збірник повідомлень);

F — величина фінансових ресурсів, вкладених у готування повідомлення (збірника повідомлень);

R — кількість реципієнтів, яку треба оптимізувати (в даному випадку — максимізувати);

T₁ — час фактичного публікування;

T₂ — час, до якого треба опублікувати повідомлення;

N₁ — норми, фактично дотримані в повідомленні;

N₂ — норми, яких обов’язково треба дотриматися в повідомленні;

Аналогічні записи можна було б подати й для решти сформульованих тут задач, проте, враховуючи обсяг статті й те, що вона призначена для читання журналістами, а не математиками, робити цього не будемо.

 

Існують й інші формулювання журналістських задач, в яких подані вище обмеження можуть стати цільовими функціями, а перелічені цільові функції — обмеженнями. Наприклад:

 

5. В який момент (інтервал) часу (T₁) треба публікувати повідомлення M, щоб їх вплив V на реципієнтів був максимальним, якщо час, до якого треба опублікувати повідомлення, становить (T₂)?

 

Такі задачі виникають, зокрема, під час проведення виборчих кампаній.

Ще приклади задач.

 

6. Якою повинна бути вартість (E) повідомлення M (збірника повідомлень), щоб його придбали реципієнти, якщо воно є актуальним для них, а їх кількість становить R (чи ΔR).

7. Якою повинна бути тривалість (T) задоволення інформаційного запиту реципієнта (тобто тривалість його перебування в черзі за повідомленням), щоби він не покинув чергу й не скористався послугами альтернативного („антагоністичного”) каналу, тобто іншого ЗМІ.

 

В задачі 6 обмеженням може виступати вартість аналогічного видання в конкурентів, якщо такі конкуренти, звичайно, є.

Типові задачі макрорівня. Задачі макрорівня відрізняються від задач мікрорівня тим, що тут задачі, в яких цільовою функцією є кількість реципієнтів, що придбали повідомлення (газети, журнали, книги — паперові чи електронні) (задача 1), практично не використовуються. Замість цього на перше місце виступають задачі, в яких цільовою функцією є максимізація впливу на реципієнтів, що має місце під час проведення різних агітаційно-пропагандистських чи рекламних кампаній і пов’язано з голосуваннями чи збільшенням кількості проданих товарів.

Дамо перелік цільових функцій, які постійно виникають на цьому рівні у працівників ЗМІ.

 

8. Яким буде вплив (V чи ΔV) множини повідомлень М (М = М₁,  М₂,  М₃ … М_n) на реципієнтів, якщо в його готування вкласти фінансові ресурси в розмірі F, причому F = F_Р + F_ТБ + F_Г + F_Ж + F_І + F_ВР  ? Тут F_Р — фінансові ресурси для радіо, F_ТБ — фінансові ресурси для телебачення, F_Г — фінансові ресурси для газет, F_Ж — фінансові ресурси для журналів, F_І — фінансові ресурси для Інтернет,  F_ВР — фінансові ресурси для вуличної реклами. Очевижно, що в цій задачі виникає ще одна підзадача, яка полягає в пошуку такого розподілу фінансових ресурсів, який забезпечить максимальний вплив.

 

9. Скільки треба вкласти фінансових ресурсів F = F_Р + F_ТБ + F_Г + F_Ж + F_І + F_ВР, в множину повідомлень М (М = М₁,  М₂,  М₃ … М_n), щоби їх вплив досягнув V (чи зріс на ΔV)?

 

Обмеження для цільових функцій у задачах 6 і 7 можуть бути тими ж, що й для мікрорівня (наприклад, час проведення кампанії, дотримання норм[3] тощо).

Типові задачі мегарівня. Для цього рівня основну типову задачу можна сформулювати у такому вигляді.

 

10. Скільки треба мати державних ЗМІ Z (і яких за видами  (Z = Z₁, Z₂, Z₃ … Z_n)), щоби забезпечити вплив на реципієнтів величиною V (чи на ΔV), тобто досягти стратегічних і тактичних цілей, встановлених державою.

 

Тут обмеженням може виступати кількість виділених державою на ЗМІ фінансових ресурсів F.

Інші види задач для мегарівня такі.

 

 

11. Скільки потрібно фінансових ресурсів F, щоби забезпечити вплив на реципієнтів величиною V (чи на ΔV), тобто досягти стратегічних і тактичних цілей, встановлених державою.

12. Як розподілити фінансові ресурси F = F_Р + F_ТБ + F_Г + F_Ж + F_І + F_ВР між різними ЗМІ так, щоби забезпечити вплив на реципієнтів величиною V (чи на ΔV), тобто досягти стратегічних і тактичних цілей, встановлених державою.

 

Про розподіл F = F_Р + F_ТБ + F_Г + F_Ж + F_І + F_ВР скажемо окремо, оскільки тут він набуває особливого значення: сама держава повинна ділити передбачені бюджетом фінансові ресурси між різними видами ЗМІ. Проте й тут доводиться констатувати, що методики такого поділу відсутні, принаймні нам вони не відомі [5] (в наш час їх роблять або “на око”, або на основі попереднього емпіричного досвіду).

Подамо приклади ще кількох тпових задач для цього рівня.

 

13. Скільки потрібно мати в державі ЗМІ (державних і недержавних) Z (і яких за видами Z = Z₁, Z₂, Z₃ … Z_n), якщо кількість інформаційних запитів реципієнтів дорівнює Q.

 

Якщо кількість інформаційних запитів (тут маємо на увазі запити на будь-які види інформації, в тому числі й науково-технічної) явно перевищує ті, які може задовольнити держава, тоді вона потрапляє в поле інформаційної залежності від іншої держави (прикладом може служити інформаційна ситуація в Україні в наш час). Це завжди веде до часткового відтоку генераторів інформації (авторів) в ті країни, які є інформаційно достатніми (в наш час для України такими інформаційно достатніми країнами виступають США, Німеччина, Канада, Росія). Тут обмеженням іноді може виступати інформаційна політика опонентів («антагоністів»), зокрема фінансові ресурси, виділені на сферу розвитку вторинної інформації (сигнальну, реферативну й оглядову інформацію), інформаційні війни тощо.

На цьому рівні має місце також та сама задача 7, про яку йшла мова вище. Відмінністю тут буде лише те, що „антагоністичними” каналами можуть бути ЗМІ інших держав.

Якщо задачі мікрорівня повинні вміти розв’язувати самі журналісти, а задачі для макрорівня — окремі корпорації (групи спеціалістів, що в них працюють), то задачі мегарівня повинні вміти розв’язувати на найвищому державному рівні (в міністерствах (комітетах) інформації, бюджетних комісіях парламенту).

 

6.5. Інформаційна безпека держави

 

Однією зі складових інформаційної політики держави є забезпечення її інформаційної безпеки.

Інформаційна безпека містить такі компоненти:

— забезпечення ЗМІ стабільного розвитку держави;

— протидія інформаційним атакам ворожих держав;

— інформаційні атаки проти ворожих держав у випадках, коли вони протидіють досягненню стратегічних цілей своєї держави.

Останні два компоненти створюють такі технології, які в наш час називають „інформаційними війнами”. Мета інформаційної війни — створити хибну, фіктивну реальність.

Розрізняють інформаційні війни в періоди політичної стабільності й нестабільності (приклад зоряних війн).

У наш час вважають, що для досягнення своїх цілей одній державі воювати проти іншої не потрібно. Доцільніше застосовувати інший метод: ввести в інформаційний простір цієї держави таку інформацію, яка змусить її населення провести потрібні зміни (наприклад, змінити уряд). При цьому не руйнують підприємств, житлових будинків, інфраструктури, не гинуть люди. Та й сама держава-інтервент втрат у живій силі, техніці тощо не зазнає. Більше того, за допомогою таких дій можна навіть повністю завоювати країну, поставивши в ній свій уряд (наприклад, дії США, колишнього СРСР).

При цьому проведення інформаційної війни незрівняно дешевше, ніж ведення бойових дій.

Інформаційну війну ведуть двома способами: методами пропаганди, методами ведення інформаційної війни.

При використанні методів пропаганди вона повинна підтверджуватися діями, що веде до зростання її ефективності.

Найбільш ефективно інформаційна війна відбувається в тих державах, населення яких збуджене, чимось незадоволене (наприклад, своїм економічним станом), відчуває гнів і роздратоване. Воно повинно обговорювати запропоновану йому масову інформацію.

Під час проведення інформаційної війни населення не відчуває, що його піддають інформаційній атаці. Проте населення відчуває дискомфорт, оскільки від нього вимагають зміни світогляду й певних дій.

Використовують такі моделі ведення інформаційної війни:

— псевдоджерело → повідомлення → отримувач;

— джерело → псевдоповідомлення → отримувач;

— джерело → повідомлення → псевдоотримувач.

Види інформаційної зброї:

— введення нової інформації (наприклад, перевантаження отримувача новими негативними повідомленнями);

— введення спотвореної інформації (дезінформації);

— запровадження нових правил опрацювання інформації.

Дезінформація повинна бути:

— системною;

— несуперечливою;

— скоординованою;

— неможливою для перевірки.

Дезінформаційна кампанія:

— вибір об’єкту дезінформування (негативної дії);

— гіперболізація негативної дії;

— доведення дезінформації до населення (наприклад, у вигляді розкидуваних з літака листівок);

— звертання іншими ЗМІ особливої уваги на негативну дію;

— породження наслідків негативної дії.

Методи протидії інформаційним атакам (захисту інформаційного простору):

— пряме спростування;

— непряме спростування (наприклад, вказати, що повідомлення отримано зі сумнівного джерела; абсурдизація звинувачень; прив’язати джерело інформації до будь-якої негативної події; ввести ще один негативний факт, який легко піддається спростуванню);

— відвертання уваги (наприклад, введення в інформаційний простір нового сенсаційного повідомлення);

— мовчання у відповідь;

— мінімізація впливу (наприклад, акцентування на тому, що в повідомленні вказано на деякі правдиві події);

— введення нового контексту (наприклад: 1) негативну інформацію ініціювали вороги; 2) негативну інформацію призначено для інгших, а не для нас; 3) негативна інформація має тимчасовий характер; 4) негативна ситуація активно усувається);

— організація превентивних (випереджуючих) повідомлень.

Способи нарощування правдивості інформації, у тому чмслі й дезінформаційної:

— вибір повідомлення  (наприклад, з кількох десятків з експериментальною перевіркою);

— вибір каналу (наприклад, ЗМІ, якому найбільше довіряють);

— вибір комунікатора  (наприклад, диктора, якому найбільше довіряють);

— вибір аудиторії (наприклад, молоді, яка внаслідок малого життєвого досвіду має найбільший ресурс для „перепрограмування”).

Суттєвих змін у свідомості населення можна досягнути не раніше півроку…року при тривалості впливу 2…3 год. на тиждень.

Методи ведення інформаційних атак розвинуті значно краще, ніж методи захисту.