Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Проблеми іранської преси

Ірадж Растегар

асп.,
УДК 070 (55)

Стаття присвячена аналізу проблем іранської преси з точки зору економіки, політики, держави. Відсутність загальновизнаної системи масових комунікацій, розбіжності в поглядах партій, груп та держави з цього питання стали причиною того, що становище преси в рамках пріоритетів національного розвитку ще й досі не визначено. Крім економічних і політичних чинників, у статті розглядаються також і професійні проблеми журналістів.

The article is dedicated to the analysis of the problem of Iranian press from the point of view of economy and policy of the state. One of the main problems of the press is absensce of generally recognized system of communication to which all parties, groups and the state would agree. Therefore the status of the press within the limits of the priorities of national development is still not defined. In addition to economical and political factors the professional problems of journalists are examined in the article.

Загальновідомо, що становище преси в суспільстві, зокрема, її роль та значення в народному господарстві мають велике значення. Однією з основних проблем преси Ірану є відсутність системи масових комунікацій, яка влаштовувала б усі існуючі партії, групи, рухи та державу, а також розбіжності в поглядах політичних партій і держави, що стали перешкодою на шляху входження преси в сферу політичного впливу. Це призвело до невизначеності статусу преси в рамках пріоритетів національного розвитку.

Тож актуальність теми наукового дослідження іранської преси очевидна.

Саме питанням статусу іранської преси та аналізу політичних, економічних, професійних і деяких інших проблем присвячена ця стаття.

Над дослідженням певних аспектів іранської преси досі працювали Остад Мохіт Табатабаї, Мухаммад Садрхашемі, Ходжат Мартаджі, Джахангір Сольхджу. Історію іранської преси у своїй праці "Історія іран-ської преси" дослідив Сейєд Фарід Гасемі [1], окремий період розвитку іранської преси проаналізував Голамреза Каші [2]. Автор статті прагне дослідити та проаналізувати нові грані проблематики іранської преси.

Отже, як уже зазначалось, невизначеність становища преси Ірану в суспільстві свідчить про відсутність належного ставлення держави, політичних партій до засобів масової інформації та різні уявлення про її роль та значення в розвитку національного поступу. Це, по суті, призвело до того, що преса опинилася під політичним впливом, тобто змушена стати на бік інтересів тієї чи іншої партії, кожна з яких має власну думку щодо функцій засобів масової інформації. Наприклад, деякі політичні партії та групи вважають, що держава має пильно контролювати діяльність преси, надто в культурологічному контексті. Вони схиляються до думки, що працювати в цій сфері можуть лише ті члени суспільства, компетентність яких підтверджена державною ліцензією. Побоювання у них також викликає збільшення кількості видань, що може становити певну загрозу для держави. Бо, як вони вважають, цілком достатньо кількох державних видань, що будуть засобом для передачі необхідної інформації суспільству.

Протилежну точку зору висловлює інша група, яка впевнена, що основним принципом діяльності преси є її свобода. Прихильники цієї точки зору вважають, що постійний нагляд держави гальмує розвиток вільної преси, чим посилює її проблеми. Це також певним чином убезпечує політиків од об'єктивної критики журналістів. Тому вони стверджують, що держава повинна здійснювати тільки загальний нагляд і паралельно захищати приватні видання. Преса, як вони вважають, – це культурна й економічна продукція, а журналісти повинні дотримуватися толерантної конкуренції. Усі ці складники забезпечать засобам масової інформації свободу, незалежність і численність.

Крім вищезгаданих груп, існують й такі, які не відіграють значної ролі в діяльності преси через те, що вони не мають можливості висловлювати свою точку зору, хоча вона здебільшого збігається з поглядами представників другої групи.

Останні двадцять років обставини політичного життя Ірану не сприяли встановленню конкуренції між державними та приватними виданнями, що теж завадило виробленню критеріїв для визначення загального становища преси.

Варто зауважити, що перелічені проблеми тісно пов'язані з основною – відсутністю порозуміння між політичними партіями та державою щодо становища преси, а це, у свою чергу, призвело до відсталості країни в галузі культури та журналістики.

Узагалі, проблеми іранської преси умовно можна поділити на кілька груп. Це, зокрема, економічні, політичні, фахові та проблеми, безпосередньо пов'язані з державою.

Найбільшу групу становлять економічні проблеми. Це, насамперед, наявність початкового капіталу, ціна видання, ресурси, розповсюдження, розміщення реклами, друкарське та видавниче устаткування.

Основною проблемою преси, насамперед приватної, є економічна. Навіть потужні в економічному відношенні видання цю проблему вирішують за рахунок якості друкованої продукції.

Відомо, щоб почати видавничу діяльність необхідно розв'язати безліч економічних питань. Це, передусім, наявність значних капіталовкладень. Більшість банків уважають, що сприяння та підтримка діяльності друкованих видань є недоцільними. Слід зауважити, що всі види видань на початковому етапі своєї діяльності деякий час не дають прибутку своїм інвесторам. Аби привернути увагу читачів, потрібен певний час, і лише після цього видання почне давати прибуток.

З різних причин ціна приватних видань значно вища, ніж державних. На це певним чином впливають: дефіцит паперу та його висока вартість, значні ціни на поліграфічні матеріали, зарплата персоналу, податки, витрати на страхування, телефонний зв'язок, електроенергію, паливо, оренду приміщень тощо.

На відміну від приватних видань, державні мають певні пільги, а саме: якісний папір, безплатні робочі місця тощо.

Через брак фінансових ресурсів більшість приватних видань не мають доступу до різних джерел інформації. Наприклад, придбання закордонних видань та їх внутрішніх аналогів. Інформаційні джерела повинні бути доступними для працівників засобів масової інформації, аби вони мали можливість підвищувати свій професійний рівень та компетенцію. Як зазначають директори деяких приватних видань, коштів бракує навіть на передплату інших видань, відсутні бібліотеки, архіви тощо [3]. Проте використання інтернету для збору інформації частково вирішило б ці проблеми, але вартість його послуг надто висока.

Розповсюдження друкованих видань теж певним чином впливає на економічне становище преси. Це, насамперед, залежить від належного контролю за роботою розповсюджувачів видань, а також від усвідомлення покладених на них обов'язків. Не менш важливими проблемами в розповсюдженні преси є: затримки при доставці видань у різних містах країни; неоперативність пошти й кооперативної системи; висока ціна за поштові послуги тощо.

Значну частку прибутків періодичних видань становлять реклама та реалізація цих видань. Зрозуміло, що в зв'язку з цим ціна приватних видань значно вища, ніж державних. Оскільки читачами преси є незаможне населення: студенти, пенсіонери та ін. – виданню загрожує втрата своєї аудиторії.

Можливі шляхи для виживання приватних видань – це залучення рекламодавців, здійснення дискримінаційної політики щодо розміщення реклами з боку рекламних органів, конкурентоспроможність з іншими виданнями й телебаченням, протистояння зовнішнім чинникам тощо.

Неабияке значення у видавничому бізнесі мають капіталовкладення, складання бізнес-плану, постачання сировини, друкарське та видавниче обладнання, а також робоча сила. Лише деякі державні видання мають такі можливості. Майже всі приватні видання, за свідченням їх керівників [4], не мають власних друкарень, коштів для придбання якісного паперу тощо. До того ж, високі ціни на друк, зношування устаткування та друкарських верстатів. Отже, преса перебуває в умовах конкуренції, що не стимулює капіталовкладень у розвиток приватних видань. Бо саме великі видавництва контролюють ринок, установлюють ціни й не дають можливості дрібним виданням конкурувати з ними. Крім того, великі видавництва отримують державні субсидії.

До основних політичних проблем належать: відсутність свободи преси, проблеми правосуддя та державної безпеки, існування груп тиску, правова незахищеність журналістів, відсутність особистої безпеки розповсюджувачів, обмеженість свободи передачі інформації (цензура) [5].

Світова історія свідчить, що всі уряди намагалися розширити свою владу, а отже, позбавити народ свободи. Як основний захисник демократії та критик існуючої влади, преса завжди боролася за свободу. Особливо приватна. У деяких державах влада і народ знайшли спільну мову і дійшли згоди щодо ролі преси, проте в багатьох країнах, у тому числі й в Ірані, такого порозуміння не існує. У зв'язку з цим виникають певні обмеження свободи ЗМК в Ірані. Зрозуміло, що за таких обставин преса не має можливості критикувати владу, тому що будь-яка критика держави та уряду вважається руйнівною й несправедливою, внаслідок чого деякі видання змушені припинити своє існування, а для журналістів це обертається великими неприємностями. Журналісти, які за своїм призначенням мають критикувати події, що відбуваються в суспільстві, через острах бути заарештованими чи ув'язненими, змушені інформувати так, аби не давати приводу для репресій. Це стає причиною для самоцензури – проблеми, котра тисне на пресу Ірану вже протягом 170 років.

Отже, працювати в таких умовах і тим журналістам, які дотримуються законів, і тим, що їх постійно порушують, дуже важко [3].

У недержавних і приватних видань повсякчас виникають проблеми з судовими органами й органами державної безпеки. Останнім часом деякі державні органи безпосередньо і неофіційно подавали скарги на приватні видання з метою припинити їх діяльність.

На думку директорів деяких приватних видань [4], якщо будь-яке недержавне видання позивало до суду на якийсь державний орган – скарга не розглядалась, але коли з позовом до видання звертався урядовець чи державний орган, скарга розглядалась без зволікань. Арешт деяких журналістів і головних редакторів приватних видань ще до того, як їх вина було доведена в суді, за останні два роки підтверджує цю думку. Рішення судів при розгляді звинувачень проти видань ґрунтується більше на релігійних законах, ніж цивільних.

Ще однією проблемою преси Ірану є погрози, напади й тиск з боку різних угруповань, що тісно пов'язані з державними й правозахисними органами й якими опікуються впливові члени уряду. Тому ці угруповання безперешкодно здійснюють свої погрози – нападають на офіси видань, трощать меблі й обладнання, знущаються над працівниками. Для досягнення своїх цілей вони використовують будь-які засоби. Та, незважаючи на численні погроми, жоден зі членів цих угруповань й досі не був притягнений до відповідальності. До таких акцій можна віднести напади на офіційне агентство Ісламської Республіки Іран (ІРНА), на офіси видань "Кіян", "Іране Фарда", "Асре ма", "Хордад", "Джамее", "Нешат" та ін. [5].

Слід зазначити, що протягом останніх років значно зросла кількість випадків нападу на журналістів та їх побиття. Це свідчить про те, що уряд і держава зовсім не захищають працівників засобів масової інформації, не дбають про їхню безпеку, їм постійно загрожують арешти, напади, навіть тюремне ув'язнення, до них іноді ставляться, як до звичайних злочинців чи бандитів.

Суперечки, що виникають між угрупованнями та виданнями, часто стають причиною для втручання у процес розповсюдження продукції цих видань. Це виявляється, зокрема, у тому, що вони нападають на кіоски, вимагають від продавців відмовитися від продажу небажаних видань. У провінції такі випадки трапляються частіше, ніж у столиці.

Сьогодні преса Ірану дуже відчуває обмеженість у передачі та отриманні інформації з мінімальними витратами. Хоча отримати інформацію через Інтернет і супутники набагато легше, але все ж таки існують певні труднощі. Доступ до інформації в багатьох державних органах здійснюється за таким принципом: пріоритет надається виданням, що співпрацюють з органами державної безпеки.

До професійних проблем належать: брак кваліфікованих кадрів; відсутність довіри між авторами та видавництвами; проблеми менеджменту й власника; некомпетентність видавців. Хоча фахові проблеми більше пов'язані з якістю та змістом видань, значення їх є не менш важливим.

Незважаючи на певні успіхи сучасних фахівців, сьогодні все ж таки відчувається певний дефіцит у висококваліфікованих журналістах. Намагання багатьох видавців залучити некваліфікованих працівників призвело до того, що професійні журналісти залишились без роботи.

Збільшення кількості населення та його відносне омолодження з одного боку, підвищення рівня освіченості з іншого, сприяють зростанню його вимог до якості та кількості засобів масової комунікації.

Завдяки розвитку транслюючих технологій культурна продукція експортується як товар, тому споживачі, не задовольнивши свої потреби, змушені користуватися закордонною продукцією. А це викликає серйозні непорозуміння між авторами та директорами видавництв, зокрема:

– невиплата гонорарів і низька зарплата спричиняють виникнення недовіри між авторами і керівництвом приватних видань, на відміну від яких державні видання виплачують своїм працівникам і авторам досить високу зарплату, і роблять це вчасно. Через це приватні видання не витримують конкуренції з державними. Якщо ж неполітичні приватні видання навіть і виживають у цій конкуренції, проте вони не можуть задовольнити потреби читачів;

– цензура деяких статей директорами видавництв теж стає причиною виникнення недовіри між керівництвом і авторами. Майже всі директори видавництв через страх перед репресіями самі цензурують матеріали, внаслідок чого автори позбавлені можливості безпосередньо висловити власні погляди та передати свої думки читачам.

Преса в Ірані має дві форми власності: державну та приватну, причому кооперативність між ними відсутня. Виникнення будь-якої проблеми впливає як на видавництво в цілому, так і на окремого його працівника. Постійна необхідність вирішувати політичні та економічні проблеми не дає можливості директорам видань концентруватися на журналістській діяльності. До речі, більшість видавців не є професійними журналістами і займаються цією діяльністю заради економічного зиску та політичних амбіцій. Тому саме вони теж є певною проблемою для преси.

Однією з найболючіших проблем засобів масової інформації є відсутність поваги й толерантності в журналістському корпусі. Працівники преси не гребують жодними засобами й способами, аби усунути суперника. Вони й досі не усвідомили, що солідарність між ними набагато важливіша за їх погляди та надмірні амбіції. Сплутування журналістики і політики викликало цю проблему.

Окрему групу становлять проблеми, пов'язані з державою. Це насамперед: недостатня кількість видань, державні субсидії, конкуренція між державною і приватною пресою.

Аналіз культурної ситуації в суспільстві свідчить про те, що молоде покоління вимагає від засобів масової інформації такої продукції, яка задовольняла б їх потреби. Слід зауважити, що сьогодні кількісний і якісний склад ЗМІ не відповідає смакам і запитам різних верств населення.

Процес розвитку демократії потребує збільшення кількості видань, а це повністю залежить від держави та органів нагляду, які крім контролю над пресою, здійснюють ліцензування. До речі, ліцензії на право публікації отримують не всі охочі розпочати журналістську діяльність.

Останнім часом Міністерство ісламської культури та цінностей зробило чимало для упорядкування системи субсидій. Незважаючи на це, справедливий розподіл субсидій між видавничими підприємствами досі відсутній. Державні видання забирають більшу частку цих дотацій. Таке становище призводить до того, що видання неспроможні самостійно існувати і цілком залежать від держави, а отже, не можуть слугувати дійовим засобом поширення демократії.

Однією з найважливіших причин, що гальмують розвиток преси, є суперництво та конкуренція між державною й приватною пресою. Іншими словами, найбільші періодичні видання в країні мають державну форму власності. До них, наприклад, належать "Еттелаат", "Кейхан", "Хамшахрі", "Іран". Зрозуміло, що жодний приватний засіб масової інформації не витримає конкуренції з цими потужними виданнями, бо вони мають більші можливості в забезпеченні технічним обладнанням, фінансами та друкарськими послугами. Діяльність держави в галузі преси створює державну монополію в країні.

Таким чином, проаналізувавши ситуацію, що склалася в сучасних засобах масової інформації Ірану, можна зробити певні висновки. Через відсутність системи засобів масової комунікації та розбіжності в поглядах різних політичних партій і держави щодо їх ролі та значення в державотворчих процесах становище преси в суспільстві на сучасному етапі не визначено.

Для подолання відсталості країни в галузі культури взагалі та журналістики зокрема слід вирішити такі проблеми:

– економічні: велика сума початкового капіталу, ціна видання, ресурси, розповсюдження, розміщення реклами, друкарське та видавниче обладнання;

– політичні: відсутність свободи преси; проблеми правосуддя і державної безпеки; існування груп тиску; відсутність особистої безпеки журналістів; втручання в процеси розповсюдження видань; обмеженість свободи передачі інформації (цензура);

– професійні: брак кваліфікованих кадрів, недовіра між авторами та видавцями, питання менеджменту, некомпетентність видавців;

– проблеми, пов'язані з державою: недостатня кількість видань, державні субсидії, конкуренція між державною і приватною пресою.



1. Сейєд Фарід Гасемі. Історія іранської преси: В 2 т. – Іран: Видавництво "Організація публікацій", 2001.
2. Ресана: Щомісячний дослідний журнал з масової комунікації. – Іран. – 2002. – № 40.
3. Растегар Ірадж. Проблеми газет Ірану: Інтерв'ю з п'ятнадцятьма директорами приватних видань політичного, економічного та культурного спрямування // Ресана: Щомісячний дослідний журнал з масової комунікації. – Іран. – 2002. – № 49.
4. Растегар Ірадж. Проблеми газет Ірану: Інтерв'ю з п'ятнадцятьма директорами приватних видань політичного, економічного та культурного спрямування // Ресана: Щомісячний дослідний журнал з масової комунікації. – Іран. – 2002. – № 49.
5. Огляд проблем іранської преси: Зб. ст. – Іран, 2002.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові