У науковій і творчій спадщині Івана Огієнка (митрополита Іларіона) окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, драматичні поеми, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили після себе помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об'єктом наукового і творчого пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або й зовсім не відомі персоналії, якими з різних причин, передусім через ревне і самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися науковці.
На початку наукової праці І. Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні дослідження автора. Такий приклад можна навести, скажімо, з "Історією українського друкарства" (1925). Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих особистостей: Памва Беринда, Георгій Волошин, Гринь Іванович, Тимофій Касіянович, Семен Корунка, Дмитро Кульчицький, Лаврін Пилипович, Андрій Скульський та ін. Це так званий львівський гурток друкарів. А в розділі про друкарство в Східній Україні ознайомиться з короткими життєписами таких непересічних постатей в історії нашої культури, як Єлисей Плетенецький, Захар Копистенський, Тарас Земка, Йосип Кирилович, Іов Борецький та ін. В окремих журнальних публікаціях виходили нариси про Іоаникія Галятовського, Онисима Радишевського, Івана Тростянецького.
Грунтовніше, глибше Огієнко вивчав життєписи після переїзду до Канади в 50-х роках. Так, 1956 року у Вінніпезі заходами Українського наукового православного Богословського товариства виходить велика за обсягом (564 сторінки) книга митрополита Іларіона "Українська церква за час руїни. 1657-1687 роки", присвячена висвітленню подій найдраматичнішого періоду української історії, названого пізніше дослідниками Руїною, відгомони якого і в політичному, і в духовному плані озиваються в нашій державі й дотепер. Це фундаментальне дослідження і за свою наукову концепцію, і за обраний автором принцип "наукової совісті" в інтерпретації деяких спірних моментів минулого українського народу заслуговує окремого розгляду.
У тяжких для України обставинах середини XVII століття, коли "все розкладалося, коли тягло в різні боки і наввипередки бігло служити сильнішому ворогові" до Польщі й Москви, єдиним спасінням для України була її церква і ті видатні та сильні постаті, яким судилося бути її духовними провідниками. Короткі життєписи таких постатей, як Йосип Тукальський, Діонисій Балабан, Лазар Баранович, митрополит Гедеон, архімандрит Інокентій Гізель, в зазначеній книзі окремий розділ "Українська ієрархія й видатніше духовенство". А в розділі "Культурно-освітні, церковні діячі й письменники за час руїни" змальовані історичні портрети тих, які увійшли в нашу історію не лише як представники високого духовного сану, а передусім як видатні проповідники й письменники: Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Феодосій Сафонович, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феодосій Углицький, Іван Максимович.
Переконливо змальовуючи індивідуальні особливості, які додавав кожен із цих діячів до культурно-освітнього й наукового поступу українців, автор книги визначає їхню спільну рису: це були вчені-проповідники, які європейську науку переносили на українську землю (всі вони вчилися, а згодом і самі навчали в Києво-Могилянській академії, більшість продовжувала здобувати освіту в закордонних університетах); саме тому вони підготували багатьох сподвижників своєї справи для майбутнього.
Надзвичайно цінними з пізнавального боку є історико-біографічні нариси, подані в окремому розділі книги про канонізованих українських святих, якими може пишатися кожна нація, але про яких досі в Україні мало знають через відсутність бодай короткої інформації у підручниках, навіть в українських календарях. Постаті мучеників за українську православну віру Афанасія Берестейського (Филиповича), Афанасія Лубенського (Сидячого), Макарія Канівського, Іова Почаївського (Желізо) зображені І. Огієнком на правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби.
Цикл драматичних поем, об'єднаних в одному томі під назвою "Вікові наші рани", концентрує в собі головне їх змістове наповнення: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, волелюбний дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому. Ця ідея ще сильніше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем - "Наш бій за державність". Намір написати масштабну епопею з такою назвою Огієнко виношував давно. Частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку "Бетань", де мав нагоду працювати в унікальній бібліотеці російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини.
Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї "Наш бій за державність". Найкраще обґрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї: "Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це - незалежна Українська Держава. Вона в нас була..., була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки - і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум'ям, і породила наш лицарський Бій за Державність. Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини - своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління" [1, 5-6].
Ця історична епопея ділиться на дві частини. До першої (побачила світ 1962 р.) увійшли твори, присвячені великому гетьману Богдану Хмельницькому та його сподвижникам, - "Недоспівана пісня" (Богдан Хмельницький), "За волю" (Хмелеві кобзарі), "Сповідь гетьмана" (Іван Виговський), "Скитальник" (Юрій Хмельниченко), "Туми" (Іван Сірко). За задумом другу частину епопеї (окремий її том) мали скласти історичні драми на честь великого гетьмана Івана Мазепи - розп'ятого, але воскреслого у душах українців.
Друга частина епопеї вийшла друком зі значним запізненням - через чотири роки після першої. Обсяг виявився незначним - усього 140 сторінок. Тут були дві драми, присвячені Олексію Розумовському ("Останній лицар", "Конання України"), драма з життя Арсенія Мацієвича ("За Божу правду") та автобіографічна поема "На Голготі". Проте жодного з "мазепинських" творів, заявлених раніше, у книзі не вміщено. (Написана у травні 1960 р. драматична поема "Розп'ятий Мазепа" вийшла 1961 р. з маркою "Нашої культури" мізерним накладом окремим виданням і більше ніде й ніколи не включалася до збірок творів Огієнка-Іларіона.)
Чим пояснюється така несподівана зміна планів автора? Передусім, аналіз діяльності такої суперечливої й водночас величної постаті в українській історії, як Мазепа, потребував різноманітних архівних джерел, яких під руками в дослідника не було. Адже досі то були переважно праці, що писалися за московськими джерелами. Варто згадати в цьому контексті бодай тенденційне дослідження визнаного й підтримуваного офіційною російською владою українського історика М. Костомарова, інших дослідників російської школи, де акцентувалася увага на другорядних моментах життя гетьмана, які прямо чи опосередковано кидали тінь на особистість українського патріота-державотворця.
М. Костомаров, а перед ним О. Пушкін, Д. Бантиш-Камінський та цілий ряд інших російських письменників чи істориків з ненависної люті Петра І мимоволі прилучилися до формування ідеологічної концепції трактування образу українського гетьмана Мазепи. Її згубному впливу піддалося пізніше немало наступних дослідників і письменників. Скажімо, навіть П. Куліш у вірші "До Мазепи, прочитавши його біографію", також змальовує гетьмана як "зрадника" та "ублюдка можновладців". А письменник і композитор буковинець С. Воробкевич, перебуваючи далеко поза межами ідеологічного впливу Москви, в основу історичної драми "Кочубей і Мазепа" (1891) поклав донос і страту генерального судді В. Кочубея, наділяючи першого позитивними рисами, натомість, негативно змальовуючи гетьмана Мазепу. Цілком очевидно, що тінь знаного історика Костомарова невидимо була присутня і перед І. Огієнком, коли він приступив до опрацювання та збору матеріалів для своєї нової книги, присвяченої "темі Мазепи".
Невелика брошура митрополита Іларіона "Приєднання церкви Української до Московської" (Вінніпег, 1948) мало не пересварила щойно прибулого на канадську землю з Європи знаного вченого і релігійного діяча з представниками заокеанської української діаспори. У цій історичній розвідці містилося чимало критичних закидів гетьманові, зокрема щодо його церковної політики. Тому однозначно позитивно не могли сприйматися твердження автора про "вислужування Мазепи перед Москвою" й про те, як "світські люди, на чолі з гетьманським осавулом І. Мазепою, 1685 року захопили церкву в свої нечисті руки й всією парою перли її до Москви".
В українськомовній пресі Канади з'явилися публікації, де висловлювалося дивування такою не зовсім умотивованою позицією дослідника Огієнка. Найгостріше відреагував на неї історик О. Купранець, який у брошурі "Виклятий гетьман Мазепа" зазначає: "Дивно вражає, що ще сьогодні православний українець, і то митрополит Української православної церкви, так зневажливо й не об'єктивно висловлюється про гетьмана Мазепу і мало що не оправдовує російської анатеми. Та участь І. Мазепи у виборах митр. Гедеона не була така, як її представив І. Огієнко. Українську церкву передали Москві не гетьманський осавул І. Мазепа чи козацька старшина, але таки наше "малоросійське духовенство" бо воно, як каже сам Іларіон-Огієнко на іншому місці своєї брошури, "в своїй масі тягло до Московії". Отже, винуватити І. Мазепу в "служінню" Москві і в запроданню рідної церкви - це грубе фальшування історії, потрібне хіба тим, що з якихось нерозгаданих причин недолюблюють Івана Мазепу" [2, 27-28].
Цікаво, що текст цієї брошури міститься в архіві митрополита Іларіона серед чорнових заготовок до монографії про життя й діяльність гетьмана Мазепи. У численних папках "мазепинської теми" зберігається і невідоме досі науковцям дослідження професора К. Біди (зятя І. Огієнка) - "Союз гетьмана Івана Мазепи з Карлом ХІІ". Саме в цій розвідці після короткого огляду новітніх закордонних досліджень про так зване зрадництво Мазепи висловлено оптимістичне сподівання автора про те, що представники нового покоління політично незаангажованих істориків як в Україні, так і в діаспорі "остаточно усунуть тінь московської анатеми, яка довго затемнювала чин гетьмана Мазепи, а його самого поставлять на місце, яке йому в історії України належиться" [3, 53].
Серед українського читача в діаспорі певної популярності набула на той час книга І. Деснянського "Українські історичні балади", де вміщені практично невідомі сьогодні в Україні твори цього автора "Мазепа", "Карло ХІІ-й" та український переклад Д. Загула поеми Байрона "Мазепа" [4].
Отож, зволікання Огієнка з публікацією опрацьованих матеріалів на цю тему можна вважати цілком умотивованим. Таким чином, наукова розвідка "Приєднання церкви Української до Московської" мала стати складовою частиною ґрунтовної історичної монографії "Українська церква за гетьмана Івана Мазепи". Однак автор, після справедливої критики в пресі, вирішив доопрацювати її пізніше. Натомість, зосередив увагу на монографії. За задумом, вона мала складатися з двох частин: біографічної і тематичної. У першій частині виокремлювалися такі розділи з біографії майбутнього гетьмана: юнацькі роки, навчання, кар'єра, сходження до вершини. Друга частина мала містити матеріал, присвячений аналізу церковної політики гетьмана та діяльності його як церковного мецената.
Жоден із розділів цих частин не є викінченим. Загальна критична настанова автора щодо так званої промосковської політики гетьмана, яка відчутна в першій частині твору, ніби нівелюється колосальним позитивним зарядом другої частини, де своєрідними штрихами означена діяльність І. Мазепи як будівничого не лише українських храмів, а й Української держави. Дуже шкода, що монографія І. Огієнка саме в тому ключі, в якому задумувалася, через різні обставини не була закінчена. Бо й досі постать Мазепи як будівничого української церкви в прямому і переносному значенні (достатньо назвати споруджені його заходами Богоявленський Братський собор на Подолі, Миколаївський собор на Печерську, будинок лаврської друкарні, Вознесенську церкву, відновлення Софійського собору) не відтворена ученими чесно і в усій повноті. Можна лише уявити, яким був би цей твір, коли б автор мав змогу його закінчити, залучаючи в канву оповіді все нові й нові матеріали з мазепіани, яка наповнювалася якраз наприкінці 50-х років ХХ століття. Однак несподівана хвороба підкралася до митрополита Іларіона в цей час, змусила припинити роботу над монографією.
На 1959 рік припадав сумний ювілей в українській історії - 250-річчя програшу гетьманом Мазепою бою під Полтавою. Тисячі українців у вільному світі відзначили цю дату. З'явилося й кілька друкованих праць. Крім згадуваних уже розвідок О. Купранця та К. Біди, заходами "Говерли" у Нью-Йорку була перевидана драма Л. Старицької-Черняхівської "Іван Мазепа". Там же Ліга Визволення України зініціювала появу монографії професора О. Оглобліна "Гетьман Іван Мазепа та його доба". У Торонто Л. Полтава видав поему "Нескінчений бій", присвячену Мазепі.
Очевидно, що саме ця дата наштовхнула І. Огієнка на створення ще одної праці про гетьмана, цього разу вже поетичним рядком. Поема "Розп'ятий Мазепа" була написана за незвичайних обставин. Після тяжкої хвороби митрополит Іларіон відважився в травні 1960 року на першу свою архіпастирську візитацію до Монреаля. Дорога швидкісним потягом у обидва кінці забрала понад десять днів. За той час з'явився чорновий варіант поеми. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки твір уже був виношений, вибудований у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин (як ця тривала поїздка, коли щоденні й щогодинні клопоти залишилися позаду), щоб викласти все те виношене в душі на папері.
Звичайно, І. Огієнко вже був обізнаний не лише з новими дослідженнями вчених української діаспори, а й із французьким виданням книги І. Борщака та Р. Мартеля "Іван Мазепа" та історичними повістями Б. Лепкого "Мотря", "Не вбивай", "Батурин", "Полтава", "З-під Полтави до Бендер" як найоб'єктивнішими і найповнішими з усіх писань про цю постать. Тому не став іти уторованим попередниками шляхом, а вирішив покласти в основу драми два найтяжчих для гетьмана та його нечисленних однодумців дні - 7 липня 1709 року, коли після втечі від переслідувачів московського війська на чолі з генералом Г. Волконським, а також українських козачих полків на чолі з полковником А. Кандибою прихильники Мазепи, переправившись 30 червня через Дніпро під Переволочною, 6 липня дісталися Очакова; і пізній вечір 21 вересня, кілька годин перед смертю гетьмана.
Серед головних героїв драми, окрім гетьмана Мазепи, яскраво змальовані: його найбільш довірена особа Пилип Орлик, кошовий отаман Кость Гордієнко-Головко, небіж Андрій Войнаровський, генеральний обозний Іван Ломиковський, полковники Дмитро Горленко, Іван Мирович, Григорій Герцик та ін. Фабулу драми становлять три епізоди: старшинська рада у простому фортечному помешканні гетьмана, січова рада за участю всіх козаків і прощання Мазепи зі своїми духовними побратимами. Але якими сильними за динамізмом думок і переживань, емоцій і звинувачень, аналізом причин поразки і пошуком виходу з безнадійного становища здаються ці три епізоди! І старшинська рада, і особливо розлючена, розбурхана й рішуча січова рада, охоплена шаленою злобою, докорами й криками, звинуваченнями й погрозами, розпинали свого гетьмана за те, що сталося. Як підсумок цих звинувачень, звучать на майдані слова бунчужного Івана Максимовича: "У цьому вся твоя провина, У цьому твій найбільший гріх, Й не скоро встане Україна, Немов запліснівий горіх".
Важко знесиленому, приголомшеному останніми подіями гетьману сказати щось своїм стишеним голосом цій розлюченій масі вчорашніх однодумців у виправдання. Чи почує і зрозуміє натовп його справжні наміри, заповітну, але потайну мрію про остаточне й безповоротне визволення України з пазурів Москви?
О Боже, Боже, як багато
Вказали ви моїх провин:
І "Україну всю розп'ято",
І я "її негідний син"...
Мазепа розп'ятий сьогодні
Й на мене сипляться провини, -
Колючки гострі ці природні
За лихоліття України...
Я мріяв волю Україні
Здобути тихою ходою, -
Хіба не бачите і нині:
Наш край не був готов до бою!..
Як ми всі націю соборну,
У всім є д и н о ю не створим, -
Зітруть нас легко вражі жорна,
Ми будем ввік народом хворим...
Автор поеми надзвичайно вдало передав ментальність значної частини верхівки козацької держави, серед якої жив гетьман і на яку мусив зважати. Мазепина ідея "тихою ходою здобути волю Україні", про яку в умовах суцільних доносів не можна було вголос промовляти, так і залишилася для більшості земляків незрозумілою й непоцінованою. І це за умов хронічної нашої роз'єднаності, невміння і небажання поступитися власними принципами заради спільної ідеї, прагнення володіти власною булавою.
Відомий на еміграції учений-філолог В. Левицький так охарактеризував вагомість цього твору: "Тільки людина такого дипломатичного й геніального покрою, як гетьман Іван Мазепа, змогла тоді керувати палаючою ззовні і зніті Україною. І дати нащадкам своїм Заповіт Святої Мазепинської Ідеї: Волю Україні! Московський хижак зрозумів зразу величезну небезпеку цієї Ідеї. Й через те він так по-звірячому пробував знущатися над пам'яттю й спадком Великого Гетьмана. Палюща тінь Мазепи не дає спокою московському окупантові, будь він царський, будь червоний чи демократичний... Митрополит Іларіон прекрасно провів перед очі читача оті глибокі й широкі, на жаль, затаєні, з причин незрозуміння, державницькі ідеї Мазепи, які в середовищі інших народів привели б до могучості їх. А в нас їх стовкли, здавили сірі хлібонаживники - нове, ще не одержавлене, панство, нова провідна старшинська верства... Забувши й відрікшися від Мазепиної Ідеї, рятуючи одержані від Гетьмана-державника маєтки ця "провідна верхівка" потягла в московську службу. Там вона назавжди пропала для України..." [5, 8].
Захоплено відгукнувся на появу нового твору митрополита Іларіона ще один відомий в еміграції вчений С. Килимник: "Саме цей момент мазепинської еміграції, коли поразка під Полтавою так глибоко вплинула на настрої і генеральної старшини, і на рядових козаків.., яскраво, правдиво, цілком реалістично відображає психологічні образи, розгубленість і безпорадність усіх глибоких патріотів, відданих синів України. Тяжкі, до глибини зворушливі слова Гетьмана Мазепи - відповідь усім докорам, а разом - і всім майбутнім нащадкам: заповіт боротися безкомпромісно, без вагань... за волю України" [6, 11].
Вдало визначив основну ідею "Розп'ятого Мазепи" професор Д. Бучинський: "Цей наш руїнницько-запроданський дух - це червона нитка й основна ідея твору митрополита Іларіона.. Це основна причина, що Гетьман "не викохав орла", бо такого у своїх часах він викохати не міг, хоч такий закид робили йому і козаки, і запорожці по Полтавській битві, розпинаючи, за свої власні гріхи, не себе, а старого Гетьмана. Коли за Гетьманом є навіть людські помилки, то він до них признається, але рівночасно він, на смертному одрі, звертається до всіх поколінь нашого народу з заповітним, вічно живим і вічно актуальним: "Любіть Україну повіки, Віддайте їй найкращі сили, Подайте їй цілющі ліки Зростіть орлині Мамі крила..." [7, 19].
Образ Мазепи, щоправда, в роздумах і спогадах його духовного побратима Д. Туптала, присутній також у драматичній поемі "На чужині". Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті й інші твори історичної тематики. Це поеми "Недоспівана пісня" (про незвершені задуми Богдана Хмельницького), "За Україну" (про тих українців, які за розчарування у більшовицьких ідеалах мусили терпіти нелюдські знущання в одному з колимських таборів), "Туми" (про українців-зрадників, які служили чужинцям, руйнуючи власну державу).
Найглибше головну ідею останньої поеми визначив сам автор, пояснюючи сучасному читачеві етимологію слова туми: "У XVI-XVII століттях ті, хто служив татарам, звалися тумами і з часом цих зрадників-тумів ставало у нас все більше та більше. Туми руйнували Україну, ставали її юдами. Вони вірно служили татарам, полякам, москалям, туркам, але не Україні. Туми були слухняні й старанні під рукою чужака-пана, але не під рукою українця: у себе вони були руйнівниками" [8, 155-156].
Більшість творів про історичні постаті української історії І. Огієнка була написана ним у драматичні хвилини життя, коли автор поспішав ви-класти на аркуші все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цього - історія створення поеми "Останній лицар": "У травні 1964 р. почали сильніше темнути мої очі (темніли вони й у попередні роки) - виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання - крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав'язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці... І я вирішив щось-таки написати.., хоч лікар забороняв усяке читання й писання. І я написав оцю драму "Останній лицар", писав її закритими очима, великими літерами..." [9, 137-138]. У шпиталі "Мізерикодія" була написана й поема "Конання України". А драматичну поему "В обіймах страждання" (1946) І. Огієнко створив за два дні в клініці "Ля Сурс" міста Лозанни.
Один із кращих драматичних творів І. Огієнка "Розп'ятий Мазепа" надзвичайно вдала, хоч і запізніла, спроба автора повернути українському читачеві сфальшований російською історіографією образ великого будівничого Української держави гетьмана Івана Мазепи, пояснити нащадкам у поетичній формі, на основі архівних матеріалів вчинки і наміри свого героя. За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю порушених проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму, варто вважати вершинним твором І. Огієнка.
Своєрідним виправданням за не скрізь умотивовану критику Мазепи, яку віднаходимо в незакінченому творі "Українська церква за гетьмана Мазепи", звучать слова митрополита Іларіона в його історично-канонічному нарисі "Анатема на Мазепу давно відмінена": "Я завжди публічно молюся за душу гетьмана Мазепи".
1. Митрополит Іларіон. Наш бій за державність: Історична епопея: У 2 ч. - Вінніпег, 1962. - Ч. 1.
2. Купранець О. Ви клятий гетьман Мазепа. - Торонто, 1958.
3. Біда К. Союз гетьмана Івана Мазепи з Карлом ХІІ. - Вінніпег, 1959.
4. Деснянський І. Українські історичні баляди. - Лондон, 1956.
5. Borschak Elie, Martel Rene. Vie de Mazeppa. - Paris, 1931.
6. Левицький В. Волю Україні здобути тихою ходою // Віра й Культура (Вінніпег). -1960. - № 7.
7. Килимник С. Нові праці митрополита Іларіона // Там само. - 1961. - № 9.
8. Бучинський Д. Історична драма про гетьмана Мазепу // Віра й Культура (Вінніпег). - 1961. - № 8.
9. Митрополит Іларіон. Книга нашого життя на чужині. - Вінніпег, 1956.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові