Ласкаво просимо

Така їхня газетярська доля

здобувач
УДК 82-92

У статті розглянуто структуру першої щоденної українськомовної газети у складі Російської імперії ("Рада"), охарактеризовано редакторський та авторський колектив часопису, простежено долю окремих працівників після Жовтневого перевороту.

In the article the structure of first Ukrainian daily newspaper is examined and also the characteristic of the editorial and author's board was given. The destiny of the seperate workers was considered in the periode of October's revolution.

В історії української преси газета "Рада" посідає особливе місце. Це була не звичайна газета, а видання, в якому обстоювалась українська ідея. Відстоювали її тоді знакові особистості тогочасної дійсності, люди знаючі, діячі твердих переконань, з їх числа 1917 – 1920 років. вербувалися державні діячі УНР. На сторінках "Ради" шліфувався правопис української мови, утверджувалися основні риси українського публіцистичного стилю. Тому зосередити увагу на долі цих людей – це значить не просто розповісти про особливості життя і творчості творців першої щоденної українськомовної газети в підросійській Україні.

Ці питання вже привертали увагу істориків української преси, детально розповідає про "Раду" Є. Чикаленко у своїх "Спогадах" і "Щоденниках", згадують газету С. Єфремов в "Історії українського письменства", А. Животко в "Історії української преси", Д. Дорошенко та ін., проте це найчастіше згадки або принагідні уваги. Аналізу ж матеріалів газети, її структури та газетярського колективу годі шукати. Тому в цій статті робиться спроба проаналізувати діяльність журналістів "Ради", умови їхньої творчості.

17 жовтня 1905 року з'явився маніфест про "высочайшее" дарування свобод, а 24 листопада затверджено "Временные правила о печати".Тоді ж до Є. Чикаленка завітали Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький та ін. Вони були переконані, що маніфест дає право видавати газету "явочним порядком", настав час подати заяву адміністрації.

30 листопада 1905 року Є. Чикаленко подав губернаторові заяву, де йшлося про дозвіл видавати в Києві щоденну газету “Громадське слово” та журнал “Нове життя”. У своїх "Спогадах" він напише: "ніяк не можу повірити, щоб мені сьогодні щиро простягали руку, коли ще вчора били по щоках" [7, 432]. І мав рацію.

Губернатор, який був добре обізнаний з діяльністю київської "Старої Громади", дозволу на видання газети не дав. Він "… одписав, що не видасть його через те, що з рукопису оповістки видавця, яка з друкарні чогось опинилася в губернаторській канцелярії, видно, між іншим, що видання сі домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії, утворення окремних автономних країн на окраїнах держави і перебудування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу усієї землі на власність народу, які вчинки забороняються карним законом" [6, 152].

Незважаючи на те, що відповіді від губернатора ще не було, актив майбутньої газети обмірковував, якою вона має бути, обов'язки редакційної колегії і видавців. Б. Грінченко, С. Єфремов та їхні однодумці вважали, що газета має бути радикальною у своїх публікаціях. Вони, як пише Є. Чикаленко у своїх "Спогадах", "йшли за московським "Сыном Отечества", який тоді друкував просто есерівські проклямації в своїх передовицях" [7, 436].

Видавця В. Леонтовича таке спрямування майбутнього видання обурювало. Є. Чикаленко намагався їх примирити.

Суперечки точилися завзяті. Однак обидві сторони стояли на тому, що газету видавати треба. Рішучості колективу ініціаторів додав вихід у Лубнах газети "Хлібороб". Це була сенсація. Є. Чикаленко запропонував такий розподіл обов'язків: видавці (В. Ф. Семиренко, В. М. Леонтович і Є. Х. Чикаленко) і редакційний комітет. Видавці "завідують всією фінансовою частиною та конторою газети і входять в склад редакційного комітету, як окремі члени редакції. Редакційний комітет складається з Б. Грінченка, його жінки Марії Миколаївни, С. Єфремова, Ф. Матушевського, М. Левицького, В. Дурдуківського, В. О. Козловського і нас трьох, всього з десяти осіб. Редакційний комітет закликає співробітників, визначає гонорари, але мусить вести газету в межах кошторису і по програмі Демократично-радикальної партії” [7, 437]. Редактором заочно обрали Ф. Матушевського, а секретарем В. Козловського.

Проте, як уже зазначалося, губернатор не дозволив видання газети і журналу. Тоді В. Леонтович подав заяву на видання часопису "Громадська думка" та місячника "Нова Громада", а Б. Грінченко – на газету "Рада".

Менше як за два тижні дозвіл було одержано. Почалася, як пише Є. Чикаленко, "страшенна метушня". Треба було налагодити як роботу редакції, так і роботу з передплати.

Перший номер "Громадської думки" народжувався у муках. Як згадує Є. Чикаленко, "перед самим новим роком, здається, 28 грудня, зовсім несподівано арештували С. Єфремова. Це був єдиний між нами чоловік, котрого можна було вважати за справжнього журналіста. Людина талановита, освічена, з здоровим, тверезим розумом, а головне може писати дуже швидко… Я не міг уявити собі газети без нього. Раз у раз коли у мене з'являлася думка про яке-небудь літературне діло, я зв'язував його з іменем Єфремова… діло він ставив раз у раз вище своїх особистих інтересів, вище свого самолюбства і т. ін." [7, 446–447].

Однак 1 січня 1906 року "Громадська думка" вийшла. Публіка охоче купувала її. Та в редакцію завітала поліція і конфіскувала кілька сотень примірників, а решту співробітники встигли сховати. В цензурному комітеті пояснили, що газету не закрили, але можуть закрити, якщо вона буде так гостро писати.

Другий і третій номери вийшли більш поміркованими. А для цензури редакція стала "дійною коровою". Як пише Є. Чикаленко, ми "мусили щомісяця платити хабаря цензорові Сидорову та секретареві Опатовському, як і російські газети платили" [7, 448].

Те, що цензура надто опікувалася газетою, можна пояснити дуже просто. У рекламному повідомленні, яке було оприлюднено ще до видачі дозволу на видання зазначалося, що майбутня газета даватиме "щоденний огляд життя політичного, громадського, економічного і літературного, що обстоюватиме волю особи, слова, друку, віри і спілок, що оборонятиме право українського народу на своє національно-політичне життя і тому вимагатиме автономії для України, що відстоюватиме такі ж права для інших народів Росії, що вимагатиме аби вся земля стала власністю народу, що обстоюватиме прогресивний податок (щоб хто більше має, той і більше платив) і вимагатиме для всього народу обов'язкової безплатної освіти рідною мовою" [7, 441–442].

Звичайно, така програма не могла подобатися урядовим достойникам і вони пильно стежили за виданням, час від часу конфісковували його, арештовували співробітників (найчастіше С. Єфремова) і врешті-решт 18 серпня 1906 року поліція "провела" ревізію, знайшла "компрометуючий" матеріал (відозву членів першої Державної думи, протоколи Московського з'їзду "Селянського союзу" та низку різних відозв) і "закрила" газету. Арештували Єфремова Хохлича, Квасницького та ін., а секретар редакції В. Козловський порятувався втечею за кордон [4, 197]. Водночас по Україні у багатьох передплатників поліція "зробила ревізії" і вилучила газету. Та позбавити українство трибуни урядові не вдалося.

Редакційний колектив мав також дозвіл на видання щоденної газети "Рада", що був виданий на ім'я Б. Грінченка. З 15 вересня 1906 року "Рада" стала "спадкоємицею" "Громадської думки". На перших сторінках вона щодень містила повідомлення, що передплатні кошти не повертатимуться, а передплатникам відтепер надсилатиметься газета "Рада", яка стоятиме на позиціях своєї попередниці й орієнтуватиметься у своїх публікаціях на інтелігенцію. А щодо політичної орієнтації, то в одній з передових статей редакція її сформулювала так: "Будучи одинокою щоденною газетою російської України, вважаємо корисніше… не зв'язувати себе програмою чи тактикою якоїсь однієї політичної партії, а старатися освітлювати і питання дня, і загальніші, більш принципіальні, питання українства з погляду різних поступових партій. Ставлячи своїм ближчим завданням служити культурним, громадським і політичним інтересам України під Росією, газета наша заразом буде старатися держати своїх читачів у крузі інтересів всеукраїнських" [4, 198]. Як редактор у "Раді" значився М. Павловський, а видавцем виступав Б. Грінченко.

Саме в цей час до Києва приїхав М. Грушевський. Вирішили редактором поставити М. Павловського. "Він – пише Є. Чикаленко у "Спогадах", – буде сортувати матеріал, правити мову, а ми будемо рішати, який матеріал пускати. Грушевський згодився, а Леонтович застеріг, що він зовсім зрікається приймати ближчу участь у газеті і не може взяти на себе участь в редагуванні.

З часом "Рада" стала речником і дзеркалом українського життя на всіх землях, де проживали українці. Стежила за його розвитком, формувала національну думку. Здається ні одне питання дня не уникало її сторінок. Найменший прояв культурного чи політичного життя знаходив тут той чи інший відгук" [4, 199].

Загальна структура номера мало змінювалася впродовж всього існуваня "Громадської думки" і "Ради". Основні рубрики: "З газет та журналів", "По Україні", "По Росії", "У світі", "З польського життя" – слід розглядати як осмислену тактику зосереджувати увагу загалу саме на цих тематичних напрямах.

На першій сторінці, як правило, друкувалися передові статті та рекламні повідомлення про театральні вистави (переважно українських труп), про видання, де порушувалися проблеми політичного характеру, про літературу, яка є в магазині часопису "Киевская старина" тощо. На другій сторінці містилися матеріали під рубриками "З російського життя" і "З українського життя", на третій сторінці газета містила "Листи до редакції", на четвертій – рубрики "Дописи", "Література, наука й умілусть" та комерційна реклама.

Матеріали газети дозволяють зрозуміти причини, що змушували авторів публікацій ховатися за псевдонімами та крептонімами.

Так, відповідальний редактор "Ради" М. Павловський власні публікації та матеріали інших авторів підписував найчастіше криптонімами: П., М., М. л., П – вич, М – ко П., Б., П – й, М. П – ий, Л. М. П., М. І., М. П – сь – кий, І – вич, С – нин та псевдонімами Лісовицький, Лісовицький М., Іван Рильський, Іванченко М., Іваненко М., Київський Микола, Кий, Кошоц А., Музиченко П., Музиченко Павло, Мусій, Перекотиполе Іван, Свій, Попілястий, Тон, ІІ, R. X, r, Amator, A – Moll, M – ed, Observator (всього понад 60 псевдонімів та криптонімів).

Сергій Єфремов, який чи не найбільше потерпав від ув'язнень за час своєї газетярської роботи, свої матеріали теж маскував чужими підписами. У "Словнику українських псевдонімів" О. Дея їх понад 40. Це такі: Е. С., Є., Є. с., Н. С., Р., С., Е. А., С. Е., С. Є., С. О., С. О. Е., А – вич С., А – ч С., Е – мов С., Є – мов С., Р – л, С – ць С., Александрович С., Волосожар, Дніпровенко Р., Земець, Киянин, Лановий Тр., Липовчанин, Матушевський – Єфремов, Охріменко С., Охріменко Сергій, Палець Сергій, Редакція, Ромул, Сергій, Сергій Є., Ситковецький С., Устяк П., Член клубу, Ярошенко С., Z, Nemo, Skrida, Spektor тощо.

З переліку псевдонімів та криптонімів видно, яку величезну роботу виконували співробітники газети. А якщо ще взяти до уваги, що оплата їхньої праці не була великою, що вони більше працювали з переконання, а не задля вигоди, то можна якоюсь мірою відчути їхній ентузіазм і їхню відданість українській справі. Про це у своїх "Спогадах" пише Є. Чикаленко: "Коли, повернувшись з-за кордону, я в перший раз прийшов до редакції і побачив Матушев- ського Ф., то аж ахнув: він страшно зблід, пожовк, виглядав зовсім хворою людиною. Та й не дивно, бо окрім каторжної праці, окрім убивчої атмосфери в редакційному комітеті, він ще не доїдав і не досипляв увесь час. Жив він у Боярці, де дружина його служила земським лікарем; щодня і в дощ і в завірюху, треба було бігти на двірець, їхати до Києва, сидіти по кілька годин у редакції не ївши, потім знову їхати на Боярку. Часто-густо треба було ще зоставатися і на вечір… доводилося харчуватися бозна як. Це з його боку була така самопожертва, таке геройство духа, що коли наша преса матиме будуччину, коли вона розів'ється так, як у людей, то ім'я Матушевського Ф. П. повинно нею возвеличитися на вічні времена, як нашого першого мученика преси"[5, 457].

Активно працювали в газеті М. Грушевський, М. Вороний, Б. Грінченко і його дружина М. Грінченко . (Загірня), В. Доманицький, Д. Дорошенко і В. Дорошенко, С. Єфремов, Гр. Коваленко., М. Комар, В. Леонтович, О. Лотоцький, В. Дурдуківський, В. Науменко, С. Русова і О. Русов, Є. Чикаленко, І. Шраг. Переважно це були співробітники "Ради", які за свою роботу отримували заробітну плату. За перші два неповні роки, переховуючись під різними псевдонімами та криптонімами, активну участь у роботі газети взяли майже 120 авторів. Тут були молоді (А. Тесленко, В. Самійленко та ін.) і вже відомі люди, котрі були знані як громадські діячі та організатори "Просвіти". Серед них, наприклад: Володимир Страшкевич – відомий державний діяч і науковець, Кость Лоський – юрист, громадсько-політичний діяч, письменник і публіцист, піонер національного відродження на Холмщині, Андрій Яковлів – вчений, юрист, громадський і політичний діяч, у майбутньому член Центральної ради, керівник її канцелярії, письменниця Оле- на Пчілка, марксист М. Гехтер, Л. Юркевич, якого В. Ленін вважав своїм небезпечним противником.

Звичайно, стверджувати, що публікування під вигаданими прізвищами рятували дописувачів повністю від неприємностей, не можна. Щоб хоч якось утруднити цензурі та поліції розкрити справжнє авторство матеріалів, газета доволі часто під одним псевдонімом друкувала виступи різних авторів. Так, під криптонімом М. І. публікували свої матеріали Ішуніна Марія і Павловський Мефодій, під псевдонімом "Оптиміст" – Андреюк Д., Гехтер М., Грушевський М., Матушевський Ф., під криптонімом І. К. – Карбулицький Іларій та Кузема І. О., під псевдонімом "Селянин" друкувалися Лисий Михайло, Лоський Кость, Сокіл Іван, Тесленко Архип, під криптонімом М. уміщували свої матеріали Драгоманов Світозар, Косач Ольга, Матушевський Федір, Михайлюк, Павловський Мефодій, Сабалдир Павло, Чижевський Павло, під криптонімом В. – Королів Василь, Страшкевич В., Самійленко В., Ніковський А., псевдонім "Ікс" ставили Осинський Валеріан, Сабалдир Павло, Воз- няк Михайло. Криптонімом Л. користувалися Леонтович В., Липа І., Павловський М.; П. – Павловський М., Порош М., Прихоженко І.

Звичайно, за безліччю вигаданих прізвищ та ініціалів важко було віднайти справжнього автора публікації. Тому владі легше було просто арештувати і конфіскувати номер, накласти штраф на газету або й взагалі заборонити видання, як це трапилося з "Громадською думкою".

Не тільки характер публікацій, а й каральні дії засвідчують крамольність видання, а водночас, хай опосередковано, й ефективність роботи (зокрема, виховної) редакційного колективу. З авторів "Ради" Українська Народна Республіка в період свого становлення вербувала державних мужів, і не лише звичайних виконавців, пересічних чиновників, а й часом добре знаних діячів.

Доля цих діячів доволі повчальна з погляду боротьби за незалежність і самостійність України. Тут чітко простежуються три групи тих, хто пов'язав своє життя з "Радою". Перша – автори "Ради", що з тих чи інших причин опинилися на еміграції. Друга – це ті, котрі пішли з життя до 1930 року, і третя – це ті, хто зважився продовжити боротьбу за вільну Україну в роки радянської влади.

Слід зазначити, що всі вони спершу активно обстоювали позицію автономії України, спираючись на Переяславську угоду 1654 року. Така позиція на той час була найбільш виграшною для відкритої політичної боротьби. Її прибічники не виступали відкрито за відокремлення. Вони боролися тільки за права України у складі Росії.

Як засвідчила історія, позицію автономістів не зміг зігнорувати і радянський уряд В. Леніна. Як відомо 1922 року був створений СРСР, до складу якого увійшли "добровільно" Росія, Україна, Білорусь і Закавказзя. Це була скоріше видимість федеративного утворення, видимість заради збереження тієї ж імперії, тільки під демократичною машкарою.

Щирості більшовицьких діячів повірили далеко не всі. Особливо ті, хто зі зброєю боровся за Україну і не за власним бажанням опинився на еміграції. Серед цих діячів М. Грушевський (Голова Центральної ради), В. Винниченко (очолив Генеральний секретаріат, уряд України), С. Єфремов (заступник Голови Центральної ради, генеральний секретар міжнаціональних справ у Генеральному секретаріаті), Д. Дорошенко (у травні – листопаді 1918 р. міністр закордонних справ Української держави), Лозинський Михайло (товариш секретаря закордонних справ ЗНУР), Левицький Модест (голова дипломатичної місії у Греції), Матушевський Ф. (посол УНР у Греції) та ін. Всі вони жили Україною і діяли задля України.

Після 1920 року частина з них опинилася в еміграції, але і там, за кордоном, діяли вони задля України. Саме вони зберегли для нащадків правду про події та людей того буремного часу. Серед них: Є. Чикаленко з його відомими "Спогадами" та "Щоденником"; Дмитро Дорошенко, автор понад тисячі публікацій (фундаментальний огляд історії України від давнини до сучасності, літературні портрети Є. Чикаленка, В. Антоновича та ін.), професор Українського вільного університету, працював спершу у Відні, потім у Празі й нарешті у Мюнхені; Спиридон Черкасенко, що опинився в еміграції з 1919 року і у Відні редагував шкільні підручники; Володимир Кушнір, який заснував і тривалий час редагував "Ukrainisch Rundschau" та редактор (1911-1912) галицької газети "Діло", голова українського пресового бюро у Відні; Андрій Яковлів, ректор (1945) Українського вільного університету та професор права Української Господарської Академії в Подєбрадах, а з 1939 директор Українського наукового інституту в Варшаві; Модест Левицький (1919), радник посла УНР у Греції, а потім викладач Української Господарської Академії в Подєбрадах (1927 переїхав до Луцька, де і помер 1932); Кость Лоський – посол України у Франції, пізніше у Фінляндії, Швеції, Норвегії, викладав римське право в Українському вільному університеті, був обраний дійсним членом НТШ; Вадим Щербаківський, відомий український етнолог та археолог, котрий з 1922 року перебував у еміграції і працював професором Українського вільного університету в Празі та Мюнхені, а в 1945–1951 роках. був ректором цього університету. Якщо говорити про Володимира Винниченка та Михайла Грушевського, то вони зробили спробу повернутися в Україну з еміграції і діяти для рідного краю в умовах радянської дійсності. Так, В. Винниченко ще в 1919 році безуспішно намагався домовитися з урядом В. Леніна про радянську українську самостійність. У 1920 році повернувся в Україну і намагався домовитися про реорганізацію уряду УРСР і знову безуспішно. Виїхав за кордон (у Францію) і повністю присвятив себе літературній роботі. Закінчив життя в самотині.

М. Грушевський, перебуваючи за кордоном, у 1919 році заснував у Відні Україн- ський соціологічний інститут. Він видав ряд праць і почав писати "Історію України – Руси". У 1923 році його обирають академіком Української академії наук. 1924 року він повертається в Україну, відновлює роботу історичної секції, організовує низку академічних комісій для дослідження української історії й фольклору, редагує журнал "Україна". З активізацією боротьби радянської влади з українською культурою (1929) він був висланий до Москви (1931). У 1934 році загадково помер.

До 1930 року померли Василь Доманицький (1910), Борис Грінченко (1910), його дружина Марія (1928), мати Лесі Українки Ольга Косач (Олена Пчілка, 1930), Володимир Самійленко (1925) та ін. Їх оминула гірка доля "ворогів народу".

До 1930 року вони, повіривши в "кращу долю", працювали на Україну. Так, Марія Грінченко з 1919 року була співробітницею Комісії "Словника української живої мови" в Українській академії наук і перекладала українською мовою твори Ібсена, Метерлінка, Андерсена, Бічер-Стоу та ін. Олена Пчілка писала багато для дітей (поезії, казки, оповідання), працювала в комісіях Україн-ської академії наук, з 1925 року обрана членом-кореспондентом академії. Син Михайла Драгоманова Світозар до 1930 року викладав у київських вишах, як "небажаний елемент" позбавлений роботи і в 1943 році змушений був емігрувати. Володимир Самійленко спершу емігрував (1919), а в 1924 році повернувся до Києва, працював редактором у Видавництві художньої літератури і в 1925 році помер у Боярці. Цей перелік можна продовжити.

Відчуваючи наближення "судного часу", дехто з колишніх працівників "Ради" вирішили виїхати з України. Так, Леонід Пахаревський ще в 1920 році переїхав до Москви. Правда, його доля з 1930 року невідома і коли він помер теж невідомо. Всеволод Козловський, який в 1914 – 1917 роках був секретарем "Союзу визволення України", 1918 року – секретарем українського посольства в Берліні, повернувшись на батьківщину, працював у Всенародній бібліотеці України і 1930 року переїхав до Алмати. Його доля після 1930 року невідома.

До третьої групи належать співробітники “Ради”, які вважалися “ворогами народу” та були засуджені в результаті процесу над "Спілкою визволення України".

Відомо, що родина Євгена Чикаленка (видавця "Громадської думки" і "Ради") була причетна до діяльності "Союзу визволення України", який вів агітаційну роботу серед полонених російських солдат в Німеччині та Австрії. Син Євгена, Петро, (у полоні) вів активну роботу серед солдат-українців. Не тримався осторонь цієї роботи і Левко, старший син. Діяльність "Союзу" дозволила на час революційних подій 1917 року сформувати дві дивізії (синьожупанників і сірожупанників) українського війська. З погляду достойників, що стояли біля більшовицького керма, це була ворожа діяльність. А з ворогами треба боротись. Якщо вони не здаються, їх треба знищити.

Співробітники і дописувачі колишньої "Ради" не здавались. Продовжували працювати в царині українознавства та національного відродження. Така робота не вписувалась у рамки побудови "нового безкласового пролетарського суспільства", з нею треба було кінчати (рано чи пізно).

Як свідчать "Щоденники" С. Єфремова, до нього вже тривалий час придивлялися. Він обурював владу своєю прямолінійністю і безкомпромісністю. Це був "ворог", який не здавався. Його треба було знищити.

На лаві підсудних Єфремов не самотній, а разом з колегами по газеті "Рада" та з її активними дописувачами. Тут бачимо Григорія Коваленка, організатора "Просвіти" на Полтавщині, автора "Початкового курсу української історії", біографічних нарисів (зокрема про Григорія Сковороду), п'єс для дітей. У 1930 році його заарештували і він помер у в'язниці. Тут був і Михайло Лозинський, український дипломат, професор міжнародного права Українського вільного університету (у Празі), а згодом керівник кафедри права Інституту народного господарства у Харкові, автор праць про М. Драгоманова, М. Павлика та ін. Заарештований 1930 року і в 1937 помер на засланні (Урал). Був тут і Володимир Дурдуківський, директор першої української гімназії ім. Т. Шевченка, керівник науково-педагогічної комісії Української академії наук. Засуджений на вісім років. Незабаром був звільнений. За єжовщини заарештований вдруге і відтоді його доля невідома. Так само засуджений Володимир Страшкевич, один із засновників видавництва "Вік". З 1926 року – голова секції ділової мови Інституту наукової мови. Він разом з М. Дорошенком та М. Станислав- ським уклали нормативний "Словник ділової мови (термінологія і фразеологія)", який сприяв унормуванню української ділової термінології. У процесі СВУ засуджений і його подальша доля невідома. На вісім років був засуджений також Андрій Ніковський, співробітник "Ради", а пізніше Міністр закордонних справ уряду УНР в еміграції. Повернувся в Україну 1924 року, був співробітником АН у Комісії словника української живої мови. У 1942 році помер в ув'язненні. Не оминула цієї гіркої долі й дочка М. Старицького, приятелька Лесі Українки – Людмила Старицька-Черняхівська. У ході процесу її засудили на п'ять років "суворої ізоляції". За кілька місяців звільнили і вислали до Юзівки (нині Донецьк). Разом з сестрою Оксаною 1941 року розстріляна.

Отже, як би не складалася доля колишніх співробітників та дописувачів "Ради" – всі вони, навіть у найтяжчих (навіть – нестерпних) умовах працювали на Україну, боролися за її свободу та права. Своєю звитяжною роботою вони заклали підвалини того, що ми сьогодні називаємо українською ідеєю, виробили методику газетярської боротьби (читай – роботи) за цю ідею і засвідчили нащадкам, що навіть у нестерпних умовах треба вести цю боротьбу.

1. Грінченко Б. Тяжким шляхом // Рада. – 1906.
2. Дей О. Словник українських псевдонімів. – К.: Наукова думка, 1969. – 560 с.
3. Єфремов С. Щоденники. – К. Рада, 1997. – 840 с.
4. Животко А. Історія української преси. – К.: Наша культура і наука, 1999. – 360 с.
5. Масанов Ю. В мире псевдонимов, антонимов и литературных подделок: У 2 т. – М.: Наука, 1963. – Т. 1. – 310 с.
6. Нова громада (часопис). – 1906. – Т. 1
7. Чикаленко Є. Спогади. – Нью-Йорк, 1999. – 504 с.
8. Чикаленко Є. Щоденнк. – Л., 1931. – 480 с.