асп.
УДК 070.448
У статті аналізуються чинники редакторської політики Дмитра Павличка як складової успішного функціонування журналу "Всесвіт" в умовах жорсткої цензури та ідеологічного контролю 1971–1978 років.
The principles of editorial success of Dmytro Pavlychko as an editor-in-chief of a magazine "Vsesvit" under circumstances of strict soviet censorship 1971-1978 are examined in this article.
Одним із найґрунтовніших досліджень редакторської діяльності Павличка-критика та перекладача є "Нарис творчості" Миколи Ільницького [1]. Цю тему вивчали такі літературознавці, як Володимир Моренець, Микола Жулинський, Дмитро Наливайко, Роман Лубківський, Тарас Салига, Ігор Равлів, Максим Стріха та ін. Мета статті полягає у конкретизації деяких аспектів редакторської діяльності Дмитра Павличка у специфічних обставинах жорсткої цензури та ідеологічного тиску.
Сучасному незаанґажованому читачеві ХХІ століття, певна річ, нелегко збагнути, яке виняткове історичне значення мав переклад у системі української культури. З огляду на це не слід забувати, що від часів Михайла Старицького та його попередника Пантелеймона Куліша переклад забезпечував не стільки "лікнепну" функцію, скільки утверджував власне українську літературу.
Здійснюючи переклади Біблії, Шекспірових трагедій чи сербського фольклору, Старицький і Куліш доводили, що українська мова аж ніяк не є діалектом, придатним лише для "внутрішнього вжитку". А література цією мовою цілком повноправна (а в перекладі – ще й конкурентоспроможна) з-поміж інших світових літератур. Потенційну "загрозу" відокремленості, що становив український переклад, швидко збагнула імперська влада, тому з висновками не забарилася. Невдовзі український переклад було заборонено зовсім. Позаяк "дозволити переклад Святого Письма і світової класики на "малоросійське наріччя" означало б водночас визнати – це "наріччя" повноцінною мовою, а його носіїв – окремим європейським народом" [2].
За радянських часів методи "виховання" щодо перекладу трохи змінилися. Але й тут провідні перекладачі, які вже самим своїм існуванням значно підносили авторитет національної культури, вважалися небезпечними.
Якщо говорити про 60-ті роки, то одним із найяскравіших явищ українського культурного Ренесансу стала перекладацька діяльність Григорія Кочура та Миколи Лукаша, довкола яких гуртувалися потужні культурницькі сили і які своїм талантом загрожували шаблонові "української радянської літератури соціалістичного реалізму", який з невичерпною активністю насаджувався "згори". Розплата за талант і вільнодумство наздогнала перекладачів на початку 70-х: обох митців було виключено зі Спілки письменників і на десятиліття відлучено від друку.
Саме в цей час редактором літературно-мистецького журналу "Всесвіт" став один із провісників шістдесятництва поет Дмитро Павличко. І то була знакова подія в культурному житті України. Оскільки одним із перших його кроків було надання творчого захистку ідеологічно й цензурно "небажаним" і "гнаним" представникам культури, таким як Григорій Кочур, Микола Лукаш (їхні матеріали інколи подавалися під чужими іменами), Борис Тен та багато інших.
На початку 70-х років формування світо-гляду мистецької молоді відбувається під значним впливом новітньої філософії, культури, літератури та мистецтва Заходу. "Певну роль тут відігравав український журнал "Всесвіт" (…), який друкував переклади творів Е. Хемінгуея, А. Камю, Ф. Кафки, Г. Марселя та ін. Філософія екзистенціалізму, новітні течії та напрями в літературі та образотворчому мистецтві – все це руйнувало ґрунт під марксистсько-ленінським світоглядом, змушувало замислюватися над долею рідної науки та культури" [3].
Передовсім Павличко-редактор залучає до співпраці потужну перекладацьку когорту, поміж якої Василь Мисик, Микола Бажан, Михайло Москаленко, Анатоль Перепадя, Ростислав Доценко, Андрій Содомора, Юрій Лісняк, Дмитро Білоус, Іван Драч та інші майстри, таким чином, формуючи потенційну цільову аудиторію. Було створено поважну редколегію, котра поділяла інформаційну стратегію головного редактора (Юрій Смолич, Михайло Москаленко, Дмитро Затонський, Вадим Скуратівський, Віктор Шовкун, Олександр Терех та ін.).
У тому, що піднесення "Всесвіту" припадає на 70-ті роки, є щось парадоксальне, вважає Дмитро Наливайко, адже "в цьому десятилітті розгорнувся під камуфляжем боротьби з буржуазним націоналізмом черговий погром української літератури" [4, 7].
Як і раніше "Всесвіт" орієнтується на кращі зразки перекладної літератури в Україні,"законодавцями" якої свого часу виступали Борис Тен, Максим Рильський, Михайло Білик та інші класики вітчизняного перекладу. Але найголовніше, що Павличко-редактор створює в умовах тотальної, а часом навіть абсурдно-безглуздої цензури локальну атмосферу творчої свободи – нехай відносну і нехай лише в редакції "Всесвіту". Тому, як уважають російські прихильники "Всесвіту", переклади світової класики Григорія Кочура чи Миколи Лукаша значно перевершують аналоги в "Иностранной литературе".
Проте слід зважати на те, що про паритетні умови роботи не йшлося, адже "якщо "Иностранной литературе" дихалося порі-вняно легше, то за "Всесвітом" (…) був встановлений пильний ідеологічний контроль (…), але всупереч обмеженням, настановам і табу, він намагався доносити до (…) читачів твори, які є справжніми духовними і художніми цінностями" [4, 7].
Саме в 70-ті роки "Всесвітові" вдається утримувати пальму першості у плані перекладацької ексклюзивності. Так, за допомогою часопису Україна ознайомлюється з колоритно багатим і стилістично вишуканим пластом латиноамериканської літератури (Борхес, Кортасар, Маркес, Рамірес та ін.); відкриває сенсаційно-епатажний для "homo soveticus" світ бандитсько-кланового "капі-талізму" (котрий, зрештою, схематично не надто відрізняється від світу "рідного", але "державного" і некапіталістичного) у романі Маріо П'юзо "Хрещений батько" (1973), що відразу ознаменовано справжнім проривом в обмеженому літературному просторі українського суспільства; "Всесвіт" також ексклюзивно друкує віднайдену через 75 років після написання (у партійному архіві Інституту марксизму-ленінізму) неопубліковану (!) статтю Лесі Українки, присвячену останній драмі Гергарта Гауптмана "Міхаель Крамер".
Слід наголосити, що саме в цей час вищим партійним керівництвом запроваджено абсурдну настанову літературним журналам рівномірно представляти творикапіталісти- чного та соці-алістичного таборів, що примушувало редакційний колектив заповнювати дорогоцінні сторінки публікаціями художніх творів, котрі об'єктивно не були репрезентантами провідних тенденцій світової літератури. Однак і за цих обставин головний редактор намагається знайти компроміс на користь художньої якості.
Водночас одним із визначальних принципів редакторської політики журналу, якого дотримувалися майже неухильно, було друкувати лише переклади з оригіналу (виняток становили твори маловідомими мовами, перекладачів з яких в Україні бракувало) і тільки тих творів, яких не було в російських перекладах.
"Всесвіт" 70-х років був чи не єдиним виданням, котре в рубриці "Україна і світ" си-стематично інформувало про закордонну україніку в широкому часовому та культурному діапазоні (від Київської Русі до сучасності).
Така масштабність літературної критики та літературного лінгвознавства спричинила появу нових послідовників, поміж яких критики Дмитро Затонський, Юрій Покальчук, Елеонора Соловей та ін. В їхньому арсеналі, поряд із критичними публікаціями про кон-кретні тенденції світової літератури, з'являлись і проблемні кореспонденції та есеї, де наукова ґрунтовність співіснувала з до- ступністю стилю.
Окрім того, повнобарвне висвітлення західного кінематографа та музичної мас-культури (взяти хоча б період "бітломанії"), доповнюючи цілісність світового образу доволі демократичними закордонними карикатурами "Веселих сторінок", створювало віртуальний ефект відсутності так званої "залізної завіси". Як результат – інтерес громадськості до журналу зростає разом із тиражем, який за Павличка сягає 55 тисяч примірників.
"Література – це теж політика", – стверджує Дмитро Павличко і береться втілювати цю тезу на сторінках редагованого ним журналу. Насправді цей процес був балансуванням на межі дозволеного: публікація творів "вільних духом інтелектуалів", а отже, людей незалежних поглядів, намагання не втручатись у творчу свободу автури, певним чином провокує і каталізує редакторський успіх.
"Ми народ. А щоб убити народ, треба надто багато набоїв. Цілий народ нікому не перестріляти" [5, 143], – ці слова героя твору Асдрубала Хіменеса дуже точно відпові-дють українським реаліям. Нобеліант Гарсіа Маркес наприкінці "Ста років самотності" звертається зі сторінок "Всесвіту": "…Ті покоління людські, які засуджені на 100 літ самотності, вдруге не з'являються на землі" [6, 166]. Постає логічне запитання: як бути з тими поколіннями, котрі були "засуджені" на 70 років самотнього крокування до райдужного фантома?
Тож гостроактуальні перегуки доби теж постають неабияким чинником адекватності читацької рецепції. І коли поряд зі статтями на кшталт "Чому я став комуністом?" "Всесвіт" пропонує роман "Полковнику ніхто не пише", поезії Віслави Шимборської чи добірку Хуана Рамона Хіменеса, то читач отримує належну інформаційну альтернативу (власне, те, чого не спостерігалося в інших виданнях подібного напряму).
Слід зауважити, що не все у тогочасній літературній критиці було безнадійно спотворено цензуруванням – часом траплялись і справжні прориви, що мали резонанс далеко поза літературним "гетто". Хоча інколи й давалися великою ціною. Це яскраво засвідчила стаття ще тоді молодого критика Вадима Скуратівського "Шевченко в контексті світової літератури" у березневому номері "Всесвіту" за 1978 рік, де феномен Шевченка розглядався саме на тлі світової літератури, а не лише в обов'язковій когорті російських "революційних демократів".
На думку відомого літературного критика Максима Стріхи, "стаття не містила політичної "крамоли" – це було й неможливо тоді, коли крісло "ідеологічного керівника" республіки посідав Валентин Маланчук. Але виявилася аж надто яскравою на тлі загальної загумінковості та провінційності. Тож (…) спершу редакцію мусив залишити сам автор, а невдовзі головного редактора Дмитра Павличка замінив "надійніший" Віталій Коротич" [7].
Сам Дмитро Павличко виступає не лише як уважний наставник та діяльний організатор – він є рушієм і взірцем творчої активності. Це, зокрема, потверджує діапазон його перекладів. Показово і те, що у виборі "об'єктів" перекладу Павличко віддає перевагу таким волеборцям і поетам громадянського звучання, як Федеріко Гарсіа Лорка, Хосе Марті та Христо Ботєв; осібно стоїть його непересічна Шекспіріана.
Аналізуючи ситуацію радянської цензури та ідеологічного контролю, в якій творив як редактор Дмитро Павличко, розуміємо, що з огляду на її "імпровізаційність" і творчу багатогранність далі тривати вона не могла і "відставка" редактора була неминучою; проте 1971–1978 роки ознаменували до певної міри революційний етап усебічного розвою та відступу від заанґажованості в історії радянського періоду журналу "Всесвіт".
Слід виокремити такі визначальні чинники редакторського успіху Дмитра Павличка:
1) національна ідентичність у літературі за принципом: шлях до інтернаціональності пролягає через національне;
2) новаторство, що грунтується на міцних традиціях українського перекладу;
3) систематичність у доборі актуальних творів для перекладу і вимогливість до його якості;
4) широка інформаційна альтернатива виданням подібного напряму та забезпечення відносної творчої свободи авторів журналу.
Однак найголовнішим нам видається те, що редакторський успіх безпосередньо пов'язаний з основними засадами світогляду Павличка-поета, який здебільшого виявляється у публіцистичних (громадянських) мотивах творчості, які, у свою чергу, надавали відповідного звучання камертону загаль ної політики "Всесвіту", водночас не применшуючи значення зворотного впливу. Адже, як стверджує сам письменник, "ця робота навчила мене багатьох речей, розширила мій кругозір" [8, 330].
Зважаючи на те, що редакторський та перекладацький досвід роботи Дмитра Павличка у "Всесвіті" створив певну творчу атмосферу впливу на світогляд автора, перспектива дослідження теми може передбачати детальне вивчення конкретного контексту, який до певної міри каталізував еволюцію публіцистичної думки поета.
Окрім того, доречним у межах окресленої тематики видається безпосереднє дослідження власне журнального архіву з метою пошуку заборонених цензурою матеріалів задля аналізу мотивації таких дій.
1. Ільницький М. Дмитро Павличко. Нарис творчості. – К.: Дніпро, 1985. – 207 с.
2. Стріха М. Дантеана на тлі портрета доби // Дзеркало тижня. –2002. – 2–8 лют.
3. Горинь Б. Стратегія та програма конструктивної суспільно-державної опозиційної діяльності в УРСР // Народна газета. – 2001. – 15–21 лист.
4. Наливайко Д. "Всесвіту" – 75 // Слово і час. – 2000. – № 2.
5. Покальчук Ю. На шляху до нової свідомості // Всесвіт. – 1972. – № 4.
6. Затонський Д. "Епічний стан", "епічний простір" і сучасний роман на Заході // Всесвіт. – 1972. – № 1.
7. Стріха М. Про критику й критиків // Критика. – 2002. – № 1–2.
8. Павличко Д. Біля мужнього світла: Літературно-критичні статті. – К.: Радянський письменник, 1988. – 333 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові