асп.
УДК 655.41(02)
Аналізується ситуація кооперативного книговидання та розповсюдження літератури українською мовою у Наддніпрянській Україні на межі ХІХ – ХХ століть.
It is analyzed the situation of cooperative book publishing and dissemination of literature in the Ukrainian language in Naddnipranska Ukraine on the turn of the XIX – XX centuries.
Першe по-справжньому масове піднесення видавничої активності припало в Наддніпрянській Україні на 1906 – 1916 роки. Це стало можливо передовсім унаслідок демократичних завоювань українства в соціальній та національній політиці: у 1905 році шлях інформаційно-видавничим ініціативам українською мовою відкрила імператорська "Записка об отмене стеснений малороссийского печатного слова". По-друге, в Україні тоді прилучилися до кооперування нові самоврядні органи – земства, заохочувані, а подекуди й безпосередньо контрольовані наддніпрянською "Просвітою". Спільними зусиллями про-світян і земців у кооптовариствах влаштовувано читання, виставки, курси лекцій. Через земства вперше на території Російської імперії почали відкрито розповсюджувати літературу українською мовою.
Друкуючи й читаючи по-українському в кооперативах, українство межі ХІХ – ХХ століть розпочало системно позбавлятися колоніальних комплексів. Та головне – це неабияк підштовхнуло процеси становлення української політичної спільноти, бо увиразнило для населення "юго-западного края" конкретну мету: виявити себе як націю, тобто спільноту людей, які усвідомили, чому бажають жити разом. Коротко кажучи, в кооперації українська справа знайшла собі вельми зручний засіб для ефективного розвитку.
Але й держава, і справа, та взагалі будь-яка організаційна структура стають можливими лише після того, коли їх засновники недвозначно усвідомили свою місію (мету). І місія, і мета – поняття абстрактні, хоч в ім'я тої і тої люди єднають свої зусилля та здійснюють якісь конкретні дії. А дії організованих людей можуть бути спрямовані: а) на виживання (фізичне, етнонаціональне, культурне); б) на зростання (матеріальне, інтелектуальне, статусне); в) на прибуток (маєтностей, знання, спілкування, впливу...).
Щоб досягти декларованих цілей (усіх заразом, якихось окремих або в комплексі), організації людей випускають конкретну продукцію, яка задовольнить чиїсь певні запити (дрібні, помірні чи глобальні). Для цього організаціям доводиться вдаватись до різноманітних засобів (людських умінь, технологій, форм координації спільних зусиль тощо).
Отже, в нашому випадку характеристика призначення видавничих кооперативів і споріднених із ними (організаційно та метою) структур матиме такий вигляд:
1) які продукти чи послуги пропонують – національно-інформаційну соціалізацію української етнокультурної спільноти;
2) місце й роль у системі ринкових відносин – усталити в Україні широкий інформаційний обіг у притаманних їй культурних формах;
3) мета організації(й) – національно-культурне самозбереження, цивілізаційне зростання, політичне самовизначення української нації;
4) технології – просвітницький рух, масовий друк, громадська ініціатива;
5) філософія – "За нашу і вашу українську справу!";
6) внутрішня концепція – збудити й культивувати серед українського населення масову потребу в опануванні інформації, котра змінить його життя на краще;
7) зовнішній образ (імідж) – підвищити загальний культурний та науковий рівень спільноти, яка визнає себе як українська і хоче почуватися рівною серед світових великих націй.
Перші українські видавці-кооператори не розумілися на теорії організацій, проте чітко усвідомлювали як свою мету, так і загальну потребу, котру вдовольнить досягнення цієї мети. На початку ХХ століття українство вже готове було платити за позбавлення від "комплексу хохла" хоч і невеликі гроші (великих ще не надбало), зате регулярно. Усвідомлюючи це, національні кооператори не розраховували попервах на надприбутки від книговидання, тим більше – швидкі та негайні.
Ідеологом процесу окультурювання кооперації в Наддніпрянській Україні, у тому числі й видавничого, є Василь Доманицький (1877 – 1910). Як свідчить діяч українського кооперативного руху К. Мацієвич,
В. Доманицький був першим, хто серйозно звернув увагу громадськості на роль кооперації в справі українського національного відродження. Він відомий не тільки як укладач і видавець першого повного "Кобзаря", а й як співзасновник одного з перших українських видавничих товариств – товариства "Вік" та журналу "Київська старовина".
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття кооперативні товариства Наддніпрянщини зробилися найпоширенішим організаційним різновидом осередків для видання українських книжок, періодики та інших форм національної інформактивності. Головна причина поширення – це їхня здатність досягати мети лише об'єднаними засобами всіх фігурантів цієї діяльності, коли кожен вкладенням власної праці наближає спільну мету. Правда, фігуранти книжкової справи в Україні, її засоби і навіть мета могли зазнавати змін у часі та корегуватись відповідно до навколишніх обставин. Адже кооператив як форма організації належить до так званих відкритих систем. (Система в організаційному розумінні – це набір взаємозв'язаних і взаємозалежних частин, складених у такому порядку, який дозволить відтворити нове ціле.) На відміну від закритих систем, котрі ігнорують зовнішні впливи, відкрита система динамічно взаємодіє з довколишнім середовищем. Отримуючи з цього довкілля сировину (авторські оригінали, витратні матеріали, машини, приміщення…) та людські ресурси (авторів, редакторів, менеджерів, друкарів, книготоргівців…), кооперативні видавництва безпосередньо залежали від інформаційних потреб дня, тобто від смаків і вподобань, переваг та потреб своєї клієнтури (окремих читачів, корпоративних замовників, суміжників тощо).
Отже, кооперативне об'єднання видавців є мобільним за самою своєю природою. Воно спирається переважно на неорганізованого або початково організованого споживача. Втім, кооператив може оперувати значними активами – як своїх засновників, так і залученими ззовні – але для ефективного управління не потребує великого апарату керування справами. Кооператив може швидко змінювати структуру, згортати і розгортати за потребою свою діяльність, тобто він чудово пристосований до роботи в умовах невизначеності.
Непевні умови, ризик і постійна загроза арешту з наступним закриттям супроводжували українських видавців упродовж усього становлення системи національного друку. Певно, умови й винні в тому, що початковий етап національної інтелектуалізації тривав у підросійській Україні майже 100 років. Усі штучні (адміністративно-суб'єктивні) завади на кшталт Валуєвського циркуляра чи Емського едикту не давали усталитися відкритій системі українського книгодруку, заганяючи видавців у підпілля та в еміграцію. Ті, хто самотужки видавав українську книгу, не мали постійного зворотного контакту зі своєю аудиторією споживачів. Тому так довго в Україні не відбувалася й видавнича спеці-алізація книгопродуцентів – обов'язковий етап для відкритих систем, які ускладнюють свою структуру тільки тоді, коли успішно розвиваються в контакті з середовищем.
З лібералізацією зовнішніх умов і переведенням книгодруку на кооперативні рейки інформування української суспільності відчутно пожвавішало – адже новоутворена система кооперативної просвіти забезпечувала тепер і зворотний зв'язок: від села до просвітників. На початковому, нелояльному до українства етапі видавничого руху в Наддніпрянській Україні діяли переважно видавці – фізичні особи або ж сімейні групи інтелігентів, зацікавлених у національній просвіті, як-от: Драгоманови-Косачі, родина Грінченків. Та на межі ХІХ – ХХ століть книгодрук українською мовою зосереджувався вже не тільки в родинному колі просвітницьки-налаштованих, а вийшов на рівень первинних об'єднань за інтересами. Такі об'єднання гуртували однодумців-колег і приятелів. Характерним прикладом є передовсім "Благотворительное общество издания общеполезных и дешёвых книг" та видавниче товариство "Друкарь" (обидва в Санкт-Петербурзі), київські видавничі кооптовариства "Час", "Вік", "Дзвін", "Лан" О. Грушевського, видавництво дитячої літератури "Волошки", "Дністр" у Кам'янці-Подільському тощо. Через потребу постійно оглядатися на цензуру та бути ближче до імперської адміністрації видавничі товариства дислокувалися здебільшого в столиці та губернських містах.
Найпершою з системних кооперативних організацій розглядуваного періоду назвемо видавниче товариство "Час" у Києві – структура, що являє особливо промовистий при-клад організаційної еволюції. Історія його поступу розпочалася в січні 1908 року, коли в лікарні на Тарасівській лікарі О. Юркевич, М. Орловський, М. Левицький, а з ними П. Петрушевський, В. Королів-Старий та кілька київських літераторів зібралися обміркувати термінологію для задуманого ними "українського ветеринарного лічебника", а насамкінець ухвалили першу програму видання просвітницької літератури. За приклад для наслідування їм правило щойно закрите ростовське кооперативне видавництво "Донская Речь" (1903–1906). Колеги вирішили продовжити справу скасованого владою видавництва (яке регулярно розповсюджувало книги українських авторів і навіть дещо видало українською мовою), зробивши перший членський внесок у власне видавниче підприємство по 50 руб. з особи. На ці кошти за 1908 рік у "Часі" видали 30 брошур-метеликів по 50 тисяч накладу кожна (загалом 150 тисяч прим.).
Через три роки організаційне становище "Часу" настільки зміцніло, що його члени змогли ухвалити перший план з видання "серйозної історичної белетристики" (свої послуги для цього запропонував Гнат Хоткевич). На 1913 рік припадає початок стосунків "Часу" з видавничими фірмами за кордоном – адже українською мовою доти не перекладався жодний закордонний бестселер; твори іноземних авторів були представлені хіба що у просвітницьких брошурах-переробках чи журнальних публі-каціях фрагментів "з продовженням". Як наслідок зрослих можливостей, у часівців з'явилася потреба юридично змінити організаційну форму свого підприємства. Так "Час" перетворився на "товариство на вірі" (щось на кшталт сучасних товариств з обмеженою відповідальністю), а основний його капітал тим часом збільшився до значної суми – понад 11 тисяч рублів.
Навіть початок світової війни та запровадження військової цензури не змогли зашкодити роботі "Часу" – його книгарня не припиняла діяльності ані на день, хоча через погіршення вістей з галицького фронту умови для українського національного друку ставали дедалі нестерпнішими. Антиукраїнська істерія в агонізуючій імперії призвела до того, що мусив згортати роботу видавничий відділ "Часу"; на новий 1917 рік не було видано навіть традиційного відривного календаря. Але в лютому 1917-го революція скасувала всі без винятку обмеження національного друку. Хоч умови економічного, а згодом політичного життя, навально гіршали без натяків на поліпшення, в Україні розгорнулася просто-таки гарячкова видавнича активність, яку сучасна дослідниця Т. Ківшар позначила терміном "український книжковий рух".
На шевченківські дні 1917 року в Києві було відкрито першу українську друкарню – під неї товариство "Час", "ризикуючи останнім карбованцем", придбало друкарню закритої газети чорносотенців "Двуглавый Орёл". Звідти вийшли у світ числа оновленої газети "Нова Рада" (під орудою С. Єфремова на гроші меценатів Симиренка та Чикаленка) і перший український часопис з практичних питань видавничої справи "Книгарь".
Невдовзі "Час" відновив діяльність у повному обсязі й почав стрімко нарощувати свої активи. Терміново розширювалася його видавнича програма; вперше було розпочато спільний проект із масового видання українських шкільних підручників, які підготувало видавниче товариство "Українська школа". Для зберігання тиражів облаштували новий оптовий склад.
Так тривало рівно рік, до муравйовського нашестя, коли "Час" зазнав непоправної втрати: під час вступу більшовицьких загонів до Києва нагло загинув М. Орловський. Але в березні 1918-го кооперативне видавниче товариство "Час" налічувало у своїх лавах уже 125 співробітників і встигло видати 1 781 500 прим. літератури на загальну суму 1 116 925 рублів. У репертуарі "Часу" були книги українського і зарубіжного красного письма: історичні повісті, романи, оповідання; мемуари, біографії видатних українських діячів культури й політики; наукова література; шкільні підручники; дитячі книжки; агітаційні брошури; аркушева продукція (листівки, портрети); календарі та власна періодика. Тому є всі підстави говорити про універсальний масив "Часу" в межах національного книговидання, який є окремим і структурованим.
Отже, відкрита система кооперативного видавничого товариства "Час" дедалі більше тяжіла до спеціалізації своїх елементів. Вона ускладнювалася, розширюючи свої межі, й до початку громадянської війни була вже готова стати осердям нової суперсистеми з книгодруку та книгорозповсюдження в Україні.
Ускладнення будь-якої успішно зорганізованої структури стає неминучим тому, що в міру зростання організації керівникам її все складніше приймати одноосібні рішення. Отже, найдалекоглядніші адміністратори мусять делегувати частину своїх владних повноважень на відповідальність керівників нижчих рівнів (у відділи, дільниці, філії тощо). Такий поділ управлінської праці зумовлений суто фізичною обставиною: один керівник здатен реально контролювати роботу 5–9 осіб. Тому в організаційно ускладненій структурі керівникам нижчої ланки залишають право приймати тактичні рішення, а координація всіх часткових тактик на рівні стратегії загального розвитку стає головним заняттям її вищого керівництва.
Відповідно, керівники середньої (рідше – нижчої) ланки дістають всю повноту влади та відповідальності в галузі виконання якогось конкретного завдання – підготовки й випуску підручників, укладення авторських договорів на переклади чи матеріального постачання або забезпечення збуту книжок тощо. Такий процес групування завдань організації за певними ознаками називається департаменталізацією. Це означає, що організація (в даному випадку – видавниче товариство "Час") перестала бути "гуртком за інтересами" і переходить на стадію механізованого підприємства.
На жаль, видавничий ажіотаж 1917–1918 років, коли Україна увійшла в стадію вибухового політично-державницького устрою, поставив видавничі підприємства з ускладненою організаційною структурою у відверто невигідне становище. Продукування агітлітератури не вимагало великих накладних витрат і здебільшого демонструвало дуже скромний рівень видавничого оформлення. Зате вкладений в агітки капітал новоспечених видавців повертався їм з великими дивідендами, а головне – швидко: ліквід-ність агітлітератури за гострих ситуацій, які вона й обслуговує, завжди є високою. Крім цього, видавничі товариства розділилися за "ідейними" ознаками свого асортименту і так чи інак потрапили під вплив різних політичних партій та груп. Наприклад, "Вернигора" була заснована й контролювалася Братством самостійників, "Дзвін" перебував на балансі Товариства українських поступовців, а "Криниця" залежала від Української партії соціалістів-революціонерів. Такі видавництва діставали від партійних проводів регулярне фінансування і, відповідно, представляли інформаційну інтерпретацію їхніх політичних програм.
Уряд Української Народної Республіки зі свого боку теж намагався турбуватись про національну видавничу справу, розцінюючи її наявність як атрибут державності. Відомо, що наприкінці 1917 року чимало дрібних українських видавництв – приватних і кооперативних з мінімальною кількістю засновників – дістали від уряду УНР кілька безвідсоткових позик, і це значно сприяло подальшій їхній діяльності. Утім, перелік імен засновників цих видавництв має свідчити скоріше про наявність у них "адміністративного ресурсу" в керівництві УНР (М. Грушевський, Б. Грінченко, В. Різниченко, Є. Череповський, Д. Дорошенко, М. Стасюк).
Але дальша непевність політичної ситуації в Україні призвела до того, що видавнича діяльність на її теренах у 1918–1920 роках майже втратила ознаки системної організації. Структурам "механізованого" типу, з усталеним розподілом обов'язків і повноважень, як, наприклад, у "Часі", було складно витримати конкуренцію з одноденними "все-сам-собі-видавами", які швидко розгортали друк і так само хутко його згортали, отримавши надприбуток. Гірше, що цей "патріотизм кишені" завадив організованішим коопвидавам і приватним видавцям Наддніпрянщини перейти на вищий організаційний щабель – утворити спілку національних книгопродуцентів. Оскільки кооперативні й громадські видавництва часів книжкового руху в Україні постійно перебували під тиском політичних, ідеологічних та військових обставин, вони мусили часто "починати все спочатку". Це зумовило їхній організаційний герметизм, який не дав змоги видавничим "тусовкам" ("тирлищам") розвинутися до стану механізованих підприємств із жорстким розподілом виробничих і керівних функцій, які змогли б утворити життєздатну культурно-господарську асоціацію ("спілку спілок" у поданні В. Короліва-Старого). Оскільки подібна асоціація так і не оформилася, то й не дістав системної підтримки процес масової типізації видавничих асортиментів, як до 1920 року не усталилися структури "автоматизованого" ринкового середовища друків на теренах Наддніпрянщини.
Отже, український книжковий рух так і не досяг стадії системності; його фігуранти весь час стояли перед вибором між лояльністю до швидкозмінних влад та кон'юнктурою новоусталюваного книгоринку. На початку 20-х років ХХ століття це призвело до втрати ними автономності: коопвидави та приватні книговидавництва були деструктуровані (скасовані) радянською владою, а їхні окремі елементи – позаекономічними засобами залучені до складу іншої, більш інтегрованої структури – радянської системи керування інформаційними потоками.
1.Грицак Є. З історії книжкового руху на Великій Україні (1917 – 1922). – Л., 1923. – 48 с.
2. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище (1917 – 1923 рр.). – К., 1996. – 340 с.
3. Кущенко Н. Десятиліття // Книгарь. – 1918. – Ч. 7. – Ст. 365–370.
4. Меженко Ю. Українська книжка часів Великої революції. – К., 1928. – 36 с.
5. Мильнер Б. З. Теория организаций. – М., 1999. – 336 с.
6. Петров С. Книжкова справа в Києві (1861 – 1917 рр.). – К., 2002. – 376 с.
7. Подгорнова А. И. Советское книгоиздание в 20-е годы. – М., 1984. – 156 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові