к. філос. н., доц.
УДК 070.422
Розглядається проблема творчої диктатури у редакційному колективі та її необхідність у реалізації творчих планів
It is researched the problem of creative dictatorship in editorial collective and its necessity in realization of creative plans.
Наприкінці 2000 року в прямому ефірі для Українського телебачення один із засновників найбільшої у світі телерадіокомпанії CNN Сід Тернер заявив: "Я десять років працював сім днів на тиждень по чотирнадцять годин на добу. Мої підлеглі працювали лише шість днів по дванадцять годин. Це і дало мені моральний дозвіл кричати на людей".
Про те, що кричати на людей, ображаючи їх, – недобре, в Інституті журналістики вчать вже з першого курсу. Але лише на заняттях з професійної етики, а трохи згодом на практичних з фаху, які ведуть провідні видавці-викладачі, робиться спроба провести ту незриму межу, що відділяє справжню деспотію від необхідної творчої диктатури в будь-якому редакційному колективі.
Одразу визначимося з дефініціями. За основу пропонується визначення, згідно з яким: "Творча диктатура у редакційному колективі – особлива форма керування підлеглими, що на даний момент є найбільш оптимальною для сприяння максимальному виявленню кожним індивідом своїх творчих можливостей і узгодження цих індивідуальних творчих можливостей з інтересами спільного завдання – випуску готової інформаційно-інтелектуальної продукції".
Як всяка дефініція, наведена вище, хибить певною обмеженістю, тож будемо вважати, що за її межами лишилися деякі моменти.
А саме. Творча диктатура має сприяти становленню, а не ламанню особистості. Творча диктатура не повинна керувати методом психічного або навіть фізичного насильства, глузування. І, нарешті, жертвою творчої диктатури часто стають самі керівники проекту. (Сід Тернер, а згодом, і його брат- Тед Тернер до таких керівників не належать, бо мусили полишити СNN через відмову підтримати американську окупацію Іраку.) "Сьогодні в Україні 80 % періодичних видань є приватними, і суспільству не байдуже, на які гроші вони видаються, які політичні цілі переслідуються їх власниками" [1].
Отже, проаналізуємо, чим характерна творча диктатура саме в умовах приватного характеру друкованих видань. З чого саме вона починається в Україні? Обминаючи такі важливі аспекти, як фінансова дотація тощо, зазначимо перший захід. Це – підбір нового колективу (а не спроба відновити старий). В Україні, де лише 2-4 відсотки населення мають доступ до інтернету, пошук творчих особистостей відбувається двома шляхами – методом особистих зв'язків і через інтернет. Ефективність пошуку нових співробітників через інтернет зумовлена його елітарною природою, бо до нього мають доступ творчі працівники нового типу, з більш гнучким мисленням, потенційними можливостями швидко орієнтуватися у незнайомому психологічному і мовному середовищі тощо. Проте слід враховувати такий негативний чинник, як макдональдизація та масифікація масової свідомості та окремих індивідів (у даному випадку журналістів), як представників цієї масової культури. "Як бачимо, ідея глобальної культури й глобалізації світових суспільних просторів з очевидністю має негативний компонент, пов'язаний як з макдональдизацією, стереотипізацією поведінки людей, що входять в глобальну систему, так і з масифікацією, тобто втягуванням людини в запрограмовану на певну поведінку масу людей" [2]. Таким чином, на побутовому рівні претендент на роботу може навіть не уявляти собі, до якої міри він мислить стереотипами маскульту. Слід виявити дуже гнучку жорсткість, аби одразу відмовити такому кандидату і, по можливості, більше з ним не зустрічатись. Власне, виходячи із реалій конкурентної боротьби, можна направити такого претендента, який заражений вірусами маскульту, на роботу до конкурента. З найкращими характеристиками, звичайно.
Наступним кроком до знайомства є запит у потенційного співробітника Currіculum Vitae через систему електронної пошти. Саме СV – абревіатури, прийнятої на західному ринку праці, бо вже одне знання про це є першою позитивною характеристикою індивіда.
Підбір кадрів, які мають формувати творчий задум, ніколи не може бути прерогативою спеціальних менеджерів, представників інвестора і т. ін. Підбір кадрів майбутній керівник – творчий диктатор має проводити сам, бо, зрештою, саме ці люди мають адекватно виконувати всі його задуми, більше того – вміти їх зрозуміти і далі творчо розвинути. Коли ж співробітник починає виявляти власну ініціативу, то його слід негайно звільняти, бо такий працівник претендує на місце лідера, а лідер має бути лише один. Цей закон призводить до негативних наслідків і стає, зрештою, каменем спотикання для більшості молодих і амбітних журналістів.
Відомо ще з підручника анатомії, що впродовж семи років практично всі клітини людського тіла поновлюються. Проводячи аналогію, можемо констатувати, що людина, яку ви тільки-но найняли на роботу, вже через п'ять-сім років не буде тим стандартом, до якого ви прагнули раніше. Журналістика належить до професій, що швидко змінюють світобачення мисливця за інформацією. Впливають на зміну творчої особистості й такі негативні чинники, як незадоволена творча амбіція; прикрі випадки заздрощів у результаті конкурентної боротьби; просто – моральна і фізична втома.
Врахувати вплив усіх негативних чинників неможливо, але слід передбачати той факт, що людина, яку ви знали багато років як порядного і роботящого працівника, раптом змінюється, причому цей процес має характер незворотний і катастрофічний. Автор цієї наукової розвідки свідчить, що за кілька десятків років роботи видавцем дехто з його колишніх співробітників настільки втратили почуття реальності, що це дозволяє говорити про порушення їхньої психіки.
Причому останнє не було викликано негативними чинниками у вигляді надмірного вживання алкоголю, що типово для представників мас-медіа. Але факт легко піддається поясненню, коли врахувати, що за статистикою Всесвітньої організації здоров'я, кожна десята людина на Землі народжується з розумовими чи психічними відхиленнями, які можна ідентифікувати як хворобу. Про Україну, а тим більше столицю, над якою домінує Чорнобиль, годі й говорити. Тут кількість потенційних фізично і розумово хворих значно вища. Отже, при прийнятті на роботу нових співробітників слід враховувати і цей чинник. Виникає закономірне запитання: хто буде, в такому разі, суддею (і лікарем) для головного? Відповідь – ніхто. За умови, коли у видавця є достатньо матеріальних коштів, він може продукувати друковану чи аудіовізуальну продукцію, абсолютно не турбуючись про можливі наслідки. Більше того, відверто кепкуючи зі своєї аудиторії.
...На початку 90-х років у результаті так званих "демократичних перетворень", за умови відносної дешевизни газетного паперу, ринок України був буквально окупований виданнями-метеликами, розрахованими на пересічного читача. Вживаємо прикметник пересічний, бо невибагливого читача в природі просто не існувало. За умови більш ніж півстолітньої інформаційної блокади всі були пересічними. З такого читача деякі видавці просто кепкували, підсовуючи йому анекдотичну інформацію про світ, що оточував Україну. Згодом, із розширенням кількості телевізійних каналів і експансії дешевої російської літератури, виробництва власної газетно-журнальної продукції подібні експерименти закінчилися.
"Подальшого вирішення, на думку депутатів, уряду та журналістів, сьогодні вимагає питання економічної свободи ЗМІ, зокрема щодо оподаткування, встановлення прийнятних умов для виробників та розповсюджувачів інформаційної продукції. Це одна з найболючіших проблем ЗМІ і видавничої преси" [1]. На нашу думку, ця теза є більше побажанням, ніж констатацією реального стану речей. Все відбувається далеко не так, як цього вимагають стандарти демократичного суспільства.
На початку третього тисячоліття журналістика в Україні стала максимально прагматичною, дисциплінованою і покірною, як солдат при цараті. Політичні реалії 2004 року склалися таким чином, що за умов державного капіталізму пріоритети влади диктуються кількома угрупованнями. Витрачати гроші на газети, при тому, що з часів незалежності папір подорожчав у 230-250 разів (!) – не актуально, оскільки голос виборця коштує в провінції 20-25 гривень (приклади довиборів до ВР 2003 року).
Тому вимога до певної внутрішньоредакційної свободи у межах сучасного творчого колективу, а тим більше, демократії, звучить єретично. Редактор виконує те, що замовляє видавець. Видавець, замовляючи необхідне, має тенденцію користуватися нецензурними висловами, що регулярно записуються конкурентами по бізнесу (часто-густо однопартійцями) і озвучуються через інтернет. Інертність читача, слухача досягла тої межі, що ці виступи сприймаються вже не як розвага, а надія, що, зрештою, з'явилася сильна людина, яка здатна навести порядок. Слово "диктатура" перестає віддавати пересторогою чи небезпекою.
1. Приступенко Т. О. Деякі аспекти економічного функціонування засобів масової інформації України на сучасному етапі // Наукові записки Інституту журналістики. - 2001. – Т. 3. – С. 15.
2. Різун В. В. Системи масової комунікації // Наукові записки Інституту журналістики. – 2001. – Т. 3. – С. 25.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові