Ласкаво просимо

Часопис "Церковно-общественная мысль" у контексті преси православної церкви 1917–1918 років

д. філол. н., проф.
УДК 070. 482

Досліджуються концептуальні особливості часопису "Церковно-общественная мысль", висвітлюються проблеми його функціонування в контексті преси православної церкви.

It is researched the conceptual feateus of the magazine "The thought of church and public" as well as it is covered the problems of its funcsioning in the context of press of the ortodox church.

Актуальність. Вітчизняні журналістикознавці сьогодні активно досліджують проблеми функціонування преси кінця ХІХ – початку ХХ століття в Україні, проте вивчення специфіки, концептуальних та жанрових особливостей періодичних видань православної церкви ще тільки починається, тому й дана стаття може бути ще одним кроком у дослідженні цієї проблеми.

Мета. Висвітлити деякі аспекти функці-онування часопису "Церковно-общественная мысль" у контексті періодичних церковних видань 1917–1918 років. Наголосити на ролі Є. Капралова, П. Свєтлова, В. Екземплярського, В. Соколова, В. Завитневича та інших представників українського духівни-цтва у формуванні концепції цього часопису.

Створена за ініціативою офіційних церковних кіл у середині ХІХ століття, преса православної церкви в Україні на початку ХХ століття мала чітко сформовану і розвинену структуру періодичних видань, спрямовану на різні прошарки населення і покликану формувати громадську думку мешканців країни.

Церква в Російській імперії, а значить, на той час і в більшій частині України, була повністю підпорядкована урядові, вона виконувала роль "відомства православного віросповідання", і відповідно, урядові функції мала ідеологічно підтримувати преса. Проте на початку ХХ століття такий устрій уже не задовольняв певні прошарки населення, зокрема інтелігенцію, яка після захоплення раціоналізмом та матеріалізмом знову повернулася до християнства, хоча, слід визнати, піддавала процеси функціонування церкви в державі глибокій критиці.

Сучасний науковець Г. Надтока справедливо зазначав, що ідейна монолітність церковної преси почала руйнуватися після 1905 року, оскільки у цей час від неї "відбруньковувалася молода ліберально-церковна преса. Саме їй належить заслуга поширення в Україні реформаторської церковної ідеології з перенесенням її у ... сферу національного устрою і традицій української та інших етноцерковних громад Російської імперії" [1, 16]. Учений називає лише два видання цього плану – щоденну газету "Народ" та журнал "Христианская мысль", проте ми маємо інформацію про значно більшу кількість періодичних видань в Україні, які можна віднести до сегмента ліберально-церковної преси [2].

І якщо в Росії процес ідейно-філософ- ського протистояння інтелігенції православній догматиці та ролі церкви в суспільстві відбувався поза її межами (маємо на увазі релігійно-філософські течії 1900–1910 рр., зумовлені постатями Д. Мережковського, В. Розанова, Д. Філософова, М. Бердяєва, С. Булгакова та ін.; у журналістиці цей процес мав своє відображення в часописах "Новый путь" і "Вопросы жизни"), то в Україні він реалізувався в середовищі духівництва, зокрема викладачів Київської духовної академії. Діячами його стали В. Екземплярський, В. Зінківський, П. Кудрявцев, В. Завитневич та ін. Їхні духовні пошуки зумовили появу таких періодичних видань, як "Народ", "Христианская мысль", "Церковно-общественная мысль", "Свободное слово христианина", "Православная Подолия", "Віра та Держава" та ін., в яких віддзеркалилося прагнення духівників до конструктивного перегляду проблеми, яку можна окреслити як "церква та суспільство". Редакційні колективи цих періодичних видань вважали, що удосконалити існуюче суспільство має не пролетаріат чи селянство, а саме інтелігенція на засадах віри, розуму, добропорядності. Тому й аудиторією своїх журналів вони вважали саме цей прошарок.

До 1917–1918 років українське духівництво мало досвід видання не лише церковних, але й ліберально-демократичних часописів. Було сформовано певне коло проблем, що висвітлювалися на шпальтах названих газет і журналів, підібраний редакційний та авторський колективи, які прагнули публікували багатоаспектні та різножанрові матеріали, вироблений загальний стиль публікацій, зумовлений аудиторним принципом (зверталися, передусім, до освіченого, здатного критично мислити читача, який небайдуже ставився до соціальних питань).

Поява у 1917 році часопису "Церковно-общественная мысль: Прогрессивний орган военного и морского духовенства" збігається в часі з припиненням виходу у світ журналу "Христианская мысль" – друкованого органу Київського релігійно-філософського товариства. Редакційний колектив "Христианской мысли" майже у повному складі представлений на шпальтах "Церковно-общественной мысли". Концептуальне під-ґрунтя публікацій, специфіка висвітлення тих або інших проблем і характер трактування певних суспільно-політичних та соціальних подій, орієнтація на одну й ту саму аудиторію дозволяє дійти висновку про те, що останнє видання було спадкоємцем "Христианской мысли".

Укладачка ґрунтовного каталогу "Релігій-ні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ ст. у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського" Л. М. Дениско зазначає, що у 1890–1910 роках виходив часопис "Вестник военного духовенства, издаваемый по утвержденной св. Синодом программе", а в 1911–1917 роках – "Вестник военного и морского духовенства" [3,145]. Л. М. Дениско вважає ці видання попередниками "Церковно-общественной мы-сли". Проте вони виходили у Санкт-Петербурзі за редакцією І. Х. Таранця і не були тематично й концептуально пов'язані з про- блематикою "Церковно-общественной мысли", хоча й у підзаголовку зазначено, що часопис – орган "военного и морского духовенства". На нашу думку, цю ознаку можна вважати формальною, оскільки проблеми "военного и морского" духівництва у часописі майже не висвітлювалися, лише у рубриці "Хроника" публікувались інформаційні замітки щодо стану духівництва на фронтах. Проте ідейно-тематична палітра "Христи- анской мысли" віддзеркалена повно й адекватно.

Часопис "Церковно-общественная мысль" виходив з 25 липня 1917 року двічі на місяць у форматі А 4, на 28-32 сторінках. Друкувався часопис у друкарні Києво-Печерської лаври. Його редактором значився Г. Шавельський, помічником редактора був Є. Капралов. У періодиці православної церкви та у світських періодичних виданнях тих часів не траплялися публікації Г. Шавель- ського, це стосується також і часопису, редактором якого він був.

Проте ім'я Євгена Зотиковича Капралова (1868 – після 1918) було досить відомим серед духівництва та представників демократичних кіл України. Випускник Київської духовної академії, постійний автор щомісячника "Труды Киевской Духовной Академии", часописів "Руководство для сельских пастырей", "Приходской священник", "Душеполезное чтение", "Христианская мысль", член Київського релігійно-філософського товариства та ще кількох релігійно-наукових і благодійних товариств, він за поглядами був близьким до православної ліберальної інтелігенції. Тому й не дивно, що вже з першого числа "Церковно-общественной мысли" постійними авторами часопису стали члени Релігійно-філософського товариства: В. Екземплярський, В. Завітневич, П. Кудрявцев, В. Соколов, П. Свєтлов та інші публіцисти – представники духівництва, відомі своїм критичним ставленням до ортодоксальності офіційного православ'я, при-гніченості церкви в Російській імперії тощо [4].

Публікації Є. Капралова регулярно з'являлися на шпальтах цього періодичного видання і були присвячені найгострішим і найактуальнішим проблемам, що виникали перед суспільством у ті карколомні часи. У статті Є. Капралова "Наше горе", якою відкрилося перше число часопису, окреслені шляхи розвитку православної церкви в Україні, а також представлена панорамна картина існування церкви в Російській імперії: "У якій пучині тяжких випробувань тримав нас старий синодально-бюрократичний устрій. Майже 200 років православна Церква перебувала у рабському державному стані... бюрократична деспотія зверху донизу закріпачила церкву, навалила на наші плечі обов'язки, несумісні з пастирською совістю" [5, 8]. Цю статтю можна вважати програмною для усього часопису. Боротьбу проти імперських пут і пошуки нових шляхів існування церкви у державі можна вважати концептуальною основою "Церковно-общественной мы-сли". Цю ж ідею Є. Капралов розвивав у статтях "Принцип соборності і живе життя" (1917. – № 3) та "Релігія в школі" (1917. – № 4). Причому в статті, опублікованій у третьому числі 1917 року, ці думки мали категоричне вираження: "Відомство право- славного сповідання", казенна церква мусить припинити існування. На її місце має прийти церква Христова" [6]. Необхідно зауважити, що проблеми стосунків церкви і влади, місця церкви та її служителів у суспільстві часто порушувалися в "Христианской мысли". Принципові розбіжності авторів цього журналу, зокрема його редактора В. Екземплярського, з позицією офіційної церкви були предметом постійних дискусій на його шпальтах. Ідеї несумісності офіційної церкви, яка була ідеологічною основою самодержавства, з істинним покликанням церкви визначалися у статтях, опублікованих на сторінках "Церковно-общественной мысли" П. Свєтлова "Релігія і держава", В. Соколова "Падіння самодержавства" і "Творчі сили", В. Зінківського "Дума Церкви про Батькі-вщину" та ін.

Розглянемо ще кілька статей Є. Капралова, оскільки вважаємо, що саме його виступи спрямовували концептуальний вектор часопису, визначали пріоритетні аспекти для обговорення й актуалізували деякі моменти суспільного життя. Так, у другому числі за 1917 рік була опублікована його стаття "Релігія є приватною справою кожної особи". У назву публікації винесене популярне на той час серед демократичної інтелігенції гасло. Воно активно експлуатувалося у соціалістичних газетах, автори яких ставили собі за мету дискредитувати релігію у громадській думці та відкинути церкву від суспільних процесів. Є. Капралов з позицій релігійно-філософських догматів християнства розвінчував цю ідею, наголошуючи, що релігія є моральною основою суспільства і стрижнем внутрішнього закону кожної особистості [7].

Ці думки розвивав також П. Свєтлов у статті "Соціалізм і християнство". Висві-тлюючи та критикуючи спроби соціалістів прикривати свою політику біблійними проповідями щодо рівності, братерства та співчуття знедоленим, публіцист писав: "При спорідненості слів тут діаметральна протилежність у поняттях, в ідеалах, у меті... У соціалізмі повага до особистості, її свободи перетворюється у порожній звук. Найцинічнішим є заперечення духовного на користь матеріального, що знайшло своє відображення у вченні марксизму про "ідеологію" [8, 10–11] ).

Взагалі, ідеї про пріоритетність духовної культури, що активно та різнобічно обговорювалися на шпальтах "Христианской мысли", постійно були у полі уваги авторів часопису, аналізу якого присвячена ця робота. Характерний момент – духовну культуру українські православні діячі розуміли не як естетичну діяльність, що було властиво російським тогочасним філософам-"неохристиянам", які виступали проти офіційної церкви, – Д. Мережковському, Д. Філософову, певною мірою В. Розанову та іншим, – а як етичну домінанту.

Пріоритетність філософсько-етичного чинника в суспільному житті постійно наголошувалась у більшості статей В. Екзем- плярського, у працях В. Зінківського, В. Завітневича, П. Кудрявцева, В. Соколова та інших постійних авторів "Христианской мысли" та "Церковно-общественной мысли". Показовою може бути стаття В. Ч. "Етика в політиці", в якій висвітлюється соціальний та філософсько-етичний зміст революційного гасла "Свобода, рівність, братерство". "Зміст поняття справедливість, – писав автор цієї статті, – складається з трьох елементів: двох соціальних – свобода і рівність і третього морального – братерство" [9, 7]. Він аналізує ці поняття, що існують на побутовому та ідеологічному рівнях, і аргументовано доводить, що лише соціальними змінами неможливо досягти реалізації цих священних для революціонерів ідей, оскільки вони мусять визріти в душі кожного члена суспільства.

Стаття цього автора стала своєрідним поворотом від висвітлення абстрактно-християнських цінностей та їх проекції на суспільні події до справжніх політичних дискусій, які велися у ліберально-церковній періодиці. Послідовно розвінчуючи соціалі-стичну марксистську ідеологію та дії більшовицької влади в Росії, українське духівництво роз'яснювало своїй аудиторії утопічність багатьох ідей своїх опонентів. Ґрунтовній критиці підданий декларований соціалістами принцип демократизму в статті В. Соколова "Творчі сили", оскільки, як аргументовано доводить автор, вони пропагують не владу народу, а владу юрби, охлократію. "Ідея демократизму не мусить спокушати нас. Юрба завжди консервативна та інертна. Юрба не створюю нічого і ніколи" [10, 8–9]. В. Соколов покладає надії на відродження церкви і – ширше – суспільства на церковну інтелігенцію, яка мусить повести народ за собою.

Характерно, що, висвітлюючи бурхливий розвиток політичного і церковного життя в Україні у 1917–1918 роках, редакційний колектив часопису постійно наголошував на необхідності відокремлення церкви в Україні від "відомства православного віросповідання" – офіційної церкви Російської імперії, підкореної самодержавству. Разом із цією пропозицією вони обговорювали на шпальтах видання увесь комплекс пов'язаних з цим проблем: ведення богослужіння українською мовою, переклад Священних книг українською, викладання у школах та спеціальних і вищих наукових закладах мовою, рідною для народу, а також видання українською книг, газет, журналів тощо.

Редакція та авторський склад "Церковно-общественной мысли" були послідовними у своїх діях. Майже всі автори часопису брали активну участь у роботі уряду УНР, спрямовуючи не лише церковне життя в Україні, але й вирішуючи проблеми народної освіти, книгодрукування, культури, українізації всіх сфер тогочасного життя [11–13].

Якщо вважати "Вестник военного и морского духовенства", що виходив під егідою синоду, концептуальним попередником "Церковно-общественной мысли", чи можливо було таким чином висвітлювати питання функціонування церкви в імперії? Є всі підстави для того, щоб дати негативну відповідь на це запитання.

Варто звернути увагу на назву цього часопису – "Церковно-общественная мысль". Вважаємо, що концепція цього періодичного видання віддзеркалилась у його назві, оскільки в ньому висвітлювались проблеми зближення церкви з тогочасним суспільством, а представники духівництва – автори і члени редакційного колективу – приділяли пильну увагу нагальним потребам народу, намагаючись виконувати не лише управлінські, виховні та освітні функції, якими обмежувала імперія церкву, а й прагнули бути спра-вжніми наставниками, підтримувати віру в читачів, орієнтувати аудиторію в бурхливому потоці карколомних для суспільства подій та надавати цим подіям оцінку з позицій християнства, а не відданої самодержавству російської церкви.

Проаналізувавши часопис, можемо зробити такі висновки: усі публікації були концептуально спрямовані на активне формування громадської думки, спрямованої проти атеїстичного кривавого уряду. Проте жодного разу часопис не друкував відверто пропагандистських або агітаційних матеріалів. Представники ліберально-демократичної гілки українського духівництва тлумачили факти з позицій православ'я, звертались до аудиторії емоційно насиченим тоном, доцільним у публіцистичних матеріалах, намагались надавати повну та об'єктивну інформацію читачам, допомагаючи їм виробити власне ставлення до суспільно-політичних подій.

Проведене дослідження дозволяє дійти висновку про те, що "Церковно-общественная мысль" був часописом для церковної інтелігенції, яка мала чітко виявлені проукраїнські погляди та переконання, а також для всіх тих, хто співчував проблемам становлення української церкви. Немає підстав вважати цей друкований орган концептуальним продовжувачем "Вестника военного и морского духовенства", оскільки ідеї, висловлені в цьому часописі, суперечать настановам офіційної церкви Російської імперії та не вкладаються у рамки самодержавної церковної політики, що ґрунтувалася на принципах повної залежності церкви від держави. На шпальтах часопису "Церковно-обще-ственная мысль" розвивалися ліберально-демократичні ідеї, започатковані у "Трудах Киевской Духовной Академии", потім у газеті "Народ", харківській "Церковной газете", журналі "Христианская мысль", часописах "Церковний вісник Запоріжжя", "Слово" і "Віра та Держава" та деяких інших.

1. Надтока Г. Православна церква в Україні 1900–1917 років – соціально-релігійний аспект. – К., 1998. – 240 с.
2. Бойко А. Преса православної церкви. Культура. Суспільство. Мораль. – Дніпропетровськ, 2002. – 306 с.
3. Дениско Л. Релігійні православні періодичні видання ХІХ – початку ХХ століття у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського: Каталог // НБУВ. – К., 2001. – 198 с.
4. Капралов Евгений Зотикович. – Інститут рукописів НБУВ. – Ф.175, № 1528.
5. Капралов Е. Наше горе // Церковно-общественная мысль. – 1917. – № 1.
6. Капралов Е. Принцип соборности и живая жизнь // Церковно-общественная мысль. – 1917. – № 3.
7. Капралов Е. Религия есть частное дело отдельного лица // Церковно-общественная мысль. – 1917. – № 2.
8. Светлов П. Социализм и християнство // Церковно-общественная мысль. – 1917. – № 5.
9. В. Ч. Этика в политике // Церковно-общественная мысль. – 1917. – № 3.
10. Соколов В. Творческие силы // Церковно-общественная мысль. – 1917. – № 3.
11. Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917–1920 рр. (доба Української Центральной Ради). – К., 1997. – 198 с.
12. Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917–1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). – К., 1997. – 319 с.
13. Андрусишин Б. Церква в Українській державі 1917–1920 рр. (доба Директорії УНР). – К., 1997. – 202 с.