Ласкаво просимо

Літопис роду Лазаревських (Спогади Гліба Лазаревського про журнал "Киевская старина")

к. і. н.
УДК 070.303.823.3

У статті досліджується життя і творчість автора спогадів про журнал "Киевская старина" Гліба Лазаревського.

The author tries to investigate life and creativity of the author of memoirs on magazine "Kiev olden time"Hliba Lazarevskoho.

Перегортаючи пожовклі сторінки журналу "Українська література" за 1943–1944 роки, що виходив в Уфі, майже останнім у змісті бачимо прізвище, Гліб Лазаревський, і заголовок: "Київська старовина. Спогади" [1]. Невже в ті роки, коли стояло питання: бути нам чи не бути поневоленими німецько-фашистськими загарбниками, так актуально було займатися спогадами? Виявляється, що так. Шкода лише, що це "так" було спричинено тільки політичними мотивами сталінської системи, а не національними – українського народу. Тому поруч із цими спогадами з'являлися ще статті й про Б. Хмельницького, О. Довбуша, П. Куліша, Байкове кладовище… А потім, коли розгромили зайдів, відстояли "свою" землю, багатьом авторам було понівечено долі за ці та інші публікації. Серед таких – ім'я Гліба Олександровича Лазаревського.

Актуальність даного матеріалу полягає в тому, що ім'я Гліба Лазаревського як автора спогадів "Київська старовина" практично не досліджене і не вивчене. До цього часу ми ще мало знаємо насамперед про нього самого, а тим паче про його спогади. З'явившись у період Великої Вітчизняної війни, і до цього часу через 60 років, не можуть бути надрукованими окремим виданням через постійні фінансові перешкоди. Хоча це одне з найповніших джерел про редакторів, авторів журналу "Киевская старина", написаних у досить цікавій формі, формі спогадів, які швидше нагадують розповідь бувалої людини. Тому для того, щоб все-таки через деякий час можна було б надрукувати ці спогади, необхідна попередня робота для їх пропагування, рекламування.

Об'єктом дослідження є автор спогадів "Київська старовина" і безпосередньо його спогади.

Історіографія питання. Поступово особа Гліба Лазаревського вивчається і досліджу-ється. Внук Гліба О. О. Лазаревський, незважаючи на те, що живе кілька десятиліть у Росії, не забуває про своє коріння, вивчає свій родовід, надрукував кілька книжок, у яких, зокрема, йдеться і про його діда Гліба Олександровича [2]. У контексті вивчення питання терору в СРСР історик С. Білокінь використав факт утечі Г. Лазаревського із тюрми [3]. Під час першої спроби надрукувати спогади в журналі "Київ" їм передувала коротка передмова про Гліба Лазаревського та його спогади [4]. З нагоди його 120-річчя нами було надруковано кілька матеріалів [5].

Тривалий час ім'я автора спогадів "Київська старовина" замовчувалось, а самі спогади таємно "ходили по руках", викликаючи захоплення, справляючи неабияке враження, відкриваючи величезну епоху з життя української інтелігенції, культурних діячів другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Спогадам ось уже протягом понад півстоліття так і не судилося побачити світ окремим виданням. Поет О. Ющенко стверджує, ніби була верстка, а чи й сигнальний примірник у 1946 році [6], та постанова ЦК КП(б) України від 1 жовтня цього ж року про журнал "Вітчизна" (так після війни став називатися журнал "Українська література") все перекреслила.

Хто ж автор цих спогадів?

Гліб Олександрович Лазаревський – син українського історика Олександра Лазаревського. Ця родина дала багато прекрасних представників інтелігенції: Василь (1817–1890), Михайло (1818–1867), Федір (1820–1890), Яків (1829–1880), Олександр (1834–1902), Іван (1836–1887) Матвійовичі Лазаревські – шість рідних братів із епохи Т. Шевченка, його шанувальники і близькі друзі, які багато в чому допомагали Кобзареві за його життя, шанували пам'ять після смерті.

Гліб Олександрович належав до наступного покоління, яке справді добудовувало те, що батьки не встигли побудувати в умовах жорстокої імператорської цензури, двох антиукраїнських указів. Це було вже друге покоління з університетською освітою і мало великі перспективи. У них було більше наукового досвіду і знань. Вони прекрасно доповнювали здобутки своїх батьків. Проте й їм небагато вдалося зробити, бо довелося жити в ще жорстокіших умовах більшовицьких політичних і фізичних репресій, постанов партії, які абсолютно нічим не відрізнялися від валуєвських та емських циркулярів.

Народився Гліб 14 (27) травня 1877 року. Перші роки життя проходили в с. Підлипному Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Конотопський район Сумської області).

Коли батька Гліба перевели до Київського окружного суду і сім'я поселилася на вулиці Малопідвальній (згодом Чкалова, а зараз Олеся Гончара), № 33 (цього будинку вже немає), Гліб відвідує Київську гімназію № 4, на розі Бібіковського бульвару (зараз бульвар Шевченка) та вулиці Пирогова. Закінчивши її в 1895 році, Гліб вступає до університету св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка) на юридичний факультет. Разом з навчанням Гліб виконує різні доручення батька щодо видання та розповсюдження журналу "Киевская старина", потім – доручення редактора і навіть одержує, як для студента, непогану платню.

У журналі "Киевская старина" пробує і своє перо, друкуючи статтю "Список докторов медицины из малороссов, практиковавших в России в ХVIII ст." [7]. Одержує схвальний відгук від В. Горленка, який писав до батька: "Я з задоволенням побачив в останньому номері "Старины" дебют молодого (о, дуже молодого) дослідника малоросійської старовини п. Г[ліба] Л[азаревського]" [8]. Відома ще одна праця Гліба в журналі – "К истории киевских женских монастырей" [9].

Як дипломованого юриста, життєва і професійна доля кидає його з одного міста в інше, з однієї посади на іншу. Спочатку працює кандидатом на судові посади при Київському окружному суді, згодом судовим слідчим у м. Конотопі та товаришем прокурора окружних судів: Чернігівського (1906-1911), Віленського (1911–1915) і Київського (1915–1917). Восени 1917 року за власним бажанням залишає цю роботу і переходить працювати в кооперативний заклад – управляючим справами і юрисконсультом у Київський губернський союз кооперативних закладів спочатку кредитних (союзбанк), а потім сільськогосподарських (губсільсоюз).

У кінці серпня 1919 року, коли в Київ приходять денікінці і оголошують мобілі-зацію юристів, Гліб Олександрович зникає й перебуває за межами Києва. У кінці листопада конспіративно повертається до себе на квартиру (Обсерваторна, № 19, кв. 3). Там у цей час його дружина Марія Дмитрівна Навроцька – одна з нащадків роду Максимовичів (на якій одружився 1909 р. у м. Чернігові) надала притулок своїм подругам дитинства Галині Полянській, Тетяні Аплаксиній і Євгенії Віронкіній, які прибули до Києва також конспіративно за завданням комуністичної партії. Вони працювали в більшовицькому підпіллі та мали на цій квартирі явку. Гліба посвячують у всі ці таємниці.

Через кілька днів денікінська контр-розвідка арештовує на квартирі Гліба, ув'язнює в Лук'янівській тюрмі, як такого, що ухиляється від мобілізації, виносить вирок – розстріляти в адміністративному порядку. Так би й могло статися.

Залишилися спогади Гліба, прокоментовані його онуком Олександром, про цей період: "Велика підвальна, 10. Денікінська контррозвідка. Колись мешкав там повітовий маршал шляхти Вишневський. Допит Гліба. Йому кажуть:

– Ви ж не будете заперечувати, що стояли на чолі окремої слідчої комісії при штабі корпусу Січових стрільців?

Далі:

– Я глибоко ціную вашого брата, як письменника (Бориса. – І. З.). Він був моїм учителем у цій галузі, але я його розшукаю і заарештую без жодного вагання. Оце буде гучний судовий процес у Києві.

Далі:

– А ви, Глібе Олександровичу (це вже мені офіційно), все-таки непоправний українець.

Далі:

Нарешті і Лук'янівська в'язниця. Приймають. Обшукують. Розглядають супровідного листа. Чую пошепки.

– Та це ж товариш прокурора. (15 грудня).

Далі:

Потім натовп арештованих ведуть до Василькова. Разом з Бутенко, міський київ- ський голова. Комісія створюється по розвантаженню в'язниці" [10].

16 грудня 1919 року більшовики звільняють Київ від денікінців і це рятує Г. Лазаревського від явної смерті, хоча й був евакуйований з тюрмою до Василькова, звідки, за спогадами сина, втік.

Повертається до Києва і продовжує роботу в кооперації. За сумісництвом ще працює заступником ліквідаційної комісії при Київському губревкомі протягом січня й лютого 1920 року

Ще в 1917 році Гліб Олександрович, у вільний від роботи час, розпочав дослідницьку роботу над творчістю Т. Шевченка. Перекази від батька про дружні стосунки між Шевченком і братами Лазаревськими не давали йому спокою.

У 1923 році губсільсоюз реорганізовано в окрсільсоюз, який ліквідовано весною 1925 року, і Гліб переходить на роботу в Київську обласну сільськогосподарську студію Наркомзему на посаду наукового секретаря і юрисконсульта.

У січні 1930 року дістає наукове відрядження на три місяці за кордон, до Польщі й Франції, щоб зібрати матеріал, який стосується Т. Шевченка. Переважно працює у Варшаві співробітником Українського наукового інституту [11, 783], займається науковою творчістю. Пише біографічне оповідання "Молодість Лесі Українки" (1935–1936), упорядковує великий том листування М. Драгоманова з членами Старої громади [12], пише інші праці: "Земельний устрій Совєтської України" (1938), "Український науковий інститут за п'ять літ його існування. 1930–1935" (1935) і за 1935–1939 роки (1939), "Вмарш синіх жупанів. Фрагмент зі спогадів із року 1918" (Календар "Червоної калини" на 1939 рік), "Та не буде лучше… (Спогади емігранта про старі панські садиби в Україні" (Громадянка – Л., 1938. – № 3) та ін. Вів активне громадське життя [11, 784].

Цей період оповитий таємничістю. Науково-творча діяльність – це прикриття. З припущень: виконує завдання розвідувального характеру, яке полягає в тому, щоб Г. Лазаревський "дізнався про настрої буржуазного керівництва" (польського) відносно СРСР. За іншими джерелами, цей період розпочався значно раніше. Викладач Інституту Служби безпеки Д. Вєдєєв досить відкрито заявляє: "Протягом 1924–1939 рр. серед наддніпрянської еміґрації в Польщі активно працював радянський агент з доброго українського шляхетського роду Гліб Лазаревський" [13].

Із Польщі повертається в 1939 році, що значно пізніше, ніж "треба" було, і, можливо, значно раніше, ніж планувалося. 1 вересня 1939 року на Польщу напала фашистська Німеччина і потреба в послугах агента відпала.

Дома не застає ні дружини, ні сина: їх репресовано і засуджено на п’ять років кожного позбавлення волі за "підозру в шпигунській діяльності" на користь Польщі та заслано до Сибіру.

У квітні 1940 року Гліб Олександрович з річним паспортом їде до м. Сум, де працює перекладачем і приватним викладачем іноземних мов. Він добре володів французькою, німецькою, польською; гірше – англійською, італійською, голландською, іспанською мовами. Переїзд до Сум треба розцінювати як обов'язковий після виконання завдання – подалі від столиці, від можливих зносин із небажаними особами, – що ще раз засвідчує: поїздка була ніяким не науковим відрядженням, а оповідання, збірник матеріалів архіву М. Драгоманова – своєрідне прикриття.

Весною 1941 року йому дозволяють повернутися до Києва і клопотатися про поліпшення становища, це означає – повернення й сім'ї. Прибуває до Києва у червні 1941 року – якраз напередодні війни.

У липні цього ж року Г. Лазаревський їде до Харкова, одержує безстроковий паспорт, замість річного. І восени переїжджає до Уфи, куди прибув у грудні 1941 року. Там він почав працювати перекладачем при Академії наук, а потім, за угодою, – літературним редактором і перекладачем в Інституті історії Академії наук.

23 липня 1943 року Г. Лазаревського зараховують виконуючим обов'язки старшого наукового співробітника Державного літературно-художнього музею Т. Г. Шевченка, який організували в Уфі. Тоді ж починає займатися й літературною працею, пише, зокрема, спогади "Київська старовина", – як згадує Гліб Олександрович в автобіографії, – "просякнуті націоналістичним духом", та працю "Шевченко й Лазаревські".

Влітку 1944 року разом з музеєм переїжджає до Києва. Його зараховують завідувачем відділу музею. Активно продовжує працювати над Шевченком. Пише двотомну працю, але рукопис невідомо куди подівся. Хоча є гіпотетичні міркування стосовно того, що ця праця опинилася в одного із шевченкознавців за межами України, який досить активно послугувався нею для написання своїх робіт.

1 жовтня 1946 року, після тривалої критики в пресі, з'являється постанова ЦК КП(б)У "Про журнал "Вітчизна", в якій, зокрема, було сказано таке: "Редакція "Вітчизни" і після постанови ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 р. продовжувала надавати сторінки журналу такому авторові, як Г. Лазаревський, який активно проповідував у свої писаннях буржуазно-націоналістичні ідеї, всіляко вихваляючи дореволюційну поміщицько-капіта-лістичну дійсність і підносячи на щит консервативних та реакційних діячів минулого, в тому числі і прямих петлюрівських контрреволюціонерів. Редакція "Вітчизни" не давала відсічі ворожій пропаганді Лазаревського, але, навпаки, – зробила його постійним і основним автором журналу, з номера в номер друкуючи його реакційну писанину". І вже 5 жовтня цього року Г. Лазаревського увільняють від обов’язків завідувача відділу, зараховують на посаду наукового співробітника музею. А 22 листопада 1947 року взагалі звільняють з роботи "за недотримання ідеологічного рівня в наукових роботах". Хоча такі його праці, як "Культура російського народу й Т. Г. Шевченко" (1946), "Культура російського народу і пам'ять про Т. Г. Шевченка (1861–1918)" (1947), музейним керівництвом не були взяті до уваги, незважаючи на високу оцінку О. І. Білецького [11, 786].

У квітні 1948 року Комітет з культурно-просвітницьких закладів пропонує йому роботу в одній із київських бібліотек, але через те, що в Києві для Гліба Лазаревського не знайшлося житлоплощі, бо він до цього мав безпосередньо у музейному приміщенні помешкання, йому дають направлення до Львова.

У червні Гліба Олександровича зараховують на роботу бібліотекарем в обласній бібліотеці у відділі опрацювання книг, якою він і змушений був задовольнятися трохи більше року.

У ніч з 14 на 15 січня 1949 року Гліб Олександрович відходить з цього світу, а 17 січня його тіло ховають на Личаківському кладовищі. Помер від простуди, бо організм був дуже виснажений. Де йому було бути ситим, коли "у нього не знайшлося навіть чистої сорочки, щоб покласти у труну"[14].

Навряд чи хто зараз може точно сказати, де міститься могила чи не останнього з могікан роду Лазаревських, які так яскраво світилися розумом і горіли серцями на культурному ґрунті України, полишивши розпорошений, розсипаний багатющий, як діамантове намисто, архів. На жаль, не всі ці діаманти вдасться зібрати, щоб вони знову заграли дорогоцінним сяйвом.

Заповнюючи особистий листок з обліку кадрів у 1948 році, у графі "Социальное происхождение" Гліб Лазаревський відверто й сміливо зазначає: "из дворян". Шляхетність у слові і вчинках супроводжувала все його свідоме життя. Таким він відійшов від нас, таким залишився у збережених його творах.

У червні 1990 року в періодиці було надруковано виклад розглянутого в ЦК КПУ питання про постанову ЦК КП(б)У кінця 40-х – початку 50-х років з питань розвитку української літератури, мистецтва, історичної науки. У цьому викладі нарешті визнано, що постанови "фактично скасовані життям".

Оскільки партія "завжди" йшла в ногу з життям, то відповідно скасувала вісім постанов, які були видані протягом п'яти років. Чи можна зараз уявити той пресинг з боку партії, яким вона тиснула на діячів культури і науки? Відверто кажучи, повною мірою важко.

Якщо тоді майже всі постанови партії мали не лише законодавчий характер, а й виконувалися з усією відповідальністю, комуністичним ентузіазмом у дусі соціалісти-чного змагання, то в 90-х роках все частіше ці постанови набували декларативного характеру. Так було і з постановою про скасування постанов з питань розвитку української літератури, мистецтва, історичної науки, демагогічно продемонструвавши "сприяння повному відновленню історичної справедливості щодо значного числа науковців, діячів літератури та мистецтва". Таке відновлення полягало тільки у виданні творів представників цих сфер. Ні про які моральні, не кажучи вже про матеріальні, збитки цим людям, їхнім сім'ям – жодного слова, жодного натяку. Було те, що сталося. Постанови приймалися "у руслі тогочасної політики у духовній сфері" і ніякої відповідальності за знищення тисяч найталановитіших людей, через що понижено на кілька ступенів культурний рівень народу, його освіту, самосвідомість і взагалі загальмовано розвиток, поступ держави, ніхто не збирається нести. Логіка дивна! Спочатку прийняти репресивні постанови, реалізувати їх, а потім – "ощасливити народ" – скасу-вати. І кожного разу все це обумовлюється духом часу. Але ж ці репресивні постанови тільки політично-декларативно скасову-валися. Насправді ж ті самі закони як діяли, так і діють, лише з тією різницею, що зараз включено фінансові методи заборони. Всі державні гроші зосереджені в певній групі людей, яка розподіляє їх, дозуючи мізеріями на освіту, медицину, науку. І виходить так, що ця мізерія викидається на вітер, бо її не вистачає на розвиток ні тієї ж освіти, медицини, науки. І знову логіка дивна …

Після скасування такого блоку постанов, зрозуміло, можна було б подумати про перевидання і спогадів Гліба Лазаревського. Що й було зроблено нами в 1991 році та запропоновано редакції журналу "Київ". Правда, логічніше було б запропонувати журналу "Вітчизна", як спадкоємцю журналу "Українська література", але події, описані в спогадах, більше стосуються Києва. Редакція з великим бажанням зголосилася здійснити передрук, але вийшло тільки три подачі в 1992 році [15]. Це менше половини. Через фінансові труднощі публікація спогадів припи- налася.

Не змогло їх видати з цих же міркувань і видавництво "Дніпро". Збереглася записка в тому примірнику, який пропонувався "Дніпру": "Вважаю, що це буде одне з найцінніших і найцікавіших "ударних" видань "Дніпра", особливо, якщо книжку гарно, щедро оформити і пустити по дорогій ціні. (Якомога швидше). Л. Білик. 30. 12. 92" [16]. Висловлюю щиру вдячність пану Л. Білику, мені незнайомому. Він мав рацію. Книжка розійшлася б, мала б подвійний зиск: моральний і матеріальний, але видавництво було поставлено в таку матеріальну скруту, що не змогло відважитися на публікацію. Як не повірити у фінансові репресивні заходи національної справи сьогодні?!

Не побачили світ спогади і зусиллями Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, фінансування якого на видання своїх праць, як основного призначення створення цього інституту, фактично припинилося повністю. З досить високою схвальною оцінкою спогадів одержано негативну відповідь і від видавництва "Либідь". Кілька років пролежали вони і в видавництві "Генеза".

Отже, було п'ять спроб видати спогади Г. Лазаревського після того, як державна політика "повинна сприяти повному відновленню історичної справедливості…".

Спогади Г. Лазаревського з самого початку не були сприйняті однозначно. Згаданий вже поет О. Ющенко, одержавши перший номер журналу "Українська література" зі спогадами, "не міг відірватися від першої подачі, прочитавши їх швидко, і шкодував, що довелося довгенько чекати продовження… І потім це було ніби невелике свято, коли щастило одержати дорогоцінний пакунок з далекої Башкирії до берегів Волги в Саратов, де я працював на радіостанції імені Тараса Шевченка". Правда, це було сказано не в 1943, а в 1991 році і повторено в 1995 році [17].

По-іншому ці спогади читав теж поет, але насамперед державно-чиновницький діяч, заступник Голови Ради міністрів УРСР того часу (1948) Микола Платонович Бажан, якому, певно, не могли не надсилати примірники журналу "Українська література" зі спогадами Г. Лазаревського. Спочатку з'явилася його стаття "До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії України" у газеті "Радянська Україна" від 19 листопада 1946 року, де обізвано спогади Г. Лазаревського дворянськими, "які несуть в собі шкідливі буржуазно-націоналістичні погляди". Дотримуючись свого ж принципу "До кінця викорчовувати…" у цій же газеті від 13 і 14 грудня 1947 року М. Бажан друкує велику за обсягом і ганебну за змістом статтю "Проти націоналістичних перекручень в сучасній науці про історію України", в якій поруч з іншими дісталося й батькові Гліба – Олександрові Матвійовичу. Таким чином, було затавровано батька й сина. Швець оцінював і ганьбив роботу крамаря, а крамар – роботу швеця. Але тоді це не мало ніякого значення. Важливо було те, про що говорилося. І чим гостріше, тим краще.

Спогади про "Київську старовину" стали приводом для покарання не лише їхнього автора, а й багатьох причетних до них, зокрема, головного редактора журналу "Українська література" Юрія Яновського. Перепало й М. Рильському. "Спомини Гліба Лазаревського, – пише Максим Тадейович у листі від 25 вересня 1961 року до письменника Ю. Мартича, – справді дуже цінні. А як бито за них і редакцію "Української літератури", й мене як "рекомендателя" і якоюсь мірою натхненника цих споминів, – ну й самого, звісно, автора!" [18].

Чи ж можна зараз ставитися однозначно до спогадів Г. Лазаревського? Як і до будь-яких спогадів, звичайно ж, ні. На те вони й спогади, що в них реальний об'єкт обов'язково переданий через суб'єктивне бачення, сприйняття. Спогади "Київська старовина" яскраво позначені тим і тим. Заповзявшись метою, можна б звірити за іншими джерелами, скажімо, спогадами інших авторів, листуванням, наскільки реально вдалося показати суспільно-культурне життя в Україні другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Але це потребує, як говорив сам Гліб Олександрович, окремої розвідки. Такого ж дослідження потребує й визначення міри суб'єктивізму в спогадах. Можливо, це найосновніше. Але чи варто це робити зараз і взагалі?

Пишучи свої спогади, Г. Лазаревський не міг не користуватися деякими джерелами про журнал "Киевская старина", його авторів, співробітників, скажімо, низкою публікацій І. Житецького в журналі "Україна" [19], у збірнику "За сто літ" [20], що побачили світ у другій половині 20-х років, та багато інших. Разом з Академією наук було евакуйовано і значну частину її бібліотек. Але було ще одне джерело, яке належало тільки Глібові Олександровичу, – це особисті враження, що чудово закарбувалися в його пам'яті. Чи могли вони зраджувати? По-людськи – ні, але фактично – так. Наприклад, першого редактора "Киевской старины" Ф. Лебединцева він бачив ще дитиною до 12 років. Чи міг він, описуючи його портрет, зовнішність сприйняти неадекватно? "Коли ми були малими, всі дерева здавалися великими", – каже народна мудрість, і розумні й талановиті люди також, додамо від себе. Трохи комічно, скажімо, описано перше візуальне сприйняття В. Горленка, який сидів на стільці, ніби гномик. І таких фактів можна знайти багато. Життя київської інтелігенції автор постійно спостерігав до 1901 року, поки не поїхав працювати слідчим до Конотопа. В основному багаж вражень та інформації формувався саме в цей час. Далі все мало епізодичний, фрагментарний характер. Враження залишилися дитячо-юнацькими, а фактичний матеріал накопичувався в міру можливості. І тут треба віддати належне талантові Г. Лазаревського, його пам'яті: йому вдалося по-своєму створити те, що не було зроблено ніким. І це найголовніша і найбільша його заслуга. Звичайно, багато що доповнить "Щоденник" О. Кістяківського [21], який з'явився у двох томах, "Щоденник" Є. Чикаленка, який, сподіваємося, буде перевиданий; спогади А. Стороженка, які також, віриться, побачать світ і т.д.; але спогади Г. Лазаревського, знайшовши місце в культурній спадщині України, будуть її неповторною пам'яттю.

1. Українська література. – 1943. – № 7.– С. 97–113; № 8–9. – С. 104–118; № 10–11. – С. 108–117; № 12. – С. 120–135; 1944. – №1.– С. 137–148; № 2. – С. 130–139; № 3–4. – С. 145–154; № 5–6. – С. 142–153; № 7–8. – С. 162–173; № 9–10. С. 168–179; № 11. – С. 148–157.
2. Деды. Глеб Александрович Лазаревский // Лазаревский А. А. Pro domo sua. Про дом мой. Семейная хроника (XVII–XX вв.). – СПб., 1998. – С. 95–101; Назва та сама. – Мегион, 1999. – С. 95–100.
3. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. Джерелознавче дослідження. – К., 1999. – С. 114; Раритети української бібліографії у збірках Олександра Лазаревського та Михайла Хмирова // Київська старовина. – 1998. – № 4. – С. 158.
4. Забіяка І., Лазаревський О. У майбутнє – без минулого?: Передмова до публікації: Лазаревський Г. Київська старовина. Спогади // Київ. – 1992. – № 5. – С. 138–139.
5. Мемуари чотирьох поколінь роду Лазаревських як історичне джерело // Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції "Історична спадщина науки історії України (погляд з кінця ХХ ст.)" (м. Глухів, грудень 1996 р.). – К., 1996. – С. 60–62; Гліб Лазаревський і його "Київська старовина". Спогади. З нагоди 120-річчя від дня народження // Наукові записки. Збірник праць мо-лодих вчених та аспірантів. – К., 1997.– Т. 2. – С. 245–255; Гліб Лазаревський та його спогади. Торік минуло 120 літ від дня народження автора "Київської старовини" // Літературна Україна. – 1998. – 22 січ. – С. 7.
6. Вітчизна. – 1995. – № 3–4. – С. 150.
7. Киевская старина. – 1896. – № 3. – С. 98–113.
8. ІР. – Ф. І, од. зб. 68012.
9. Киевская старина. – 1896. – № 3. – С. 9–13.
10. Лазаревский О. Г. Для семейного пользования. Воспоминания. – Рукопис.
11. Мороз М. Упорядник і дослідник архіву Михайла Драгоманова Гліб Лазаревський // Mappa mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. – Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996.
12. Архів Михайла Драгоманова. – Варшава, 1938. – Т. І. – 442 с.
13. Вєдєнєєв Д. Доля розвідника у кон тексті національної драми // Вечірній Київ. – 1996. – 19 лист. – С. 6.
14. Білокінь С. Раритети української бібліографії у збірках Олександра Лаза-ревського та Михайла Хмирова // Київська старовина. – 1998. – № 4. – С. 158.
15. Київ. – 1992. – № 5. – С. 139–145 (Передмова: "У майбутнє без минулого?" І. Забіяки, О. Лазаревського. – С. 138–139); № 6. – С. 122–145; № 7. – С. 124–137.
16. Рукопис зберігається в автора цього матеріалу.
17. Ющенко О. Шевченкові дерева // Вечірній Київ. – 1991. – 11 січ.; Його ж. Натхненний "Київською старовиною" // Вітчизна. – 1995. – № 3–4. – С. 147.
18. Подається за виданням: Вітчизна. - 1995. – № 3–4. – С. 151. Мороз М. Зазначена праця. – С. 787.
19. Житецький Іг. "Киевская старина" за часи Ф. Лебединцева (1882–1887) // Україна. – 1925. – Кн. 6. – С. 113–120. Його ж. Перші роки "Киевской старины" та М. І. Костомарова // Україна. – 1926. – Кн. 1 – С. 97–120.
20. Житецький Іг. "Киевская старина" сорок років тому: Історичні нариси та спомини // За сто літ: Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початку ХХ століття. – К.: УАН, 1928. – Кн. 3. – С. 125–146.
21. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1774–1885): У 2 т. Т. 1 (1874–1879). – К.: Наук. думка, 1994. – 647 с.; Т. 2 (1880–1885). – К.: Наук. думка, 1995. – 583 с.