Ласкаво просимо

А. Аверченко про часткове і загальне в гумористичному та сатиричному творах

к. філол. н., доц.
УДК 82.0

У статті вперше розглядаються погляди Аркадія Аверченка на проблему типового в гумористичному та сатиричному творах, зокрема, йдеться про важливі пріоритетні елементи конкретного перед абстрактним, що надає творові виразності та неповторності.

In clause Arcady Averchenko's sights at a problem of typical in comic and satirical compositions for the first time are considered; in particular the question is the important priority elements concrete before abstract that gives to the composition of art expressiveness and originality.

Здається, не буде зайвим, якщо ми звернемося до творчої практики талановитого російського сатирика А. Т. Аверченка. Адже він не раз замислювався над важливою достовірністю конкретики, дрібними, ледь уловлюваними знаками, помітками аксесуаристики над прихованою силою, на перший погляд, малопомітної, скромної подробиці, а також королеви художності, таланту – деталі, що володіє чудодійною магією яскраво, переконливо й ощадливо у слові відтворювати складні пласти життя. У судженнях письменника, насамперед, приваблює ори-гінальність підходу і бачення порушуваного питання, зрештою, тонкий і практичний психологізм у належному поцінуванні подробиць у тексті на тлі загальних відомостей, змальованих у гумористичному та сатиричному творах. Спеціальних наукових розвідок про творчість письменника на цю тему виявити не вдалося. А тим часом заявлена тема має в літературознавстві певне значення, на сьогодні актуальна, зокрема в дослідженні такого важливого видового пласту, як гумор і сатира. У книжці "Нечиста сила" (1920) А. Аверченко пише: "Ми, звичайні люди, так уже облаштовані, що не любимо нічого абстрактного. Нам подавай конкретне, покажи нам таке, щоб ми могли прощупати власними руками, а може, ще й понюхати, ще й лизнути язиком: "Чи ж солодке? Чи не кисле!" Ось тільки тоді ми, дійсно, всіма почуттями нашими зрозуміємо, "що воно таке" [1, 281]. Далі автор стверджує, що скільки він не читав надзвичайно ділових, але сухих історичних монографій про Катерину ІІ і її фаворита Потьомкіна, однак з них так і не зміг уявити, які були ці люди по плоті й крові, тобто зсередини, в дрібних, проте, значущих вчинках та діях. Бо хай і точна, але суто протокольна, фактографічна передача їхніх різних справ і подвигів, що межувала хіба що з сухим канцелярським викладом, не зачіпала і не хвилювала, а отже, й не заторкувала по-справжньому людську уяву. Постали ж і вияскравилися ці історичні постаті перед його зором чітко й яскраво лише тоді, коли він прочитав кілька рядків, кинутих побіжно, ніби мимохіть М. В. Гоголем. Щоб не бути голослівним, А. Аверченко для аргументації, підкріплення своїх думок вдається до кількох відповідних цитат з повісті "Вечори на хуторі біля Диканьки". І наводить один з описів Миколою Гоголем враження запорожців про Потьомкіна: "Хвилиною пізніше увійшов у супроводі цілої свити величавого зросту, доволі огрядний чоловік у гетьманському мундирі, в жовтих чобітках. Волосся на ньому було розтріпане, одне око трохи криве, на обличчі відстежувалась якась гордовита величність, у всіх рухах видно було зазвичай наказувати" [2, 188–189]. На довершення характеристики реальної історичної особи наводиться, на перший погляд, ніби незначний абзац з наступної сторінки: "Потьомкін мовчав і недбало чистив невеликою щіточкою свої діаманти, якими були унизані його руки" [2, 190]. Приблизно такого ж гатунку ілюстрації з повісті М. Гоголя наводить А. Аверченко і про Катерину ІІ. Коли коваль Левко в імператорському палаці осмілився підвести голову, то "…побачив, що стояла перед ним невеликого зросту жінка, трохи навіть огрядна, напудрена, з голубими очима, і разом з тим величаво усміхненим видом" [2, 189–190]. Далі А. Т. Аверченко подає пряму мову російської імператриці, звернену до запорожців: "Ясновельможний обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом, якого я до цього часу ще не бачила, – говорила дама з голубими очима, розглядаючи з цікавістю запорожців" [2, 190]. Після наведення цих та інших енергій-них, сповнених внутрішньої експресії, коротких уривків з твору М. В. Гоголя "Вечори на хуторі біля Диканьки" А. Аверченко підсумовує сказане лише однією фразою, сповненою заздрощів та правдивого захоплення талановитим твором митця: "Всього декілька нікчемних штрихів – і обидві фігури стоять переді мною, як живі" [1, 281]. Нам здається, що точні й виразні характеристики М. В. Гоголя відомих історичних постатей Катерини ІІ і Потьомкіна вийшли напрочуд вдалими, насамперед тому, що автор об'єктивно і тонко вихоплює з життя не лише окремішні портретні риси обличчя, одягу, постави, жесту, манери триматися, акустичної маски, фізіологізації мовлення тощо, а й наповнює їх внутрішнім психологічним змістом, тісно пов'язаним зі становищем цих вельмож у суспільстві та особливостями приватного життя. Недбалість, зверхнє, пихате ставлення до оточуючих, знехтування елементарними правилами етикету може дозволити собі хіба що катерининський всесильний вельможа, для якого не існує узвичаєних царським етикетом елементарних правил. Остання деталь певною мірою вказує і на його колишнє просте, не відпрасоване життям у вищому світі, селянське походження. В ілюстрованому відборі прикладів для своєї головної теоретичної тези письменник звертається і до сучасної йому епохивстановлення після збройного перевороту 1917 року в Росії радянської влади. Зокрема, він наголошує, що на той час існували дві найважливіші, найцікавіші політичні фігури комуністичного режиму – В. Ленін і Л. Троцький. Окрім них, ще називаються імена М. Горького та А. Луначарського. Як і Боян віщий у знаменитому "Слові", як і багато інших митців, що вповні спізнали "муки слова", автор замислюється над тим, яким чином найкраще, найповніше можна відобразити ці непересічні, сповнені вад, суперечностей, примітиву, чванливості, невторованого індивідуального колориту людські постаті. І приходить до висновку, що найпевніше, найраціональніше і найвиразніше їх можна показати з маловідомого для широкого загалу побутового боку. Адже вони, як й інші люди, ходять, говорять, їдять, люблять тощо. І, звичайно, тут, на думку А. Т. Аверченка, не слід очікувати запомоги від сухих радянських газетних публікацій. Не надихатимуть митця і численні, сповнені політичного пафосу та тріскотні, ораторські виступи Троцького в Центральному Виконавчому Комітеті. Позитивно не впливатимуть на авторову уяву і фантазію безкровні, похмурі та в'ялі, узгоджені з лінією більшовицької партії, фейлетони М. Горького та А. Луначарського. Здебільшого в побутовій сфері А. Т. Аверченко, на наше глибоке переконання, завбачав невичерпне джерело різних яскравих і тонких сцен, фактів, подробиць тощо. Та й потім саме цей бік життя дозволив би талановитому гумористу, сатирику оптимально "стриптизувати", відобразити їх не лише зовні, а й головне – зсередини. Адже якщо в політичному, громадському чи культурному житті В. Ленін, Л. Троцький, М. Горький, А. Луначарський здебільшого грають, виконують, наче на театральній сцені, запрограмовані тогочасним суспільством, партією більшовиків відведені їм ролі, то в побуті, у повсякденному житті з них ніби спадає тонка полуда, тиньк і вони постають самі собою, без прикрас, перуків і котурнів. У наступних рядках письменник немовби відкриває заповітну скриньку власних секретів творчості й водночас продовжує розвивати попередні думки. "Ні, – пише він, – ти візьми каркас, скелет їх візьми, та обклади його м'ясом, та перетягни сухожиллями та обтягни шкірою, та наповни живою теплою кров'ю, та примусь їх ходити та говорити – ось я тоді відразу уявлю собі, що таке Троцький і Луначарський" [1, 282]. Далі, так би мовити, розшифровується, пояснюється ця містка, сконденсована думка, розкриваються її вузлові фази, частковості, деякі посутні засоби та різновиди її реалізації. Митець глибоко розуміє співвідношення абстрактного і часткового в художній творчості та віддає перевагу останньому. Адже вдало підібрана і подана конкретика надасть неповторної оригінальності, переконливості словесному малюнку, відіграє, покладе останні, завершувальні штрихи на типові картини життя. "Так, – стверджує митець, – моєму серцю одна дрібничкова фраза Леніна, кинута мимохіть: "Товариш Марфушка, ти знову до столу теплий монополь-сек подала? Ну, що мені з тобою, дурепище, робити?” – скаже більше, ніж ціла його декларація про поточний момент, виголошена на з'їзді перед сотнею партійних дурнів!.." [1, 282]. Тому-то письменник-сатирик інколи для власного задоволення і використання потім у творах на основі дійсних фактів та домислу "розігрує" уявно в ролях, як ці люди-міфи, легенди живуть у посякденності, які візуально їхні звички, мова, інтереси, смаки, уподобання і т. д. Сатирик надає певного значення, а почасти і високо цінує й загальні або, так звані, проміжні, з'єднувальні відомості, інформацію, без яких аж ніяк не може обійтися жоден митець, котрий відтворює об'єктивний, типовий образ. Виходячи з цього, він розповідає, що одна людина, котра приїхала з Країни рад, обмовилася про тамтешнє життя всього кількома буденними, незначними, на перший погляд, фразами. Але цінність їх для митця, на його переконання, незвичайна. І це добре розуміє автор. Зокрема, було сказано лише про те, що М. Горький з А. Луначарським підтримують дружні стосунки. Луначарський вечорами заїздить до пролетарського письменника і вони грають у рамс. Інколи й Л. Троцький заходив на їхній домашній вогник. Приятелі випивають, закушують, ведуть розмови на різні, в тому числі й на побутові теми. Життя, констатує письменник, звичайне. "Стоп! – кидає про себе, вдоволений поміченими, ухопливими буденними дрібницями, сатирик. – Досить. Більше нічого не треба. Хапаю двома пальцями цю маленьку закарлючку хвостика і витягую на світло Боже конкретну картину" [1, 282]. Усього кілька нехитрих, простих, навіть буденних фраз, сказаних між іншим заїжджою, забугорною особою, послужили спрямовуючою, необхідною канвою, стали тією обнадійливою іскрою, що збудила домисел, фантазію, зрештою, творче натхнення художника слова і навіяла йому конкретну, яскраву й вражаючу картину. І головне в ній – разючий, викривальний контраст. Незважаючи на тотальну державну розруху, напівголодне, на межі крайньої бідності існування народних мас, представники "сильних світу цього" ні в чому собі не відмовляли, не знали нестатків, а тому мали на столі всілякі розкішні страви, жили для власного задоволення, проводили дозвілля в розкошах, розвагах та забавах. І як підсумок сказаному, звучить остання скупа до афористичності, пуантичного типу фраза митця, не позбавлена політичного підтексту: "Отак вони і живуть, ці приятелі, котрі так дорого обійшлися Росії" [1, 285]. Отже, визначний російський сатирик А. Т. Аверченко у своїх теоретичного типу міркуваннях над природою типовості, над поєднанням абстрактного і конкретного, їхнього суворого, прискіпливого відбору митцем приходить до висновку, що побутові, буденні факти, подробиці, штрихи, необхідний колорит є важливими художніми іронічними та саркастичними підоймами, спроможними кинути світло і на фігури перших, високопоставлених осіб у державі, можливо, й більше, ніж їхня продумана, відшліфована, так би мовити, театралізована поведінка в офіційних суспільних чи громадських зносинах. Адже такий трохи, на перший погляд, несподіваний ракурс зображення під пером письменника-сатирика по- значений високою майстерністю, бо здатний покраще, опукліше відтворити постаті історичних політичних діячів, зокрема, їх характери, звички, уподобання, симпатії, антипатії, словесні змагання, амбіції, одним словом, складові особливості їхнього індивідуального стилю життя. Безперечно, без висвітлення таких вдало підмічених, а також і домислених, дофантазованих дріб'язків, нікчемин натура різних людських типів виявилася б статичною, ходульною, манекенною, а отже, й безкровною, позбавленою живої, вражаючої конкретики та художніх деталей.

1. Аверченко А. Записки простодушного. – М., 1992.
2. Гоголь Н. В. Собр. соч.: У 8 т. – М., 1984. – Т. 1.