Ласкаво просимо

Методика підготовки до друку текстів для наукових, науково-популярних, довідкових та навчальних видань

д. філол. н., проф.
УДК 655.535.4:055

Розглянуто типологічні особливості різних видів текстів, які умовно об'єднані у блоці наукових і навчальних видань, а також специфіку їх підготовки авторами до друку.

Typological peculiarities of different kinds of texts which can be conditionally joined into the block of scientific and educational editions and the way the publishing are considered here.

Викладачеві вищого навчального закладу, незалежно від його посади чи наукового звання, весь час доводиться мати справу зі створенням власних текстів. Це і читання та поціновування значної кількості текстів своїх колег, а також аспірантів, студентів. Це передусім наукові статті, лекції, навчально-методичні комплекси, навчальні підручники і посібники. Сюди ж відносимо різні кваліфікаційні роботи студентів, дисертації аспірантів, докторантів тощо. Такі тексти мають різне цільове призначення, різну знакову природу й характер інформації, а отже, і свою специфіку щодо структурної і змістової побудови. Знаючи цю специфіку, можна легко засвоїти різноманіття прийомів творення текстів у конкретиці різноманіття їхніх типологічних ознак. Виходячи з характеру інформації, її цільового призначення та читацької (слухацької) аудиторії, розглянемо особливості створення для публічного виголошення чи друку текстів за такими видами видань: наукові, науково-популярні, довідкові, навчальні.

Тексти для наукових видань

Наукові видання є давнім, випробуваним і авторитетним в усьому світі засобом фіксації та поширення інформації, створеної творчою працею вчених. Такі видання одночасно виконують кілька функцій: - підсумку результатів теоретичних чи експериментальних досліджень одного або цілої групи вчених; - стимулу подальших наукових дослід- жень у зазначеній проблематиці; - закріплення результатів наукового пізнання; - передачі знань наступним поколінням і групам споживачів. Окрім видань, що мають у своїй змістовій основі результати означених досліджень, до цього блоку також відносимо науково підготовлені до друку пам'ятки культури та історичні документи. Характерним прикладом таких видань можуть слугувати томи міжвидавничих серій, які з успіхом почали здійснюватися в Україні від перших років проголошення її незалежності, - "Літературні пам'ятки України", "Пам'ятки історичної думки України". Важливо на початку окреслити й засвоїти типологічний ряд наукових видань, складники якого мають свою структуру, обсяг та принципи творення. Отож, за характером інформації наукові видання поділяємо на такі види: - монографія; - автореферат дисертації; - стаття; - наукова доповідь (тези доповіді). За складом основного тексту: - моновидання (в основі - один твір, скажімо, монографія або автореферат дисертації); - тези доповідей чи повідомлень (наукової конференції, симпозіуму, з'їзду); - матеріали конференції (симпозіуму, з'їзду); - збірник наукових праць. Практика підготовки до друку такого виду літератури виокремила кілька аспектів, на які повинен звернути автор особливу увагу: ознайомчий, структурний, змістовий.

Ознайомчий аспект

Під час першого читання оригіналу важливо з'ясувати для себе кілька принципових позицій, від чого залежатиме прийняття рішення: випускати чи не випускати книгу в світ, якою буде міра авторського чи редакторського втручання в текст під час його підготовки до друку. А саме: - актуальність та новизна теми; - ступінь її розробки; - адресне призначення; - рівень використання автором найновішої літератури, залучення архівних матеріалів. На цьому етапі можна легко виявити, що запропоноване автором "наукове відкриття" вже давно відкрите його попередниками; що тема лише окреслена, але сповна не розроблена; що адресована, скажімо, аспірантам і викладачам книга нічого нового їм не дасть, оскільки базується на застарілому, скомпі- льованому з чужих текстів, матеріалі; що значна частина розділів чи підрозділів "скачана" з інтернет-сайтів тощо. Постановка і пошук відповідей на зазначені питання саме в такій площині показує, яким серйозним набором кваліфікаційних характеристик має володіти рецензент чи автор наукового видання.

Структурний аспект

Уважне прочитання та глибоке осмислення змісту оригіналу дає змогу визначити "плюси" й "мінуси" структурної його побудови. Багаторічна редакторська практика автора цих рядків засвідчує, як багато є ще наукових текстів, які щодо організації викладу матеріалу не витримують ніякої критики. Розділи таких "монографій" становлять здебільшого окремі шматки чорнового лабораторного або архівного матеріалу, неоковирно "зшиті" логічно невмотивованими містками чи відступами. Пояснення цього поширеного й досі в нашій науці явища лежить у кількох площинах: невміння автора логічно мислити, недостатнє вивчення ним проблеми через брак повноти зібраного емпіричного матеріалу, непродуманість плану роботи. Саме з аналізу плану роботи, точніше, внутрішньої побудови складових її частин - вступної, основної та завершальної - починається вивчення і вдосконалення структури майбутнього наукового видання. Поліпшити таку структуру можна шляхом: - систематизації зібраного матеріалу; - дотримання приблизно однакового співвідношення обсягу структурних складових тексту (параграфів, розділів, частин); - чіткого виокремлення в цих складових головного й другорядного; - строгої логіки викладу; - написання серйозних узагальнень; - вироблення самостійних висновків; - виявлення і ліквідації повторів, абзаців чи й цілих сторінок, написаних "не за темою".

Змістовий аспект

Гармонійне поєднання форми і змісту будь-якого, надто ж наукового, є особливо актуальним. Важливо на початку проявити чітке розуміння існуючих у науці методів викладу поданого вченим для оприлюднення матеріалу: - індуктивного (від окремого до загального); - дедуктивного (у зворотному, від загального, напряму); - логічного (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти); - історичного (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності). При написанні своїх праць учені користуються і складнішими методами: метод сходження від абстрактного до конкретного; метод спіралі, який передбачає поступовий розвиток думки шляхом її повторення щоразу на більш узагальнюючому рівні. Вільне "вловлювання" цих методів під час написання текстів, що гарантує логіч-ність, послідовність і доказовість викладу, завжди буде насторожувати автора, скажімо, під час неминучих скорочень. Лаконічність і стислість абзаців чи цілих розділів тоді буде забезпечуватись не шляхом викидання якоїсь важливої складової в ланцюгу доказів, а найперше за рахунок "видавлювання води", тобто багатослів'я, розтягнутості, довгих речень, повторюваності, другорядності тощо. Нерідко саме через багатослів'я, складну конструкцію довгих речень важко зрозуміти смисл наукових аргументів автора. Досвідчений рецензент зразу відчує, де самостійно виконаний твір, а де - побудований на суцільній компіляції. В останньому випадку нерідко сказане в першому абзаці суперечить викладу матеріалу в наступному. З подібним доводиться стикатися у випадках - з аналізом занадто складних за конструк-цією і довгих реченнях. Такі роботи нерідко написані за принципом "чим не зрозуміліше, тим науковіше". На особливу увагу заслуговує відстеження в наукових текстах порядку і частоти вживання спеціальної термінології. Важливо простежити, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, зазначалися його етимологія чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допустити багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, вживання в значенні терміна професійного жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання - це науковий текст). Наукові видання, як ніякі інші, потребують ретельної підготовки складових його службової частини. Ними, як відомо, є передмова, вступна стаття, примітки і коментарі, система покажчиків, бібліографічний опис. Щодо останнього, то він вимагає від автора подвійної уваги. Допущена помилка в посиланні щодо прізвища автора, року випуску джерела в світ, тому, частини чи сторінки значно знижує якість видання. Віддавна в науковій громаді, яка найчастіше користується таким видом літератури, це вважалося грубою помилкою редактора і видавництва. Крім того, слід пам'ятати, що в наукових виданнях бажано робити повний бібліографічний опис, а не скорочений його варіант, як це почали практикувати окремі наукові видавництва.

Тексти для науково-популярних видань

Науково-популярними прийнято називати такі видання, які, як і наукові, містять результати теоретичних чи експериментальних досліджень у галузях науки, культури, мистецтва і техніки, однак матеріал у яких викладений у доступній для читача-не- спеціаліста формі. Основне призначення таких видань - популярно подати нефахівцям з даної проблематики певні наукові знання. На початку підготовки до друку кожного такого видання важливо уявити коло потенційних читачів (покупців, споживачів) нового видавничого продукту. Як правило, це неспеціалісти із тієї галузі знань, якій присвячена книга. Коло таких читачів-неспеціалістів може бути надзвичайно широке як за віковими категоріями, так і рівнем професійної підготовки. Умовно виокремити його можна серед таких основних категорій: - читач з вищою освітою і досить високою професійною підготовкою, який постійно проявляє інтерес до новинок науки, техніки і культури; - читач із середньою або середньою спеціальною освітою, для якого читання такого виду літератури є засобом поглиблення самоосвіти; - читач, який є спеціалістом із суміжних галузей науки і який об'єктивно зацікавлений у результатах наукового пошуку колег, які працюють "на стику" близьких наук; - старшокласники і студенти, які завжди проявляли підвищений інтерес до знань за принципом "будь-які знання не бувають зайвими" або "колись у житті стануть у пригоді". Маючи на увазі такий "широкий читацький загал", варто відшукати відповідь на запитання: який тематичний діапазон слід вважати безпрограшним на ринку попиту? Тематика ця може бути найрізноманітніша - від таємниць природи, всесвіту, історії цивілізаційного поступу людства взагалі і свого народу зокрема й до вічного пошуку істини, боротьби ідей, характерів, пізнання життя видатних особистостей. Певною мірою проблематику науково-популярних книг представляють, бодай фрагментарно, такі назви видавничих серій, випуски яких у недавні роки збирали найбільші наклади: "Еврика", "Просто про складне", "Життя славетних", Вікно в природу", "Таємниці всесвіту". Зважаючи на те, що за підготовку науково-популярних видань беруться багато вчених, перед ними незмінно виникає ще одне запитання: яка книга з науково-популярного блоку матиме в сучасного читача підвищений попит? Відповідь уже відома: та, що виділяється з-поміж інших за такими ознаками: - зовнішнім дизайном і внутрішньою художньо-технічною "начинкою"; - рівнем застосування прийомів популяризації викладу матеріалу. Коротко розглянемо ці дві ознаки.

Дизайн та оформлення

На відміну від наукових видань, де такій стороні редакційно-видавничого процесу не надається великого значення, у цьому випадку ігнорувати внутрішнім і зовнішнім оформленням недоречно. Нерідко буває, що вдало придумані художником деталі стають цементуючим стрижнем видання, викликають увагу читача й спонукають його прочитати книгу до кінця. Наведемо приклади. По-справжньому інтригуючою худо- жньою домінантою науково-популярного видання "Вчимося говорити китайською" (К: "Либідь", 1994) є оригінальна пара українського козака і молодої китаянки. На різних сторінках книги вони потрапляють у різні веселі й не дуже ситуації, ознайомлюючи читача з історією, культурою, мовою українського і китайського народів. Видавці книги В. Ванслова "Что такое искусство" (М.: Изобразительное искусство 1988) викликали інтерес у читачів до свого науково-популярного видання за рахунок розбавлення тексту (слід сказати, трохи скучно написаного) десятками кольорових ілюстрацій художніх полотен майстрів пензля різних епох, про які йдеться в книзі. Ілюстративний матеріал, будучи складовою частиною відтворення наукового змісту, у подібних виданнях виконує також і кілька важливих функцій: пізнавальну, інформаційну, виховну. Водночас авторові слід пам'ятати, що перенасичення тексту ілюстративним матеріалом (скажімо, однотипними графіками, схемами, таблицями) може ускладнити сприйняття тексту читачем, відволікти його увагу. Не зайвим буде загострити увагу на підготовці текстівок. Вони повинні бути "прив'язані" до тексту і виконувати додаткову інформаційну функцію.

Застосування прийомів популяризації викладу матеріалу

Прийомів популяризації викладу будь-якого складного за тематикою тексту є чимало. Залежить це передусім від особливостей авторської манери розповіді та майстерності редактора. Виділимо деякі з них: - сюжетний розвиток подій (віднайдені ученим історичні факти і явища будуються за законами художнього твору - зав'язка, розвиток подій, кульмінація, розв'язка); - логічна послідовність наукових аргументів та наведення до кожного з них цікавих прикладів (скажімо, етапи освоєння людиною космосу подаються на фоні успішних і невдалих випадків запуску керованих апаратів з конкретними прізвищами, датами і цифрами); - вставки-відступи від основної розповіді, які узагальнюють сказане автором у цій частині книги (так, у науково-популярній книзі з історії видавничої справи Київського університету редактор видавництва "Наша культура і наука" доречно запропонував вставити до тексту авторської розповіді короткі блоки під рубрикою "Коротка історична довідка", набраних і зверстаних іншим шрифтом); - авторські відступи від строго визначеної канви розповіді (вони забезпечують цілком протилежний від попереднього ефект: послідовний виклад серйозної наукової інформації раптом скрашується емоційно або динамічно насиченою авторською ремаркою, яка робить своєрідну паузу, спонукає до певної реакції самого читача); - нестандартне введення в текст термінології та спонукання читача до її мимовільного засвоєння (на початку - перелік найголовніших його особливостей; знайомство з терміном через цікаві приклади; розшифрування складного терміна ніби ненароком, через уточнення або взяття його в дужки). Назвемо два приклади поступового введення терміна, з коротким його авторським розшифруванням для читача в текст, з книги "Історія видавничої справи" (К.: Наша культура і наука, 2003): "Наступним попередником простих форм символів-знаків - літер, ієрогліфів, слів - стало так зване картинне або малюнкове письмо, яке ще називається п і к т о г р а- ф і ч н и м". "Згодом творці книг все активніше почали використовувати п а п і р у с (у перекладі з єгипетського означає дослівно "річкове дерево"). Це тростинова рослина, товщиною від десяти сантиметрів, якої було достатньо вздовж повноводного Нілу". Правильно роблять ті автори, які пожвавлюють, урізноманітнюють зміст тексту завдяки вдало придуманим інтригуючим або образним заголовкам до кожного з розділів. Напрочуд вдалими, такими, що зацікавлюють читача, вийшли заголовки (з уточнюючими діловими підзаголовками) до всіх розділів популярного дослідження В. Качкана "Українське народознавство в іменах" (К.: "Либідь", 1995): "Одинокий літературний лучник..." (Володимир Левицький і його оточення); "На самоті родиться біль і терпінє..." (Штрихи до життєпису Володимира Целевича); "Одного лиш боюсь: впадати в трафарет..." (естетизм Святослава Гординського); "Прийде сівач - і запишніють сходи..." (над життєвим подвигом Бориса Грінченка). Значною мірою піднімають "читабельність" науково-популярних видань, сприяють запам'ятовуванню прочитаного простота і ясність, публіцистична наснага й експресія, образність мови, влучні порівняння, речитативні запитання до читача, що властиві для стилю окремих авторів. Такими особливостями відзначаються, зокрема, всі науково-популярні книги з різних ділянок українознавства видатного вченого, державного і релігійного діяча Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Для підтвердження думки наведемо характерні витяги з його творів. "Тернистим шляхом, згинаючись під важким тягарем чорної недолі, утворили ми свою велику культуру... Я з гірким болем запитую вас: якою ж була б ця культура наша, коли б прямували ми до неї битими шляхами, коли б ми творили її увесь час вільними руками?!" ("Українська культура"). "Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб. В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. І поки живе мова - житиме й народ, як національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом..." ("Історія української літературної мови") "Заслуга монастирів у творенні української духовної культури безконечно велика - це вони, скромні українські монахи і монашки, Божі бджоли, створили нам усе те, що ми маємо найкращого в нашій духовній культурі і чим ми пишаємося й тепер." ("Українське монашество").

Тексти для довідкових видань

Довідковими прийнято називати такі видання, в яких різноманітна інформація наукового або прикладного характеру розміщена в зручному для швидкого пошуку порядку і не призначена для суцільного читання. Типологічний ряд цих видань становлять: - словники (енциклопедичні, біографічні, мовознавчі, перекладні, термінологічні, тлумачні); - довідники (наукові, виробничо-практичні, масово-політичні, навчальні, популярні, побутові); - енциклопедії (універсальні, галузеві); - довідково-інформаційні видання (каталоги, покажчики, програми, телефонні довідники, розклади руху транспорту тощо). Незважаючи на розмаїття довідкової літератури щодо змісту і форми подачі матеріалів, її можна умовна поділити на дві великі групи: - довідкові видання, в яких систематизовано подана інформація за окремими галузями знань; - довідкові видання універсального характеру, де представлена інформація з різних галузей знань. Розрізняють довідкові видання також за їх обсягом: однотомні та багатотомні. Таким чином, кожен з видів довідкових видань може бути і однотомним, і багатотомним. Як також і універсальним, і галузевим. Чітке засвоєння видо-типологічного складу довідкових видань дає можливість авторові легко орієнтуватися в особливостях побудови кожного із зазначених блоків. Коротко зупинимося на цих особливостях. С л о в н и к и Будуються здебільшого у формі упорядкованого за алфавітним принципом переліку заголовних слів з їхнім поясненням, тлумаченням чи перекладом з однієї мови на іншу. Самостійною одиницею такого видання є словникова стаття, до якої входить заголовне слово та його пояснення. Д о в і д н и к и На відміну від словника тут структурною одиницею є довідкова стаття, яка чітко і конкретно дає відповідь на винесене в заголовок словосполучення. Така стаття відзначається прикладним характером і практичною спрямованістю. Е н ц и к л о п е д і ї Основою структурної одиниці - також статті - є конкретні дані, факти, поняття, закони, правила, що характеризують заголовне слово. Подаються такі статті за алфавітним або систематичним принципом. За обсягом вони бувають короткими (в один абзац) і великими (кілька абзаців, а то й сторінок). У контексті редакційно-видавничої підготовки довідкові видання є найскладнішими. Тому перед початком роботи авторові доцільно поспілкуватися з досвідченим редактором. З чого починається робота над довідковим виданням? Можна окреслити таку типову послідовність дій.

Розробка загальної концепції майбутнього довідкового видання

Йдеться про розв'язання на початку цілого комплексу організаційних і творчих питань. До організаційних можна віднести: чітке з'ясування читацького призначення, передбачуваного попиту на книговидавничому ринку, вибору видавництва та його економічних можливостей щодо якості майбутнього видання, підбір акторського колективу та створення спеціальної редакторської групи. Серед творчих питань найважливішими є: складання словника, розробка методичних рекомендацій для авторів, з'ясування загальних принципів відбору і систематизації матеріалу. Повнота термінів, тематичний діапазон, змістове наповнення і вагомість майбутнього довідкового видання значною мірою залежатиме від того, наскільки всебічно і ґрунтовно було відпрацьовано саме словникову частину - цей своєрідний "скелет", на який буде нанизуватися згодом текстовий масив інформації. Тільки уточнений після неодноразового перегляду й погодження з редакційною колегією словник, що формується за алфавітним принципом, дасть змогу визначити кількість статей, їх обсяг і принцип розміщення (в одну, дві чи три колонки на шпальті). Для забезпечення уніфікації й полегшення майбутньої редакційної обробки статей на початку готується, як еталон, типова стаття. Такий зразок доцільно роботи і для коротких, і для оглядових статей. Деякі редакційні колегії замість типової статті готують для авторів типову схему підготовки матеріалу відповідно до класифікації термінів за тематикою - скажімо, про країну, місто, наукову дисципліну, персоналію тощо. Як приклад, варто навести розроблену у видавництві "Українська енциклопедія" схему статті про періодичне видання: 1. Назва (в українській транскрипції). Назви видань, що друкувалися до 1917 року російською мовою, подаються у російській транскрипції у лапках. Для іноземних видань вказується оригінальна назва та переклад її українською мовою. 2. Характер видання (газета, журнал, бюлетень тощо) і його періодичність. 3. В якій країні і якому місті видається. 4. Мова видання (якщо це не випливає з попередніх відомостей). 5. Чиїм органом є або якою організацією видається. 6. Основне призначення, політичний чи науковий напрям. 7. З якого часу виходить. 8. Коротка історична довідка - тоді, коли видання протягом своєї історії зазнавало суттєвих змін або проходило через особливо важливі етапи. Вказується, як відбивалась у виданні тематика, пов'язана з Україною, минулим і сучасним життям українського народу.

Редагування матеріалів

Варто окреслити лише найважливіші моменти, які постійно мають бути в полі зору автора на цьому етапі. - робота над фактологічною сутністю статей (з'ясування застарілості інформації, нових положень, врахування нових джерел, що з'явилися друком у процесі підготовки матеріалу, перевірка дат, цифр, прізвищ та ініціалів); - удосконалення змісту (популяризація викладу, вилучення повторів, малозрозумілих слів, уникнення зайвої деталізації; - уніфікація тексту (принцип однакового підходу до скорочень, дат за старим чи новим стилем, написання великих і малих літер, абревіатур, бібліографічного опису тощо); - ретельна перевірка розробленої системи посилань, відсилань та покажчиків. Остання позиція для довідкових видань має особливо принципове значення, оскільки допущена редактором через неуважність будь-яка неточність, двозначність або неповнота помітно знижує якість такого видання і згодом негативно може вплинути на репутацію видавництва в цілому. Характерний приклад такої поспішності й непродуманості можна навести з інформаційно-довідковим каталогом "Книги України". Цим надзвичайно важливим для іміджу держави за кордоном виданням, започаткованим 2000 року Всеукраїнським благодійним фондом "Книги України" та Книжковою палатою України, було реалізовано мрію вітчизняних видавців і книгорозповсюджувачів представляти новинки книгодруку в давно поширеному за кордоном режимі "book in print", тобто книга напередодні її виходу в світ. Однак тільки через те, що на останньому етапі підготовки оригінал-макетів томів (а вийшло їх усього чотири) редакційною групою не було звірено систему посилань, відсилань і покажчиків, тут допущено цілий ряд прикрих помилок і недоглядів. Скажімо, не уніфіковано принцип зазначення в іменних покажчиках авторів, упорядників і редакторів видань: в одних випадках упорядники зазначаються, в інших - ні, хоча їхні прізвища зазначаються в каталожних картках (особливо цим "грішить другий випуск каталогу, третя частина, за 2002 рік). Позиція книги "Українська культура" (1523) подана чомусь без анотації. При прискіпливому вивченні всього каталогу цю анотацію віднаходимо... під каталожною карткою позиції 1570 - книги С. Ярмуся "На нашій, не своїй землі...: Україна очима канадського українця". Зрозуміло, що тут ця анотація не має ніякого відношення до назви самої книги. Такий ряд прикрих недоглядів можна продовжувати.

Тексти для навчальних видань

Це особливо складні тексти. Така складність обумовлюється як змістовою, так і структурною їх специфікою. З одного боку, тексти для навчальних видань виконують чи не найвідповідальніші функції: інформаційну, пізнавальну, виховну - вони мають безпосереднє відношення до формування в читача не лише базових знань, а й основних етичних норм, моральних засад особистості. З іншого - такі видання потребують складнішої внутрішньої конструкції, вибудова якої значною мірою залежить саме від умінь і навичок як автора, так і його майбутнього редактора. Приступаючи до створення навчальних видань, авторові належить передусім розібратися в розмаїтій їх типології. Типологічний ряд кожного виду видань найкраще виокремлювати за адресністю читача (споживача) та характером інформації. Це дає змогу з'ясувати специфічні характеристики, які властиві тому чи іншому виданню найперше з точки зору методики редакторської підготовки. У науці про видавничу справу та редагування існують різні підходи до формування типологічного ряду навчальних видань. Так, московські дослідники О. Гречіхін та Ю. Древс, взявши за основу функціональний аспект навчальних видань, розділяють їх на такі групи: програмні, теоретичні, популярні, методичні, інформаційні. Інші російські вчені (авторський колектив за редакцією С. Антонової) пропонують згрупувати навчальні видання за цільовим призначенням. За цією методикою сформовані чотири блоки: програмно-методичні, навчально-методичні, навчальні, допоміжні. Ми ж, прагнучи зобразити типологію навчальних видань простішою і зрозумілішою для редактора-практика, спробуємо вибудувати її за місцем і поширеністю кожного з цих видів видань у редакційно-видавничій діяльності. Отож, навчальні видання поділяються на такі види: - підручник; - навчальний посібник; - наочний посібник; - курс лекцій; - практикум; - збірник вправ (або задач); - хрестоматія; - книга для читання. Слід пам'ятати, що існують й інші види навчальних видань, які менш поширені у видавничій практиці: - навчальний план; - навчальна програма; - методичні вказівки; - методичні рекомендації. Мала поширеність таких видань в оперативних планах діяльності видавництв пояснюється кількома причинами: мізерний обсяг (здебільшого брошури), обмежений наклад (від 50 до 300 примірників), службовий характер користування (необов'язковість вміщення вихідних відомостей), спрощеність художньо-технічного оформлення (шрифтове одноколірне вирішення). Як правило, така видавнича продукція твориться силами кафедр навчальних закладів, ними здебільшого розповсюджується серед студентів та бібліотек й істотно не впливає на тематику, зміст і характер навчальних видань. Специфіку навчальних видань легко помітити, якщо порівнювати їх зміст і структуру, скажімо, з науковими чи науково-популярними. Для перших характерні: - послідовність і строга системність подачі матеріалу (від простого до складнішого); - доступність викладу, зорієнтована на вікові особливості та освітній рівень читача; - чітка й детальна структурованість усіх складових змістової частини; - відповідність змісту та проблематики затвердженій програмі; - відібраний і перевірений практикою фактаж; - відсутність полеміки; - наявність блоків для самостійних завдань, контрольних запитань і вправ; - регламентоване державними стандартами художньо-технічне та поліграфічне виконання. Акценти, таким чином, робляться на навчальних, методичних і виховних аспектах пропонованої до друку праці. Найпоширенішими видами цього ряду є підручник і навчальний посібник. За новим українським держстандартом, підручником прийнято називати навчальне видання зі систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини), що відповідає навчальній програмі та офіційно затверджено як таке. Натомість, навчальний посібник є своєрідним додатком до підручника. Призначення навчальних посібників - розширювати, доповнювати, поглиблювати знання, передбачені програмою нормативного курсу. Структура цього видання не така строга, як у підручнику. Оскільки часто навчальні посібники покликані висвітлювати актуальні проблеми, сучасні тенденції галузі чи маловивчені аспекти цілісного нормативного курсу, тут виправдані, до певної міри, і монографізм, і полемічність викладу. Навчальні посібники, в результаті значного доопрацювання і переробки авторами, нерідко "переростають" згодом у підручники з нових нормативних курсів. Зовнішньою ознакою підручника чи навчального посібника є наявність грифа Міністерства освіти та науки (або іншого міністерства, в компетенції якого перебуває підготовка спеціалістів відповідного профілю - медичного, культурологічного тощо) про затвердження видання як підручника чи навчального посібника. Гриф розміщують на титульній сторінці після назви видання, а на звороті титулу зазначається номер і дата рішення відповідного міністерства. Авторові слід також пам'ятати, що існує спеціальний порядок надання навчальній літературі спеціальних грифів, а також вимоги до видавництв, які самостійно готують оригінал майбутнього видання та всі необхідні документи для подання на отримання грифа.

Загальна методика написання

Навчитися розрізняти специфіку різних видів навчальних видань перед початком їх створення вкрай необхідно. Адже структурно-змістові особливості, скажімо, підручника зовсім відмінні від хрестоматії чи практикуму. Водночас один і той же вид видання нерідко потребує зовсім інших редакторських прийомів під час редагування залежно від адресного призначення. З цієї причини не можна сліпо застосовувати одні й ті ж прийоми, скажімо, до підготовки підручника для першокласника, десятикласника і студента-старшокурсника. Проте, незважаючи на специфіку різних видів навчальних видань, практика видавничої справи виробила загальну методику роботи над підготовкою їх до друку. Способи застосування цієї методики під час роботи над оригіналом доцільно розглядати в такій послідовності: а) структурування змістової частини; б) забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту; в) забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу; Коротко розглянемо кожну з означених тез.

Структурування змістової частини

Найперше важливо виробити таку структуру видання, яка б відповідала типовій схемі навчального видання: зміст, вступ (або передмова), основний текст, інформаційно-пошуковий текст.

Зміст. На відміну від радянської практики видавничої справи, зміст у навчальному виданні доцільно розміщувати на його початку, відразу після звороту титульної сторінки. Це відразу орієнтує читача і в загальній проблематиці видання, і в пошуку потрібної теми. До речі, цей елемент у закордонних виданнях завжди вміщується на початку. Заголовки змісту мають точно відтворювати такі ж заголовки, подані в тексті. Не належать до змісту лише заголовки, набрані впідбір тексту. Заголовки змісту не можна редагувати, скорочувати чи подавати в абревіатурі, якщо це не зроблено в основному тексті.

Вступ, або передмова , є обов'язковим для навчального видання. Тут зазначається його актуальність, місце курсу серед інших дисциплін; формулюються основні завдання, що ставляться перед тими, хто вивчатиме предмет; подаються поради щодо самостійного опрацювання підручника.

Основний текст. На цьому етапі робота над текстом полягає в чіткому і рівномірному розділенні його структурних елементів згідно з обраною автором системою рубрикації. Скажімо, може бути така послідовність рубрикації: частина, розділ, параграф, "ліхтарик". Якщо головним структурним елементом підручника обрано розділ, то в цілому зміст його має бути певною сходинкою для школяра чи студента в оволодінні матеріалом усієї книги й охоплювати завершений об'єкт вивчення. Відпрацювавши за визначеною схемою перший розділ, важливо витримати таке підпорядкування тексту (і в приблизно такій пропорції за обсягом) в усіх на-ступних розділах майбутнього видання. У видавничій практиці існує класичний і сучасний варіанти оформлення тексту в межах певної структурної одиниці. Проілюструємо це на конкретному прикладі. Для розгляду візьмемо редакторське відпрацювання (класичний варіант) одного розділу підручника "Історія видавничої справи" (К.: Наша культура і наука, 2003. - 496 с.): Тема 1. Історичні витоки видавничої справи в світі (від ІІ тисячоліття до н. е.) 1. Попередники сучасних видань. Виникнення письма й алфавіту як предтеча книгописання. Первинний видавничий матеріал. Форми книг. 2. Ранні осередки рукописної книги: Ассирія, Єгипет, Китай, Індія, Палестина та Ізраїль, Греція і Рим. 3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі. Причини поширення рукописання. Становлення книгозбірень. Книга в долях Горація та Овідія. Вимоги до переписувачів книг. У випадку, коли б редактором був обраний сучасний варіант відпрацювання структури розділу, він мав би такий вигляд: І. Історичні витоки видавничої справи в світі (від ІІ тисячоліття до н. е.) 1. Попередники сучасних видань. 1.1. Виникнення письма й алфавіту як предтеча книг описання 1.2. Первинний видавничий матеріал 1.3. Форми книг 2. Ранні осередки рукописної книги 2.1. Ассирія 2.2. Єгипет 2.3. Китай 2.4. Індія 2.5. Палестина та Ізраїль 2.6. Греція і Рим 3. Роль рукописного книготворення в суспільному поступі 3.1. Причини поширення рукописання 3.2. Становлення книгозбірень 3.3. Книга в долях Горація та Овідія 3.4. Вимоги до переписувачів книг. На запитання: який варіант кращий, однозначної відповіді бути не може. Обидва мають право на існування. Все залежить від побажання автора, смаків редактора, виробленого в кожному видавництві власного стилю представлення тексту. Тут ми не торкаємося технічного боку редагування цього фрагмента тексту. Взаємозв'язок і підпорядкованість заголовків у межах одного розділу можна зримо відтворити за допомогою застосування різних розмірів шрифтів, їх жирності, а також курсиву, розрядки тощо.

Інформаційно-пошуковий текст. Йдеться про добре продуману систему покажчиків та додатків, наявність яких свідчить про високий методичний рівень підготовки навчального видання. Бажаними в підручнику є іменний, предметний, географічний покажчики, глосарій, список умовних скорочень. Ці структурні підрозділи видання створюються, як правило, після останньої верстки, оскільки вони остаточно "прив'язуються" до конкретних сторінок. Незалежно від того, хто виконує цю чорнову, але вкрай потрібну роботу, - автор чи редактор - за достовірність покажчиків несе відповідальність редактор видання. Будь-які зміни в тексті підручника після завершення формування покажчиків (скорочення, додавання, правки, що неминуче призводить до зміни пагінації сторінок) становлять загрозу їхньої правдивості. Про це автор постійно має пам'ятати на останніх стадіях доведення оригіналу до кондиції.

Забезпечення належного навчально-методичного рівня тексту

Працюючи над текстом, автор має пам'ятати про найважливіші завдання конкретного навчального видання: по-перше, дати учневі (студентові) певну систему знань; по-друге, допомогти йому легко засвоїти нормативну дисципліну; по-третє, активізувати творчий потенціал; по-четверте, сприяти формуванню особистісних начал. Виконанню цих завдань має підпорядковуватись відпрацьований належним чином навчально-методичний рівень тексту. Досягнути його не можна, не опираючись на такі критерії, як системність викладу, науковість, цілісність, повнота, логічність, доступність. Тут, як і у випадку з підготовкою енциклопедичних чи довідкових видань, важливо відпрацювати в усіх розділах і параграфах єдиний стиль представлення тексту. Особливо це стосується введення в текст і використання термінів та понять, визначення контрольних запитань і завдань, постановки проблем та розгортання міркувань довкола них, наявності сюжетного розвитку розповіді, формулювання висновків. Так, подвоєну увагу мають викликати терміни і поняття, які вводяться до того чи іншого параграфа майбутнього видання. Чи не несе в собі даний термін двозначність (а то й багатозначність), яка форма визначення терміна (скорочена чи повна) використана, чи доцільно в одному параграфі вводити таку кількість термінів? - ось запитання, які не просто має поставити перед собою автор, а й дати на них однозначну відповідь. Визначенням переліку контрольних запитань і завдань має завершуватися кожна тема (розділ, частина) навчального видання. Функції цього структурного елементу видання досить вагомі й відповідальні. Пошук відповідей на поставлені запитання чи виконання завдань спонукають учня (студента) до уважного прочитання теми, виділення в ній головного, вироблення звички самоконтролю, формують навички самостійного мислення, пошуку й читання додаткової літератури. Уважний аналіз у випущених різними видавництвами навчальних видань цих своєрідних розділів, які нерідко називаються "Запитання і завдання для самоконтролю" і виділяються відмінними від основного тексту шрифтом та шириною набору шпальти, дає підстави робити висновки про неоднакове ставлення авторів та редакторів до цього важливого елементу внутрішньої частини видання. Прикладом легковаження обох сторін можна вважати вибір після кожної теми однотипної форми запитань, яка передбачає всього лиш запам'ятовування прочитаного матеріалу: які, коли, скільки, хто? Натомість правильно роблять ті автори, які розбавляють запитання й завдання складнішими формами, що спонукають того, хто вивчає дисципліну, застосовувати складніші мисленнєві та практичні дії, а отже, глибше й повніше розуміти проблему, залучати більшу кількість самостійно опрацьованих джерел. Йдеться про постановку запитань і завдань у форматах: чому, як, назвіть характерні тенденції, дайте порівняльну характеристику, аргументуйте тезу..., ваша думка з приводу... тощо.

Забезпечення взаємозв'язку текстового та ілюстративного матеріалу

Не вдаючись до детальної характеристики типологічного ряду ілюстративного матеріалу, лише наголосимо, що в навчальних виданнях найпоширенішими є такі види ілюстрацій: репродукції, малюнки, фотографії, карти, діаграми, схеми, таблиці, графіки, рисунки. Функції, які виконують ілюстрації в навчальному виданні, - найрізноманітніші. З-поміж найголовніших варто виділити наочну, доповнювальну, поглиблювальну, пояснювальну, виховну, естетичну. Про кількість і характер ілюстрацій у майбутньому виданні слід вести мову ще на підготовчому етапі редакційно-видавничого процесу. Робота на цьому етапі полягає в такому:

1. Визначення критеріїв відбору ілюстративного матеріалу.

Залежно від адресного призначення видання визначається концепція зображального ряду: в підручниках для початкових і частково для середніх класів домінувати будуть образні малюнки, зображення предметів, виконані в кольорі. У підручниках з літератури й історії доцільно використовувати портрети авторів і героїв, репродукції відомих художників. Для вузівських підручників більше властивий комбінований підхід до подачі ілюстративного матеріалу. В них домінуватимуть схеми, таблиці, графіки.

2. Визначення місця розташування ілюстрацій по тексту.

Важливо, аби ілюстрації були максимально "прив'язані" до тексту. Ця вимога є абсолютною для шкільних підручників. Тут картинка і пояснювальне слово чи фраза мають однозначно збігатися. Для вузівських підручників ця вимога є бажаною. Нерідко видавці, аби не мати мороки з різноформатним ілюстративним рядом по тексту, вміщують його окремими блоками (чи аркушами) в середині або наприкінці книги. Такий підхід може бути виправданим тоді, коли подані ілюстрації доповнюють суть викладеного матеріалу. У випадках же, коли фотографії конкретизують, поглиблюють розповідь, їхнє місце безперечно повинно бути саме на тих сторінках тексту.

Окремої уваги заслуговує редагування текстівок. Вони мають бути лаконічними, конкретними і точними. Кінець останнього речення текстівки, як і автономного від тексту заголовка чи підзаголовка, не виділяється крапкою.

1. Бородін В. Про основні вимоги підготовки й видання Шевченківської енциклопедії // Слово і час. – 1994. – № 3. – С. 6–10.
2. Винокуров Д. Методика подготовки отраслевой энциклопедии. – М., 1968. – 120 с.
3. Гречихин А., Древс Ю. Вузовская учебная книга: Типология, стандартизация, компьютеризация: Учебно-методич. пос. – М.: Логос, 2000. – 254 с.
4. Книга для авторов: Как создать и издать книгу лучше, быстрее, дешевле / Ред.-сост. О. Слуцкий. – М.: Изд. дом "Дашков и К.", 2001. – 384 с.
5. Різун В. Літературне редагування. – К.: Либідь, 1996. – 240 с.
6. Тимошик М. Видавнича справа та редагування. – К.: Наша культура і наука – Ін-Юре, 2004. – 224 с.
7. Черниш Н. Українська енциклопедична справа: історія розвитку, теоретичні засади підготовки видань. – Л.: Фенікс, 1998. – 92 с.