Ласкаво просимо

д. філол. н., проф.
УДК 070.01

У статті розглядається проблема історіографії журналістикознавства, порушується динаміа розвитку даної науки

In the article it is considered the problem of historiography of the journalism studies as well as it is analyzed the dynamics of development of the given science.

Журналістикознавство належить до молодих наук, сформованих упродовж XX століття. Його молодість особливо очевидна у порівнянні, скажімо, з літературознавством, яке налічує 2300 років, бо приблизно стільки часу минуло від появи “Поетики" Арістотеля, твору, що започаткував дану науку.

Проте цілком очевидно, що в останнє десятиріччя українське журналістикознавство переживає бурхливий розвиток, пов'язаний з проголошенням незалежності Української держави й розвоєм журналістської освіти, спричиненим необхідністю забезпечення кваліфікованими кадрами засобів масової інформації. Цей процес неминуче має призвести до внутрішнього ускладнення нашої науки, появи нових напрямів і дисциплін, зокрема й до становлення історіографії історії української журналістики.

Усі гуманітарні дисципліни, що мають у своїй структурі історію: історія загальна і національна, історія літератури, історія мови, історія філософії тощо – зацікавлені у всебічному вивченні своїх здобутків, що можливе лише за умови розвитку такої наукової галузі, як історіографія. Най-повніше цей напрям окреслено в межах історичних наук, де його представлено спеціальними кафедрами (історіографії та джерело-знавства) в університетах, студентам викладається під цієї назвою навчальна дисципліна, щороку з історіографії захищається кілька дисертацій, серед них і докторські.

Тим часом у цій галузі журналістикознавства маємо лише окремі розрізнені праці [6, 7]. Тому нині слід зрозуміти: в історії журналістики теж потрібна історіографія – важлива допоміжна наука, оскільки без урахування всіх надбань у цій галузі неможливо рухатися далі в освоєнні величезного й різнорідного матеріалу. Роз- глянувши свого часу методологічні уроки І. Франка як історика української журналістики [9], вважаю за необхідне спинитися на іншому важливому джерелі з історії української преси, яким був журнал "Киевская старина" (1882–1906). Цей часопис через двадцять років після закриття "Основи" продовжив її традиції, ставши, за визначенням І. Франка, "спеціальним органом для українознавства (...), який "по нужде времени" мусив видаватися російською мовою" [16, 387]; ширив українську науку, перетворившись на правдиву енциклопедію українознавства, розвинув такі його напрями, як історія, етнографія, статистика, історія літератури й культури; уперше надрукував класичні дослідження В. Антоновича, О. Лазаревського, П. Житецького, Д. Багалія, М. Сумцова, В. Науменка та багатьох інших.

Журнал багато зробив для вивчення історії української журналістики, опублікувавши низку матеріалів, що розкривали окремі аспекти періоду її розвитку в XIX столітті. Усі тексти можна розподілити на два цикли. До першого слід віднести дослідження з історії становлення української преси в XIX столітті; до другого – праці, що висвітлювали власну історію "Киевской старины". Цей другий цикл так само розкладався на матеріали, присвячені засновникові й першому редакторові журналу Ф. Г. Лебединцеву та другому редакторові О. С. Лашкевичу. В обох циклах матеріалів є наукові дослідження та публікації джерел.

Так, наприклад, у межах першого циклу подано опубліковану Г. С. Вашкевичем відповідь Міністерства освіти П. Кулішеві на його прохання про видання журналу "Хата". 24 грудня 1858 року міністерство відповіло, що "внаслідок отриманих ним відомостей не визнано за можливе клопотатися про дозвіл йому на видання журналу" [5, 6].

Публікація О. Лазаревського "Г. Ф. Квітка як співробітник "Современника" будувалася на витягах з недавно виданого тому листування П. О. Плетньова з Я. К. Гротом, де автор знайшов чимало свідчень про засновника нової української прози. Із листів редактора "Современника" бачимо, якого великого значення надавав він Г. Квітці. У 1840 році Г. Квітка через несистематичну й низьку оплату своєї праці вирішив перейти в журнал "Маяк". П. О. Плетньов сприйняв цей крок як загрозу, що могла призвести журнал до катастрофи. Постало питання про можливість його закриття, але редактор після деяких вагань заявив: "Від "Современника" не відмовлюсь і без Квітки [1, 95]. П. О. Плетньов у цей час викладав великій княжні Ользі Миколаївні російську словесність, використовуючи, як взірці художньої літератури, твори Г. Квітки. На ці домашні читання сходилася часом уся царська родина.

Але найбільш цінними були наукові статті, що розкривали процеси становлення української преси у двох центрах: Харкові та Києві. Цим процесам присвячено матеріали: В. Науменка "До історії газетно-журнальної справи в Києві", Софії Русової "Харківська журналістика початку теперішнього століття" та Вс. Срезневського "Український альманах".

Автори, зокрема, наголошували на неурядовому характері виникнення української журналістики, яка своїм джерелом мала освітні ініціативи професорів і студентів університетів. Особливо ґрунтовно розглядалася давніша за часом виникнення харківська журналістика. Так, С. Русова почала свою статтю з твердження, що далеко не кожному університетові судилося стати таким просвітницьким центром, яким від першого дня свого існування був Харківський університет. Він виник у ту щасливу епоху, коли в суспільстві панувало найбільше довіри до просвітництва, до поступу. Становленню журналістики сприяло м'яке цензурне законодавство, яке покладало право контролю на комітет з професорів і магістрів університету. У статті С. Русова розглянула історію трьох видань: газети "Харьковские известия" і журналів "Украинский вестник" та "Украинский журнал". Вона підкреслила їх тісний організаційний зв'язок з університетом, навела архівні документи, які засвідчили постійну турботу вченої ради університету про якість видань, про те, аби вони не були збитковими.

Особливо цінне таке спостереження С. Русової: у початковий період історії видань вони присвячувалися рідному краю, щедро висвітлювали його життя не лише інформаційно, а й уміщували статті з його історії, культури, етнографії; проте згодом, оглядаючись на столичні взірці, вони втрачали оригінальне обличчя, набували шаблонного, наслідувального характеру.

Зазначивши перевагу в журналах пере-кладних матеріалів, зокрема в розділі беле-тристики, авторка все ж не залишила поза увагою публікацію в "Украинском вестнике" українських віршів П. П. Гулака-Артемовського. "Університетський орган не зневажав народної мови, – писала вона, – і помістив її поряд із різноманітними наслідуваннями класичної і нової художньої літератури. (...) Очевидно, свіжість і гумор цієї реальної сатири підкорили і розвинули на чужих зразках художній смак редакторів "Украинского вестника" [12, 191].

Розвиток університетської журналістики в Харкові було штучно перервано запро-вадженням після декабристського повстання нового цензурного статуту, який відібрав в університетів право на цензуру та зосередив її в спеціальних комітетах, розташованих у столицях. Провінційна журналістика в Росії надовго завмерла.

Стаття Вс. Срезневського була викликана до життя прагненням виправити помилку С. Русової, яка честь видання "Украинского альманаха" приписала О. Шпигоцькому. Син вступився за пам’ять батька, розповівши, що видавцями цієї книжки були І. І. Срезне-вський та І. В. Розковшенко. Автор розкрив псевдоніми, що стояли під більшістю творів, назвав вірші й прозові тексти, що належали його батькові та другому упорядникові. З огляду на те, що альманах давно перетво-рився на бібліографічну рідкість, він навів великий уривок з праці І. І. Срезневського "Думки і зауваження", де він розвинув свою концепцію філософії мови.

На відміну від популярних тоді літературних альманахів книжка, упорядко-вана І. І. Срезневським і І. В. Розковшенком, мала історико-літературний характер. І хоч у складі її авторів спостерігається чимало випадкового, не цілком вдалося дотриматися засади – вміщувати тільки матеріали, пов’язані з Україною, – все ж альманах став пам’яткою свого часу, засвідчив потяг упорядників до літературного визнання, а не до комерційно- го успіху.

На закінчення статті Вс. Срезневський навів великий уривок з рецензії в журналі "Телескоп", де давалася висока оцінка "Украинскому альманаху", але зазначалося, що читачі сподівалися більшого, адже його авторам "належить вище призначення: бути для нас органами своєї поетичної батьківщини. (...) Нехай займуться вони старанною розробкою цього багатого ґрунту, під борознами якого знайдуться спогади власного нашого дитинства, застуджені в нас північним холодом" [14, 106].

Розглянуті матеріали, опубліковані в "Киевской старине", власне започаткували історію української журналістики, розкрили процеси її становлення в Росії, запровадили в науку багато цікавого фактичного матеріалу, вагомих оцінок і спостережень, які й сьогодні зберігають актуальність та значення для науки.

Висвітлення історії власного видання було пов'язано, на жаль, із сумними подіями: смертями двох перших головних редакторів. Засновник "Киевской старины" Ф. Г. Лебединцев (1828–1888) на час смерті вже не був її редактором, тому редакція не подала з цієї нагоди великого некрологу, але відгукнулася статтею "До літературної діяльності Ф. Г. Лебединцева". Вона цінна тим, що тут уперше зроблена спроба зібрати бібліографію його праць і підготувати таким чином підґрунтя для дослідження його творчості [13].

У наступному числі журналу був опублікований лист до редакції Василя Горленка "До редакторської діяльності Ф. Г. Лебединцева". Давній співробітник журналу дав найвищу оцінку журналістській праці небіжчика. "Я хочу згадати, – писав він, – ту невидиму величезну працю, яку він вклав у засновану ним "Киевскую старину"; працю, яку він ніс у значній мірі самостійно, до останніх дрібниць і яка звела його в могилу. Ця праця на поприщі новому, обставленому багатьма тяжкими обставинами, зі слабкою і кволою громадською підтримкою, вимагає всієї людини. Як у театрі публіка не думає про режисера, так, читаючи журнал, вона забуває про редактора. Публіка знає тільки те, що з'являється з журнального матеріалу в книзі. Вона не знає тієї маси недоумкуватості і розумової слабкості, які доводиться відкидати, що попереджає появу багатьох речей друком. Невидима лабораторія, де все це проробляється, – редакторський стіл. Біля цього столу, ледве покинувши цю працю, помер Лебединцев. Хто знає про розміри цієї праці, той забуде й пробачить помилки небіжчика, якщо вони були, і згадає тільки те високе й добре, що було наслідком його праці" [4, 65].

В. Горленко розкрив псевдоніми Ф. Г. Лебединцева, якими він користувався у своєму журналі: К. Цибульський, Лобода, Кулюмбаш, Б. Д-рь, Холмский Старожил, Холмский Братчик, Фратеркулус, Т. Шнейдер. Автор сповістив, що редактор мріяв залишити спогади, але тепер нам годі сподіватися на них.

У високій оцінці редакторської діяльності Ф. Г. Лебединцева з В. Горленком погодився й професор Харківського університету М. Ф. Сумцов. До річниці смерті редактора він опублікував статтю, виконану в жанрі портрета за листами, зауваживши, що особисто не знав небіжчика. Із листів Ф. Г. Лебединцева, наведених у статті, постає високоосвічена особистість, яка вболіває за долю України. "Жвавим інтересом, – писав М. Ф. Сумцов, – відзначалися замітки Ф. Г. про стародавній український побут, про звичаї старого часу. Тут Ф. Г. говорив, очевидно, від повноти серця, що любить рідну старовину, і самий стиль його мовлення набував колориту особливої задушевності, місцями пробивається гумор спостережливої добродушної властивості, місцями виявляється мальовниче змалювання сільського життя, незважаючи на розтлінний вплив кріпацтва" [15, 5–6].

У висновках М. Ф. Сумцов зазначив, що ім'я Ф. Г. Лебединцева може забутися лише зі зникненням цілковитого інтересу до української старовини. Іншими словами, воно завжди житиме у вдячних літописах історії як ім'я освіченого й енергійного трудівника історичної науки.

Свідченням справедливості припущень М. Ф. Сумцова було вміщення до десятої річниці смерті першого редактора статті "Пам'яті Ф. Г. Лебединцева", яка відкривала публікацію його листів до брата, що розгорнулася на кілька подач [11]. Другий редактор О. С. Лашкевич (1842– 1889), на жаль, пробув на цій посаді півтора року. По його смерті редакція вмістила великий некролог, що об’єднував оцінку діяльності покійного, спогади про нього і репортаж з похорону. О. С. Лашкевичем, зазначалося тут, керувало не бажання домогтися для себе якихось вигод, а тільки служіння громадському добру. Будучи батьком двох дітей, про "Киевскую старину" він говорив: "це моя третя дитина" [2, 490]. Він успішно працював над тим, щоб залучити кращих співробітників, піднести авторитет журналу.

Тому й через десять років редакція вмістила цінні матеріали про нього: статтю Є. Кивлицького "Пам'яті О. С. Лашкевича" і спогади В. Беренштама "З шкільних років О. С. Лашкевича". Спогади розповідають про умови формування характеру майбутнього редактора, атмосферу в Київському університеті на початку 1860-х років, пробудження в юному студентові любові до України, участь у роботі недільної школи при університеті св. Володимира. Тут були сформовані засади його світогляду, що дозволили йому як людині, далекій від наукової творчості, підтримати журнал у найскрутнішу хвилину, не дати йому загинути, а також виконувати роботу, яка була нова й несподівана для Лашкевича [3].

Є. Кивлицький, який був за часів О. С. Лашкевича секретарем редакції, теж залишив багато цінних свідчень. Зокрема, реформуючи журнал, редактор зібрав коло осіб з правом вирішального голосу з літературних питань, визначив сталий гонорар. Але допомога була мінімальною, "усю чорну роботу довелося навалити на себе редактору, який лише почасти користувався допомогою небагатьох близьких осіб" [8, 246]. Він був м'якою людиною, але саме завдяки цій своїй рисі він згрупував навколо себе людей, які не сходилися в дрібницях, але дорожили науковою істиною і долею своєї батьківщини. Його нетривала діяльність дала поштовх часопису для позитивного розвитку, що через десять років стало цілком очевидним.

Таким чином, "Киевская старина" була тим органом, який започаткував в українській журналістиці традицію створення та відстежування власної історії, публікації матеріалів і спогадів про своїх редакторів та діячів. У матеріалах "Киевской старины" сполучалися спогади сучасників, де створювався виразний і правдивий образ діяча, з глибокими науковими оцінками його праці. Це було тим цінніше, що редакторська праця – невидима для стороннього ока, лише щоденно спостерігаючи за клопотами особи, можна по достоїнству оцінити виконувану нею роботу і той талант, який вона виявляє при цьому.

Підсумовуючи, зазначимо, що журнал "Киевская старина" був першим часописом, який розпочав публікацію досліджень і матеріалів з історії української преси. Два тематичні цикли подали важливі матеріали джерельного й аналітичного типу, які й сьогодні зберігають свою актуальність і мають бути включені у творення сучасного українського історико-журналістського дискурсу.

---

1. А. [Олександр] Л. [Лазаревський]. Г. Ф. Квитка как сотрудник "Современника"// Киевская старина. – 1896. – № 3. – С. 94– 98.
2. Александр Степанович Лашкевич // Киевская старина. – 1889. – № 12. – С. 485– 494.
3. Беренштам В. Из школьных лет А. С. Лашкевича // Киевская старина. – 1899. – № 11 . – С. 249–269.
4. В. [Василь] Г. [Горленко]. К редакторской деятельности Ф. Г. Лебединцева // Киевская старина. – 1888. – № 5. – С. 65–66.
5. Вашкевич Гр. Ст. Неосуществившийся журнал Кулиша – Хата // Киевская старина. – 1898. – № 7–8. – С. 5–6.
6. Дмитрук В. Т. Іван Франко – історик української демократичної журналістики // Іван Франко. Статті і матеріали. – Л., 1960. – Зб. 7. – С. 174–209.
7. Качкан В. А. Реальні образи сумної правди (Іван Кревецький – історик, критик, бібліограф, пресо- і книгознавець) // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики / За ред. М. М. Романюка. – Л., 1998. – Вип. 5. – С. 398–414.
8. Кивлицкий Е. Памяти А. С. Лашкевича (К десятилетию со дня его кончины) // Киевская старина. – 1899. – № 11. – С. 241–248.
9. Михайлин Ігор. Нарис історіографії історії української журналістики: Методологічні уроки Івана Франка // Українська періодика: Історія і сучасність: Доп. та повідомл. Сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17–18 трав. 2002 р. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 2002. – С. З0–36.
10. Науменко В. К истории газетно-журнального дела в Киеве // Киевская старина. – 1884. – № 11. – С. 141–160.
11. Памяти Ф. Г. Лебединцева // Киевская старина. – 1898. – № 3. – С. 315–316.
12. С. [Софія] Р. [Русова]. Харьковская журналистика начала настоящего столетия // Киевская старина. – 1892. – № 8. – С. 168–198.
13. С.П. К литературной деятельности Ф. Г. Лебединцева // Киевская старина. – 1888. – № 4. – С. 28–31.
14. Срезневский Вс. Украинский альманах // Киевская старина. – 1893. – № 1 . – С. 20–33.
15. Сумцов Н. Памяти Ф. Г. Лебединцева // Киевская старина. – 1889. – № 3.
16. Франко І. Я. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Я. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1984. – Т. 41. – С. 194–470.